скачать книгу бесплатно
«Це тут, – сказав сам собi генерал, без сумнiву, своею мовою, – мае жити найвродливiша сеньйора на свiтi. У Колумбii я не бачив таких краль серед наших красунь. Але ж нi! Не генераловi Фалькону думати про вроду. Моя вiдданiсть належить моiй краiнi».
На розi Бродвею та Малоi Рiалто генерал розгубився. Вуличний рух здивував його, а решiтка одного автомобiля штовхнула його на вiз, навантажений апельсинами. Водiй таксi ледь не наiхав на нього й вилив на голову гостя мiста цiле цеберко прокльонiв. Генерал дiстався до тротуару й знову отетерiв, коли свист вiд деко для арахiсу гаряче дмухнув йому вухо.
– Yalgame Dios[16 - Yalgame Dios (iсп.) – присягаюся Господом!]! Яке ж пекельне це мiсто!
Коли ж генерал нарештi вибирався з юрби перехожих, неначе поранений якийсь бекас, його примiтили одночасно два мисливцi. Один iз них був «Забiяка» Мак-Гайр, спортивна система котрого вимагала використання мiцноi руки й застосування не за призначенням восьмидюймового уламку свинцевоi рурки. Іншим мисливцем асфальту був «Павук» Келлi, спортсмен iз витонченiшими методами.
У нападi на очевидну для них здобич пан Келлi був швидшим. Його лiкоть акуратно заблокував натиск пана Мак-Гайра.
– Вали звiдси! – жорстко наказав вiн. – Я його першим побачив.
Мак-Гайр утiк, наляканий вищим розумом.
– Даруйте, – звернувся пан Келлi до генерала, – але вас трохи пом’яли в натовпi, еге ж? Дозвольте менi вам допомогти.
Вiн пiдняв капелюх генерала й струсив iз нього пил.
Методи пана Келлi не могли не досягти успiху. Генерал, здивований i збентежений гамiрними вулицями, вiтав свого визволителя як кабальеро з якнайбезкорисливiшим серцем.
– Я б волiв, – зауважив генерал, – повернутися до готелю О’Браена, в якому зупинився. Каррамба! Сеньйоре, яке галасливе мiсто цей ваш Нуева Йорк!
Ввiчливiсть пана Келлi не дозволила б покинути шанованого колумбiйця наражатися на небезпеку повернення без супроводу. Бiля дверей готелю «Еспаньйол» вони зупинилися. Трохи нижче на протилежному боцi вулицi засяяла скромна пiдсвiчена вивiска «Ель-Реф’юджiо». Пан Келлi, котрий знав усi вулицi без винятку, називав це мiсце «притулком для даго». Усiх iноземцiв пан Келлi класифiкував за двома категорiями – даго та французи. Вiн запропонував генералу податися туди та закрiпити iхне знайомство, що грунтувалося на ще не застиглому фундаментi.
За годину генерал Фалькон i пан Келлi ще сидiли за столиком у куточку змовникiв «Ель-Реф’юджiо». Мiж ними стояли пляшки та склянки. Удесяте генерал довiряв таемницi своеi мiсii до Estados Unidos[17 - Estados Unidos (iсп.) – Сполученi Штати.]. Вiн тут, заявив прибулець, щоб купити зброю – двi тисячi карабiнiв Вiнчестера – для колумбiйських революцiонерiв. У його кишенi був чек iз Карфагенського банку на 25 тисяч доларiв. За iншими столиками iншi революцiонери також гучно лементували про своi полiтичнi таемницi своiм товаришам-змовникам; але нiхто не був таким галасливим, як генерал. Вiн грюкав по столу, вимагав, щоб принесли ще вина, верещав своему супутнику, що його доручення було таемним, i про нього не повинна знати жодна жива душа. Сам пан Келлi був схильний до доброзичливого ентузiазму. Вiн схопив руку генерала через стiл.
– Монсеньйоре, – зронив вiн серйозно. – Не знаю, де ця ваша краiна, але я – за неi. Гадаю, вона входить до Сполучених Штатiв, адже всi поети та шкiльнi вчительки називають нас Колумбiею. Вам дуже пощастило, що ви зустрiли мене цього вечора. Я едина людина в Нью-Йорку, котра може залагодити цю справу для вас. Мiнiстр оборони США – мiй найкращий приятель, вiн зараз у мiстi, i завтра я з ним побачуся задля вас, а тим часом, монсеньйоре, добре заховайте чеки до своеi внутрiшньоi кишенi. Завтра я зайду за вами й заведу до мiнiстра. Адже мова не про округ Колумбiя, про який ви кажете, чи не так? – пiдсумував пан Келлi з раптовим сумнiвом. – Ви не зможете його захопити за допомогою двох тисяч карабiнiв, адже це пробували й iз бiльшою кiлькiстю амунiцii.
– Нi-нi-нi! – вигукнув генерал. – Це Республiка Колумбiя, це велика держава на самiй верхiвцi Пiвденноi Америки. Так-так.
– Гаразд, – заспокоiвся пан Келлi. – А тепер краще попрощаемося i розiйдiмося. Я напишу мiнiстру ввечерi й побачуся з ним. Вивезти зброю з Нью-Йорка – делiкатна справа. Навiть сам Мак-Класкi не змiг би з цим впоратися.
Вони розiйшлися бiля дверей готелю «Еспаньйол». Генерал звiв погляд на мiсяць i зiтхнув.
– Це велика краiна, той ваш Нуева-Йорк, – сказав вiн. – Машини на вулицях небезпечнi, а деко, що смажить горiхи, жахливо дмухають у вухо. Зате, сеньйоре Келлi, сеньйори зi золотими кучерями й приемно гладкi – просто magnificas! Muy magnificas![18 - Muy magnificas (iсп.) – просто чудовi.]
Келлi пiдiйшов до найближчоi телефонноi будки та зателефонував у кафе Мак-Крерi на горiшньому Бродвеi. Вiн попросив покликати Джиммi Данна.
– Це Джиммi Данн? – перепитав Келлi.
– Атож, – пролунала вiдповiдь.
– Ти брехун, – радiсно защебетав Келлi. – І ти – мiнiстр оборони. Зачекай, поки я приiду. У мене тут чудова справа наклюнулася. Це колорадо-мадуро зi золотою смужкою навколо. І зi стiлькома чеками, що можна купити собi червону лампу у вiтальню i статуетку Психеi, яка миеться в струмку. Прибуду наступним трамваем.
Джиммi Данн був майстром шахрайства. Вiн був справжнiм артистом у жанрi довiри. У життi вiн нiколи не брав до рук дрючка й зневажав фiзичний вплив. Насправдiвiн нiколи не ставив перед визначеною жертвою нiчого, крiм найвишуканiших напоiв, якi можна було придбати в Нью-Йорку. «Павук» Келлi мрiяв пiднятися до рiвня Джиммi.
Цi двiйко джентльменiв провели нараду цього ж вечора в Мак-Крерi. Келлi пояснив:
– З ним усе просто. Вiн iз острова Колумбiя, де почали страйк, або якусь колотнечу, або щось таке iнше, i вони прислали його сюди, щоб купити двi тисячi «вiнчестерiв», щоб розв’язати цю проблему. Вiн показав менi два чеки по десять тисяч доларiв кожен, та один – на п’ять тисяч доларiв. Це правда, Джиммi, я навiть розiзлився, що вiн не обмiняв iх на тисячодоларовi банкноти й не подав iх менi на срiбнiй тарiлочцi. Тепер доведеться чекати, поки вiн пiде до банку й отримае грошi для нас.
Вони теревенили про це впродовж двох годин, а потiм Данн звелiв;
– Приводь його на Бродвей, о четвертiй годинi пiсля полудня.
У потрiбний час Келлi навiдався до готелю «Еспаньйол» до номеру генерала. Вiн знайшов заслуженого вояка за чудовою розмовою з панi О’Браен.
– Мiнiстр оборони нас чекае, – повiдомив Келлi.
Генерал заледве облишив бесiду.
– Ех, сеньйоре, – зiтхнув вiн, сурма кличе. Але ж сеньйоре, сеньйори у ваших Естадос Юнiдос – такi красунi! До прикладу, вiзьмiмо вас, мадам О’Браен – que magnifica! Вона наче богиня Юнона – з очима теляти, як ви кажете.
Пан Келлi вважав себе неабияким дотепником. Але й кращих за нього людей згубив вогонь власноi фантазii.
– Звiсно! – усмiхнувся вiн. – Але ви маете на увазi Юнону, фарбовану перекисом водню, еге ж?
Панi О’Браен як тiльки це почула, пiдняла свою золоту голiвоньку, i ii дiловий погляд свердлив постать пана Кеклi, поки та вiддалялася. За винятком таксi, нiколи не треба бути брутальними з ледi.
Коли галантний колумбiець i його ескорт прибули за потрiбною адресою на Бродвеi, iх потримали в передпокоi з пiвгодини, а потiм впустили до комфортабельного офiсу, в якому видатний на вигляд чолов’яга з гладким обличчям щось писав за столом. Генерала Фалькона репрезентували «мiнiстру оборони Сполучених Штатiв», а мету його мiсii переказав давнiй приятель пан Келлi.
– А, Колумбiя! – багатозначно зронив «мiнiстр», коли йому все пояснили. – Боюся, що в цьому випадку можуть виникнути певнi труднощi. Ми з президентом розходимося в наших симпатiях. Вiн вiддае перевагу теперiшньому уряду, а я… – мiнiстр загадково, але заохочувально всмiхнувся генераловi. – Ви, певна рiч, знаете, генерале Фалькон, що пiсля баталiй тамманiв[19 - Таммани – полiтична органiзацiя Демократичноi партii США в Нью-Йорку, яка дiяла з 1790-х по 1960-тi рр. i контролювала висунення кандидатiв на Мангеттенi в 1854–1934 рр.] iз республiканцями Конгрес прийняв акт, який вимагае, щоб уся вироблена у цiй краiнi зброя й амунiцiя проходили через Мiнiстерство оборони. Буду радий зробити для вас усе, що в моiх силах, щоб прислужитися моему старому приятелю пану Келлi, але це треба зберiгати в цiлковитiй таемницi, оскiльки президент, як я вже казав, не е прихильником зусиль вашоi революцiйноi партii в Колумбii. Я попрошу свого помiчника принести менi список озброень, наявних зараз на складi.
Мiнiстр задзвонив, i помiчник iз лiтерами Ей-Дi-Ti[20 - ADT (American District Telegraph) – американський районний теле- граф.] на картузi хутко зайшов до покою.
– Принесiть менi «список В» iнвентаризацii стрiлецькоi зброi», – звелiв господар кабiнету.
Помiчник миттю повернувся з надрукованим документом. Мiнiстр уважно його вивчив.
– Бачу, – зазначив вiн, – що на складi № 9 урядових запасiв лежать двi тисячi карабiнiв Вiнчестера, якi замовив султан Марокко, але забув переказати грошi за свое замовлення. У нас такi правила, що грошi потрiбно платити наперед. Мiй любий Келлi, ваш приятель, генерал Фалькон, матиме вказану кiлькiсть зброi, якщо вiн цього бажае, за цiною виробника. І ви, сподiваюся, даруете менi, якщо я негайно закiнчу нашу розмову. Бо я з хвилини на хвилину чекаю японського мiнiстра та Чарльза Мерфi[21 - Чарльз Мерфi – тодiшнiй лiдер демократичноi партii.]!
Ця розмова мала гарячi наслiдки. Генерал був глибоко вдячний своему шанованому знайомому пану Келлi. Крiм цього, спритний «мiнiстр оборони» був пильно зайнятий упродовж наступних двох днiв, купуючи порожнi скринi вiд гвинтiвок i заповнюючи iх цеглою, якi потiм поклали на складi, орендованому зумисне для цiеi мети. А коли генерал повернувся до готелю «Еспаньйол», панi О’Браен пiдiйшла до гостя, вiдiрвала нитку з лацкана його маринарки й зронила:
– Послухайте, сеньйоре, не хочу «втручатися», але що цьому хулiгану з мавп’ячим обличчям, котячими очима та довгою шиею потрiбно вiд вас?
– Sangre de mi vida[22 - Sangre de mi vida! (iсп.) – крове мого серця!]! – вигукнув генерал. – Неможливо, щоб ви таке казала про мого доброго приятеля сеньйора Келлi.
– Ходiмо в садочок, – запропонувала панi О’Браен. – Я хочу побалакати з вами.
Уявiмо, що минула година.
– І ви кажете, – не вiрив генерал, – що за 18 тисяч доларiв можна придбати меблi для будинку та винайм на один рiк iз таким прекрасним садом, який нагадуе патiо моеi cara[23 - Сara (iсп.) – кохана.] Колумбii?
– І це ще буде дешево, – зiтхнула молодиця.
– Ah, Dios! – видихнув генерал Фалькон. – Що менi вiйна та полiтика? Це мiсце е раем. Моя краiна мае й iнших вiдважних героiв, щоб продовжувати боротьбу. Що для мене слава й убивства представникiв народу? Нiщо. А тут я знайшов янгола. Купiмо ж готель «Еспаньйол», i ви будете моею, а грошi не будуть марно витраченi на зброю.
Панi О’Браен опустила свою свiтлу голiвоньку на плече колумбiйського патрiота.
– О, сеньйоре, – зiтхнула вона щасливо, – ви просто жахливi!
За два днi в час, призначений для передачi зброi генералу, на орендованому складi вже поскладали скринi з уявними карабiнами, i на них сидiв «мiнiстр оборони», очiкуючи, що його приятель Келлi приведе туди жертву.
Пан Келлi поквапився призначеноi години до готелю «Еспаньйол». Вiн застав генерала за столом, коли той робив якiсь пiдрахунки.
– Я вирiшив, – заявив генерал, – не купувати зброю. Я сьогоднi придбав цей готель, i саме в ньому вiдбудеться шлюбна церемонiя генерала Перрiко Хiменеса Вiллабланка Фалькона з мадам О’Браен.
Пановi Келлi аж дух перехопило.
– Ах, ти стара голомоза бляшанка для вакси, – зашипiв вiн, – та ти шахрай, ось хто ти! Бо ти купив пансiон за грошi, якi належать твоiй проклятiй краiнi, де б вона не була.
– Ах, – зронив генерал, роблячи пiдсумок у стовпчику, – це те, що ви називаете полiтикою. Вiйна та революцiя – речi неприемнi. Авжеж. І не надто добра справа завжди крокувати за Мiнервою. Аж нiяк. Набагато приемнiше утримувати готелi та нiжитися з цiею Юноною. Ах якi ж у неi золотi кучерики!
Пан Келлi мало не задихнувся.
– Ах, сеньйоре Келлi! – правив далi генерал пристрасно i поцiкавився: – Ви нiколи не куштували рагу з яловичини, яке готуе мадам О’Браен?
Малята в джунглях
Монтегю Сiлвер, найметикуватiший волоцюга та шахрай на всьому Заходi, якось сказав менi в Лiтл-Року:
– Якщо ти колись втратиш розум, Бiллi, i станеш занадто старим, щоб вдаватися до чесного шахрайства серед дорослих людей, перебирайся до Нью-Йорка. На Заходi легковiри народжуеться щохвилини, але в Нью-Йорку вони з’являються цiлими табунами, iх там не злiчити!
За два роки я виявив, що не можу згадати навiть iмен росiйських адмiралiв i помiтив кiлька сивих волосинок над своiм лiвим вухом. І нарештi второпав, що для мене настав час прислухатися до поради Сiлвера.
Якось я швендяв по Нью-Йорку опiвднi та завернув на Бродвей. І там наштовхнувся на Сiлвера власною персоною, одягненого в просторi шати, котрий притулився до стiни готелю i полiрував пiвмiсяцi на нiгтях батистовою хустинкою.
– Склероз чи пенсiя? – запитав я його.
– Привiт, Бiллi, – вiдгукнувся Сiлвер – Радий тебе бачити. Авжеж, менi здалося, що Захiд став уже занадто сиромудрим. А Нью-Йорк я вiдкладав на десерт. Знаю, що ницiсть вiдбирати речi в цих людей. Вони знають небагато, снують туди-сюди й думають лише час вiд часу. Я б не хотiв, аби моя мати дiзналася, що я обшахровую цих бевзiв. Вона мене краще виховувала.
– А що це за тiснява бiля почекальнi старого лiкаря, котрий чистить шкiру? – поцiкавився я.
– Та без потреби, – вiдповiв Сiлвер – Адже чищення шкiри на спинi зараз не обов’язкове для того, щоб досягти успiху. Я тут живу лише мiсяць. Але я готовий почати свою справу, й учнi недiльноi школи Вiллi Мангеттена, кожен iз яких добровiльно внiс свою частку кутикул до цiеi процедури, можуть вiдправляти своi свiтлини до редакцii «Івнiнг дейлi».
– Я вже оглянув мiсто, – оголосив Сiлвер, – i газети читав щодня, тепер знаю його так само, як кiшка в мерii знае всi звички О’Саллiвана. Люди тут качаються по пiдлозi, лементують i вовтузяться, якщо недостатньо хутко вiдбирати в них грошi. Ходiмо до мого помешкання, i я тобi все розкажу. Ми працюватимемо в мiстi разом, Бiллi, як у старi добрi часи.
І Сiлвер вiдвiв мене до готелю. У його номерi було багато непотрiбних речей, що були розкиданi навколо.
– Є бiльше способiв вiдiбрати грошi вiд цих столичних вiслюкiв, – правив свое Сiлвер, – нiж рецептiв приготування рису в Чарлстонi, що в штатi Пiвденна Каролiна. Вони ласi на все. Мiзки здебiльшого в них м’якi, як тiсто. Чим освiченiшi, тим менше тямлять i знають. Ось нещодавно Дж. П. Моргану продали портрет олiею Рокфеллера-молодшого, видавши його за знамениту картину Андреа дель Сарто[24 - Андреа Дель Сарто (1486–1530) – iталiйський маляр епохи Вiдродження.] «Молодий святий Іван Хреститель»!
Бачиш ген у тому кутку стосик друкованоi продукцii, Бiллi? Це справжнi скарби. Я почав якось iх продавати, але був змушений покинути вже за двi години. Причина? Мене заарештували за блокування вуличного руху. Люди мотлошилися, щоб купити цей шмельц. Я продав полiцiянтовi iх цiлу пачку на шляху до вiддiлку, а потiм прибрав iх iз продажу. Не хочу, щоб люди платили менi за таке своi грошенята. Хочу, щоб насамперед трохи помiзкували, щоб зважитися на таке, бо мене аж шляк трафляе. Я хочу, щоб вони спробували здогадатися, якоi лiтери бракуе в словi Чикаго, або прикупити карту до пари дев’яток, перш нiж вiддадуть менi хоч цент.
Була й ще одна невеличка схема, яка працювала так просто, що я був змушений ii покинути. Бачиш он ту пляшечку зi синiм чорнилом на столi? Я витатуював якiр на руцi, прийшов до банку й повiдомив, що я небiж адмiрала Дьюi[25 - Джордж Дьюi (1837–1917) – американський моряк, iз чиiм iм’ям пов’язують перемогу в битвi в Манiльськiй бухтi пiд час Іспансько-американськоi вiйни. Єдина особа в iсторii, вiдзначена вищим вiйськовий званням флоту США – адмiрала Вiйськово-морських сил.]. Вони запропонували менi виписати тисячу доларiв готiвкою на його iм’я, але я не знав iменi свого «дядька», проте це показуе, наскiльки легке це мiсто. Щодо грабiжникiв, то вони не полiзуть до оселi, якщо там не буде готовоi гарячоi вечерi та кiлькох студентiв коледжу, що терпляче на них чекатимуть. Вони стрiляють у людей в усiх закутках мiста, i припускаю, що це тут називають простим хулiганством.
– Монтi, – зронив я, коли Сiлвер заспокоiвся, – ти, можливо, й адекватно описуеш Мангеттен, але я все ж сумнiваюся. Я в мiстi лише двi години, але менi не здалося, що воно – наша вишенька на тортi. Йому хiба бракуе rus in urbe[26 - Rus in urbe (лат.) – село в мiстi.]. Менi б набагато бiльше сподобалося, якби люди тут носили солому у волоссi, оксамитовi камiзельки та годинники великi, як бичаче око. Вони менi не здаються легкою здобиччю.
– Усе з тобою ясно, Бiллi, – скривився Сiлвер. – Усi емiгранти таке вiдчувають. Нью-Йорк бiльший, нiж Лiтл-Рок або Європа, i це лякае прибульцiв. Але з тобою все буде гаразд. Кажу тобi, що менi iнколи хочеться надавати ляпасiв людям за те, що не вiдправляють менi всi своi грошi в кошиках, побризканих зовнi бактерицидом. Ненавиджу виходити на вулицю, щоб iх пiдiбрати. А хто носить дiаманти в цьому мiстi? Вiннi, дружина шахрая, i Белла, наречена крадiя. Обчистити ньюйоркцiв легше, нiж вишити блакитну троянду на серветцi. Єдине, що мене турбуе, це те, щоб не поламати сигари в кишенях моеi камiзельки, коли наб’ю iх двадцятками.
– Сподiваюся, що ти маеш рацiю, Монтi, – засумнiвався я. – Але менi все ж затишнiше в Лiтл-Року зi своiм малим бiзнесом. Урожай там невеликий, але можна вициганити вiд фермерiв пiдписи пiд петицiею за спорудження нового поштового вiддiлення, яку можна продати за 200 доларiв окружному банку. Люди тут, либонь, надiленi iнстинктом самозбереження та застереженнями проти лiберальностi. Боюся, що ми недостатньо культурнi, щоб ув’язуватися в цю гру.
– Не хвилюйся, – заспокоiв Сiлвер. – Я адекватно оцiнив це мiсто роззяв, так само, як Пiвнiчна рiчка – це Гудзон, а Схiдна – нiяка не рiчка[27 - Схiдною рiчкою називають протоку мiж островами Мангеттен i Лонг-Айленд.]. Та тут у чотирьох кварталах Бродвею живуть люди, котрi в життi не бачили iншого будинку, нiж хмарочоса. Здiбний i енергiйний чоловiк зi Заходу зможе стати достатньо помiтною особою тут упродовж трьох мiсяцiв, щоб заслужити помилування Джерома або осуд Лоусона.
– Годi гiпербол, – зупинив я цю тираду, – чи знаеш ти якусь безпосередню методу виманювання в спiльноти долара чи двох, крiм того, щоб звернутися до Армii порятунку або вдавати епiлептика на порозi панни Гелен Гулд?
– Та десятки, – вiдповiв Сiлвер. – Скiльки капiталу ти маеш, Бiллi?
– Тисячу, – заявив я.
– Я маю тисячу двiстi доларiв, – похизувався вiн. – Ми об’еднаемо своi зусилля i зробимо великий бiзнес. Є стiльки способiв заробити мiльйон, що й не знаю, з якого почати.
Наступного ранку Сiлвер зустрiв мене в готелi, вiн весь аж сяяв вiд задоволення.
– Ми зустрiчаемося з Дж. П. Морганом пополуднi, – повiдомив вiн. – У готелi я знаю одного службовця, котрий хоче познайомити нас iз ним. Вiн його приятель. Каже, що той любить зустрiчатися з вихiдцями зi Заходу.
– Звучить гарно й правдоподiбно, – похвалив я. – Хотiв би я познайомитися з паном Морганом.
– Нам анiтрохи не зашкодить, – визнав Сiлвер, – познайомитися з кiлькома фiнансовими магнатами. Менi подобаеться, що в Нью-Йорку так гостинно зустрiчають незнайомцiв.
Чоловiк, котрого знав Сiлвер, назвався Кляйном. О третiй Кляйн привiв свого товариша з Волл-стрит, аби навiдати нас у номерi Сiлвера. «Пан Морган» виглядав як на картинi, турецьким рушником була обгорнена його лiва нога, тому чоловiк ходив iз цiпком.
– Це пан Сiлвер, а це пан Пескад, – репрезентував Кляйн. – Зайве, – додав вiн, – навiть згадувати iм’я найбiльшого фiнансового…
– Годi, Кляйне, – зупинив його пан Морган. – Я радий знайомству, бо дуже вже цiкавлюся Заходом. Кляйн менi сказав, що ви з Лiтл-Року. Здаеться, я маю там залiзницю чи двi. Якщо хтось iз вас хоче зiграти в покер, то я…
– Перпонте, – урвав його Кляйн, – ви забули!
– Даруйте, джентльмени! – схаменувся Морган. – Вiдколи дiстав сильну подагру, iнодi граю в карти зi своею компанiею. Хтось iз вас часом не знав одноокого Пiтерса, поки ви жили в Лiтл-Року? Вiн жив у Сiетлi, що в Нью-Мексико.
Перш нiж ми встигли щось вiдповiсти, пан Морган луснув цiпком об пiдлогу й почав човгати туди й сюди, гучно лаючи когось уголос.
– Сьогоднi на Волл-стрит валять вашi акцii, Пiрпонте? – поцiкавився Кляйн iз усмiшкою.
– Акцii! Нi! – заревiв пан Морган. – Це та картина, за якою я послав агента до Європи, бо хочу ii купити. Я тiльки-но згадав про це. Вiн вiдповiв менi сьогоднi, що не може ii знайти по всiй Італii. А я хоч завтра готовий заплатити п’ятдесят тисяч за цю картину, навiть бiльше – сiмдесят п’ять тисяч доларiв. Я дав тому агенту la carte[28 - La carte (франц.) – як забажаете.] купити ii. І не можу второпати, чому художнi галереi дозволяють, щоб да Вiнчi…
– О, пане Морган, – замахав руками Кляйн. – Я був упевнений, що ви маете всi картини да Вiнчi.
– А як виглядае та картина, пане Морган? – перепитав Сiлвер. – Вона, мабуть, така сама велика, як стiна «Праски»[29 - «Праска» (англ. Flatiron Building) – хмарочос у Нью-Йорку в 22 поверхи, висотою 87 метрiв, будiвництво якого завершили 1902 року. Свою назву споруда отримала через специфiчну форму, що нагадуе праску.].
– Я боюся, що ви не надто добре знаетеся на мистецтвi, пане Сiлвер, – зауважив Морган. – Ця картина розмiром двадцять сiм на сорок два дюймiв, i вона називаеться «Ідилiя кохання». На нiй зображенi кiлька юнок, котрi танцюють тустеп[30 - Тустеп – американський швидкий побутовий танець, поширений також у Європi на початку XX ст.] на березi рiчки бузкового кольору. А в телеграмi сказано, що ii могли привезти до цiеi краiни. Моя колекцiя нiколи не буде повною без цiеi картини. Ну, до зустрiчi, джентльмени, ми, фiнансисти, маемо рано вставати й рано лягати.
Пан Морган i Кляйн поiхали разом у кебi. Ми з Сiлвером побалакали про те, якими простими й довiрливими бувають великi люди. Сiлвер сказав, що соромно було б спробувати пограбувати таку людину як пан Морган. А я сказав, що я вважаю, що це буде доволi необережно.
По обiдi Кляйн запропонував прогулянку; я, вiн i Сiлвер почимчикували вниз Сьомою авеню, щоб переглянути цiкавинки. Кляйн побачив пару запонок у вiтринi ломбарду, вони викликали його захоплення, i ми вкупi зайшли досередини, щоб вiн мiг iх купити.
Пiсля того, як ми повернулися до готелю i Кляйн пiшов, Сiлвер раптом кинувся до мене й замахав руками.
– Ти це бачив? – волав вiн. – Ти бачив, Бiллi?
– Що саме? – не збагнув я.
