скачать книгу бесплатно
На Восьмiй авеню стирчав Крутiй Гаррi, котрий мав фарбованi вуса та блискучi, доброзичливi очi. Гаррi був митцем у душi, тому його зачiпало, коли актор перегравав. Вiн пiдiйшов до селянина, котрий застиг iз розтуленою пелькою бiля вiтрини ювелiрноi крамницi, i похитав головою.
– Це вже занадто, друже, – зауважив вiн критично, – занадто аж на кiлька дюймiв. Не знаю, яким е твое становище, але ти дуже вже переборщив. Це сiно, до прикладу, зовсiм зайве, зараз такого не використовують навiть у цирку Проктора.
– Я вас не розумiю, пане, – сказав чужинець. – Я не шукаю якогось цирку. Я щойно приiхав iз округу Ольстер, аби подивитися на мiсто, бо сiно вже зiбрали. Господи! Оце чудасiя. Я думав, що Поукiпзi[37 - Поукiпзi – мiсто в штатi Нью-Йорк.] велике, але це мiсто вп’ятеро бiльше.
– Ну, гаразд, – замирився Крутiй Гаррi, здiймаючи брови. – Я не хотiв чiплятися. І ти не мусиш розповiдати. Гадаю, що варто трохи притримати коней, тому намагався щось порадити. Бажаю успiхiв в аферi, якою б вона не була. Може, вип’емо по скляночцi?
– Я б не вiдмовився вiд гальби пива, – визнав подорожнiй.
Вони подалися до кнайпи, в яку часто ходили чоловiки з гладкими обличчями та неспокiйними поглядами, i розсiлися за столом зi своiми напоями.
– Дуже радий, що зустрiв вас, пане, – заявив селюк. – Може, перекинемося в карти? Я маю колоду зi собою.
Вiн сягнув до своеi валiзки, яку, либонь, знали ще сучасники Ноя, i витягнув iз неi виняткову, неповторну колоду, засмальцьовану шпондерком i забруднену землею кукурудзяних полiв.
Крутiй Гаррi коротко й гомерично зареготав.
– Це не для мене, хлопче, – твердо сказав вiн. – Твiй образ доволi правдоподiбний. Але я все ж скажу, що ти дав маху. Селюки так бiльше не вдягаються ще з 1879 року. Сумнiваюся, що в такiй одежi ти зможеш виманити хоча б заводний годинник у Бруклiнi.
– О, не думайте, що я не маю грошей, – похвалився селюк. Вiн витягнув щiльно згорнутий стосик банкнот, грубий, як горнятко, i поклав його на стiл.
– Отримав це зi своеi частки з продажу бабусиноi ферми, – заявив вiн. – У цьому рулонi 950 доларiв. Я вирiшив поiхати до мiста та з’ясувати, в який бiзнес iх можна вкласти.
Крутiй Гаррi взяв купку грошей i поглянув на неi майже з повагою у своiх усмiхнених очах.
– Я бачив i гiрше, – зронив вiн критично. – Але тобi нiчого не свiтить у такiй одежi. Тобi потрiбнi лакованi мешти, чорний костюм i солом’яний бриль iз строкатою смужкою. Треба багато торочити про Пiтсбург i вантажнi перевезення, а також пити херес на снiданок, щоб комусь втулити цю фальшивку.
– Який його фах? – поцiкавилися в Крутiя Гаррi двое чи трое чоловiкiв, у котрих бiгали очi, коли селюк згрiб своi сумнiвнi грошi й вийшов.
– Якийсь дивак, мабуть, – припустив Гаррi. – Або один iз детективноi агенцii Джерома. Або якесь нове паскудство. А, можливо, менi це лише зараз спало на гадку, це були й справжнi грошi.
А селюк пiшов собi далi. Мабуть, спрага знову докучала йому, бо подорожнiй пiрнув у темну пивничку на бiчнiй вулицi й купив собi ще пива. З першого погляду на нього очi завсiдникiв загорiлися. Але коли наполегливе та демонстративно перебiльшене селюцтво вiдвiдувача стало надто очевидним, вирази iхнiх облич змiнилися на сумнiвну пiдозру.
Селюк перекинув свою валiзу через ляду.
– Притримайте це для мене, пане, – попросив вiн, жуючи отруйний кiнчик жовтоi сигари. – Я повернуся пiсля того, як пошвендяю. Пригляньте за нею, бо в нiй 950 доларiв, хоча, можливо, ви й не подумали б про таке, оцiнюючи мене.
Десь неподалiк озвався патефон, i селюк пустився у танок, а його гудзики внизу плаща застрибали.
– Подiлимо на всiх, Майку, – запропонував чоловiк, котрий сидiв за шинквасом, вiдверто пiдморгуючи iншим.
– Так не чесно, – сказав бармен i штовхнув валiзу набiк. – Ти ж не думаеш, що я поведуся на це, чи не так? Будь-хто второпае, що вiн не такий простий. Вiн один iз банди Мак-Адо, мабуть. Неабияк спалився, якщо сам усе це вигадав. У жоднiй частинi краiни зараз так не одягаються, вiдколи почалася безкоштовна доставка по селах бiля Провiденса, що в штатi Род-Айленд. Якщо вiн i мае чогось дев’ять i п’ять, то хiба дев’яносто п’ять центiв на квиток потягом до Вотерберi, який вiдбувае за десять десята.
Коли селюк вичерпав ресурси пана Едiсона для своiх розваг, вiн повернувся за своею валiзою. А потiм почимчикував униз Бродвеем, лупаючи навколо своiми голубими баньками. Але Бродвей однаково окидав його суворими поглядами та сардонiчними посмiшками. Прибулець виглядав як найдавнiший жарт, який мiсту вже встиг набриднути. Молодик був настiльки кричущо неможливим, настiльки надто сiльським, настiльки перебiльшеним, настiльки перевищував найсмiливiшi уявлення про худобу, сiнокiс i водевiль, що викликав лише досаду та пiдозру. І жмут сiна в його волоссi був настiльки автентичним, таким свiжим, зi справжнiм ароматом лук, настiльки неперевершено сiльським, що навiть наперсточник згорнув би свое махлярство, побачивши такого.
Селюк сiв на кам’яних сходах i ще раз витягнув iз валiзи свiй згорток iз жовтими папiрцями. Вiддiлив горiшню двадцятку й поманив до себе продавця газет.
– Синку, – сказав вiн, – збiгай i розмiняй ii десь для мене. Я дуже скучив за курчам. Вважаю справедливим, якщо ти заробиш десять центiв, якщо поквапишся.
Крiзь бруд на обличчi шалапута проступив ображений погляд.
– Іди й сам мiняй своi грошi. Це не справжнiй сiльський одяг. Сам мiняй своi фальшивi грошi.
На розi стовбичив ледачий закликало до казино. Вiн уздрiв селюка, i його обличчя раптом стало холодним i доброчесним.
– Пане, – звернувся до нього селюк. – Я чув про мiсця в цьому мiстi, де чоловiк може пограти в покер або потягнути картку в лото. У цiй валiзi лежить 950 доларiв, а я приiхав зi старого Ольстера, щоб побачити тутешнi пам’ятки. Не пiдкажете, де чоловiк може поставити на кiн дев’ять чи десять доларiв? Я маю намiр розважитися, а потiм, можливо, викуплю якийсь бiзнес.
Закликало виглядав ображеним i розглядав бiлу плямочку на нiгтi лiвого вказiвного пальця.
– Облиш, друже, – пробурмотiв вiн iз докором. – У полiцiйному управлiннi, мабуть, чисто подурiли, що вiдправили тебе в такому виглядi. У такiй одежi тобi не пiдiбратися навiть до гри в костi на тротуарi ближче, нiж за два квартали. Останнього разу такий собi пан Скоттi з Долини Смертi даремно намагався перевершити тебе сiльськими аксесуарами в околицi. Тому вшивайся звiдси. Нi, не знаю я жодних закладiв, де можна поставити полiцiйний патруль проти туза.
Учергове вiдкинутий великим мiстом, що настiльки швидко викривае штучнiсть, селюк сiв на бордюр i вирiшив помiзкувати.
– Це ж мiй одяг, – сказав вiн. – Матерi його ковiнька, якщо це не так. Вони вважають, що я зi села, тому не хочуть мати зi мною нiчого спiльного. Нiхто нiколи не висмiював цей капелюх в окрузi Ольстер. Гадаю, якщо хочеш, щоб люди помiтили тебе в Нью-Йорку, то маеш одягатися, як вони.
Тому селюк пiшов по крамницях, де чоловiки базiкали, потирали руки й самовiддано обмiрювали кравецькою рулеткою опуклiсть його внутрiшньоi кишенi, в якiй лежав рудий качан кукурудзи з кiлькома рядами зернят. Незабаром служки з пакетами та пуделками потягнулися до його готелю на Бродвеi, не освiтленого вуличними лiхтарями.
О дев’ятiй годинi вечора на тротуар вийшов чоловiк, вiд котрого вiдрiкся б весь округ Ольстер. Яскраво коричневими були його черевики, а капелюх – останнiй писк моди. Його свiтло-сiрi штани були гарненько випрасуванi; свiтло-синя шовкова хустка визирала з нагрудноi кишенi елегантноi англiйськоi маринарки. А комiр був таким бiлим, що мiг би прикрасити вiтрину пральнi. Свiтле волосся молодика було коротко пiдстрижене, а сiно зникло.
Якусь мить вiн стояв блискучий, iз ледачим поглядом багатiя, котрий подумки складав маршрут для своiх вечiрнiх задоволень. Пiсля цього вiн повернув на веселу, яскраво освiтлену вулицю легким i витонченим кроком мiльйо- нера.
Але в мить, коли вiн зупинився, найхитрiшi та найгострiшi очi в мiстi захопили його в свое поле зору. Гладкий чолов’яга зi сiрими очима пiдняв брови, чим прикликав двох своiх помiчникiв iз гурту гультяiв перед готелем.
– Найдоступнiший простак, таких я з пiвроку не бачив, – зронив чоловiк iз сiрими очима. – Гайда.
Була десята тридцять, коли прибулець примчав до полiцiйного вiддiлку з iсторiею про свое нещастя.
– Дев’ятсот п’ятдесят доларiв, – захекався вiн, – уся моя частка за бабусину ферму.
Сержант за столом випитав у постраждалого iм’я – Джейбз Балтонг iз ферми Долини Акацiй в окрузi Ольстер, а потiм попросив описати грабiжникiв.
…Коли Конант зайшов до редакцii дiзнатися про долю своеi поеми, його провели повз секретарку до кабiнету, прикрашеного статуетками Родена та Джона Джорджа Брауна[38 - Джон Джордж Браун (1831–1913) – англiйський та американський маляр.].
– Коли я прочитав перший рядок «Ланi та струмка», – сказав редактор, – то одразу ж втямив, що це робота того, чие життя прикипiло серцем до серця з Природою. Простенькi рядки не ввели мене в оману. Використовувати такi простi порiвняння могло лише дике, вiльне дитя лiсiв i полiв, яке одягло модний одяг i вештаеться Бродвеем. Пiд такою одежею однаково визирае сутнiсть.
– Дякую, – вклонився Конант. – Сподiваюся отримати чек у четвер, як завжди.
Мораль цiеi iсторii – двояка. Можете вибрати мiж «залишайтеся на фермi» або «не пишiть вiршiв».
Хламида миру
Таемницi настiльки тiсно пов’язанi мiж собою у великому мiстi, що аматори читання i друзi Джоннi Белчемберза давно перестали дивуватися його раптовому та незбагненному зникненню майже рiк тому. Тепер ця таемниця вже з’ясована, але ii розгадка настiльки дивна й неймовiрна для розуму пересiчноi людини, що лише небагато обраних, котрi перебували в тiсному контактi з Белчемберзом, змогли в неi повiрити.
Джоннi Белчемберз, як вiдомо, належав до елiти товариства. Позбавлений марнославства модникiв, котрi будь-що-будь прагнуть привернути увагу до себе ексцентричною демонстрацiею заможностi, вiн усе ж був au courant[39 - Au courant (франц.) – обiзнаний.] у всьому, що могло додати блиску його заслужено високому становищi в суспiльствi.
Особливо вiн вирiзнявся своiми смаками в одежi. У цьому вiн мав цiлий табун послiдовникiв. Завжди акуратний, витончено доглянутий, маючи у власностi практично необмежений гардероб – його визнавали найкраще одягненим дендi в Нью-Йорку, отже, i в усiй Америцi. У Готемi не було кравця, котрий би не вважав честю привiлей безкоштовно шити одяг для Белчемберза. Коли той його одягав, це була безцiнна реклама.
Особливою пристрастю чоловiка були штани. Нiчого в них, крiм досконалостi, вiн не визнавав. Не мiг терпiти навiть дрiбноi м’ятоi складки. Жевжик тримав у своiх апартаментах спецiального слугу, котрий прасував його величезнi запаси. Друзi молодика подейкували, що вiн переодягався кожнi три години.
Й от раптово Белчемберз зник. Упродовж трьох днiв його вiдсутнiсть не викликала тривоги в його приятелiв, а потiм вони вдалися до звичних методiв розслiдування. Усi вони не дали результатiв. Молодик не залишив пiсля себе жодного слiду. Тодi почали дошукуватися мотиву, але так i не знайшли його. Парубок не мав ворогiв, не мав боргiв, жiнки також не мав. У банку тримав кiлька тисяч доларiв. Крiм цього, зниклий нiколи не виявляв схильностi до ексцентричностi, бо насправдi мав особливо спокiйний i збалансований темперамент. Для пошуку зниклого застосували всi методи нишпорок, але все дарма. Це був один iз тих випадкiв, що все частiше зараз траплялися, коли чоловiки зникають, як полум’я свiчки, не залишаючи навiть слiдiв диму пiсля себе.
У травнi Том Ейрес i Ланселот Джiллiам, двое старих друзяк Белчемберза, вирушили в невеличку мандрiвку на той бiк. Байдикуючи в Італii та Швейцарii, вони якось почули про монастир у швейцарських Альпах, який обiцяв щось краще за зачовганi туристичнi атракцii. Той монастир був майже недоступним для звичайного туриста, розмiщений на дуже скелястiй i стрiмкiй гiрськiй вершинi. Його принади не рекламували, бо, по-перше, ченцi варили там просто божественну наливку, яка, подейкують, набагато перевершуе бенедиктин i шартрез. По-друге, там мiстився величезний мiдний дзвiн, такий чистий i скрупульозно вилитий, що не перестав звучати, вiдколи в нього вперше бамкнули триста рокiв тому. І, нарештi, стверджували, що в його стiни нiколи не ступав жоден англiець. Ейрес i Джiллiам вирiшили, що цi три аргументи спонукають до розслiдування.
Їм знадобилися два днi та допомога двох провiдникiв, щоб дiстатися до монастиря Святого Гондро. Вiн стояв на замерзлiй скелi, яку продували всi вiтри, а снiг пiдступними масами вкривав ii схили. Гостей ченцi прийняли радо, а iхнiй обов’язок якраз i полягав у тому, щоб розважати нечастих гостей. Вони випили смачноi наливки й визнали ii винятково мiцною й освiжною. Послухали величезний дзвiн, що перманентно гупав, i дiзналися, що вони – першi подорожнi в тих сiрих кам’яних мурах, куди й справдi не ступала нога жодного англiйця, хоч iхнi неспокiйнi ноги обходили майже всi закутки на землi.
О третiй годинi дня, коли приiхали двое молодих готемцiв, вони стояли разом iз преподобним братом Христофором у великiй холоднiй залi монастиря, спостерiгаючи, як ченцi крокують до трапезноi. Вони рухалися повiльно, парами, зi схиленими головами, безгучно ступаючи ногами в сандалях по грубих кам’яних плитах. Поки процесiя повiльно минала iх, Ейрес раптом схопив Джiллiама за руку.
– Поглянь, – енергiйно прошепотiв вiн, – на того, хто зараз якраз навпроти тебе, по цей бiк, iз руками на пасi… Якщо це не Джоннi Белчемберз, то хай мене грiм поб’е!
Джiллiум придивився i впiзнав загубленого законодавця моди.
– Що за бiсiвщина, – здивувався вiн. – Що тут робить старий Белл? Томмi, це нiяк не може бути вiн. Нiколи не чув, щоб Белл захоплювався релiгiею. Бiльше того, вiн iнколи молов язиком такi речi, коли правив кiньми, за якi його прокляли б у будь-якiй церквi.
– Це Белл, жодних сумнiвiв, – твердо стояв на своему Ейрес, – iнакше менi не завадить звернутися до окулiста. Але подумай, як це Джоннi Белчемберз, король дендi, канцлер модного одягу та Магатма рожевих камелiй, стовбичить тут на морозi й каеться в хламидi кольору тютюну! Менi це в головi не вкладаеться. Краще спитаемо веселого стариганя, котрий нами опiкуеться.
І вони звернулися за поясненнями до брата Христофора. На той час ченцi вже зайшли до трапезноi, тому неможливо було вказати, кого товаришi мають на увазi. Белчемберз? Але брати Святого Гондро вiдмовляються вiд своiх свiтських iмен пiсля того, як приймають обiтницi.
– Ви хотiли б, панове, поспiлкуватися з одним iз братiв? Якщо зайдете до трапезноi та вкажете на того, кого хотiли б побачити, то прошу дуже.
Ейрес i Джiллiам послухалися поради й вказали брату Христофору на того, кого вони побачили. Це справдi був Джоннi Белчемберз. Тепер вони прямо зазирнули йому в обличчя, коли той сидiв серед неохайних братiв, не пiдiймаючи погляду й смакуючи юшку з грубоi, брунатноi чашi.
Настоятель дозволив гостям побалакати з одним iз братiв у приймальнiй, куди обiцяв його прислати. Коли той прийшов, тихо ступаючи у своiх сандалях, i Ейрес, i Джиллiам витрiщилися на нього з подивом i недовiрою. Авжеж, це був Джоннi Белчемберз, але виглядав вiн зовсiм iнакше. На його гладко поголеному обличчi застиг вираз невимовного миру, радощiв досягнення, досконалого й повного щастя. Його постава була гордо прямою, його очi виблискували спокiйно та милостиво.
Монах був такий самий охайний i доглянутий, як i в часи перебування в Нью-Йорку, але наскiльки iнакше вiн був одягнений! Тепер единою одежею чоловiка була довга хламида з грубоi брунатноi тканини, пiдв’язана мотузкою на животi, що спадала прямими, вiльними складками до нiг чоловiка. Вiн потиснув руки вiдвiдувачам зi своею старою легкiстю i витонченiстю манер. Якщо в цiй зустрiчi й була якась бентега, то Джонi Белчемберз ii не виявляв. У кiмнатi не було де сiсти, тому присутнi розмовляли стоячи.
– Радий тебе бачити, друзяко, – почав Ейрес трохи незграбно. – Не очiкував знайти тебе тут. Хоча це й непогана iдея. Адже товариство – це жахлива полуда. Мiркую, яким було неабияким полегшенням скинути запаморочливий вихор i вiдiйти до… м-м-м… споглядання i м-м-м… молитов i пiсноспiвiв, i подiбних до них речей.
– Облиш, Томмi, – весело озвався Белчемберз. – Не бiйся, що я пущу тацю по колу. Я проходжу через це випробування з усiма цими файними хлопцями, бо такi тут звичаi. Тут я брат Емброуз. Менi дали лише десять хвилин, щоб погомонiти з вами, хлопцi. То тепер моднi камiзельки такого покрою, що на тобi, Джiллiаме, еге ж? Тепер таке носять на Бродвеi?
– Це той самий старий Джоннi, – радiсно вигукнув Джiллiам. – Якого дiдька… тобто, навiщо… Прокляття! Чому ти це зробив, друже?
– Скидай хламиду, – майже ридаючи вмовляв Ейрес, – i повертайся з нами. Стара компанiя ошаленiе, коли тебе побачить. Це ж не твое, Белл. Я знаю з пiвтузина дiвок, котрi оплакували тебе, коли ти зник. Подай у вiдставку, або отримай вiдпустку, чи що там треба зробити, щоб звiльнитися з цiеi фабрики льоду. Та ти тут нежить заробиш, Джонi, i… о, Боже… ти не одягнув шкарпеток!
Белчемберз зиркнув на своi ноги в сандалях i всмiхнувся.
– Ви, хлопцi, нiчого не петраете, – заспокiйливо промовив вiн. – Приемно, що ви хочете, щоб я повернувся назад, але старе життя мене бiльше не вабить. Я досягну тут мети всiх своiх амбiцiй. Я цiлком щасливий i задоволений. І залишуся тут аж до кiнця своiх днiв. Ви бачите цю одежину, що я ношу? – Белчемберз ласкаво торкнувся своiх шатiв. – Нарештi я знайшов те, що не морщиться на колiнах. Я досягнув…
Цiеi митi по монастирю пролунало глибоке бамкання великого мiдного дзвону. Мабуть, це був заклик для негайноi молитви, бо брат Амброз схилив голову, обернувся i покинув покiй без жодного слова. Вiн ледь помiтно махнув рукою, коли проходив крiзь кам’янi дверi, здавалося, так вiн попрощався зi своiми давнiми друзями. Тi покинули монастир, так бiльше i не побачивши свого давнього приятеля.
Саме таку iсторiю Томмi Ейрес i Ланселот Джиллiам привезли зi своеi останньоi поiздки до Європи.
Дiвчисько та шахрайство
Одного дня я зустрiв свого старого приятеля Фергюсона Пога. Вiн – добросовiсний шахрай найвищого гатунку. Його штаб-квартира – уся Захiдна пiвкуля, а його фахом е все – вiд спекуляцii на мiських надiлах Великих рiвнин[40 - Великi рiвнини – передгiрне плато в США та Канадi на сходi вiд Скелястих гiр.] до гендлювання дерев’яними iграшками в Коннектикутi, зробленими зi шкаралупи горiхiв, почавлених гiдравлiчним пресом.
Час вiд часу, коли Поговi вдаеться хороша афера, вiн приiжджае до Нью-Йорка вiдпочити. Вiн каже, що глечик вина, буханець хлiба та «З Долею ти, мабуть, посварився?»[41 - «З Долею ти, мабуть, посварився?» – рядок iз «Рубаi» Омара Хайяма (переклад Василя Мисика).] приблизно такий самий вiдпочинок i приемнiсть для нього, як гойдалки в атракцiонi для президента Тафта.
– Дайте менi, – каже Пог, – велике мiсто, щоб я мiг вiдпочити. Найкраще – Нью-Йорк. Я не дуже люблю ньюйоркцiв, але Мангеттен – мабуть, едине мiсце на земнiй кулi, де iх не знайти.
Поки Пог вештаеться мегаполiсом, його завжди можна знайти в одному з двох мiсць. Одне з них – маленька книгарня на Четвертiй авеню, де вiн читае книги на своi улюбленi теми – iслам i таксидермiю. Але я знайшов його деiнде – у його апартаментах на Вiсiмнадцятiй вулицi, де вiн сидiв у шкарпетках, намагаючись зiграти «Береги Вабашу» на маленькiй цитрi.
Чотири роки вiн терзав цю мелодiю, але якихось успiхiв досi не досяг. На шифоньерцi лежав кольт сорок п’ятого калiбру з воронованоi сталi та щiльний рулон десяток i двадцяток, достатньо великий, щоб виказувати приналежнiсть до класу багатiiв. Поруч у приймальнi нервувала покоiвка, котра прибирала кiмнату, не в змозi увiйти чи дати драла, ошелешена ногами в шкарпетках, налякана кольтом, але безсила зi своiми мiськими iнстинктами позбутися магiчного впливу жовтого рулону.
Поки Фергюсон Пог теревенив, я сидiв на його валiзi. Нiхто не мiг бути вiдвертiшим або чеснiшим у своiх промовах. Поряд iз його висловами, волання Генрi Джеймса[42 - Генрi Джеймс (1843–1916) – американський письменник.] з приводу годування хлiбом у вiцi одного мiсяця здавалося б халдейською криптограмою. Вiн iз гордiстю розповiдав менi iсторii з досвiду власного фаху, який вважав мистецтвом. І менi було дуже цiкаво запитати його, чи знав вiн якихось жiнок у цiй професii.
– Ледi? – виправив Пог зi захiдним лицарством. – Ну, небагато. Вони не дуже вправнi в мистецтвi шахраювання, бо вони всi залученi у вкрай банальнi обов’язки. Чому? Бо мусять. Хто мае грошi в цьому свiтi? Чоловiки. Чи ти знав колись чоловiка, котрий дае жiнцi долар просто так? Чоловiк може подарувати iншому чоловiковi все вiльно, легко й на дурняк, але якщо вiн кине хоч пеннi в один iз тих автоматiв, якими керуе Асоцiацiя доньок Єви, i звiдти не випаде жувальна гумка з ароматом ананасу пiсля того, як вiн смикне за важiль, то ви за чотири квартали почуете, як вiн кличе полiцiйного iнспектора. Чоловiк – це найважча завада, з якою стикаеться жiнка, вiн ощадливий, тому iй доводиться працювати понаднормово, щоб змусити чоловiка заплатити. Два рази з п’ятьох жiнка нiчого не досягае. Вона не може покладатися на полiцiю i дорогi машини. Бо чоловiк одразу ж усе помiтить i долучиться до гри. Жiнки змушенi досягати успiху в тому, що мають, а це ранить iхнi нiжнi рученята. Дехто з них – це природнi водостiчнi жолоби, i вони можуть вимивати по тисячi доларiв iз тонни. Тi, хто зi сухими очима, змушенi вдаватися до листiв iз пiдписами, фальшивих кучерикiв, спiвчуття, вихляння стегнами, батогiв iз сирiвцю, смачного варива, сентиментальних присяжних, замовляння зубiв, шовкових запасок, пращурiв, макiяжу, анонiмних листiв, парфумiв, свiдкiв, револьверiв, турнюрiв[43 - Турнюр – модна в 1870–1890-х рр. частина жiночого одягу, яка пiдкладалася пiд сукню нижче талii ззаду, щоб надати поставi пишностi.], фенолу, мiсячного сяйва, холодного крему та вечiрнiх газет.
– Ви просто обурливi, Фергу, – зауважив я. – Безумовно, не бувае жодного шахрайства, як ви його називаете, у щасливому та гармонiйному подружжi!
– Ну, – зронив Пог, – нiчого такого, що вимагае виклику полiцii, надсилання пiдмоги та може стати темою для водевiлю. Насправдi це вiдбуваеться так: припустiмо, ви мiльйонер iз П’ятоi авеню, високого лету птаха, i з грошима у вас усе гаразд. Ви повертаетеся додому пiзньоi ночi й приносите ледi, котра претендуе на вас, брошку за дев’ять мiльйонiв доларiв. Вiддаете ii. Вона лементуе: «О, Джордже!» й перевiряе, чи вона застрахована. Вiдтак пiдiймаеться i цiлуе вас, а ви ж тiльки цього й чекали. І це отримав. Оце i е пiдкуп.
Та я хочу розповiсти тобi про Артемiзiю Блай. Вона була з Канзасу та й сама нагадувала кукурудзу з усiм, iз чого вона складаеться. Їi волосся було жовтого кольору, як кучма цiеi рослини. Їi тiло було таке ж довге та зграбне, як стебло, що стирчить зi землi мокрого лiта, ii очi були такими самими великими та вражаючими, як зерна, а зелений був ii улюбленим кольором.
Пiд час моеi останньоi поiздки у звабнi куточки вашого iзольованого мiста я познайомився з чоловiком на iм’я Вокросс. Вiн був багатiем, мав десь iз мiльйон. І цей жевжик менi повiдомив, що працюе на вулицi. «Вуличний продавець?» – спитав я зi сарказмом. «Саме так, – пiдтвердив вiн, – я старший партнер у концернi з укладання тротуарноi плитки».
Вiн менi сподобався. Тому я й зустрiвся з ним на Бродвеi одного вечора, коли менi зовсiм бракувало гарного настрою, удачi, тютюну та грошей. Вiн був увесь показний: у цилiндрi, з дiамантами, накрохмалена бiлоснiжна сорочка. Остання вражала найбiльше. Якби ти поглянув на себе в дзеркало, то побачив би, що маеш вигляд чогось середнього мiж графом Толстим i травневим хрущем. Удача покинула мене. Я знову дозволив собi звести погляд на цього дуку.
Вокросс зупинився i потеревенив зi мною кiлька хвилин, а потiм завiв мене до дорогого ресторану пообiдати. Там пригощали музикою Бетховена, соусом бордоле, французькою лайкою, франжипаном, дещицею зарозумiлостi та цигарками. Коли я щедрий, то буваю в таких мiсцях.
Та цього разу, я, мабуть, мав такий кепський вигляд, як у журнального iлюстратора, коли сидiв там без грошей, а мое волосся було все зiм’яте, нiби я був артистом, найнятим, аби почитати щось iз «Шкiльних днiв Ельзи» в занюханому богемному театрi в Бруклiнi. Але Вокросс поводився зi мною, як дурень iз писаною торбою. І йому було начхати на офiцiанта.
«Пане Пог, – пояснював вiн менi, – я вас використовую».
«Продовжуйте, – погодився я, – i сподiваюся, ви не прокинетеся».
А потiм вiн каже менi, розумiеш, який вiн чоловiк. Вiн житель Нью-Йорка. Його единим прагненням було, щоб його помiтили. Вiн хотiв бути помiтним. Хотiв, аби люди помiчали його й кланялися, розповiдали iншим, що вiн за цабе. І звiрився, що це завжди було жагою всього його життя. У нього був лише мiльйон, тому вiн не мiг привертати увагу тим, що смiтить грiшми. Вiн сказав, що якось намагався привернути увагу громадськостi тим, що засадив часником невеличку дiлянку на схiднiй околицi мiста для безкоштовного користування бiднотою, але як тiльки Карнегi вчув про це, вiдразу ж забудував цю дiлянку бiблiотекою галльськоi лiтератури. Тричi вiн кидався пiд автомобiль, але единим результатом стало п’ять зламаних ребер i повiдомлення в газетах про те, що невiдомого чоловiка, зростом п’ять футiв i десять дюймiв, з чотирма вставними зубами, ймовiрно, останнього члена знаменитоi банди Рудого Лiрi, збила машина.
«А ви пробували журналiстiв», – поцiкавився я.
«Минулого мiсяця, – зiтхнув пан Вокросс, – моi витрати на обiди для журналiстiв склали 124,8 доларiв».
«І щось отримали за це?» – запитав я.
«Ага, – згадав вiн, – додайте ще вiсiм п’ятдесят за пепсин. Бо я мав проблеми з травленням».
«Тож як я можу допомогти вам стати популярним? – спробував пожартувати я. – Контрастом?
«Я й справдi мав на увазi щось подiбне цього вечора, – пiдтвердив Вокросс, – мене це засмучуе, але я просто змушений вдатися до ексцентричностi».
І тут вiн кидае серветку в зупу, пiдiймаеться i кланяеться чоловiковi, котрий жере картоплю пiд пальмою в iншому кiнцi кiмнати.
«Комiсар полiцii», – пояснив мiй супутник радiсно.
«Друже, – тодi кажу я швидко, – майте амбiцii, але не вибивайте драбину з-пiд своiх нiг. Якщо ви використовуете мене як сходинку, щоб вiтати полiцiю, то псуете менi апетит на тiй пiдставi, що я можу бути приниженим i звинуваченим. Будьте обережнi».
Коли подали сквоб[44 - Сквоб – молодий голуб, вирощений на м’ясо, а також страва з м’яса такого голуба.], менi раптом пригадалася Артемiзiя Блай.
«Припустiмо, що можу органiзувати, щоб ви потрапили в газети, – кажу я, – щодня по одному стовпчику в кожнiй iз них i ваша свiтлина в бiльшостi з них упродовж тижня. Скiльки ви за це погодилися б заплатити?»
