скачать книгу бесплатно
«Десять тисяч доларiв, – не завагався Вокросс i звеселiв, – але без убивств, – застерiг вiн. – Також не буду носити рожевi панталони на балу».
«Я б таке й не просив, – визнав я. – Буде почесно, стильно i по-жiночому. Скажiть офiцiанту, щоб принiс демiтассе[45 - Демiтассе – маленьке горнятко для кави по-турецьки або еспресо.] i ще трохи бобiв, тодi розкажу мiй opus moderandi[46 - Opus moderandi (лат.) – спосiб дii.]».
За годину, сидячи в червонiй кiмнатi в стилi рококо, ми уклали угоду. Того самого вечора я телеграфував паннi Артемiзii до Салiни. Вранцi вона прихопила кiлька свiтлин i листа з автографом до старiйшини Четвертоi пресвiтерiанськоi церкви, отримала на горiхи та вiсiмдесят доларiв. Юнка затрималася в Топiцi достатньо довго, щоб втулити вiце-президентовi довiрчого товариства валентинку за розклад потягiв i пачку п’ятидоларових банкнотiв, оперезаних стрiчкою з написом «250 доларiв».
На п’ятий вечiр пiсля того, як вона отримала мое повiдомлення, дiвчина чекала, демонструючи глибоке декольте й вiдповiдно виряджена, щоб ми з Вокроссом вiдвезли ii на вечерю в один iз тих жiночих ресторанiв Нью-Йорка, куди чоловiки не можуть потрапити, якщо тiльки не грають у «безик»[47 - «Безик» – iнтелектуальна картярська гра.] i не курять цигарки з порошком для депiляцii.
«Вона приголомшлива, – вигукнув Вокросс, коли побачив юнку, – вони дадуть за неi навiть два стовпчики».
Це була схема, яку вигадали ми утрьох. Це була добра справа. Вокросс упродовж мiсяця мав показуватися на люди з панною Блай iз усiею вiдвертiстю, пристрастю й емоцiями, на якi вiн тiльки здатен. Звiсно, це нiчого не додавало до його амбiцiй. Чоловiк у бiлiй краватцi та лакованих шкiряних черевиках, котрий смiтить доларами, наче з рогу достатку, щоб пригостити вишуканими стравами та засипати квiтами високу бiлявку, iз тих, що зустрiчаються в Нью-Йорку так само часто, як синi черепахи в нападi бiлоi гарячки. Але вiн мае писати iй любовнi листи щодня – листи кохання найгiршого штибу, такi, якi ваша дружина опублiкуе лише пiсля вашоi смертi. Наприкiнцi мiсяця вiн мав кинути ii, а вона – подати позов на 100 тисяч доларiв за порушення обiцянки.
Панна Артемiзiя мала отримати в нагороду десять тисяч доларiв, якщо виграла б позов, а якщо програе, то однаково отримае iх. Про це пiдписали контракт.
Інодi вони брали мене зi собою, але не часто. Я не мiг довго тримати iхнiй фасон. Вона iнодi витягувала його листи, критикувала iх, наче йшлося про накладнi на товар.
«От скажи! – казала вона. – Як це назвати: листом до торгового агента вiд його племiнника про те, що його тiтка пiдхопила кропивницю? Ви, схiднi телепнi, знаете, як писати любовнi листи так само, як коники стрибунцi в Канзасi тямлять у буксирах. «Моя люба панно Блай!» Невже це покладе рожеву глазур i трохи червонястого цукру на весiльний торт? Як довго вдасться тримати аудиторiю в залi суду такими фразами? Треба серйозно приступити до справи, називати мене «милим пупсиком», «солоденькою», а пiдписуватися «поганий мамин хлопчик», якщо хочете привернути увагу. Пишiть сентиментальнiше».
Пiсля цього Вокросс опустив ручку в соус табаско замiсть чорнила. Його листи почали читатися, як любовний роман. Я вже бачив, як присяжнi кам’янiють, а жiнки скидають капелюшки одна однiй, аби почути, що там читають. І я вже бачив, як пан Вокросс стае таким знаменитим, як архiепископ Кранмер, Бруклiнський мiст або канапки зi сиром i салатом. Така перспектива, здавалося, його дуже тiшила.
Нарештi настав той день. Я стояв на П’ятiй авеню бiля фешенебельного ресторану й спостерiгав за ними. Увiйшов судовий виконавець i вручив Вокроссу, котрий сидiв за столом, повiстку. Усi витрiщалися на них, а мiй приятель мав такий самий гордий вигляд, як у самого Цицерона. Я повернувся до своеi кiмнати й запалив сигару за п’ять центрiв, бо знав, що десять тисяч доларiв були нашi.
Десь за двi години хтось постукав у моi дверi. Там стояв Вокросс i панна Артемiзiя. Вона чiплялася, так, сер, чiплялася за його лiкоть. І вони менi втовкмачують, що тiльки-но повернулися зi шлюбу. І торочать якiсь тривiальнi дурницi про кохання i таке iнше. Вiдтак поклали якийсь згорток на стiл, сказали «На добранiч» i звiялися.
– Ось чому я кажу, – резюмував Фергюсон Пог, – що жiнка занадто зайнята своiм природним покликанням та iнстинктом шантажиста, як iй дають для самозбереження та розваги, щоб досягти успiху в шахрайському ремеслi.
– А що було в згортку, який вони залишили? – запитав я зi своею звичною цiкавiстю.
– Ну, – сказав Фергюсон, – там був квиток на потяг до Канзасу й двi пари старих панталонiв пана Вокросса.
Спокуса гостиною
Коли iнавгурацiя закiнчилася, раф-райдери[48 - Раф-райдери – група американських ковбоiв i фермерiв, котрi боролися проти iспанцiв на Кубi в iспано-американськiй вiйнi 1898 року.] вшанували святкування своеi присутнiстю. Усi знають, що цi вiдчайдушнi та вiдданi колишнi вояки запрудили велике мiсто. Газетнi репортери повитягували зi своiх валiз старi капелюхи з широкими крисами та шкiрянi паски й змiшалися з юрбою вiдвiдувачiв. Жодноi шкоди це не спричинило, крiм частого вживання слова «новаки» за рiзних обставин. Захiдняки спокiйно витрiщалися на хмарочоси на висотi третього поверху, позiхали на Бродвеi, вiдкидалися у великих фотелях у готельних коридорах i загалом виглядали знудженими та пригнiченими, неначе полковник, вiдлучений вiд денщика пiд час маневрiв.
Вiд цiеi делегацii джентльменiв «Королiвських гончакiв на ведмедiв» доброго короля Теддi вiдколовся такий собi Реп’ях Най iз Пiн-Фiзера в Аризонi.
Щоденний циклон у годину пiк на Шостiй авеню вiдтiснив його вiд компанii побратимiв. Пилюка вiд шурхоту тисячi спiдниць заполонила йому очi. Потужний гуркiт потягiв, що мчали над землею, ошелешив зайду. А вiдблиск двох тисяч блискучих очей заслiпив його.
Буря була настiльки несподiваною та приголомшливою, що першою думкою Реп’яха було впасти на землю i схопитися за якийсь корiнь. Тодi вiн згадав, що переполох вчинили люди, а не погода, i пiрнув вiд нього з усмiшкою в якийсь пiд’iзд.
Журналiсти писали, що нiчого, крiм капелюхiв з широкими крисами, не видавало захiдного походження цих гаучо Пiвночi. Нехай небо протре iм очi! Костюм iз чорноi дiагоналi[49 - Дiагональ – щiльна тканина з бавовняноi або вовняноi крученоi пряжi.], дуже пом’ятий у неможливих мiсцях; яскраво-синя краватка, зав’язана на фабрицi; низький, вiдкочений донизу комiр часiв Сеймура та Блера, бiлоснiжний, як аркушi меню на вiкнах ресторанiв, вiдчинених цiлодобово, крiм недiлi; кривi ноги – вiд верховоi iзди; своерiдний вигин великого пальця правоi руки й iнших пальцiв – вiд мiцного тримання ласо; глибоко вкорiнена лiтня засмага, яку не здатне спричинити навiть найгарячiше сонце в Кейп-Мей[50 - Кейп-Мей – мiсто в штатi Нью-Джерсi, в якому навiть улiтку не надто припiкае.]; блакитнi очi, що рiдко моргають i несвiдомо роздiляють натовп на четвiрки, буцiмто iх випустили зi загону; вiдокремлена самотнiсть i врочистiсть виразу обличчя, немов в iмператора або того, чиi горизонти не простягаються далi, нiж на день iзди конем – усi цi ознаки Заходу були на Реп’яху Наю. О, так, вiн носив капелюха з широкими крисами, любий читачу, такого самого, як тi, що носять листоношi з поштових вiддiлень на Медiсон-сквер, коли вирушать до парку в Бронксi в недiлю по обiдi.
Несподiвано Реп’ях Най кинувся в рухомий табун столичноi худоби, схопив якогось чолов’ягу, висмикнув iз людського потоку та так втелющив йому в груди, що того аж до стiни вiдкинуло.
Потерпiлий пiдняв свого капелюха з розлюченим поглядом жителя Нью-Йорку, котрий зазнав обурливого до себе ставлення i мае намiр написати про це до «Триб’юн». Але поглянув на свого нападника i второпав, що цей стусан був проявом любовi та прихильностi в манерах Заходу, котрий вiтае своiх друзiв п’ястуками нахабно та гамiрно, а ворогiв – пристойно та стримано, щоб добре прицiлитися.
– Хай йому грець! – вигукнув Реп’ях, мiцно тримаючись за передню ногу своеi жертви. – Невже це Сохатий Меррiтт?
Інший чоловiк був – таких щодня повнiсiнько на Бродвеi – дуже дiловим: модний капелюх, хороший перукар, бiзнес, хороше травлення i кравець.
– Реп’ях Най! – вигукнув вiн i схопив руку, що його ляснула. – Мiй любий друже! Я такий радий тебе бачити! Яким вiтром? А, справдi, iнавгурацiя. Пригадую, що ти приеднався до раф-райдерiв. Ти мусиш пообiдати зi мною.
Реп’ях сумно, але мiцно притиснув приятеля до стiни рукою, що своiм розмiром, формою i барвою нагадувала сiдло Мак-Клеллана[51 - Джорж Мак-Келлан (1826–1885) – герой американсько-мексиканськоi вiйни 1846–1848 рр.].
– Сохатий, – промовив вiн сумним голосом, що вмент порушив вуличний рух, – що вони з тобою зробили? Ти поводишся, як мiстянин. Вони зробили тебе в’язнем цього мiста. «Ти мусиш пообiдати зi мною». Ранiше ти нiколи не казав би так на харч.
– Я живу в Нью-Йорку вже сiм рокiв, – пояснив Меррiтт. – Уже вiсiм рокiв минуло, вiдколи ми вкупi таврували корiв у старого Гарсii. Ходiмо в кафе. Приемно знову чути слово «харч».
Вони продерлися крiзь натовп до готелю i, пiдкорюючись закону природи, почалапали до бару.
– Кажи, – запропонував Реп’ях.
– Сухий «мартiнi», – замовив Меррiтт.
– Кара Божа! – вигукнув Реп’ях. – І це той сам чоловiк, iз котрим ми колись винищували «зеленого змiя» в шинках, що утiкав вiд нас у каньйонi Диявола? Нiчого сухого не треба. Вiскi без нiчого й за твiй кошт.
Меррiтт усмiхнувся i заплатив.
Вони пообiдали в невеликiй прибудовi, що була пов’язана з кафе. Меррiтт спритно ухилився вiд вибору свого приятеля, який уминав шинку з яйцями, замiнивши його на пюре зi селери, вiдбивну з лосося, пирiг iз курiпки та фруктовий салат.
– Того дня, – повiдомив Реп’ях тихим i сумним голосом, – коли я не зможу випити бiльше, нiж одну чарку перед iжею з приятелем, котрого не бачив вiсiм рокiв, за столом два на чотири фути в тридцятицентовому мiсцi о першiй годинi третього дня тижня, то прагнутиму, щоб дев’ять мустангiв протягнули мене сорок разiв по дiлянцi землi розмiром у 640 квадратних акрiв. Розумiеш статистику?
– Авжеж, друзяко, – засмiявся Меррiтт. – Офiцiанте, принесiть абсенту, а що тобi, Реп’яше?
– Вiскi без нiчого, – траурним голосом замовив Най. – Ти ранiше пив прямо з горлечка пляшки. Прямо з горлечка пляшки на скаку… аризонського «Червоного ока», а не цi помиi… Хоча, що з того? Це ж ти платиш.
Меррiтт пiдсунув винну карту пiд свiй келих.
– Гаразд. Вочевидь, ти вважаеш, що мене зiпсувало мiсто. Але я такий самий ковбой, як i ти, Реп’яше, але якимось чином не можу зважитися повернутися назад. Нью-Йорк комфортний. Я добре заробляю i живу, бiльше нiяких мокрих ковдр i заганяння табуна снiговоi бурi, сала та зимноi кави та розваг один раз на шiсть мiсяцiв. Гадаю, що залишуся тут ще надовго. Ми пiдемо до театру цього вечора, Реп’яше, а пiсля цього повечеряемо в…
– Я скажу тобi, хто ти, Меррiтте, – вiдрубав Реп’ях, встромивши один свiй лiкоть у салат, а iнший – у масло. – Ти – концентрована, слабка, безумовна, короткорука, козовуха панна Саллi Волкер[52 - «Маленька Саллi Волкер» – дитяча пiсенька.]. Бог створив тебе прямоходячим i годящим для того, щоб iздити верхи та брутально лаятися. Ти осквернив його витвiр, коли перебрався до Нью-Йорка, одягнувши тiснi мешти, зав’язанi шнурiвками, i корчачи гримаси на обличчi, коли балакаеш. Я бачив, як ти арканив i в’язав бика за сорок двi з половиною секунди. А якби ти його побачив тепер, то написав би заяву комiсару полiцii. А цi дурнуватi напоi, якi ти вливаеш у себе – цi настоянки з бур’яну з жолудями в них i бальзамом – таке не гiдне справжнього для чоловiка. Ненавиджу бачити тебе таким.
– Ну, пане Реп’ях, – спробував виправдовуватися Меррiтт, – у дечому ти маеш рацiю. Інодi я вiдчуваю, що мене вигодували з пляшки. Але, скажу тобi, що в Нью-Йорку комфортно. У ньому щось е – видовища та натовпи, i те, як усе змiнюеться щодня, i саме повiтря, яке, здаеться, в’яже коло довжиною в один кiлометр навколо шиi чоловiка, а iнший кiнець закрiплюе десь на Тридцять четвертiй вулицi[53 - На Тридцять четвертiй вулицi в Нью-Йорку сконцентрована величезна кiлькiсть розважальних закладiв.]. І сам не знаю, що це таке.
– Бог знае, – сумно промовив Реп’ях, – i я знаю. Схiд тебе проковтнув. Ти був дичиною, а став телятиною. Ти нагадуеш менi вазонок iз квiтами на вiкнi. Тебе пiдписали й запакували. Менi аж у горлi вiд тебе пересохло.
– Чарку зеленого шартрезу, – звернувся Меррiтт до офiцiанта.
– Вiскi без нiчого, – зiтхнув Реп’ях, – i грошi з тебе, ти ренегате заiздiв.
– Винен, але благаю про милосердя, – сказав Меррiтт. – Ти собi навiть не уявляеш, як це, Реп’яше. Тут так зручно, що…
– Будь ласка, не верзи менi своi дурницi, – зупинив приятеля Реп’ях. – Якби я не бачив, як ти якось переблефував трьох картярiв iз Мазацал-сiтi з порожнiм револьвером у Фенiксi…
Голос Реп’яха розчинився в суцiльному горi.
– Сигари! – гучно покликав вiн офiцiанта, щоб приховати своi емоцii.
– Пачку турецьких цигарок для мене, – додав Меррiтт.
– Ти платиш, – нагадав Реп’ях, намагаючись приховати свое презирство.
О сьомiй вони повечеряли в ресторанi, який рекламують у газетi.
Того вечора там зiбралося вишукане товариство. Яскраво слiпило вiд надмiрноi кiлькостi вродливих жiнок i вiд – нехай так – мужнiх чоловiкiв. Оркестр грав чарiвно. Як тiльки офiцiант передавав грошовий привiт вiд котрогось вiдвiдувача, уся капела вибухала чарiвними звуками. Чим бiльше пива пили, тим ставало гарячiше. Така закономiрнiсть.
Меррiтт за вечерею намагався переконати свого приятеля. Реп’ях був його давнiм товаришем, i теперiшнiй ньюйоркець його любив. Вiн вмовляв друзяку сьорбнути коктейлю.
– Я вiзьму м’ятний чай, – заперечив Реп’ях, – заради старих часiв. Але я вiддаю перевагу чистому вiскi. Ти платиш.
– Правильно! – пiдтвердив Меррiтт. – А тепер поглянь на це меню, чи не знайдеться там чогось цiкавенького?
– Щоб я провалився! – буркнув Реп’ях iз вибалушеними очима. – Невже в цьому вагончику е всi цi позицii? Що це таке? Конина зi задишкою? Я пас. Але погляньте! Тут харчу на двадцять обiдiв. Зачекаю, поки сам не побачу.
Страви замовили, i Меррiтт звернувся до карти вин. – Цей «медок» цiлком непоганий, – зауважив вiн.
– Ти лiкар, тобi виднiше, – гмикнув Реп’ях. – А менi краще чисте вiскi. Ти платиш.
Реп’ях окинув поглядом кiмнату. Офiцiант принiс страви та забрав брудний посуд. Гiсть спостерiгав. Вiн побачив, як саме юрба розважаеться в ресторанi Нью-Йорка.
– Якими були справи з худобою, коли ти покинув Гiлу? – поцiкавився Меррiтт.
– Люксусово, – вiдрубав Реп’ях. – Бачиш молодицю в червоному шовку з цятками за тим столом? Я б iй дозволив спекти боби на своему вогнищi. Так, iз худобою все гаразд. Вона виглядае так гарно, як той бiлий мустанг, якого я якось побачив на Чорнiй рiчцi.
Коли принесли каву, Реп’ях поклав одну ногу на крiсло поруч себе.
– Ти сказав, що це зручне мiсто, Сохатий, – у задумi зронив вiн. – Атож, мiсто зручне. Воно вiдрiзняеться вiд рiвнин, овiяних пiвнiчним вiтром. Як ви називаете цю мiшанку в горщику з вухами, Сохатий? А, так, соус камберленд. Непоганий. Бiлий мустанг саме так крутить головою i трусить гривою – поглянь на неi, Сохатий, якби я знав, що зможу продати свое ранчо за справедливу цiну, то гадаю, що…
– Гярсонгу! – раптом заволав вiн голосом, який паралiзував кожен нiж i кожну виделку в ресторанi.
Офiцiант приплив до столу.
– Ще два коктейлi, – замовив Реп’ях.
Меррiтт поглянув на нього та багатозначно всмiхнувся.
– Я оплачую, – заявив Реп’ях i видихнув у стелю дим.
Невизначена сума
Поет Лонгфелло – чи це був Конфуцiй, винахiдник мудростi? – зазначав: «Життя – театр, а люди в нiм актори»[54 - Насправдi це сказав Вiльям Шекспiр.]. І все не так, як здаеться.
Математика – от спасибi, старий друже, – едина справедлива наука, за допомогою якоi можна вiдмiряти кiлькiсть життя, пристосувати нашу тему до законiв великоi формули «двiчi по два – чотири». А показники, якi неможливо оцiнити, треба виставляти на противагу усiм iншим.
Математик, прочитавши цей поетичний рядок, зауважив би:
– Гм! Молодий джентльмене, якщо ми припускаемо, що «х» – це плюс, тобто, що життя реальне, тодi все, з чого воно складаеться, також е реальним. Тодi все реальне те, що таким здаеться. Отже, якщо ми розглянемо твердження, що речi не такi, якими вони здаються, тодi виникне запитання – чому?
Але це блюзнiрство, а не поезiя. Ми залицяемося до солодкоi нiмфи Алгебри, весь час гаемо, щоб потрапити в царину невловимого, спокусливого, переслiдуваного, приемного, таемничого Х.
Незадовго до початку цього столiття одному старому ньюйоркцю Септимусу Кiнсолвiнгу спала на гадку iдея. Вiн виявив, що хлiб печуть iз борошна, а не з пшеницi. Вiдчуваючи, що зерно для борошна – у дефiцитi, i що фондова бiржа не мае вiдчутного впливу на вирощування пшеницi, пан Кiнсолвiнг захопив весь ринок борошна.
У результатi сталося те, що коли ви або моя доморядниця (до вiйни iй нiколи не доводилося нiчого робити власноруч, жителi Пiвдня постаралися), купувала буханець хлiба за два центи, то ви докидали ще два центи для пана Кiнсолвiнга як свiдчення його проникливостi.
Другий результат полягав у тому, що пан Кiнсолвiнг вийшов iз гри з двома мiльйонами доларiв комiсiйних.
Син пана Кiнсолвiнга Ден навчався в коледжi, коли вдалися до цього математичного експерименту з хлiбом. Юнак приiхав додому на час вакацiй i знайшов там старого джентльмена в червоному халатi, котрий читав «Крихiтку Доррiт» на ганку свого будинку з червоноi цегли на Вашингтон-сквер. Вiн вiдiйшов вiд справ iз достатньою часткою в два центи з кожноi хлiбини, якi, якщо iх вишикувати у ряд, п’ятнадцять разiв обiгнули б землю i збiглися з державним боргом Парагваю.
Ден потиснув батькову руку та поквапився до Грiнвiч-вiллiдж, аби побачитися з Кенвiцом, давнiм приятелем ще зi школи. Ден завжди захоплювався Кенвiцем. Той був блiдий, кучерявий, вразливий, серйозний, математичний, старанний, соцiалiстичний, альтруiстичний i природний ворог олiгархii. Кенвiц вiдмовився вступати до коледжу й вивчав годинникарство в ювелiрнiй крамницi свого батька. Ден був завжди усмiхнений, веселий, легкий у спiлкуваннi й толерантний до королiв i жебракiв. Двое друзiв зустрiлися радiсно, бо були вони повними протилежностями. Пiсля цього Ден повернувся до коледжу, а Кенвiц – до своiх пружин i до своеi приватноi бiблiотеки в заднiй кiмнатi ювелiрноi крамницi.
За чотири роки Ден повернувся на Вашингтон-сквер iз дипломом бакалавра та двома роками досвiду перебування в Європi. Вiн оцiнив синiвським поглядом солiдний надгробний камiнь Септiмуса Кiнсолвiнга в Грiнвудi й вiдбув у нудну екскурсiю машинописних документiв iз родинним адвокатом. А потiм, вiдчувши себе самотнiм i безнадiйним мiльйонером, поспiшив до староi ювелiрноi крамницi на Шостiй авеню.
Кенвiц вiдгвинтив зi свого ока збiльшувальне скло, випхав батька з брудноi задньоi кiмнати, розлучився з iнтер’ером годинникiв i вийшов на свiже повiтря. Вiн пiшов iз Деном, i вони присiли на лавку на Вашингтон-сквер. Ден не надто змiнився; вiн був мужнiм i мав гiдне обличчя, що мало схильнiсть розпливатися в посмiшцi. Кенвiц був серйознiшим, напруженiшим, ученiшим, бiльш фiлософським i соцiалiстичним.
– Тепер я пiзнав, – нарештi промовив Ден, – свiт цiнних паперiв, у чому менi дуже допомогли хитрi правники, котрi передали менi цiлi колекцii облiгацiй i бонiв мого бiдного старого батечка. Загалом десь два мiльйони доларiв, Кене. І менi повiдомили, що вiн iх вичавив iз людей, котрi платять своi грошi за хлiб у пекарнi за рогом. Ти вивчав економiку, Кене, i знаеш усе про монополii, трудовi маси, спрутiв i права простих трударiв. Я ж нiколи не думав про цi речi ранiше. Футбол i намагання бути добрим для своiх товаришiв – такою була моя навчальна програма. Але з того часу, як я повернувся i дiзнався, як саме татко заробляв грошi, я задумався. Я б дуже хотiв вiдшкодувати все тим людям, котрим довелося платити занадто багато грошей за хлiб. Я знаю, що це помiтно скоротить моi статки, але хотiв би вчинити чесно з ними. Чи можна це зробити знаними методами та засобами?
Великi карi очi Кенвiца спалахнули. Його тонке, iнтелектуальне обличчя набуло майже сардонiчного вигляду. Вiн схопив Дена за руку хваткою приятеля та суддi.
– Ти не можеш цього зробити! – заявив вiн категорично. – Одним iз головних покарань для вас, людей, котрi нажили маеток нечесним шляхом, е те, що коли ви покаетеся, то виявиться, що ви втратили спроможнiсть щось виправити. Я захоплююся твоiми добрими намiрами, Дене, але ти нiчого не можеш вдiяти. Тi люди вже позбулися своiх коштовних грошей. Занадто пiзно виправляти зло. Ти не можеш iх iм повернути.
– Звiсно, – погодився Ден, запалюючи свою люльку, – ми не зможемо вистежити кожного бовдура та вiддавати йому належне. Дуже багато хлiба купили за весь час. Ну, i дивнi ж у них смаки. Я нiколи особливо не зосереджувався на хлiбi, за винятком пiдсмажених грiнок iз рокфором, але ми могли б знайти хоча б кiлькох iз них i повернути трохи грошей батька туди, звiдки вони прийшли. Я б почувався краще пiсля цього. Мабуть, неприемно бути пограбованими за посередництвом такоi буденноi речi як хлiб. Либонь, нiхто не заперечив би, якби зросла цiна на варених ракiв чи крабiв iз прянощами. Берися до працi, Кене. Я хочу вiдшкодувати всi кошти, якi тiльки зможу.
– Є багато доброчинних органiзацiй, – зронив Кенвiц механiчно.
– Занадто просто, – видихнув Ден хмару диму. – Гадаю, я мiг би дати мiсту парк або грядку спаржi бiля лiкарнi. Але я не хочу, щоб Пол отримав вигоду з того, як ми обдерли Пiтера, Кене.
Тонкi пальцi Кенвiца швидко забiгали.
– А ти знаеш, скiльки грошей потрiбно для того, щоб вiдшкодувати втрати споживачiв вiд тiеi афери з борошном? – запитав вiн.
– Нi, – твердо вiдповiв Ден. – Мiй адвокат каже, що я маю два мiльйони.
– Навiть якби в тебе було сто мiльйонiв, – сказав Кенвiц у запалi, – то й тодi ти не мiг би виправити навiть тисячну частку завданоi шкоди. Ти не можеш уявити собi кiлькiсть зла, що накопичилося внаслiдок неправильного використання багатства. Кожне пеннi, витягнуте з худих гаманцiв бiдноти, нашкодило iм тисячократно. Ти не розумiеш. Бо не бачиш, наскiльки безнадiйним е твое бажання щось виправити. За один раз зробити це неможливо.
– Облиш, фiлософе! – замирився Ден. – Немае такого горя вартiстю в пеннi, яке не виправить долар.
– У жодному разi, – стояв на своему Кенвiц. – Я дам тобi один приклад, тодi подивимося. Томас Бойн мав невеличку пекарню на Верiк-стрит. Вiн продавав хлiб найбiднiшим. Коли ж цiна борошна зросла, то й вiн був змушений пiдняти цiну на хлiб. Та його покупцi були занадто бiдними, щоб платити стiльки, тому бiзнес Бойна був зруйнований, i вiн втратив свiй капiтал у тисячу доларiв – усе, що мав.
Ден Кiнсолвiнг грюкнув по лавцi в парку мiцним п’ястуком.
– Я приймаю цей приклад, – вигукнув вiн. – Веди мене до Бойна. Я поверну йому його тисячу доларiв i куплю йому нову пекарню.
– Випиши чек, – сказав Кенвiц незворушно, – а тодi почни писати чеки для усунення наслiдкiв. Випиши наступний на п’ятдесят тисяч доларiв. Адже Бойн збожеволiв пiсля свого банкрутства й пiдпалив будiвлю, з якоi його хотiли виселити. Саме стiльки це завдало шкоди. Вiдтак Бойн вiддав Боговi душу в психiатричнiй клiнiцi.
– Не вiдходь вiд теми, – попросив Ден. – Бо не буде жодних страхових компанiй у твоему доброчинному списку.
– Випиши свiй наступний чек на сто тисяч, – правив далi Кенвiц. – Адже син Бойна потрапив у погану компанiю, коли пекарня зачинилася, i його невмотивовано звинуватили в убивствi. Його виправдали минулого тижня пiсля трирiчноi судовоi тяганини, а уряд тепер плануе зiбрати з платникiв податкiв таку велику суму.
– Повернiмося до пекарнi! – нетерпляче лементнув Ден. – Уряду не потрiбно стояти в черзi за хлiбом.
