скачать книгу бесплатно
– Та ж ту картину, яку жадае Морган. Вона висить у тому ломбардi, за столом. Я нiчого не сказав, бо там був Кляйн. Це ж та сама картина, хай менi грець. Дiвчата такi природнi, якими тiльки можуть зробити iх фарби, усi носять 25-й, 36-й i 42-й розмiри суконь, хоча суконь на них i немае, i вони витанцьовують на березi рiчки. Скiльки пан Морган казав, що готовий вiддати за неi? Не змушуй мене повторювати. Вони навiть не здогадуються, що вона висить у ломбардi.
Коли наступного ранку вiдчинився ломбард, ми зi Сiлвером стовбичили пiд ним такi збудженi, нiби хотiли закласти недiльний гарнiтур, щоб похмелитися. Ми зайшли досередини й почали витрiщатися на ланцюжки для годинникiв.
– Ну i мазанина у вас там висить, – мимохiдь зауважив Сiлвер лихварю. – Але я захоплююся дiвчатками з голими колiнами й у червоному. Чи пропозицiя в розмiрi двох доларiв iз чвертю змусила б вас розбити кiлька крихких предметiв зi своi запасiв, якби ви поквапилися ii зняти?
Лихвар усмiхнувся i продовжив демонструвати нам ланцюжки для годинникiв.
– Цю картину, – зронив вiн, – торiк заклав один iталiйський джентльмен. Я дав йому за неi 500 доларiв. Вона називаеться «Ідилiя кохання», а ii автор – Леонардо да Вiнчi. Два днi тому збiг термiн, i тепер ii вже можна викупити. Ось такi ланцюжки зараз носять.
За пiвгодини ми зi Сiлвером заплатили лихварю двi тисячi i вийшли з ломбарду з картиною. Сiлвер сiв у кеб i подався до офiсу Моргана. А я пiшов до готелю чекати його. За двi години Сiлвер повернувся.
– Ти бачив пана Моргана? – запитав я. – Скiльки вiн заплатив тобi за картину?
Сiлвер сiв i став теребити китицi на обрусi.
– Я так i не побачив пана Моргана, – нарештi озвався вiн, – тому що пан Морган уже мiсяць як у Європi. Але ось що мене хвилюе, Бiллi: в унiвермагах продають такi самi картини в рамi за 3,48 долара й вони правлять 3,50 лише за саму рамку. Цього менi втямити нiяк не вдаеться.
Великдень
Я добре бачу, як художник гризе кiнчик свого олiвця i хнюпиться, коли справа доходить до малювання великодньоi листiвки, бо в його уявi лише четверо людей причетнi до цього свята.
Насамперед сама Пасха – поганська богиня весни. Тут фантазiя митця може розiгратися. Прекрасна панна з пишним волоссям i належною кiлькiстю пальцiв буде те, що треба. Вiдома манекенниця Кларисса Сент-Вавасур може позувати для неi в чому мати народила та капелюшку трiлбi[31 - Трiлбi – м’який чоловiчий капелюх iз вм’ятиною на тулii, названий так за iменем героiнi однойменного роману Дж. Дю Морье (1834–1896).].
Друга версiя – меланхолiчна ледi зi зведеними догори очима в рамцi з лiлiй. Це схоже на обкладинку журналу, але воно працюе.
Третя – це мiс Мангеттен пiд час параду до Великодня в недiлю на П’ятiй авеню.
Четверта – Меггi Мерфi з новим червоним пером на своему старому солом’яному капелюшку, щаслива та сором’язлива, посеред публiки на Гранд-стрит.
Звiсно, пасхальнi кролики до уваги не беруться. Як i великоднi яйця, бо нищiвна критика зварила iх на твердо.
Обмежена сфера мальовничих варiантiв доводить, що Великдень е найбiльш розмитим i мiнливим у нашiй уявi з усiх наших свят. Вiн належить до всiх релiгiй, хоча його й вигадали погани. Повертаючись ще далi в часi, до найпершоi весни, бачимо, як Єва гордо вибирае собi новий зелений листочок iз ficus carica[32 - Ficus carica (лат.) – фiгове дерево.].
Тож об’ектом цiеi критичноi та вченоi преамбули е виклад теореми, що Великдень – це не дата, не сезон, не хода, не свято та не причина випити. Про це ви дiзнаетеся, якщо пiдете крок у крок за Деннi Мак-Крi.
Великодня недiля розпочалася, як i годиться, рано- вранцi, на своему властивому мiсцi в календарi мiж суботою та понедiлком. О 5.24 пiднялося сонечко, а о 10.30 Даннi пiднявся i собi. Вiн почвалав на кухню i вимив свое обличчя в раковинi. Матiр парубка смажила шпондерок. Вона поглянула на його тверде, гладке, метикувате обличчя, поки той жонглював круглим шматком мила, i згадала про синового батька, коли вперше побачила, як той спiймав м’яча мiж другою та третьою базою двадцять два роки тому на пустирi в Гарлемi, де зараз уже стоiть житловий будинок «Ла-Палома». У вiтальнi квартири батько Деннi сидiв бiля вiдчиненого вiкна з розкуйовдженим сивим волоссям, яке розвiював вiтерець, i смалив свою люльку. Вiн нiяк не мiг покинути курити, хоча два роки тому зiр йому вiдiбрав невчасний вибух динамiту на земляних роботах. Дуже мало слiпих людей курять, бо вони не бачать диму. Адже чи могли б ви насолоджуватися тим, що вам читають новини у вечiрнiй газетi, а ви не бачите велетенських заголовкiв?
– Сьогоднi Великдень, – повiдомила панi Мак-Крi.
– Менi яечню, – замовив Деннi.
Пiсля снiданку вiн одягнув святковий костюм портового вiзника зi складiв на Канал-стрит – маринарку, плаща, смугастi штани, шкiрянi черевики, позолочений ланцюжок на переднiй частинi камiзельки, комiр сторчма, капелюх зi загнутими крисами та метелик вiд Шонштейна (крамниця мiж чотирнадцятою вулицею i фруктовою яткою Тонi).
– Ти, мабуть, кудись iдеш сьогоднi, Деннi, – зронив у задумi старий Мак-Крi. – Подейкують, що сьогоднi наче свято. Та й гарна весняна погода настала. Я вiдчуваю це в повiтрi.
– Чому б не менi не пiти кудись? – буркнув Деннi. – Чи я маю вдома стовбичити? Чи, може, я кiнь? Та навiть конi мають один день вiдпочинку на тиждень. І хто заробляе грошi на винайм цього помешкання, а також на снiданок, який ви тiльки-но з’iли, хотiв би я знати? Вiдповiдайте негайно!
– Гаразд, хлопче, – погодився старигань. – Я не скаржуся. Поки моi очi бачили, для мене не було нiчого кращого, нiж розвiятися в недiлю. Бiля вiкна чутно, як палять дернину та чагарник. А я маю тютюн. Гарного тобi дня i вiдпочинку, хлопче. Інколи я жалiю, що твоя мама не вмiе читати, бо я змiг би почути закiнчення iсторii про гiпопотамуса, але нехай буде.
– Що це за дурницi вiн верзе про якогось гiпопотама? – перепитав Деннi у своеi матерi, коли проходив через кухню. – Ви водили його до зоопарку? І навiщо?
– Не водила, – заперечила панi Мак-Крi. – Вiн сидить бiля вiкна цiлими днями. Який там у бiдних слiпих вiдпочинок. Гадаю, що думки часом можуть i заблукати в iхнiх головах. Якось вiн менi майже годину без упину торочив про оливу. Я дивлюся, чи не горить сало на сковорiдцi. Не горить. А вiн каже щось таке, що менi невтямки. Нуднi днi, недiлi, свята – все однаково для слiпого, Деннi. Не було кращих i дужчих за нього, коли вiн мав очi. Сьогоднi гарний день, синку. Пiди порозважайся. Холодна вечеря буде о шостiй.
– Ви чули якiсь розмови про гiпопотама? – поцiкавився Деннi в двiрника Майка, коли вийшов iз брами внизу.
– Не чув, – вiдповiв Майк i закасав рукави вище. – Але це едина iстота зi списку тварин, природних явищ i нелегальних дiй, на яку не скаржилися впродовж останнiх двох днiв. Побалакайте з власником. Або ж виселяйтеся, якщо вам заманеться. Маете бегемотiв в орендi? Нi, тодi якого бiса?
– Про це мiй старий згадував, – пояснив Деннi. – Мабуть, без жодноi на те причини.
Деннi подався вулицею до проспекту, а потiм рушив на пiвнiч у саме серце дiльницi, де Великдень, сучасна Пасха, у новiй, яскравiй одежi проводить святкову ходу. З навислих брунатних церков линула весела музика гiмнiв, якi виконували хори. Широкими тротуарами пересувалися потоки живих квiтiв – такими здавалися зграйки святково одягнених юнок.
Джентльмени в гарнiтурах, цилiндрах i з гарденiями в петлицях, складали тло цiеi процесii. Дiти несли в руках лiлii. Вiкна будинкiв iз брунатного каменю були забитi найпрекраснiшими витворами Флори, сестри ледi у вiночку з лiлiй.
За закрутом, у бiлих-рукавичках, кремезний i застiбнутий на всi гудзики, вигулькнув офiцер Коррiган, мiсцевий правоохоронець. Деннi його знав.
– Гей, Коррiгане, – звернувся вiн, – то це Великдень? Знаю, що вiн настае пiсля того, як мiсяць уповнi пiдiйметься сiмнадцятого березня, але чому? Це така релiгiйна церемонiя, чи губернатор призначае свято з полiтичних мiркувань?
– Це щорiчне свято, – вiдповiв Коррiган iз розсудливим виглядом третього заступника полiцiйного комiсара, – притаманне Нью-Йорку. Воно поширюеться аж до Гарлема. Інколи доводиться висилати ще й резервний наряд на Сто двадцять п’яту вулицю. Менi здаеться, що це – не полiтика.
– Дякую, – вклонився Деннi. – А скажи, чи ти колись чув, як чоловiк скаржиться на бегемотiв? Коли не хильнув зайвого, маю я на увазi.
– Нiчого не чув про щось бiльше за морськi черепахи, – помiркував Коррiган, – але тодi був задiяний метиловий спирт.
Деннi задумався. Подвiйно важка повиннiсть одночасно насолоджуватися недiлею та святковим днем давалася йому нелегко.
Скорботи робочоi людини звичнi. Їх носять настiльки часто, що вони стають припасованими, наче одяг, пошитий на замовлення. Ось чому ситi майстри олiвця та пензля знаходять у скорботах простих людей для себе найяскравiшi моделi. Але коли фiлiстимлянин хоче розвiятися, то навiть похмурiсть самоi Мельпомени бере участь у його розвагах. Тому Деннi мiцно зцiпив зуби та зi сумом прийняв великоднi забави.
Зайти до кафе Дагана – це ще куди не йшло, тому Деннi поступився веснi та замовив гальбу пива. Коли вiн сидiв у темнiй, вистеленiй лiнолеумом, вогкiй заднiй кiмнатi, його серце та розум все ще шукали розгадку таемничого значення цього весняного свята.
– Скажи, Тiме, – звернувся вiн до офiцiанта, – а навiщо потрiбен Великдень?
– Іди до бiса! – вiдрубав Тiм i хитро пiдморгнув. – Це щось нове? Гаразд. Над тобою пожартували, гадаю. Я здаюся. Тодi отримай вiдповiдь – два яблука чи пiвтора ярди?
Пiсля Дагана Деннi повернув на схiд. Квiтневе сонце, здавалося, викликало в ньому невиразне вiдчуття, яке вiн не мiг витлумачити. Чоловiк поставив хибний дiагноз i вирiшив, що в цьому винна Кетi Конлон.
Вiн зустрiв ii за квартал вiд ii помешкання, коли та прошкувала авеню А до церкви. Вони потиснули собi руки навзаем.
– Ого! Ти так гарно вбраний, а виглядаеш сумним, – зауважила Кетi. – Щось не гаразд? Ходiмо зi мною до церкви та звеселися.
– А що дiеться в церквi? – поцiкавився Деннi.
– Та ж це Великодня недiля, дурнику! Я чекала аж до одинадцятоi, що ти за мною зайдеш.
– Що ж означае цей Великдень? – похмуро запитав Деннi. – Нiхто, здаеться, не знае.
– Хто не слiпий, той знае, – вiдказала Кетi спересердя. – Ти навiть не поглянув на мiй новий капелюшок. І спiдницю. І це в час, коли всi дiвчата одягають новi веснянi шати. Дурнику! То ти пiдеш до церкви зi мною?
– Я хочу, – сказав Деннi. – Якщо той Великдень зародився там, то вони мають бути спроможними дати якесь пояснення. Не те щоб капелюшок був негарний, але зеленi троянди – просто чудовi.
У церквi проповiдник промовляв, не задумуючись, що каже. Вiн белькотiв дуже швидко, бо квапився додому на раннiй святковий обiд, але свою справу знав добре. Було одне слово, яке домiнувало в його проповiдi – воскресiння. Не нове творiння, а нове життя, що зароджуеться зi старого. Парафiяни чули про це й ранiше багато разiв. Але на шостiй лавi вiд кафедри сидiв чудовий капелюшок – поеднання духмяного горошку та лаванди – i привертав увагу присутнiх.
Пiсля церкви Деннi затримався на розi, поки Кетi чекала, з досадою лупаючи своiми небесно-блакитними очима.
– Ти зараз пiдеш додому? – перепитала вона. – Але не зважай на мене. Я й сама дiйду. Ти, вочевидь, дуже заклопотаний. Нема ради. Чи побачу я вас ще колись, пане Мак-Крi?
– Я буду, як завжди, у середу ввечерi, – вiдказав Деннi, обернувся та перейшов вулицю.
Кетi почимчикувала собi, а зеленi троянди обурливо похитувалися. Деннi зупинився за два квартали. Вiн непорушно застиг бiля бровки на розi, встромивши руки до своiх кишень. Обличчя молодика було нiби з каменю витесане. Глибоко в його душi ворушилося щось таке маленьке, гостре, непомiтне та невловимо тонке, що його жорсткi фiбри розпiзнати аж нiяк не могли. Це було щось нiжнiше за квiтневий день, бiльш витончене, нiж вибух почуттiв, чистiше та глибше, нiж кохання до жiнки – бо iнакше чому вiн вiдвернувся вiд зелених троянд i очей, якi вабили його впродовж року? І Деннi не знав, що це таке. Проповiдник, котрий поспiшав на вечерю, щось сказав йому, але Деннi не мав лiбрето, щоб второпати ту сонну iнтонацiю. Але проповiдник казав правду.
Раптом Деннi втелющив себе по нозi й залементував хриплим вигуком захвату.
– Гiпопотамус! – заволав вiн до стовпа на дорозi. – Ну, як я не здогадався? Трясця його матерi! Я знаю тепер, про що вiн лопотiв. Гiпопотамус! Хiба це не вiдсилае вас до Бронкса! Уже рiк минув, як вiн це почув, i майже не схибив. Ми закiнчили на 469-му роцi до Рiздва Христового, а вiн i досi пам’ятае. Спробуй здогадайся, що вiн мав на увазi.
Деннi стрибнув у трамвай i незабаром пiдiймався до помешкання, яке утримував зi своеi платнi.
Старий Мак-Крi досi сидiв бiля вiкна. Його згасла люлька лежала на пiдвiконнi.
– Це ти, хлопче? – запитав вiн.
Деннi спалахнув люттю дужоi людини, яка дивуеться дорiканню за намiр зробити добрий вчинок.
– Хто платить орендну плату й купуе iжу, яку iдять у цiй оселi? – обурився вiн. – Хiба я не маю права розвiятися?
– Ти гарний хлопець, – зiтхнув старий Мак-Крi. – Уже настав вечiр?
Деннi потягнувся до полицi та зняв товстий фолiант «Історiя Грецii» з витiсненими позолоченими лiтерами. На нiй пилюка була товщиною з пiвдюйма. Вiн поклав книжку на стiл i знайшов у нiй мiсце, закладене смужкою паперу. І тодi гомерично зареготав:
– То це той бегемот, про якого ти тодi хотiв послухати?
– Я чув, чи менi здалося, що ти розгорнув книгу? – спитав старий Мак-Крi. – Багато води спливло, вiдколи мiй хлопчик читав менi. А менi дуже подобаються греки. Ти якраз зупинився в цьому мiсцi. Прекрасний день на вулицi, сину. Пiди вiдпочинь вiд роботи. Я звик до свого крiсла бiля вiкна та своеi люльки.
– Пел… Пелопоннес – ось мiсце, де ми зупинилися, а не гiпопотамус, – здогадався Деннi. – Вiйна почалася саме там. Вона тривала тридцять рокiв. Пiд заголовком написано, що чолов’яга на iм’я Фiлiп Македонський, 338 року до Р. Х., став босом Грецii, отримавши перемогу в битвi пiд Хер… Херонеею. Я зараз про це прочитаю.
З рукою, прикладеною до вуха, захоплений Пелопоннеською вiйною, старий Мак-Крi добру годину уважно слухав.
Потiм вiн пiднявся i намацав шлях до дверей кухнi. Панi Мак-Крi нарiзала там холодне м’ясо. Вона зиркнула на чоловiка. Сльози текли з очей старого Мак-Крi.
– Чуеш, як наш хлопчик менi читае? – сказав вiн. – Немае нiчого кращого на свiтi. Моi два ока знову повернулися до мене.
Пiсля вечерi вiн повiдомив Деннi:
– Який щасливий день цей Великдень. А тепер ти пiдеш до Кетi на здибанку? От i добре.
– Хто платить орендну плату та купуе iжу, яку iдять у цiй оселi? – сердито повторив Деннi. – То я не маю права залишатися в нiй? Пiсля вечерi почитаю ще Коринфську битву 146 року до Р. Х., коли Грецiя, подейкують, стала нев… невiд’емною частиною Римськоi iмперii. Чи я нiхто в цьому обiйстi?
П’яте колесо до воза
Ряди в черзi на безплатне лiжко тiснилися, бо було холодно. Вони були продуктом життевоi рiчки, що запрудила дельту на розi П’ятоi авеню та Бродвею. Люди в черзi тупцювали своiми замерзлими ногами, витрiщалися на порожнi лавки на площi Медiсон, звiдки iх прогнав морозець, i теревенили мiж собою цiлою мiшанкою мов. Хмарочос «Праска», iз його безбожною архiтектурою, що ховалася в хмарах, нависав над ними з протилежного боку запруди, i його цiлком можна було б визнати новою Вавилонською вежею, звiдки цих ледачих полiглотiв закликав крилатий гонець Господа.
Проповiдник, котрий стояв на сосновiй тарi, був на голову вищим, нiж його паства, повчав свою непостiйну та мiнливу аудиторiю, яку йому прислав пiвнiчний вiтер. Це був ринок рабiв. За п’ятнадцять центiв там купували людину, передавали ii Морфею, i янгол записував цей вчинок у перелiк добрих справ.
Проповiдник був надзвичайно серйозний i неспокiйний. Вiн пройшовся списком речей, якi можна зробити для свого ближнього, i зобов’язався вкласти до лiжка всiх, хто звернеться за нiчлiгом у середу та недiлю. Решта п’ять ночей залишилася для iнших фiлантропiв; i якби вони також належно виконували свiй обов’язок, то це грiшне мiсто могло б перетворитися на величезну iдилiчну спальню, в якiй усi могли б цiлими щасливими годинами хропiти там, забувши про проблеми, орендну плату та бiсiв бiзнес.
Восьма година лише минула, а гаволови вже скупчилися маленькою темною масою в тiнi пам’ятника генералу Ворту[33 - Вiльям Дженкiнс Ворт (1794–1849) – генерал Сполучених Штатiв, котрий брав участь у вiйнi 1812 року, Другiй вiйнi зi семiнолами та мексикансько-американськiй вiйнi.]*. Час вiд часу, сором’язливо, показово, безтурботно й дуже сумлiнно, хтось робив крок уперед i подавав проповiднику дрiбнi банкноти або срiбло.
Пiсля цього його помiчник у скандинавських барвах i з таким самим ентузiазмом прошкував до нiчлiжки з викупленим гуртом людей. Упродовж усього цього часу проповiдник напучував натовп фразами, позбавленими прийомiв красномовства, чудово нудних i сповнених одноманiтнiстю iстини. Перед тим, як образ цiеi юрби згасне, спробуйте почути одну сентенцiю цього проповiдника – ту, що формувала всю його проповiдь цього вечора. Вона гiдна бути закарбованою на всiх бiлих сторiнках у свiтi.
– Нiхто ще не спився вiд вiскi за п’ять центiв.
Помiркуйте про це, п’янички, адже йдеться про шлях вiд проростання житнього колоска аж до дiлянки землi на цвинтарi.
Доволi чистий молодик у заднiх рядах бездомних пробував наслiдувати черепаху, втягуючи голову глибоко досередини в панцер комiра своеi одежi. Це був добре зшитий твiдовий плащ, а на штанях досi залишалися ознаки того, що iх колись прасували. Заради справедливостi я змушений попередити продавчиню зi сусiдньоi крамницi, котра це читае, очiкуючи, коли вже прийде Реджинальд Монтресор без долара за душею, що iй далi краще не читати. Бо цей молодик був не хто iнший, як Томас Мак-Квейд, колишнiй кучер, звiльнений за пиятику мiсяцем ранiше, котрий тепер опустився до брудних шеренг мисливцiв за лiжками на одну нiч.
Якщо ви живете в середмiстi Нью-Йорка, то мали б знати про виiзд родини ван Смуйта бричкою у формi ванни, запряженою двома важковаговими кiньми. Навпроти одна одноi лежали старi порхавки ван Смуйти, котрi затулялися чорними парасольками неймовiрного розмiру. До свого звiльнення Томас Мак-Квейд поганяв гнiдими ван Смуйта, а його самого поганяла Енi, покоiвка ван Смуйта. Прикро, що одними з найсумнiших речей, пов’язаних iз романтикою, стають тiсне взуття, порожня крамниця або зубний бiль, якi будь-якого шанувальника Амура перетворюють на тимчасового еретика. А фiзичних неприемностей у Томаса було чимало. Тож його душа була менше заклопотана думкою про покоiвку як свою любаску, а бiльше переймалася надмiрною присутнiстю певних легковажних створiнь, якi, як майже його переконали його змученi нерви, пурхали, танцювали, повзали та звивалися на асфальтi й у повiтрi та навколо похмурого притулку армii безхатькiв. Близько чотирьох тижнiв дiети, що складалася лише з вiскi, крекерiв, ковбаси та солоних огiркiв, часто справляе психо-зоологiчний ефект. Тому тепер вiдчайдушний, змерзлий, розгнiваний, оточений примарами, вiн мав велику потребу в людськiй симпатii та спiлкуваннi.
У черзi поруч нього стояв ще один молодик, приблизно такого самого вiку, у пошарпанiй, але акуратнiй одежi.
– Який твiй дiагноз, Фреддi? – поцiкавився Томас iз фамiльярнiстю приреченого – Оковита? Це мое. Та ти не схожий на жебрака. Як i я. Мiсяць тому я шмагав спини найкращоi упряжки першеронiв[34 - Першерон – порода коней, призначена для робiт, що вимагають особливоi сили та витривалостi, якi також застосовують для кiнних прогулянок через особливу м’яку ходу.], що будь-коли крокували по П’ятiй авеню. А тепер поглянь на мене! Скажи, як ти опинився на цiй бiржi снiв?
Іншому молодику, здавалося, сподобалося патякання безжурного колишнього кучера.
– Нi, – заперечив вiн, – моя проблема не пов’язана з алкоголем, якщо не вважати гостину Купiдона занадто мiцною. Я нерозумно одружився, як вважають моi невблаганнi родичi. Я вже рiк без роботи, бо не знаю, як це – працювати, лежав у Бельвю й iнших шпиталях мiсяцями, моя дружина та дитина були змушенi повернутися до ii мами, а вчора мене витурили з лiкарнi. А у мене нi цента в кишенi. Ось така моя сумна розповiдь.
– Кепськi справи, – кивнув Томас. – Сам чоловiк ще якось може собi дати раду. Але ненавиджу бачити, як мучаться жiнки та дiти.
Якраз тодi по П’ятiй авеню прогудiв автомобiль – такий розкiшний, такий червоний, такий потужний i так вправно порушував обмеження швидкостi, що це привернуло увагу навiть найбiльш понурих безхатькiв. На лiвому боцi в нього висла додаткова шина.
Коли автомобiль опинився навпроти компанii нещасливцiв, крiплення цiеi шини ослабло. Вона впала на асфальт, вiдскочила й швидко покотилася за автомобiлем, що мчав на швидкостi.
Томас Мак-Квейд, вiдчувши слушну нагоду, кинувся зi свого мiсця серед овець проповiдника. За тридцять секунд вiн упiймав шину, закинув ii через плече й спритно помчав за машиною. Обабiч проспекту люди лементували, свистiли й махали цiпками, щоб привернути увагу пасажирiв червоного автомобiля до заповзятливого Томаса, котрий набiгав зi загубленою шиною.
Один долар, за пiдрахунками Томаса, був найменшою винагородою, яку такий заможний автомобiлiст мiг би запропонувати за надану ним послугу, щоб зберегти власну гiднiсть.
Через два квартали автомобiль зупинився. У ньому сидiв миршавий, чорний, обмотаний шаликом водiй, а на задньому сидiннi розвалився iмпозантний джентльмен, котрий носив дорогу шубу з тюленячоi шкiри та пiдбитого шовком капелюха.
Томас показав знайдену шину, демонструючи своi найкращi манери колишнього кучера, i зиркнув своiми почервонiлими очима, якi мали на метi нагадати про срiбну монетку або двi, або й банкноти бiльших номiналiв.
Але його погляд витлумачили хибно. Джентльмен у шубi з тюленячоi шкiри шину взяв, запхав у салон автомашини, пильно поглянув на колишнього кучера та пробурмотiв собi пiд нiс якiсь нерозбiрливi слова.
– Дивно… дуже дивно! – зауважив вiн. – Один чи два рази навiть менi здаеться, що халдейський гороскоп спрацював. Чи таке можливе?
Потiм вiн звернувся менш загадковими словами до Томаса, котрий завмер в очiкуваннi та надii.
– Сер, дякую вам за те, що ви врятували мою шину. І я б, якщо дозволите, щось у вас запитав. Чи знаете ви родину ван Смуйта, котра живе на пiвнiчнiй Вашингтон- сквер?
– Ще б пак, – пiдтвердив Томас. – Я там жив. Хотiв би й надалi жити.
Джентльмен у шубi з тюленячоi шкiри вiдчинив дверцята автомобiля.
