Син

скачать книгу бесплатно

Син
Ю Несбьо

Соннi Лофтус упродовж останнiх десяти рокiв вiдбувае термiн за злочини, яких не скоював. В обмiн за це вiн безперебiйно отримуе героiн. Іншi в’язнi часто звертаються до нього по розраду чи благословення, оскiльки Соннi мае серед них реноме напiвченця-самiтника. Наркоманом вiн став, коли його батько, офiцер полiцii, вчинив самогубство i вже пiсля смертi був визнаний винним у корупцii. Соннi перебувае у центрi уваги корумпованого середовища Осло: тюремний персонал, полiцiя, адвокати, збоченець-капелан – усi зацiкавленi в тому, щоб вiн залишався у в’язницi. Та дiзнавшись про деякi, тривалий час приховуванi факти щодо свого батька, Соннi вчиняе блискучу втечу i розпочинае полювання на людей, винних у злочинах, за якi досi змушений був спокутувати вiн.

Ю Несбьо

Син

І вiн прийде знову,

щоб судити живих i мертвих.

Частина перша

Роздiл 1

Ровер утупився у пофарбовану бiлим бетонну пiдлогу тюремноi камери в одинадцять квадратних метрiв. Вiн стиснув зуби, прикусивши непропорцiйно видовжений золотий рiзець у нижнiй щелепi. Сповiдь дiйшла до найважчого моменту. Тишу в камерi порушувало тiльки шкрябання його нiгтiв по витатуйованому на передплiччi зображеннi Мадонни. А хлопець так i сидiв мовчки, схрестивши ноги, на лiжку навпроти Ровера, вiдколи той увiйшов. Тiльки кивав й усмiхався своею блаженною посмiшкою Будди, зафiксувавши погляд в однiй точцi, десь у Ровера на лобi. Хлопця називали Соннi й подейкували, що вiн iще пiдлiтком убив двох людей, що його батько був корумпованим полiсменом i що Соннi мае цiлющий дотик. Чи хлопець насправдi слухае, зрозумiти було складно, оскiльки його зеленi очi й бiльша частина обличчя ховалися за довгим нечесаним волоссям, та це й не мало значення. Ровер просто хотiв отримати вiд Соннi вiдпущення своiх грiхiв i благословення, щоб завтра вийти з в’язницi суворого режиму Статен з почуттям повнiстю очищеноi людини. Не те щоб Ровер був надто побожним, але це узгоджувалося в цiлому з його твердим намiром змiнитися, реально спробувати виправитися. Вiн набрав повiтря в легенi.

– Я думаю, вона була з Бiлорусi. Мiнськ у Бiлорусi, правильно? – сказав i квапливо зиркнув на хлопця, але той нiчого не вiдповiв. – Нестор дав iй прiзвисько Мiнськ, – вiв далi Ровер. – Вiн наказав менi пристрелити ii.

Явною перевагою сповiдi перед людиною з перегорiлим мозком було те, що в ньому, либонь, не тримались нi iмена, нi подii: все одно, що розмовляеш iз самим собою. Тож зрозумiло, чому в’язнi в Статенi охочiше йшли до цього хлопця, анiж до капелана чи психолога.

– Нестор тримав ii та вiсiм iнших дiвчат у клiтцi в районi Енерхауген. Схiдноевропейки й азiатки. Молодi. Пiдлiтки. Я сподiваюсь, вони були принаймнi пiдлiтками старшого вiку. Але Мiнськ була старшою за решту. Сильнiшою. Вона втекла. Аж парку Тойен дiсталася, доки собака Нестора ii перехопив. Один з отих аргентинських догiв, якщо ти в курсi, про що мова.

Погляд хлопця залишився непорушним, але вiн пiднiс руку. Торкнув свою бороду. Почав повiльно ii розчiсувати пальцями. Брудний рукав його бахматоi сорочки закасався, вiдкривши струпи i слiди вiд уколiв. Ровер розповiдав далi.

– Здоровеннi кровожернi пси-альбiноси. Вбивають усе, на що господар нацькуе. І на що не нацькуе – теж. У Норвегii, звiсно, вони забороненi. Один тип завiз кiлькох до себе у Реленен з Чеськоi республiки, тепер розводить iх i рееструе, як бiлих боксерiв. Ми з Нестором iздили до нього по цуценя. Одне щеня коштуе понад пiвста тисяч зелених. Цуценя було таке славне, що нiхто б зроду не подумав, що…

Ровер зупинився. Вiн знав, що завiв мову про собаку тiльки заради того, щоб вiдтягти неминуче.

– Так чи iнакше…

Так чи iнакше. Ровер подивився на татуювання на своему передплiччi. Готичний собор з двома шпилями – на знак двох термiнiв, що вiн вiдбув, i жоден з яких не мае нiчого спiльного з оцим зiзнанням. Вiн постачав зброю байкерським бандам, а в разi потреби переробляв стволи у своiй майстернi. Вiн знався на цьому. Знався надто добре, щоб вiчно залишатися в тiнi, тому й попався. Вiн знався на своiй справi настiльки добре, що вже у тюрязi Нестор взяв його пiд свое крило. Нестор подбав, щоб вiдтак найлiпшi стволи потрапляли тiльки в його, Нестора, лапи, а не розходились по бандах байкерiв чи будь-яких iнших суперникiв. Вiн платив йому за лiченi мiсяцi роботи бiльше, нiж Ровер мiг би заробити за все життя у своiй майстернi з ремонту мотоциклiв. Але Нестор також ставив високi вимоги. Вiн жадав забагато.

– Вона лежала в кущах; навколо все в кровi. Вона просто лежала нерухомо i дивилась на нас. Собака вирвав iй шматок обличчя – так що кутнi зуби було видно.

Ровер скривився. Перейшов до сутi справи.

– Нестор сказав, що треба провчити iх – показати рештi дiвчат, що на них чекае в разi непокори. І сказав, що з Мiнська однаково пожитку не буде, зважаючи на стан ii обличчя…

Ровер ковтнув слину i вiв далi:

– Тож вiн наказав зробити це менi. Себто прикiнчити ii. У такий спосiб я мав би довести свою вiдданiсть. У мене був старенький пiстолет «Ругер-Mk II», який я сам довiв до ладу. І я намiрявся це зробити. Справдi. Не така це проблема.

Ровер вiдчув, що йому стисло горло. Вiн так часто думав про це, так часто повертався думкою до тих секунд, до тiеi ночi в парку Тойен, до дiвчини, що ввижалась йому знову i знову. Вiн i Нестор розiгрують ту виставу, а решта залишаються в ролi нiмих свiдкiв. Навiть собака мовчав. Скiльки разiв уже Ровер усе обдумував? Сто? Тисячу? Але тiльки тепер, коли вiн уперше вимовив цi слова вголос, вiн усвiдомив, що то не був сон, що все вiдбулося насправдi. Точнiше, це було так, начеб його тiло до цих пiр не погоджувалось прийняти факт. Саме тому його шлунок зараз бунтував. Ровер глибоко вдихнув через нiс, щоб стримати нудоту.

– Але я не мiг цього зробити. Хоча знав, що вона помре. Вони тримали собаку напоготовi, i я думав, що на ii мiсцi я б вважав за лiпше дiстати кулю. Але спусковий гачок неначе заклинило. Я просто не в змозi був натиснути його.

Молодий чоловiк, здавалося, злегка кивнув. Чи то у вiдповiдь на те, що говорив йому Ровер, чи то – на музику, яку тiльки вiн здатен був чути.

– Нестор сказав, що ми не можемо змарнувати на це цiлий день; зрештою, ми були в громадському парку. Отож вiн витяг iз-за халявки невеличкий кривий нiж, ступив уперед, схопив ii за волосся, потягнув угору i, здавалося, просто змахнув ножем перед ii горлом. Як ото рибу патрають. Кров бризнула три-чотири рази, а тодi вона спорожнiла. Знаеш, що менi найбiльше запам’яталося? Собака. Як вiн почав вити, побачивши всю ту кров.

Ровер нахилився в крiслi, спершись лiктями на колiна. Вiн затулив вуха долонями i розкачувався назад i вперед.

– А я нiчого не робив. Стояв i дивився. Я все послав пiд три чорти. Тим часом вони загортали ii в ковдру i пакували в багажник, а я просто дивився. Ми вiдвезли ii в лiсок до Ослмарксетра. Витягли ii i скотили тiло схилом у напрямi Улсудсванет. Чимало людей прогулюють там своiх собак, тож ii тiло знайшли вже наступного дня. Нестор саме цього й прагнув, розумiеш? Вiн хотiв, щоб у газетах надрукували знiмки того, що з нею сталося. Так, щоб вiн мiг показати iх iншим дiвчатам.

Ровер прибрав долонi вiд своiх вух.

– У мене пропав сон; щойно склеплював повiки, починалися неймовiрнi жахи. Дiвчина з вирваною щокою щирилась на мене i вишкiряла всi своi зуби. Тож я пiшов до Нестора i сказав йому, що хочу вийти зi справи. Сказав, що з мене досить постачання «Узi» та «Глокiв», що я хочу повернутись до лагодження мотоциклiв. Жити спокiйним життям, не боятися щомитi полiцiйноi облави. Нестор вiдповiв, що вiн би не проти, вiн, мовляв, уже й сам вiдчув, що у мене кишка тонкувата. Але вiн досить чiтко дав менi зрозумiти, що станеться, якщо я плескатиму язиком. Я вирiшив, що на цьому ми розiйшлись. Я вiдхиляв будь-якi пропозицii, хоча насправдi у мене ще був запас пристойних «Узi». Але мене нiяк не полишало вiдчуття, що щось назрiвае. Що мене, зрештою, приберуть. Тому я зiтхнув з полегшенням, коли мене пов’язала полiцiя. Я подумав, що у тюрязi менi буде безпечнiше. Мене взяли за давню справу, як спiвучасника: вони арештували двох пацанiв, а тi обидва сказали, що я продав iм зброю. Я зiзнався одразу.

Ровер розреготався. Тодi закашлявся. Вiдкинувся на спинку стiльця.

– За вiсiмнадцять годин я звiдси вимiтаюсь. Не знаю, що на мене чекае на вулицi. Але я знаю, що Нестору вже вiдомо про мое звiльнення, хоча виходжу я на чотири тижнi ранiше термiну. Вiн знае все, що вiдбуваеться i тут, i в полiцii, я впевнений у цьому. У нього скрiзь е очi й вуха. Так що я думаю, якби вiн хотiв мене вбити, вiн, можливо, упорав би мене тут, а не чекав на мое звiльнення. А ти як думаеш?

Ровер зачекав. Мовчання. У хлопчини вигляд був такий, наче вiн взагалi не думав.

– Хоч би що сталося, – сказав Ровер, – невеличке благословення зашкодити аж нiяк не може, га?

При словi «благословення» в очах Соннi неначе спалахнуло свiтло, i вiн пiднiс праву руку, показуючи Роверовi, що той мае пiдiйти ближче i стати навколiшки.

Ровер опустився на молитовний килимок перед лiжком. Жодному з iнших в’язнiв Франк не дозволяв килимки на пiдлозi у камерах – це була складова швейцарськоi моделi, застосовуваноi у Статенi: жодних зайвих елементiв у камерах. Кiлькiсть особистих речей обмежувалась до двадцяти. Хто бажав пару взуття, мав вiдмовитись вiд двох пар трусiв або двох книжок. Ровер подивився Соннi в обличчя. Хлопець облизав кiнчиком язика своi сухi, потрiсканi губи. Голос його пролунав напрочуд ясно, i хоча слова вiн вимовляв повiльно, його дикцiя була абсолютно чiткою.

– Нехай усi земнi i небеснi боги помилують тебе i пробачать тобi провини твоi. Ти помреш, але душа розкаяного грiшника вознесеться в рай. Амiнь.

Ровер схилив голову. Вiн вiдчув долоню хлопця на своiй голенiй головi. Соннi був шульгою, але в даному випадку не треба бути генiем, щоб зрозумiти, що йому прогнозуеться коротша тривалiсть життя, нiж бiльшостi праворуких. Передозування може статися завтра, а може, й через десять рокiв – хто знае. Однак Роверовi навiть на одну мить не спало на думку, буцiм дотик хлопцевоi руки цiлющий, як казали в Статенi. Ровер також не дуже вiрив у дiевiсть благословення. То що вiн тут робить? Що ж, релiгiя – це все одно, що страхування вiд пожежi: хто серйозно вiрить, що воно йому знадобиться? Тому коли люди кажуть, що хлопець готовий прийняти чужi грiхи на себе i нiчого не хоче взамiн, то чому б не зробити таку дрiбничку заради душевного спокою? Що Ровера справдi дивувало – це те, як такi, як Соннi, можуть холоднокровно вбивати? Це видавалось безглуздям. Можливо, саме про це йдеться у старовиннiй приказцi: «Диявол знаеться на машкарi».

– Салам алейкум, – вимовив голос, i Соннi прибрав руку.

Ровер залишився на своему мiсцi з опущеною головою. Обстежував язиком гладенький внутрiшнiй бiк свого золотого зуба. Чи був вiн зараз готовий? Чи готовий зустрiтися з Творцем, якщо настав його час? Вiн пiдвiв голову.

– Я знаю, що ти нiколи нiчого не просиш у вiддяку, але…

Вiн подивився на хлопцевi босi ступнi, якi той пiдiбгав пiд себе. Помiтив слiди вiд уколiв у вени на внутрiшньому боцi пiдйому стопи.

– Я тягнув свiй останнiй термiн у Ботсенi, i там роздобути дозу було простiше простого. Ботсен не вважаеться зоною суворого режиму. Натомiсть, кажуть, Франк зробив так, що у Статен неможливо пронести геть нiчого, але…

Ровер устромив руку в кишеню.

– …але це не зовсiм так.

Вiн щось витягнув. Позолочений пiстолет, розмiром з мобiльний телефон. Ровер натиснув на спусковий гачок. Невелике полум’я вирвалося з дула.

– Бачив такий ранiше? Я впевнений, що бачив. Наглядачi, що мене обшукували, коли я сюди прибув, точно бачили. Вони запропонували менi задешево купити контрабанднi сигарети. І, таким чином, запальничку вони менi дозволили залишити. Не думаю, що вони читали мою особову справу. Нiхто в нашi днi не виконуе свою роботу належним чином. Як подумаеш, то тiльки дивуешся, як у цiй краiнi щось iще тримаеться купи.

Ровер зважив свою запальничку в руцi.

– Вiсiм рокiв тому я змайстрував двi таких. Я без удаваноi скромностi скажу тобi, що нiхто в Норвегii не спромiгся б виконати досконалiшу роботу. Один посередник сказав менi, що його клiент хоче мати пiстолет, який вiн нiколи не мусив би ховати, тобто зовсiм не схожий на справжнiй. Отак я й вигадав оце. Кумедно, як працюе людський розум. Спершу, ясна рiч, люди думають, що це пiстолет. Але варто iм показати, що його можна застосовувати як запальничку, вони цiлковито забувають про те, що це пiстолет. Вони припускають, що вiн також може бути зубною щiткою чи викруткою. Але не пiстолетом, у жодному разi. Отож…

Ровер крутнув гвинт на нижньому боцi рукiв’я.

– Вiн приймае двi кулi по 9 мм. Я називаю його «Убивця Щасливоi Пари»…

Вiн нацiлив зброю на молодого чоловiка.

– Один набiй для тебе, кохана… – Вiн перевiв ствол на власну скроню. – …i один набiй для мене.

Смiх Ровера пролунав у тiснiй камерi особливо самотньо.

– У будь-якому разi, я мав змайструвати тiльки один: клiент не хотiв, щоб хто-небудь iще знав таемницю мого невеличкого винаходу. Але я зробив ще один екземпляр. І взяв його з собою для захисту, на випадок, якби Нестор вирiшив прикiнчити мене тут, доки я тягнув термiн. Але, оскiльки я завтра виходжу i вiн менi бiльше не знадобиться, тепер вiн твiй. І ось iще…

Ровер витягнув з iншоi кишенi пачку цигарок.

– Це могло б викликати пiдозри, якби ти мав запальничку i не мав цигарок, правильно?

Тодi вiн дiстав пожовклу вiзитну картку «Мотоциклетна майстерня Ровера» i встромив ii в сигаретну пачку.

– А тут моя адреса – на випадок, якщо ти коли-небудь матимеш мотоцикл, який потребуватиме ремонту. Або тобi знадобиться кльовий «Узi». Як я вже казав, у мене е в запасi…

Дверi вiдчинились назовнi, i голос гримнув:

– Ровере, забирайся!

Ровер обернувся. Штани в наглядача, що стояв у дверях, обвисали через велику зв’язку ключiв, що телiпалась на поясi, наполовину прикрита черевом, яке вивалювалося зi штанiв, наче здобне тiсто з кадiбця.

– До його святiйшества вiдвiдувач. Близький родич, можна сказати, – реготнув вiн, обертаючись до людини, що йшла за ним. – Ти ж не образився, панотче, га?

Ровер запхнув пiстолет i пачку цигарок пiд ковдру на хлопцевому лiжку i востанне квапливо глянув на нього.

Тодi швидко вийшов геть.

Тюремний священик спробував усмiхнутись, автоматично поправляючи мулький пасторський комiрець. «Близький родич… Ти ж не образився, панотче…» Йому хотiлось плюнути в жирну самовдоволену пику тюремного офiцера, але натомiсть вiн кивнув в’язневi, що виходив iз камери, i вдав, нiбито упiзнав його. Глянув на татуювання на його передплiччi. Мадонна i собор. Але ж нi, упродовж усiх цих рокiв облич i татуювань перед його очима пройшло стiльки, що вiн перестав iх розрiзняти.

Капелан увiйшов. Вiн вiдчув у камерi запах ладану. Або того, що нагадало йому ладан. Можливо, запах запареноi ширки.

– Привiт, Соннi.

Молодий чоловiк на лiжку, не пiдводячи погляду, повiльно кивнув. Пер Волан зрозумiв це так, що його прихiд помiчено, взято до уваги. Схвалено.

Вiн сiв на стiлець, i йому зробилось трохи неприемно, коли вiн вiдчув тепло, залишене тiлом попереднього вiдвiдувача. Вiн поклав принесену з собою Бiблiю на лiжко поруч з хлопчиною.

– Я сьогоднi вiднiс квiти на могилу твоiх батькiв, – сказав вiн. – Я знаю, ти не просив мене про це, але…

Панотець Пер Волан намагався упiймати погляд хлопця. У нього в самого було два сини. Обидва вже виросли i покинули Воланiв родинний будинок. Як, зрештою, сам Волан. З тiею рiзницею, що його сини могли бути впевненi в ласкавому прийомi, коли б вони надумали повернутись.

У судi свiдок захисту, вчитель, дав свiдчення, що Соннi був обдарованим учнем, здiбним борцем, якого любили однолiтки, послужливим, i навiть висловлював бажання стати полiсменом, як його батько. Але вiдколи батька знайшли мертвим поруч з передсмертним листом, у якому вiн зiзнався в корупцii, Соннi в школi не показувався. Капелан спробував уявити собi ганьбу, що впала на п’ятнадцятирiчного хлопця. Намагався уявити собi, яка ганьба чекае на його синiв, якщо вони коли-небудь дiзнаються, що накоiв iхнiй батько. Вiн знову поправив свiй пасторський комiрець.

– Дякую, – сказав Соннi.

Пер думав, яким незвичайно молодим здаеться Соннi. Адже йому мае бути на сьогоднiшнiй день пiд тридцять. Так. Соннi вiдбув дванадцять рокiв, а йому було вiсiмнадцять, коли його сюди запроторили. Можливо, це наркотики отак законсервували його, не даючи старiти, отож тiльки волосся i борода вiдростали, тим часом як невиннi дитячi очi й далi дивилися на свiт iз подивом. Зiпсований свiт. Бог знае, який злий цей свiт. Пер Волан служить тюремним капеланом понад сорок рокiв, i вiн бачив, як цей свiт робиться дедалi грiховнiшим. Зло поширюеться, як ракова пухлина, роблячи здоровi клiтини хворими, заражаючи своiм вампiрячим укусом, i завербовуе iх собi на службу, залучае до своеi корупцiйноi роботи. А хто раз укушений, уже не втече. Нiхто.

– Соннi, як ти, синку? Сподобалась тобi прогулянка в мiсто? Вдалось тобi побачити море?

Вiдповiдi не було.

Пер Волан вiдкашлявся.

– Тюремний наглядач сказав, що ти хотiв побачити море. Ти, можливо, читав у газетах, що наступного дня неподалiк вiд мiсця, де ви були, знайшли одну жiнку вбитою. Їi знайшли в лiжку, в ii власному домi. Їi голову було… Гаразд: отут усi подробицi… – постукав вiн пальцем по Бiблii. – Наглядач уже подав рапорт, в якому сказано, що ти втiк, доки ви були на морi, i що за годину вiн знайшов тебе на шляху. Що ти вiдмовився пояснити свое мiсцезнаходження. Важливо, щоб ти не сказав нiчого, що суперечило б його заявi. Ти розумiеш? Як зазвичай, ти казатимеш якомога менше. Гаразд? Соннi?

Пер Волан, нарештi, спромiгся зустрiтись поглядом з хлопцевими очима. З виразу його обличчя панотець не дуже мiг зрозумiти, що вiдбуваеться у того в головi, але вiн вiдчував, вiн був практично впевнений, що Соннi Лофтус виконае всi iнструкцii i не скаже нiчого зайвого нi полiцii, нi прокуроровi. Усе, що вiн мав зробити, – це вимовити тихе, м’яке «визнаю», коли його запитають, чи визнае вiн себе винним. І, хоч яким парадоксальним це може видатись, Волан часом вiдчував цiлеспрямованiсть, силу волi, iнстинкт виживання, якi вирiзняли цього наркомана серед решти, серед тих, хто завжди був у вiльному падiннi, хто нiколи не мав жодних iнших планiв, хто вiд самого початку котився у помийну яму. Ця сила волi могла виявитись у ньому, як раптове осяяння, запитання, яке показувало, що хлопець пильно стежив за перебiгом справи i все бачив та чув. Або вiн мiг раптом пiдвестися, виявляючи таку координацiю, баланс i гнучкiсть, яких годi було б шукати в iнших наркоманiв. Разом з тим, у бiльшостi випадкiв, як-от зараз, вiн, здавалося, взагалi нiчого навколо себе не помiчав.

Волан засовався на своему стiльцi.

– Звiсно, це означае, що прогулянок у мiсто бiльше не буде досить тривалий час. Але тобi все одно не подобаеться в мiстi, правда? А море ти вже побачив.

– То була рiчка. Це ii чоловiк зробив?

Капелан пiдскочив вiд несподiванки. Нiби щось неочiкувано вигулькнуло з чорноi води перед ним.

– Я не знаю. Це мае значення?

Вiдповiдi не було. Волан зiтхнув. Вiн знову вiдчув нудоту. Останнiм часом вона стала накочувати з певною перiодичнiстю. Можливо, слiд би звернутись до лiкаря, пройти обстеження.

– Ти про це, Соннi, не турбуйся. Просто пам’ятай, що на волi такi люди, як ти, змушенi цiлий день длубатись у смiтниках, щоб здобути чергову дозу. Тодi як тут за тебе про все подбають. І не забувай, що час спливае. Щойно ти вiдбудеш колишнi вироки, ти нiкому тут бiльше не будеш потрiбен, але цим убивством ти можеш збiльшити термiн свого ув’язнення.

– Отже, це зробив чоловiк. Вiн багатий?

Волан показав на Бiблiю.

– Там ти знайдеш опис будинку, в який ти проник. Великий i гарно умебльований. Але система сигналiзацii, що мала б охороняти все те багатство, була вимкнена; вхiднi дверi навiть не були замкненi. Прiзвище родини – Морсанд. Вiн власник корабельноi компанii, у нього пов’язка на оцi. Ти його фото, гадаю, бачив у газетах?

– Так.

– Значить, бачив? Я не думав, щоб ти…

– Так, я вбив ii. Так, я прочитаю, як я це зробив.

Пер Волан полегшено зiтхнув.

– Гаразд. Тобi слiд запам’ятати деякi деталi того, як ii було вбито.

– Згода.

– Вона була… Їй вiдпиляли верхню частину голови. Ти застосував пилку. Розумiеш?

У вiдповiдь на його слова запала тривала мовчанка, яку Пер Волан ладен був заповнити блюванням. Блювати було б менш обтяжливо, нiж експлуатувати хлопця. Волан подивився на нього. Що визначило хiд життя? Низка випадкових, не контрольованих людиною подiй чи певнi космiчнi сили стягнули все належне в тому напрямку, який передбачила доля? Панотець послабив свiй набридливий пасторський комiрець, придушив у собi нудоту i якось опанував себе. Згадав, що саме поставлено на карту.

Вiн пiдвiвся.

– Якщо я знадоблюсь тобi, то мене можна цими днями знайти у соцiальному Центрi Іла, на площi Александра К’елланда.