Привид

скачать книгу бесплатно

Привид
Ю Несбьо

Інспектор Харрi Холе #9
Норвежець Ю Несбьо (нар. 1960 р.) у себе на батькiвщинi спочатку став вiдомим як економiчний оглядач (вiн закiнчив Норвезьку школу економiки), потiм як рок-музикант i композитор популярноi групи «Di Derre», а наприкiнцi 90-х ще i як письменник, автор серii романiв про полiцейського Харрi Холе. Перший iз романiв серii – «Нетопир» (1997) – був визнаний кращим детективом Скандинавii, удостоiвся у критикiв звання «миттевого бестселера» й принiс автору престижну премiю «Срiбний ключ». У видавництвi «Фолiо» вийшли друком романи Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка» та «Безтурботний».

Колишнiй полiцейський Харрi Холе пiсля кiлькох рокiв знову повертаеться до Осло, щоб розслiдувати справу, в якiй сина його коханоi жiнки Олега звинувачують у вбивствi. Невидимий бiк Осло, розмаiття наркотикiв, наркодилери, боротьба за ринок збуту… Хто за цим усiм стоiть? Харрi навiть уявити не мiг, до чого призведе його розслiдування…

Ю Несьбьо

Привид

Частина перша

1

Пронизливi верески кликали ii i гнали вперед. Наче гострi акустичнi списи пронизували вони всю решту звукiв у центрi нiчного Осло: безперервне гудiння автомобiлiв за вiкном, далеку сирену, чие виття то наростало, то спадало, та церковнi дзвони, що почали бренькати неподалiк. Вона вирушила на полювання за поживою. Провiвши носом по огидному засмальцьованому лiнолеуму на кухоннiй пiдлозi, блискавично вловила й розсортувала навколишнi запахи на три категорii: iстiвнi, загрозливi та неiстотнi для виживання. Їдкий сморiд сiрого цигаркового попелу. Солодкий, мов цукор, аромат кровi на шматку бавовняноi вати. Гостро-гiркий запах пива на кришцi пляшки з-пiд свiтлого пива «Рiнгнес». З порожньоi металевоi гiльзи, призначеноi для свинцевоi кулi дев’ять на вiсiмнадцять мiлiметрiв, долiтали газовi молекули сiрки, селiтри та вуглецю. Така куля називалася «макаровською» – за назвою пiстолета Макарова, для якого цей калiбр був початково розроблений. Дим з досi тлiючоi цигарки iз жовтим фiльтром та чорним папером, на якому виднiвся росiйський iмперський орел. Тютюн можна iсти. І раптом – запах алкоголю, шкiри, мастила та асфальту. Черевик. Вона обнюхала його. І вирiшила, що iсти його буде важче, анiж оту куртку у шафi, що смердiла бензином та дохлою твариною, з якоi була зроблена. А потiм мозок пацючихи зосередився ось на чому: як же ж продертися крiзь оте, що лежало поперед нею? Вона намагалася протиснутися i з одного боку, i з другого, спробувала пролiзти пiд низом, але не змогла, незважаючи на те, що була лише двадцять п’ять сантиметрiв завдовжки i важила всього-на-всього пiвкiлограма. Перепона лежала на боцi спиною до стiни, перекриваючи доступ до нори, де восьмеро новонароджених, iще слiпих та безволосих дитинчат верещали все гучнiше й гучнiше, просячи ii молока. Ця гора плотi смердiла сiллю, потом та кров’ю. То було людське тiло. Живе людське тiло: крiзь голодне пищання своiх дитинчат ii чутливi вуха зачули слабке серцебиття.

Вона перелякалася, але вибору не мала. Необхiднiсть годувати свою малечу взяла гору над усiма небезпеками, усiма складнощами та всiма ii iнстинктами. І вона пiдняла носа догори, наче намагаючись нюхом вiдчути вiрне рiшення.

Церковнi дзвони почали бити в унiсон з людським серцем. Один удар, другий. Третiй, четвертий…

Вона вишкiрила зуби.

Липень. От зараза! В липнi помирати не можна. Це менi справдi церковнi дзвони чуються, чи то – галюциногени в отих чортових кулях? Що ж, значить прийшов гаплик. Утiм, яка в бiса рiзниця? Там чи тут. Зараз чи згодом. Але невже я i справдi заслужив на те, щоби померти у липнi? Коли спiвають пташки, дзенькотять пляшки, з рiчки Акерсельва лине смiх, а прямо пiд твоiм вiкном чути звуки шалених лiтнiх веселощiв? Невже я заслужив, щоби отак лежати на долiвцi брудного закапелка, з додатковим отвором у моему тiлi, з якого витiкае все: i життя, i скороминущi, мов блискавки, спогади про все те, що привело мене сюди? Все – маленьке й велике, цiлий оберемок випадкових та не зовсiм випадкових подiй; невже це я, невже це – кiнець, невже це – мое життя? А я ж мав плани на майбутне! Але тепер усе це перетворилося на лантух з трухлявою тирсою, несмiшний жарт, жарт настiльки короткий, що я встиг би розповiсти його iще до того, як скiнчиться бренькання цього оскаженiлого дзвона! Вогонь пекельний! Нiхто не попереджав мене, що помирати так боляче. Ти тут, татку? Не полишай мене, тiльки не зараз. Слухай-но оцей жарт: мене звуть Густо. Я дожив до дев’ятнадцятирiчного вiку. Ти був мерзотним типом, який впорснув свое сiм’я мерзотнiй самицi, i через дев’ять мiсяцiв я вигулькнув на свiт, та не встиг вигукнути «Татку!», як мене вiддали до прийомноi сiм’i. Там я вже розходився i лиходiяв, як мiг. А вони натомiсть мiцнiше закутували мене в пелюшки так, що я ледве дихати мiг, i питали: що тобi дати, аби ти пельку стулив? Може, морозива, чорти б тебе забрали? Вони й гадки не мали, йолопи, що людей типу нас з тобою рано чи пiзно пристрiлюють або знищують, наче паразитiв, бо ми поширюемо заразу й занепад i розплоджуемося мов пацюки, якщо маемо таку можливiсть. Тому iм нема на кого нарiкати, окрiм на самих себе. Та iм завжди щось треба. Кожному неодмiнно щось треба. Коли я вперше побачив в очах своеi прийомноi матерi те, що iй треба, менi було тринадцять.

– Ти такий гарний, Густо, – сказала вона, увiйшовши до ванноi.

Я навмисне не став замикати дверей i вмикати душ, щоби звуки не привернули ii уваги. Та вона все одно зайшла. А перед тим, як вийти, затрималася на порозi трохи довше, нiж треба було. І я посмiхнувся, бо тепер знав. Отакий я маю талант, татку: завжди бачу, що людям треба. Може, це я вiд тебе успадкував? Ти теж такий був? Коли вона вийшла, я поглянув на себе у велике люстро. Моя прийомна мати не першою сказала, що я гарний. Я розвинувся ранiше за решту хлопцiв: високий, стрункий, не по роках м’язистий та широкоплечий. Волосся настiльки чорне та блискуче, що свiтло наче вiдскакувало вiд нього. Високi вилицi. Квадратна щелепа. Великий пожадливий рот, але з тонкими, як у дiвчини, губами. Гладенька смаглява шкiра. Карi, майже чорнi очi. «Смаглявий пацюк» – так охрестив мене один з хлопцiв у класi. Здаеться, звали його Дiдрiк. Вiн збирався стати концертним пiанiстом. Менi вже виповнилося п’ятнадцять, i вiн сказав на увесь клас: «Отой смаглявий пацюк навiть читати толком не вмiе».

Ясна рiч, я просто розсмiявся, i все, бо знав, чому вiн так сказав. Знав, кого вiн хотiв: вiн хотiв Камiлу. Вiн кохав ii, але приховував своi почуття до неi, а Камiла й не намагалася приховувати, що кохала мене. Якось на шкiльнiй вечiрцi я помацав те, що було у неi пiд светром. Виявилося, що було там небагацько. Так собi. Я розповiв про це двом-трьом хлопцям. Напевне, Дiдрiк про це дiзнався i вирiшив у такий спосiб висловити менi свое презирство. Не можу сказати, що його вихватка сильно мене дiстала, але коли на тебе наiжджають, то мусиш давати вiдсiч. Тому я пiшов до байкерського клубу i звернувся до Туту. Я вже приторговував iхньою наркотою i сказав, що коли виконуеш пристойну роботу, то треба, щоб тебе поважали. І Туту пообiцяв, що займеться Дiдрiком. Трохи згодом Дiдрiк не став пояснювати, яким чином два його пальцi защемило дверима шкiльного хлопчачого туалету, але «смаглявим пацюком» вiн мене бiльше нiколи не називав. Ну i, звiсно, концертним пiанiстом вiн також не став. От зараза, як же менi боляче! Нi, татку, не треба мене втiшати, менi треба допомогти. Іще один пострiл – i я без подальших набридань полишу цей свiт. Обiцяю. Ну от, знову отой церковний дзвiн почав бемкати. Татку, де ти?

2

У «Гардермоенi», головному аеропорту Осло, була майже дванадцята ночi, коли лiтак рейсу SK-459 з Бангкока зарулив на призначену для нього стоянку бiля виходу № 46. Капiтан Торд Шульц увiмкнув гальма, повнiстю зупиняючи свiй «Аеробус-340», а потiм швидко вимкнув подачу палива. Металiчне виття реактивних двигунiв скотилося дiапазоном частот до добродушного бурчання, а потiм зовсiм ущухло. Торд Шульц автоматично вiдзначив час: три хвилини сорок секунд вiд моменту посадки – на дванадцять хвилин ранiше графiка. Разом з пiлотом-помiчником вiн, звiряючись з картою контрольних перевiрок, розпочав процедуру вимкнення систем лiтака i його пiдготовки до паркування, бо машина мала залишитися тут до ранку. Разом з товаром. Шульц побiжно проглянув польотний журнал, витягнувши його зi своеi валiзки. Вересень 2011 року. В Бангкоку й досi тривае сезон дощiв, там парко й душно, як i завжди, тому капiтану лайнера дуже хотiлося швидше потрапити додому, щоби зануритися в першi вечори прохолодноi осенi. Вересневий Осло. Немае кращого мiсця на землi. Торд Шульц заповнив бланк для залишкового палива – паливний рахунок. Вiн уже навчився звiтуватися про паливо. Прямуючи з Амстердама чи Мадрида, летiв швидше, нiж дозволяв економний режим, i при цьому спалював додаткового керосину на тисячi крон. Насамкiнець бос викликав його на килим.

– Куди ти мчиш?! – заволав вiн. – У тебе ж немае транзитних пасажирiв, яким треба встигнути до наступного рейсу!

– Ми – найпунктуальнiша авiакомпанiя у свiтi, хiба ж нi? – промимрив Торд Шульц, цитуючи рекламне гасло.

– Якщо ти так просиратимеш пальне, то ця найпунктуальнiша у свiтi компанiя невдовзi вилетить у трубу! Ти кращого пояснення не змiг придумати?

Торд Шульц тiльки плечима знизав. Не мiг же вiн назвати справжню причину, яка змушувала його «газувати»: йому треба було облаштовувати декотрi власнi справи пiд час рейсу, на який його ставили: до Бергена, Трондхейма чи Ставангера. Було вкрай важливо, щоби в цей полiт вирушив саме вiн, а не хтось з iнших пiлотiв.

Торд Шульц був надто старим i досвiдченим, щоби начальство могло заподiяти йому щось серйозне. Воно могло лише тупати ногами й докоряти. Упродовж своеi пiлотськоi кар’ери вiн не зробив жодноi серйозноi помилки, в авiакомпанii його шанували, i йому залишалося всього кiлька рокiв до двох п’ятiрок – п’ятдесятип’ятирiчного вiку, коли вiн за будь-яких обставин вийде на пенсiю. Торд Шульц зiтхнув. Вiн iще мав кiлька рокiв, щоби виправити становище i не пiти на заслужений вiдпочинок з репутацiею пiлота, через чие марнотратство авiакомпанiя могла вилетiти в трубу.

Торд Шульц пiдписав польотний журнал, пiдвiвся i вийшов з пiлотськоi кабiни, посмiшкою демонструючи пасажирам ряд своiх снiжно-бiлих пiлотських зубiв на тлi засмаглоi шкiри свого пiлотського обличчя. Ця посмiшка мала засвiдчити iм, що перед ними – пан Впевненiсть власною персоною. Пiлот з великоi букви. Цей професiйний титул колись робив його великим цабе в очах iнших людей. Вiн бачив, як люди – чоловiки й жiнки, старi й малi, – щойно зачувши магiчне слово «пiлот», починали придивлятися до нього i бачили не лише харизму, невимушенiсть та хлопчачу привабливiсть, але й динамiзм капiтана та його холодну чiткiсть i точнiсть, потужний iнтелект i хоробрiсть людини, яка долае фiзичнi закони i природженi страхи, властивi простим смертним. Але то було багато рокiв тому. Тепер пасажири дивилися на нього як на звичайного водiя автобуса, питалися про найдешевшi квитки до Лас-Пальмаса i цiкавилися, чому в «Люфтганзi» бiльше простору для нiг.

До бiса iх. До бiса iх усiх.

Торд Шульц став у проходi поруч зi стюардесами, випрямився i з посмiшкою промовив: «З поверненням вас, панянки». Промовив iз сильним техаським акцентом, як iх навчали у пiлотськiй школi в Шепардi. І у вiдповiдь отримав вдячнi посмiшки. Були часи, коли вiн однiею своею посмiшкою мiг запросто домовитися про зустрiч iще в залi прибуття. І домовлявся. Вiд Кейптауна до Альти. Багато жiнок. Ось у чiм полягала проблема. І ii розв’язання. Жiнки. Багато жiнок. Нових жiнок. А тепер? Лiнiя його волосся пiд пiлотським картузом поволi вiдступала до макiвки, але зшитий на замовлення костюм вигiдно пiдкреслював його високу широкоплечу фiгуру. Саме свою фiгуру винуватив Торд Шульц у тому, що йому не вдалося потрапити у льотнiй школi до винищувачiв, у результатi вiн став пiлотом «Геркулеса С-130» – летючоi робочоi конячки. Вдома вiн сказав, що його спина виявилася на два сантиметри довшою, нiж треба було, i що «Старфайтери» та F-16 вiдбраковували всiх, окрiм карликiв. Але правда полягала в тому, що вiн просто не пройшов вiдбiр, отримавши на екзаменах вельми посереднi результати. З тих часiв Шульц спромiгся зберегти лише свое тiло – то було едине, що не захирiло i не розсипалося на друзки. Як, скажiмо, його шлюб. Його сiм’я. Друзi. Як же це сталося? Де ж вiн був, коли все це сталося? Здогадно, в готельному номерi в Кейптаунi чи в Альтi, з кокаiном у носi, щоби компенсувати вбивчий вплив на потенцiю того спиртного, що вiн випив у барi, i з прутнем не настiльки твердим – «як у вовка на морозi», – щоби компенсувати все, ким вiн не став i вже нiколи не стане.

Погляд Торда Шульца впав на чоловiка, який наближався до нього проходом помiж рядами крiсел. Навiть з пригнутою головою вiн вивищувався над рештою пасажирiв. Був цей чоловiк стрункий та широкоплечий, як i вiн. Але молодший. На його головi щiткою iжачилося коротко пiдстрижене свiтле волосся. Начебто норвежець, але схожий не на туриста, що повертаеться додому, а на спiввiтчизника зi збляклим, майже сiрим загаром, типовим для бiлих людей, що багато часу провели в Пiвденно-Схiднiй Азii. Брунатний лляний костюм, явно зшитий на замовлення, справляв враження солiдностi й серйозностi. Може, бiзнесмен, що подорожуе економiчним класом через кепськi справи своеi фiрми. Але не через костюм i не через високий зрiст погляд Торда Шульца зупинився на цьому чоловiковi. Його увагу привернув шрам. Вiн тягнувся вiд лiвого куточка рота i майже сягав вуха – наче схожий на посмiшку серп. Гротескний i напрочуд виразний.

– Бачу!

Торд Шульц злегка отетерiв, але не встиг вiдповiсти, як незнайомець уже вийшов з лiтака. Його голос був грубий та хрипкий, що у поеднаннi з налитими кров’ю очима свiдчило про те, що чоловiк щойно прокинувся.

Лiтак спорожнiв. На смузi вже стояв мiкроавтобус з персоналом прибиральникiв, а екiпаж невеличкою купкою поволi йшов вiдпочивати. Торд Шульц помiтив, що першим з мiкроавтобуса вигулькнув невеличкий опецькуватий росiянин i прудко гайнув трапом, поблискуючи своею жовтою флуоресцентною курткою з логотипом авiакомпанii «Солокс».

«Бачу».

Це слово крутилося у капiтана в головi, коли вiн крокував коридором до екiпажного центру.

– А свою подорожню сумку ви не взяли? – спиталася одна зi стюардес, показуючи на валiзу Торда, яку вiн котив на колiщатах. Вiн не змiг пригадати ii iм’я – Мая чи то Мiа? Згадав лише, що колись вiн одного разу переспав з нею iще минулого столiття пiд час однiеi з транзитних зупинок. Чи не переспав?

– Нi, – вiдказав Торд Шульц.

«Бачу». Може, вiн мав на увазi «побачу тебе знов»? Чи «бачу, що ти мене помiтив»?

Вони пройшли повз перегородку бiля входу до пункту для екiпажiв. За тiею перегородкою теоретично мав сидiти, як чортик у табакерцi, представник митницi. Та дев’яносто дев’ять вiдсоткiв часу стiлець за перегородкою був порожнiй, i Торда Шульца нiколи – жодного разу впродовж тридцяти рокiв, якi вiн пропрацював на авiалiнii, – нiколи не зупинили для обшуку.

«Бачу».

Може, «все нормально, я тебе бачу»? Чи «я бачу, хто ти такий»?

Торд Шульц поквапився крiзь дверi, що вели до екiпажного пункту.

Сергiй Іванов, як завжди, потурбувався про те, щоби першим вийти з мiкроавтобуса, коли той зупинився на стоянцi поруч з аеробусом, i прудко майнув сходинками до порожнього лiтака. Занiсши пилосос до пiлотськоi кабiни, вiн зачинив за собою дверi i замкнув iх. Натягнувши на пальцi латекснi рукавички i вiдкотивши iх аж до татуювань на зап’ястях, прибиральник вiдкрив передню кришку пилососа i вiдчинив капiтанську комiрку. Видобув звiдти польотну торбу, розстебнув застiбку-блискавку, витягнув з нижньоi частини металеву пластину-перегородку i намацав чотири схожих на цеглини брикети по кiлограму кожен. Потiм поклав iх до пилососа, затиснувши помiж трубкою та мiшечком для пилу, який вiн завчасно випорожнив. Пiсля цього Іванов клацнув кришкою, вiдiмкнув дверi пiлотськоi кабiни й увiмкнув пилосос. Усе це було зроблено за кiлька секунд.

Почистивши та прибравши салон, прибиральники неквапливо полишили лiтак, склали свiтло-блакитнi мiшки зi смiттям пiд заднi дверi свого мiкроавтобуса «Дайгацу» i поiхали до кiмнати вiдпочинку. До того, як аеропорт закриють на нiч, iще мали злетiти та сiсти лише жменька лiтакiв. Іванов зиркнув через плече на Дженi, старшого змiни. Той витрiщався на екран комп’ютера, який показував час прибуття та вiдправлення лiтакiв. Без затримок.

– Я вiзьму на себе Берген, – сказав Сергiй iз сильним акцентом. Вiн, принаймнi, розмовляв норвезькою, хоча знав росiян, котрi прожили в Норвегii з десяток рокiв, але все одно мусили вдаватися до англiйськоi. Коли його привезли сюди два роки тому, його дядько дав йому зрозумiти, що вiн мусить вивчити норвезьку, i при цьому заспокоiв його, додавши, що, може, йому передався у спадок його власний талант швидко засвоювати мови.

– Бергенський рейс вiзьму на себе я, – вiдповiв Дженi, – а ти почекаеш на борт iз Трондхейма.

– Нi, Бергеном займуся я, – заперечив Сергiй, – а Трондхейм вiзьме на себе Нiк.

Дженi здивовано зиркнув на нього.

– Як хочеш. Дивись, не перетрудись, Сергiю. Бо вiд роботи конi дохнуть.

Сергiй пiдiйшов до крiсла пiд стiною й обережно прихилився плечима до спинки. Шкiра на плечах i досi болiла в тих мiсцях, де приклав свою руку норвезький татуювальник. Вiн працював по рисунках, якi Сергiю надiслав Імре, татуювальник з в’язницi у Нижньому Тагiлi, i роботи над ними залишалося iще досить багато. Сергiю пригадалися татуювання в Андрiя та Петра, двох помiчникiв його дядька. Блiдо-синi штрихи на шкiрi цих двох алтайських козакiв оповiдали iхнi драматичнi життевi iсторii та величнi подвиги. Та Сергiю теж було чим похвалитися: вбивство. То було таке собi незначне вбивство, але воно вже було зафiксоване у виглядi янгола. Можливо, додасться iще одне вбивство, цього разу – значуще. Велике вбивство. Коли необхiдне стане неминучим, сказав його дядько, попередивши, що вiн мае бути напоготовi психологiчно i продовжувати вправлятися з ножем. Мав приiхати один чоловiк, пояснив дядько. Іще остаточно неясно, але така можливiсть iснуе.

Можливiсть.

Сергiй Іванов поглянув на своi руки. Вони й досi були в латексних рукавичках. Звiсно, то був звичайнiсiнький збiг обставин, що iхне штатне робоче вбрання автоматично гарантувало, що вiн не залишатиме вiдбиткiв пальцiв на пакунках з товаром у тому разi, якщо одного дня справи пiдуть кепсько. Не було навiть найменшого натяку на тремтiння рук. Бо iм уже доводилося здiйснювати цю процедуру так багато разiв, що Іванов мав час вiд часу нагадувати собi про потенцiйну небезпеку, аби бути насторожi. Вiн сподiвався, що його руки залишаться так само спокiйними, коли настане неминуче i йому доведеться зробити те, що треба. Коли йому доведеться зробити ще одне татуювання, зразок якого вiн уже замовив. Іванов знову уявив собi сцену: ось вiн у себе вдома у вiтальнi розстiбае перед братами-урками свою сорочку i демонструе iм новi татуювання. Якi не потребуватимуть слiв та тлумачень. Тому вiн не скаже нiчого. Лише побачить по iхнiх очах: вiн уже не маленький Сергiйко. Вже кiлька тижнiв вiн ночами молився, щоби той чоловiк приiхав. Щоби необхiдне стало неминучим.

Динамiк радiотелефону хрипко передав команду почистити й прибрати салон лiтака, який щойно прибув з Бергена.

Сергiй пiдвiвся. Позiхнув.

Цього разу процедура в пiлотськiй кабiнi була iще простiшою: вiдкрити пилосос i викласти його вмiст у подорожню торбу другого пiлота.

Коли вони виходили, то зустрiли екiпаж, який повертався до лiтака. Сергiй Іванов уникнув погляду другого пiлота. Вiн опустив очi i помiтив, що той мав таку саму валiзу на колiщатах, що й Шульц, – червону, фiрми «Samsonite». Без невеличкоi подорожньоi торби, яка зазвичай пристiбалася до верхньоi частини валiзи. Вони не знали один про одного анiчогiсiнько – анi про мотиви, анi про походження, анi про рiдню. Все, що пов’язувало Сергiя, Шульца та молодого другого пiлота, – це iхнi незареестрованi мобiльнi телефони, придбанi в Таiландi, щоби мати змогу послати ними повiдомлення у разi, якщо в розкладi руху лiтакiв з’являться змiни. Сергiй сумнiвався, що Шульц та другий пiлот знали один одного. Андрiй всю iнформацiю суворо обмежив до рiвня «знати лише те, що необхiдно». І через це Сергiй навiть гадки не мав, що станеться далi з тими пакунками. Втiм, вiн здогадувався. Бо коли другий пiлот внутрiшнього рейсу Осло – Берген сходив з «корабля на берег», вiн не зазнавав анi митноi перевiрки, анi перевiрки з боку служби безпеки. Другий пiлот брав подорожню торбу до готелю в Бергенi, де зупинявся екiпаж. Тихенький стук у дверi опiвночi – i чотири кiло героiну переходили з рук в руки. Хоча новий наркотик вiолiн i збив цiни на героiн, вулична цiна чвертi грама складала щонайменше 250 крон. Тисячу крон за грам. А якщо цей наркотик розбавити (а вiн уже був розбавлений) ще раз, то загалом це становитиме аж вiсiм мiльйонiв крон. Вiн умiв рахувати. І достатньо добре для того, щоби розумiти: йому недоплачують. Але вiн знав також, що коли виконае «необхiдне, що стало неминучим», то заслужить на жирнiший шмат. І через два-три роки таких заробiткiв зможе купити собi будинок у Тагiлi, знайти гарну сибiрську дiвчину i навiть забрати до себе батькiв, коли тi постарiють.

Сергiй Іванов вiдчув, як у нього межи плечей засвербiло татуювання.

Наче сама шкiра прагнула якнайшвидше отримати новий рисунок.

3

Чоловiк у лляному костюмi зiйшов з аеропортового експреса на Центральному вокзалi Осло. І дiйшов висновку, що в його колишньому рiдному мiстi сьогоднi, напевне, був теплий i сонячний день, бо повiтря й досi було м’яке й лагiдне. Вiн нiс досить комiчну на вигляд маленьку брезентову валiзку й оживив вокзал з його пiвденного боку своiми швидкими пружкими кроками. Опинившись надворi, чоловiк вiдчув, як спокiйно й тихо б’еться серце Осло, хоча деякi стверджували, що це мiсто не мае серця. Але воно пульсувало в неквапливому нiчному ритмi. Кiльцева дорожня розв’язка пiд назвою «Транспортна машина» поглинала нечисленнi нiчнi авто, розкручувала iх по колу i швиргала, одне за одним, то на схiд – до Стокгольма та Трондхейма, то на пiвнiч, до iнших районiв мiста, то на захiд, до Драммена та Крiстiансанда. І своiми розмiрами, i своею формою Транспортна машина нагадувала бронтозавра, вимираючого велетня, якому невдовзi судилося зникнути i поступитися мiсцем житловим будинкам та офiсам у новому пречудовому районi Осло з його пречудовою новою спорудою – Оперним театром. Чоловiк зупинився й поглянув на бiлий айсберг, розташований мiж Транспортною машиною та фiордом. Цей айсберг уже встиг завоювати архiтектурнi премii з усього свiту; звiдусiль приiжджали люди, щоби пройтися дахом з бiлого iталiйського мармуру, який плавно опускався прямiсiнько у море. Свiтло у великих вiкнах цiеi споруди своею яскравiстю не поступалося мiсячному сяйву, що на нього падало.

«Господи, оце так новацiя!» – подумав чоловiк у лляному костюмi.

Та бачив вiн не майбутнi перспективи мiськоi забудови, а минуле. Бо колись тут було мiсце, де торгували наркотиками, така собi зона для «обдовбаних», де кололися, а потiм «кайфували» наркомани, сховавшись за бараками. Втраченi дiти великого мiста. Хирлява й тонка перегородка вiддiляла iх вiд iхнiх добропорядних батькiв iз соцiал-демократичними поглядами, батькiв, якi нiчого навiть не пiдозрювали. «Оце так новацiя, оце так покращення!» – знову подумав чоловiк. Що ж, дорога до пекла проходитиме тепер на тлi гарнiшого ландшафту.

Минуло три роки, вiдколи вiн стояв тут востанне. Все стало новим. І все лишилося таким, як було.

Вони примостилися на смузi трави мiж вокзалом та автострадою, схожi здалеку на дорожнi бордюри. Такi ж обдовбанi зараз, як i тодi. Лежали горiлиць, примруживши очi, наче в очi iм свiтило слiпуче сонце, незграбно коцюрбилися, намагаючись знайти вену, в яку ще можна було встромити шприца, або стояли, схилившись пiд вагою рюкзакiв i пiдiгнувши тремтливi колiна, не усвiдомлюючи, чи вони щойно прийшли, чи iм уже час iти. Тi самi обличчя. Та не тi самi живi мерцi, яких вiн бачив, коли сам сюди приходив, бо тi вже встигли давним-давно померти. Але все одно однi й тi самi обличчя.

Уздовж дороги до Тольбугати iх було бiльше. Оскiльки вони мали стосунок до причини його приiзду, чоловiк спробував сформувати собi певне враження, намагаючись визначити, поменшало наркоманiв чи побiльшало. При цьому помiтив, що на Платi знову продавалася наркота. Цей невеличкий асфальтовий квадрат на захiд вiд станцii «Єрнбанеторгет», пофарбований в бiлий колiр, був своерiдним Тайванем в Осло – зоною вiльноi торгiвлi наркотиками, де влада ненав’язливо стежила за тим, що вiдбуваеться, i час вiд часу вiдловлювала покупцiв-початкiвцiв. Але бiзнес розрiсся, Плата продемонструвала свое обличчя, як один з найгiрших в Європi пунктiв збуту героiну, i ця мiсцина стала просто ще однiею принадою для туристiв. Великi обсяги продажiв героiну та висока кiлькiсть смертей вiд передозування вже давно були чорною плямою на репутацii норвезькоi столицi, але Плата стала плямою iще бiльшою та помiтнiшою. Телебачення й газети бомбардували решту краiни знiмками молодих людей у станi наркотичного кайфу та фотографiями зомбi, що серед бiлого дня вешталися центром мiста. На адресу полiтикiв посипалися звинувачення. Коли при владi були правi, лiвi галасували: «Недостатньо лiкувальних центрiв для наркоманiв! Тюрми продукують нових наркоманiв! Нове класове суспiльство породжуе банди та торгiвлю наркотиками в iммiгрантських кварталах». Коли ж при владi були лiвi, то правi теж здiймали галас: «Бракуе полiцii! Шукачам притулку вiд переслiдувань в iнших краiнах надто легко потрапити до Норвегii! Шiсть iз семи в’язнiв – iноземцi!»

І мiська рада Осло, втомившись вiд цькування i в хвiст, i в гриву, прийшла до неминучого рiшення: пора рятувати саму себе. Тобто загребти смiття пiд килим. Закрити Плату.

Чоловiк у лляному костюмi помiтив якогось молодика в червоно-бiлiй футболцi клубу «Арсенал». Вiн стояв на сходинках, а перед ним переминалися з ноги на ногу ще четверо. «Футболiст» смикав головою то лiворуч, то праворуч, мов курча. Решта чотири голови не рухалися, втупивши погляди у дилера в кольорах «Арсеналу», а той чекав, поки iх не збереться цiла група – шестеро чи семеро. Тодi вiн вiзьме грошi за замовлений товар i поведе iх туди, де зберiгався дурман. А зберiгався вiн або за рогом неподалiк, або у дворi, де на дилера чекав його компаньйон. Принцип був простий: хлопець з наркотою нiколи не торкався грошей, а хлопець з грошима нiколи не торкався наркоти. Це утруднювало полiцii збiр доказiв торгiвлi наркотиками проти кожного з них. Але чоловiк у лляному костюмi все одно здивувався, бо те, що вiн побачив, було повторенням старих методiв, використовуваних iще у 80-х та 90-х роках минулого столiття. Коли полiцiя кинула своi спроби спiймати товкачiв наркоти на вулицях, тi полишили практикувати суворе дотримання перестрахувальноi процедури i знову почали продавати дурман, як тiльки збиралася необхiдна група лохiв: грошi в однiй руцi, наркота – в другiй. Цiкаво, а чи почала полiцiя знову арештовувати дилерiв на вулицях?

Повз нього, натискаючи на педалi, проiхав чоловiк у велосипедному вбраннi: шолом, помаранчевi окуляри та яскрава куртка, яку надував зустрiчний потiк повiтря. Пiд тугими шортами бугрилися м’язи, а велосипед явно був не з дешевих. Мабуть, саме тому цей чоловiк i забрав велосипед iз собою, коли, разом iз рештою групи, пiшов слiдком за «футболiстом» поза рiг споруди до ii протилежного боку. Все стало по-новому. Все лишилося по-старому. Але наркоманiв начебто поменшало.

Проститутки на розi вулицi Скiппергата звернулися до нього ламаною англiйською: «Привiт, хлопче! Зачекай хвилинку, красунчику!» – але вiн тiльки головою похитав. Здавалося, чутка про його доброчеснiсть чи можливi фiнансовi труднощi ширилася швидше, анiж вiн iшов, бо дiвчата, яких вiн зустрiв далi, не виказали до нього анi найменшоi цiкавостi. В його часи проститутки в Осло вдягалися у практичне вбрання: джинси та товстi куртки; було iх небагато й умови на ринку диктували вони, а не клiенти. Але зараз конкуренцiя явно посилилася, з’явилися короткi спiдницi, високi пiдбори та сiтчастi панчохи. Схоже, чорношкiрi проститутки вже встигли змерзнути. «Що ж вони робитимуть, коли зима настане?» – подумав вiн.

Чоловiк у лляному костюмi заглибився в район Квадратурен, який колись був центром мiста, а тепер перетворився на асфальтово-цегляну пустелю з адмiнiстративними та офiсними спорудами, призначеними для 250 тисяч службовцiв-мурах, котрi тiкали додому пiсля четвертоi чи п’ятоi вечора, вiддаючи квартал на поталу нiчним гризунам. Коли король Крiстiан Четвертий побудував мiсто квадратними кварталами у вiдповiдностi до iдеалiв строгого геометричного порядку, що панували в добу Ренесансу, зростання мiського населення стримувалося пожежами. Згiдно з легендою, кожноi ночi високосного року тут можна було побачити охоплених полум’ям людей, що несамовито бiгали помiж будинками, почути iхнi жахливi верески i стати свiдком того, як вони згоряють дотла. Але якщо на асфальтi залишиться купка попелу, яку не встиг розвiяти вiтер, то можна згребти ii у жменю, i тодi ваш будинок уже нiколи не згорить. Через небезпеку пожеж Крiстiан Четвертий побудував широкi вулицi – якщо судити за стандартами мiськоi бiдноти. На них були спорудженi будинки, для будiвництва яких використовувався не норвезький будiвельний матерiал – цегла. Коли чоловiк у лляному костюмi проходив попiд одною з таких цегляних стiн, вiн проминув розчиненi дверi бару. До курцiв, що стояли надворi довкола дверей, долiтали оглушливi звуки iще одноi варiацii «Welcome to the jungle» групи «Guns and Roses». Цю варiацiю, позбиткувавшись i над Слешом та Стредлiном з «Guns and Roses», i над покiйним Бобом Марлi, новiтнi виконавцi перетворили на огидну подобу такого собi диско-регi. Вiн зупинився, наштовхнувшись на випростану руку.

– Прикурити даси?

На нього дивилася пишна цицьката жiнка вiком рокiв десь пiд сорок. Мiж ii яскраво-червоними губами звабливо погойдувалася цигарка.

Вiн здивовано вигнув брову i поглянув на ii усмiхнену подругу, яка стояла позаду неi з тлiючою цигаркою. Цицьката краля помiтила це i також розсмiялася, ступивши убiк, щоби зберегти рiвновагу.

– Ну чому ти такий нетямущий, га? – мовила вона з акцентом, схожим на сьорландський акцент кронпринцеси Метте-Марiт. Вiн уже колись чув, що на критому ринку е одна проститутка, котра розбагатiла завдяки тому, що виглядала, як кронпринцеса, розмовляла, як кронпринцеса, i вдягалася, як кронпринцеса. Чув вiн i про те, що до такси у п’ять тисяч крон за годину входив також i пластиковий скiпетр, яким клiенту дозволялося користуватися досить вiльно.

Вiн рушив був далi, але рука жiнки лягла йому на плече. Вона прихилилася до нього, дихнувши йому в обличчя червоним вином.

– Ти такий симпатичний мужчина. Може, все ж таки пiдеш зi мною… покурити?

Чоловiк повернув до неi протилежний бiк свого обличчя. Спотворений бiк. Бiк, що був, м’яко кажучи, не надто симпатичним. І вiдчув, як жiнка мимовiльно поморщилася i аж хитнулася, уздрiвши слiд, залишений гвiздком у тi часи, коли вiн перебував у Конго. Шрам тягнувся вiд рота до вуха, наче погано зашитий розрив.

Вiн пiшов далi, а музика тим часом змiнилася на композицiю групи «Нiрвана» «Come as you are». Але цього разу це був не рiмейк, а оригiнальна версiя.

– Може, вам гашиш? – почувся голос з-пiд брами, але чоловiк у лляному костюмi не зупинився i не обернувся.

– Чи, може, спiд?

Вiн уже три роки був «чистий» i не збирався братися за старе.

– Вiолiн?

Борони Боже!

Попереду нього якийсь молодик зупинився побiля двох товкачiв i, заговоривши з ними, почав iм щось показувати. Коли вiн наблизився, молодик пiдвiв погляд i прикипiв до нього чiпкими сiрими очима. «Це – очi полiсмена», – подумав прибулець i, нагнувши голову, перетнув вулицю. Утiм, мабуть, даремно вiн так перелякався: навряд чи такий молодий полiсмен його знав.

А ось i готель, вiрнiше – звичайнiсiнька нiчлiжка. «Леон» називаеться.

На цьому боцi вулицi було майже безлюдно. А на протилежному, пiд лiхтарем, вiн помiтив торговця наркотою верхи на велосипедi. Вiн стояв з iще одним велосипедистом, також вдягненим у професiйне велосипедне вбрання, i допомагав йому вколотися в шию.

Чоловiк у лляному костюмi несхвально похитав головою й уставився поглядом у фасад будiвлi, перед якою вiн зупинився.

На нiй виднiлася та сама вивiска, причеплена помiж третiм i горiшнiм поверхами: «Чотириста крон за нiч»! Все стало новим. Все залишилося таким, як i було.

Портье в готелi «Леон» був новий. Молодий хлопець привiтав чоловiка в лляному костюмi напрочуд ввiчливою посмiшкою з дивовижною – як для «Леона» – вiдсутнiстю нещиростi. Без тiнi iронii сказавши «Ласкаво просимо», юнак попросив його пред’явити паспорт. Чоловiк вирiшив, що його знову прийняли за iноземця через засмагле обличчя та лляний костюм, i передав портье свiй червоний норвезький паспорт. Паспорт був потертий i повний штампiв. Явно не вiд доброго життя було тих штампiв так багато.

– Усе гаразд, – сказав портье, повертаючи документ. Потiм поклав на полицю бланк i подав ручку. – Достатньо заповнити пiдкресленi роздiли.

«Бланк у готелi “Леон”?» – здивовано подумав чоловiк. Мабуть, щось таки тут змiнилося. Вiн взяв ручку i помiтив, як портье прискiпливо придивляеться до його середнього пальця. До того пальця, який колись був найдовшим, допоки його не вiдрiзали в одному будинку на пагорбi Гольменколлен. Тепер на мiсцi кiнцевого суглоба виднiвся матовий сiро-блакитний протез, змайстрований з титану. З того протеза толку було мало, але вiн забезпечував необхiдну рiвновагу сусiднiм пальцям, коли треба було за щось вхопитися, до того ж вiн не заважав, бо був надто короткий. Єдиною вадою було те, що йому доводилося вдаватися до безкiнечних пояснень при проходженнi контролю в аеропортах.

Прибулець вписав у бланк свое iм’я та прiзвище.

Дату народження.

Вiн писав дату свого народження, знаючи, що бiльше схожий зараз на сорокап’ятирiчного чоловiка, а не на досить молодого калiку з численними хворобами старечого вiку, який покинув Норвегiю три роки тому. Вiн встановив собi суворий режим: фiзичнi вправи, здорова iжа, тривалий сон i, ясна рiч, повна вiдмова вiд будь-яких шкiдливих речовин. До того ж, нове життя йому сподобалося. Взагалi-то кажучи, йому завжди подобалися чiтко розписанi процедури, дисциплiна та порядок. Чому ж тодi його життя перетворилося на такий хаос, таку саморуйнацiю та цiлу низку розiрваних стосункiв, якi вiн встигав заводити в iнтервалах мiж темними й моторошними перiодами наркотичноi iнтоксикацii? Порожнi клiтинки бланка запитально поглянули на нього. Але вони були надто малi, щоби вмiстити в них усi необхiднi вiдповiдi.

Постiйна адреса.

По правдi кажучи, квартиру на Софiйськiй вулицi продали щойно пiсля того, як три роки тому вiн поiхав геть. Те ж саме стосувалося i будинку його батькiв у мiстi Опссал. При його теперiшнiй роботi мати офiцiйну адресу було б небезпечно. Тому вiн написав те, що писав завжди, коли влаштовувався в готелi: Особняк Чункiн, Гонконг. Що було не далi вiд правди, нiж усе решта.

Професiя.

Вбивства. Але цього вiн не написав, бо вiдповiдна графа в бланку не була позначена.

Номер телефону.

Вiн записав вигаданий. Бо мобiльнi телефони прослуховуються, а iхне мiсцезнаходження легко вiдстежуеться.

Телефонний номер найближчого родича.

Найближчого родича? Який же чоловiк з власноi волi даватиме номер своеi дружини, влаштовуючись в готель «Леон»? Це все ж таки бордель, як-не-як.

Портье, вочевидь, прочитав його думки.