скачать книгу бесплатно
Торд Шульц стояв у кабiнцi, застiбаючи своi брюки i вдягаючи пiджак. Його природнi отвори митники перевiряти не стали. Жiнка, яка зупинила його, чекала бiля кабiнки немов додатковий запрошений екзаменатор.
– Дякую, що пiшли нам назустрiч, – сказала вона, показуючи на вихiд.
Торд здогадався, що колись у митницi вiдбулася тривала дискусiя стосовно того, чи варто вибачатися пiсля того, як собака-шукач когось виокремив з натовпу, але нiяких наркотикiв знайдено не було. Бо iндивiд, якого зупинили, запiдозривши наркотики, i який через це зазнав приниження, неодмiнно вважатиме вибачення цiлком доречним. Та чи варто скаржитися на тих, хто просто виконуе свою роботу? Собаки часто вказували на невинуватих людей, i вибачення було б мимовiльним зiзнанням у тому, що процедура перевiрки е недосконалою, що система дае збоi. З iншого боку, по його нашивках митники не могли не помiтити, що вiн – командир корабля. Не абихто з трьома нашивками, не п’ятдесятирiчний невдаха, який так i простирчав увесь свiй час у правому крiслi другого пiлота, бо у нього, бач, невдало кар’ера склалася. Нi, вiн мав чотири нашивки, якi свiдчили про авторитетнiсть та самоконтроль; вiн був чоловiком, здатним бути господарем будь-якоi ситуацii та власного життя. Цi нашивки засвiдчували його приналежнiсть до верховноi касти авiацiйних брамiнiв. Командир був особою, яка мала з готовнiстю сприйняти претензii митникiв – як обгрунтованi, так i необгрунтованi.
– Нема за що. Приемно бачити, як хтось сумлiнно ставиться до своiх обов’язкiв, – вiдповiв Торд, поглядом шукаючи свою сумку. В найгiршому випадку митники могли обшукати ii; сам пес не змiг би в нiй нiчого виявити. А для того рентген-апарата, що використовувався в аеропорту, металевi пластини, що закривали собою пакунок, були непроникними.
– Я зараз повернуся, – сказала жiнка.
Двi секунди вони мовчки дивилися одне одному в очi.
«Розлучена», – подумав Торд.
В цю мить пiдiйшов iще один чиновник.
– Ваша сумка… – мовив вiн.
Торд поглянув на нього. І все зрозумiв по очах. Вiдчув, як у шлунку вирiс клубок, пiднявся догори i натиснув на стравохiд. Як? Як же ж так?
– Ми все з неi виклали i зважили ii, – сказав чиновник. – Порожня двадцятишестидюймова сумка «Samsonite Aspire GRT» важить 5,8 кiлограма. Ваша ж важить 6,3. Ви не хочете пояснити – чому? – Митник був надто досвiдченим професiоналом, щоби посмiхнутися вiдверто, але Торд Шульц все одно помiтив трiумф, що свiтився на його обличчi. Чиновник злегка нахилився вперед i тихим голосом продовжив: – Чи, може, нам самим за вас пояснити?
* * * * *
Пообiдавши в «Олiмпенi», Харрi вийшов на вулицю. Той старий, трохи безпутний ресторан, яким вiн його пам’ятав, вiдремонтували i переробили так, що вiн мав тепер вигляд закладу iз Захiдного Осло, котрий перемiстився до Осло Схiдного. На стiнах висiли великi картини з видами цього старого робiтничого кварталу. Нi, ресторан не втратив своеi привабливостi, там i досi були люстри i все таке. І навiть макрель лишилася так само смачною, як i колись. Але… Але то вже був не той «Олiмпен».
Харрi запалив цигарку i перетнув парк Ботс мiж головним управлiнням полiцii та сiрими стiнами староi в’язницi. Вiн пройшов повз чоловiка, який, орудуючи пiстолем-степлером, прикрiпляв обшарпану червону афiшу до кори староi липи, захищеноi законом про охорону довкiлля. Здавалося, вiн навiть не усвiдомлював того факту, що скоював серйозний злочин перед самiсiнькими вiкнами будiвлi, яка мiстила найбiльшу кiлькiсть полiцейських в Норвегii. Харрi на хвилину зупинився. Нi, не для того, щоби перепинити злочин, а щоб афiшу прочитати. Вона сповiщала про виступ групи “Russian Amcar Club” в клубi “Sardines”. Харрi пригадав давно спочилу групу та той занехаяний клуб. «Олiмпен». Харрi Холе. Цей рiк – воiстину рiк воскресiння мерцiв. Вiн уже зiбрався рушити далi, коли почув ззаду чийсь тремтливий голос:
– Маеш вiолiн?
Харрi обернувся. Чоловiк позаду нього був вдягнений у нову темну куртку фiрми «G-Star». Вiн нахилився вперед так, наче в спину йому дув сильний вiтер, а по зiгнутих колiнах Харрi безпомилково визначив, що той чоловiк «сидiв» на героiнi. Вiн хотiв був вiдповiсти, але збагнув, що чоловiк у куртцi звертався до того, хто чiпляв афiшу. І тому, не зупиняючись i не кажучи нi слова у вiдповiдь, пiшов собi далi. Новi вiддiли в полiцii, новi назви наркотикiв. Старi музичнi групи, старi клуби.
Фасад районноi в’язницi мiста Осло, яка на просторiччi називалася Ботсен, був збудований в серединi дев’ятнадцятого столiття. Вхiд до в’язницi був затиснутий мiж двома великими крилами будiвлi, що завжди нагадувало Харрi арештанта мiж двома дебелими полiсменами. Вiн натиснув дзвiнок, витрiщився у вiдеокамеру, почув тихе дзижчання – i поштовхом вiдчинив дверi. Всерединi його зустрiв тюремник у формi. Вiн провiв Харрi нагору, потiм вони пройшли крiзь дверi повз iще двох тюремникiв i потрапили до прямокутноi глухоi кiмнати для побачень. Харрi вже доводилося в нiй бувати. Тут в’язнi зустрiчалися зi своiми близькими знайомими та родичами. Тюремне начальство навiть зробило несмiливу спробу створити в цiй кiмнатi щось на зразок домашньоi атмосфери. Проiгнорувавши софу, Харрi сiв на крiсло, добре знаючи, що тут вiдбувалося в тi короткi хвилини, коли ув’язненому надавали дозвiл зустрiтися з дружиною чи подругою.
Вiн став чекати. Помiтивши, що на лацканi у нього й досi висiла бирка «Управлiння полiцii», вiн зняв ii i поклав до кишенi. Цiеi ночi кошмар з лавиною, яка гнала його коридором, виявився страшнiшим, анiж зазвичай. Лавина накрила його i напхала в рот повно снiгу. Але не через це серце його зараз калатало. Може, це з-за очiкування? Чи страху?
Та не встиг Харрi дiйти певного висновку, як дверi розчинилися.
– Двадцять хвилин, – сказав наглядач i пiшов, гепнувши дверима.
Хлопець, якого вiн перед собою побачив, змiнився так сильно, що Харрi вже був гукнув наглядачу, що йому привели не того чоловiка. На цьому хлопцевi були джинси фiрми «Diesel» та чорна куртка з капюшоном i написом «Machine Head». Спершу Харрi подумалося, що то йшлося про назву альбому групи «Deep Purple», але, зваживши на рiзницю в часi, вiн дiйшов висновку, що це – назва якоiсь новоi групи, що грала в стилi «хевi метал». Звiсно, «хевi метал» був далеким натяком, але сам доказ мiстився в очах хлопця та його високих вилицях. Якщо точнiше, то в карих очах Ракель та ii високих вилицях. Схожiсть була такою вражаючою, що просто шокувала. Але хлопець все одно не успадкував краси своеi матерi: вiн мав занадто виступаючий лоб, який надавав його обличчю похмурого, майже агресивного виразу. Цей вираз iще бiльше пiдсилювався прилизаним чубом, який, на переконання Харрi, хлопець успадкував вiд свого батька з Москви. Батько був алкоголiком, якого хлопчина так до пуття й не узнав, бо мати привезла його назад до Осло, коли вiн ще пiд стiл пiшки ходив. А в Осло iй судилося зустрiтися з Харрi.
Ракель.
Його велике i едине кохання. Отак просто. І отак складно.
Олег. Здiбний серйозний Олег. Такий замкнений у собi, що не розкривався нiкому, окрiм Харрi. Харрi нiколи не казав про це Ракелi, але вiн завжди знав бiльше про те, що Олег думае, вiдчувае та хоче, анiж знала вона. Вони з Олегом грали в «Тетрiс», i кожен з них намагався встановити рекорд. Вони з Олегом каталися на ковзанах на ковзанцi Валле Говiн – колись Олег хотiв стати ковзанярем-стаером i навiть мав до цього талант. Олег поблажливо i розумiюче посмiхався кожного разу, коли Харрi обiцяв восени чи весною повезти його до Лондона подивитися, як грае «Тоттенхем» на стадiонi «Вайт Харт Лейн». Часом Олег звав його татком – коли вже було поночi, коли вiн був сонний i втрачав зосередженiсть. Харрi не бачився з ним уже кiлька рокiв, вiдтодi як Ракель забрала його з Осло, подалi вiд моторошних спогадiв про Снiговика, подалi вiд свiту насильства та вбивств, в якому обертався Харрi.
А тепер вiн стоiть перед ним на порозi, вiсiмнадцятирiчний хлопець, майже дорослий, i дивиться на Харрi без будь-якого виразу на обличчi або принаймнi з виразом, який Харрi не мiг збагнути.
– Привiт, – сказав Харрi i подумав: «От чорт, треба було спершу прокашлятися, бо сказав так, наче ворона каркнула. Бо хлопець ще подумае, що я ось-ось розплачуся». Щоби розвiяти своi неприемнi думки i вiдволiкти Олега, Харрi видобув з кишенi пачку «Кемела» i встромив собi в рота цигарку.
Примружившись, вiн побачив, як обличчя хлопця залив рум’янець. Рум’янець гнiву. Вибухового гнiву, який виникав безпричинно, вiд якого у хлопця темнiли очi, а на шиi та лобi набухали вени, що тремтiли мов струни гiтари.
– Заспокойся, я не буду палити, – сказав Харрi, кивнувши на табличку «Палити заборонено», яка висiла на стiнi.
– Це мама – так? – Голос Олега також подорослiшав. І тремтiв вiд лютi.
– Що – мама?
– Це вона за тобою послала.
– Нi, це не вона. Я сам…
– Нi, це вона.
– Нi, Олеже, насправдi вона навiть не знае, що я зараз у Норвегii.
– Ти брешеш! Брешеш – як i завжди!
Харрi отетерiло витрiщився на хлопця.
– «Як i завжди»?
– Ти ж завжди брехав нам, кажучи, що постiйно будеш з нами i тому подiбну фiгню. Але зараз уже пiзно. Тому ти спокiйно можеш повернутися до… Тiмбукту!
– Олеже, послухай-но…
– Не хочу я тебе слухати. Тобi нема чого тут робити! Тобi не можна приходити сюди i корчити з себе татуся, розумiеш?!
Харрi побачив, як хлопець ковтнув клубок, що пiдкотився йому до горла. Побачив, як хвиля лютi почала спадати, але на змiну iй накотилася нова хвиля, i очi Олега знову потемнiли. – Ти для нас уже нiхто. Ти прибився до нас, покрутився поруч кiлька рокiв, а потiм… – Олег спробував клацнути пальцями, але вони беззвучно ковзнули один по одному. – А потiм – зник.
– Це неправда, Олеже, i ти це знаеш. – Нарештi Харрi дiйсно почув власний голос – твердий i впевнений, i це свiдчило про те, що вiн знову став спокiйним та неприступним, як авiаносець. Але клубок у грудях казав про iнше. Вiн уже давно звик, що на нього часто горлали пiд час допитiв, i це вже не справляло на нього анi найменшого враження. Навпаки – лише додавало спокою i покращувало аналiтичнi здiбностi. Але з цим хлопцем, з Олегом… захисту вiд цього вiн не мав.
Олег похмуро посмiхнувся.
– Подивимося, чи вийде в мене, якщо я спробую iще раз. – І, притиснувши середнiй палець до великого, вiн знову спробував клацнути. – Ти взяв – i зник. Гоп! От тепер вийшло.
Харрi скинув руки догори.
– Олеже…
Не повертаючи голови i не зводячи з нього своiх темних очей, Олег похитав головою i постукав у дверi позаду себе.
– Наглядачу! Побачення скiнчилося. Випустiть мене звiдси!
Пiсля того як Олег пiшов геть, Харрi ще кiлька секунд залишався у крiслi. А потiм, важко зiп’явшись на ноги, вийшов важкою ходою надвiр, у парк Ботс, залитий сонячним свiтлом.
Став, задумливо вдивляючись у будiвлю полiцейського управлiння. Потiм зробив кiлька крокiв назад, до в’язницi. Але зупинився на пiвдорозi, прихилився до дерева i стиснув повiки так сильно, що вiдчув, як крiзь них потекла волога. Чортове свiтло. Чортiв синдром змiни часових поясiв!
5
– Я просто хочу iх побачити. Я нiчого не вiзьму, – сказав Харрi.
Явно вагаючись, черговий офiцер на пунктi пропуску до блока попереднього ув’язнення окинув Харрi прискiпливим поглядом.
– Нумо, Торе, ти ж мене знаеш.
Тор Нiльсен прокашлявся.
– Так, знаю, але ти ж у нас бiльше не працюеш, Харрi?
Харрi знизав плечима. Мовляв, яка рiзниця.
Нiльсен злегка схилив голову набiк i примружився так, що зiницi ледь стало видно. Наче намагався позбутися оптичного обману, вiдфiльтрувати його. Те, що залишилося в результатi цiеi фiльтрацii, явно схилило шальки терезiв на користь Харрi.
Важко зiтхнувши, Нiльсен зник i згодом повернувся з шухлядою в руках. Як i припускав Харрi, шухляда мiстила речi, в якi був вдягнений Олег пiд час арешту. Коли приймалося рiшення затримати того чи iншого заарештованого на бiльше, анiж двое дiб, його переводили до Ботсена, але особистi речi не завжди перемiщали туди разом iз ним.
Харрi уважно передивився вмiст шухляди. Монети. Кiльце з двома ключами. Значок «Skull the Slayer» iз зображенням черепа. Складаний швейцарський ножик, в якому одне лезо, а решта – викрутки та ключi-шестигранники. Одноразова запальничка. Та ще один предмет.
Побачивши його, Харрi вiдчув потрясiння, хоча знав, що вiн там буде. Газетярi вже встигли охрестити його «шпагою наркоманiв». То був одноразовий шприц, що так i лишився у своiй пластиковiй упаковцi.
– Це все? – поцiкавився Харрi, беручи кiльце з ключами. Опустив його пiд стiл i став роздивлятися. Нiльсену явно не сподобалося, що Харрi щось тримае поза полем його зору, i вiн подався вперед.
– А гаманця не було? – спитав Харрi. – Банкiвськоi чи iдентифiкацiйноi картки?
– Здаеться, не було.
– А можеш перевiрити менi список речей, що мiстяться тут?
Нiльсен взяв iз дна шухляди складений навпiл перелiк, начепив окуляри i поглянув на аркуш.
– Тут був iще мобiльний телефон, але його забрали. Може, хотiли перевiрити, чи телефонував вiн своiй жертвi.
– Ясно, – мовив Харрi. – Що-небудь iще?
– А що ще тут мае бути? – спитав Нiльсен, передивляючись перелiк. – Бiльше нiчого нема.
– Дякую, це все. Дякую тобi за помiч, Нiльсене.
Нiльсен неквапливо кивнув головою:
– Ключi.
– А дiйсно – ключi, – сказав Харрi, кладучи iх на стiл перед Нiльсеном. І помiтив, як той пересвiдчився, що ключiв так i лишилося два.
Гаррi вийшов, перетнув парк i пiшов вулицею Екебергвеен. Потiм вийшов до станцii «Тоен» i вулицi Уртегата. Там розташувався пакистанський анклав пiд назвою «Малий Карачi». Овочевi крамнички, жiнки в накидках «хiджаб», старi на пластикових стiльцях бiля входу до своiх кафе. Потiм Харрi подався до «Сторожовоi Вежi» – кафе Армii порятунку, призначеного для мiських бомжiв та бiднякiв. Харрi знав, що в теплi днi в тому кафе тихо й малолюдно, але щойно прийде зима, там яблуку нiде буде впасти. В тiй iдальнi подавали каву та свiжi бутерброди. А ще там роздавали комплекти чистоi одежi, що вже вийшла з моди, та списанi синi кросiвки з армiйських складiв. На першому поверсi був фельдшерський пункт, де приймалися пацiенти зi свiжими ранами, отриманими на полях наркотичних битв. Якщо ж ситуацiя вимагала негайного втручання, то пацiенту кололи дозу вiтамiну В. Харрi на мить замислився: а чи не зайти до Мартiни? Може, вона й досi там працюе. Якийсь поет колись написав, що пiсля великого кохання трапляються маленькi. Мартiна якраз була одним iз таких маленьких кохань. Але не через це хотiв вiн побачити ii. Осло – невелике мiсто, i тi, хто часто й регулярно споживав наркотики, купчилися або в кафе Армii порятунку, або в кафе «Мiсiя» на вулицi Скiппергата. Цiлком можливо, що Мартiна знала Густо Ганссена. Й Олега.
Однак Харрi вирiшив усе робити по порядку i тому знову пiшов пiшки. Перетнув рiчку Акерсельва. З мiстка поглянув униз. Бура вода, яку Харрi пам’ятав ще з дитинства, стала чистою, немов гiрський ручай. Кажуть, зараз у нiй можна форель спiймати. Он вони, на стежинах, що тягнуться вздовж рiчки, – торговцi дурманом. Усе стало новим. Усе лишилося, як було.
Харрi рушив вулицею Гаусманнс-гате. Пройшов повз церкву Святого Якова – Якобскiрке. Почав придивлятися до номерiв будинкiв. Побачив вивiску «Театру жорстокостi». Дверi, покритi написами-графiтi, серед яких видiлявся смайлик. Згорiлий будинок, вiдчинений i випотрошений. І ось, нарештi, те, що вiн шукав: типовий для Осло житловий будинок, споруджений в серединi дев’ятнадцятого столiття, бляклий, непоказний, на чотири поверхи. Харрi штовхнув параднi дверi, i тi, незамкненi, вiдчинилися. Вони вели прямо на сходи, якi смердiли сцяками та смiттям.
Йдучи нагору, Харрi вiдмiчав зашифрованi ознаки, що траплялися йому на очi. Хиткi перила. Дверi зi шрамами, отриманими тодi, коли старi замки мiняли на новi, мiцнiшi, вставляючи при цьому ще й додатковi замки. На другому поверсi вiн зупинився, збагнувши, що знайшов мiсце, де був скоений злочин. Дверi перехрещувалися помаранчево-бiлими стрiчками.
Засунувши руку до кишенi, Харрi видобув звiдти два ключi, якi зняв з кiльця, поки Нiльсен продивлявся перелiк речей в шухлядi. Харрi достеменно не запам’ятав, якi саме зi своiх гонконзьких ключiв вiн причепив замiсть поцуплених, але, зрештою, виготувати новi ключi не становило в Гонконгу великоi проблеми. Один з ключiв був пласким «англiйським» ключем до навiсного замка. Харрi добре це знав, бо сам колись його купив. Але другий був ключем сувальдним. Вiн вставив його в замок. Ключ увiйшов наполовину i зупинився. Харрi натиснув сильнiше. Спробував покрутити в рiзнi боки.
«От зараза!»
Вiн витягнув свого мобiльника. Їi номер був позначений в пам’ятi лiтерою «Б». Оскiльки там було лише вiсiм номерiв, то однiеi лiтери було достатньо.
Окрiм того факту, що Беата Льон була однiею з двох найкращих експертiв-кримiналiстiв, з якими доводилося працювати Харрi, найбiльше в нiй йому подобалося те, що вона завжди зводила iнформацiю до найголовнiшого, а також те, що вона, як i Харрi, нiколи не обтяжувала справу зайвими словами.
– Привiт, Беато. Я – на вулицi Гаусманнс-гате.
– На мiсцi злочину? Що ти там робиш?
– Роблю те, що не можу увiйти. Ти маеш ключа?
– Чи маю я ключа?
– Ти ж вiдповiдальна за цю халабуду, хiба нi?
– Звiсно, я маю ключа. Але не збираюся давати його тобi.
– Ще б пак. Але е кiлька речей, якi тобi термiново треба ще раз перевiрити на мiсцi скоення злочину, еге ж? Менi пригадуеться, як один великий спецiалiст, вiрнiше спецiалiстка, сказала, що експерт-кримiналiст нiколи не може переборщити з пильнiстю та прискiпливiстю.
– Ти диви, запам’ятав!
– Це було першою настановою, з якою вона зверталася до своiх учнiв. Гадаю, що зможу скласти тобi компанiю i подивитися, як ти працюеш.
– Харрi…
– Я нiчого тут не чiпатиму.
Запала тиша. Харрi розумiв, що використовуе Беату. Але вона була бiльш нiж колегою, вона була йому подругою, але найголовнiшим за все було те, що вона сама була матiр’ю.
Беата зiтхнула.
– Буду через двадцять.
Сказати «хвилин» уже було для неi надмiрнiстю.
А сказати «дякую» було надмiрнiстю для Харрi. Тому вiн просто натиснув на кнопку «вiдбiй».
Полiсмен Трульс Бернтсен повiльно рухався коридорами вiддiлу боротьби з органiзованою злочиннiстю. Бо з власного досвiду знав, що чим повiльнiше йдеш, тим швидше плине час. А чого вiн мав удосталь, так це часу. В його кабiнетi на нього чекали потерте крiсло та невеличкий письмовий стiл з купою звiтiв, якi лежали там здебiльшого для годиться. Комп’ютером вiн користувався в основному, щоби нишпорити в Інтернетi, але йому й комп’ютер встиг обриднути пiсля того, як сайти, що його цiкавили, були закритi через наiзд правоохоронцiв. А оскiльки вiн працював з наркотиками, а не у сферi сексуальних злочинiв, то невдовзi йому довелося писати пояснювальну записку. Полiсмен Бернтсен пронiс повну по вiнця чашку з кавою до свого столу. Зробив це з максимумом обережностi, щоби не пролити каву на рекламну брошуру нового «Audi Q5» потужнiстю 218 кiнських сил. Авто пiдвищеноi прохiдностi. Не для якихось там чурок-емiгрантiв, а для справжнiх бандитiв. У порiвняннi з ним патрульний «Volvo V70» – просто слимак. Це авто демонструе, що ти е не абихто. Велике цабе. Треба показати отiй, що мешкае в новому будинку в районi Хоенгалль, що вiн – не абихто. Не якийсь там нiкчемний кiзяк.
Треба пiдтримувати статус-кво. Зараз це – головне завдання. На цьому слiд зосередитися. Мiкаель сказав на загальних зборах у понедiлок, що ми досягли певних успiхiв. І це означае, що жоден новачок не повинен встромляти нам палки в колеса. «Звiсно, нам хочеться, щоби наркотикiв на вулицях стало ще менше. Але коли досягаеш так багато за такий короткий час, завжди iснуе небезпека рецидиву. Пригадайте, як Гiтлер погорiв з походом на Москву. Ми не можемо вiдкушувати бiльше, нiж здатнi пережувати».
Полiсмен Бернтсен чудово зрозумiв, що це означае: сидiти цiлими днями в кабiнетi, задравши ноги на стiл.
