скачать книгу бесплатно
Інколи йому дуже хотiлося знову повернутися до кримiнальноi полiцii. Вбивства – це не наркотики, якi мають певний стосунок до полiтики. Тут ти просто доводиш до кiнця розслiдування справи, i все. Крапка. Але Мiкаель Бельман сам наполiг на тому, щоби Трульс перейшов разом iз ним до управлiння полiцii, заявивши, що йому потрiбнi союзники на територii супротивника, потрiбна людина, якiй вiн може довiрити прикрити свiй фланг, якщо на нього вчинять атаку. І подумки додав: прикрити так, як свого часу сам Мiкаель прикрив фланг Трульса. Як, наприклад, в оцiй недавнiй справi хлопця, котрого тримали в камерi попереднього ув’язнення. Трульс повiвся з ним дещо грубо, i той – яке прикре нещастя – отримав ушкодження ока. Ясна рiч, Мiкаель дав Трульсу чортiв, сказав, що не потерпить насильства в полiцii, що бiльше бачити його не бажае у своему вiддiлi i що, на жаль, змушений буде доповiсти про Трульса полiцейському юристу, яка потiм вирiшуватиме, чи слiд передавати його справу до Особливого вiддiлу. Але зiр у хлопця швидко повернувся майже до норми, Мiкаель уладнав справу з повiреним хлопця, звинувачення у володiннi наркотиками було зняте – й опiсля вже нiчого не вiдбулося.
На новому мiсцi так само нiчого не вiдбувалося.
Цiлими днями вiн сидiв, закинувши ноги на стiл.
Трульс хотiв був знову покласти ноги на стiл – як вiн i робив принаймнi десять разiв на день, – та випадково зиркнув у вiкно на парк Ботс та старi липи, що росли вздовж алеi, яка вела до тюрми.
Їi причепили.
Червону афiшу.
Вiн вiдчув, як по шкiрi побiгли маленькi мурашки, а пульс пришвидшився. Покращився i його настрiй.
Вiн миттево скочив на ноги i накинув на плечi куртку, геть забувши про каву.
* * * * *
Церква Гамлебюен знаходилася за вiсiм хвилин швидкоi ходьби вiд управлiння полiцii. Трульс Бернтсен пройшов вулицею Осло-гате до парку Мiнне, за мiстком Дювекес повернув лiворуч i опинився в самiсiнькому центрi Осло, де було започатковане це мiсто. Церква Гамлебюен не мала прикрас i тому у порiвняннi з тривiальним оздобленням новоi Романтичноi церкви бiля управлiння полiцii виглядала бiдно. Але зате ця церква мала захоплюючу iсторiю. Принаймнi, якщо хоча б половина з того, що розповiдала йому в дитинствi бабуся, коли вони мешкали в Манглерудi, було правдою. Родина Бернтсенiв перебралася iз занехаяного багатоквартирного будинку в центрi Осло до мiста-супутника Манглеруда, щойно його збудували наприкiнцi 50-х рокiв минулого столiття. Але, як це не дивно, саме вони, корiннi мешканцi Осло, в чиiй родинi вже три поколiння поспiль усi були робiтниками, саме вони вiдчули себе на новому мiсцi чужинцями. Бо бiльшiсть мешканцiв мiст-супутникiв були або фермерами, або людьми, що приiхали здалеку, щоб розпочати нове життя. А коли батько Трульса в сiмдесятих та вiсiмдесятих напивався як чiп i стирчав у квартирi, гудячи всiх i кожного, Трульс втiкав до свого найлiпшого друга Мiкаеля. Або аж до своеi бабцi в Гамлебюен. Вона розповiдала йому, що Гамлебюенська церква була збудована на мiсцi монастиря, спорудженого в тринадцятому столiттi, в якому монахи замкнулися вiд Чорноi Смертi, щоби молитися, хоча люди й подейкували, що таким чином вони уникнули свого християнського обов’язку доглядати хворих на чуму. Та коли пiсля того, як упродовж восьми мiсяцiв монастир не виказав жодноi ознаки життя, керуючий справами патрiархii наказав вибити дверi, то побачив там пацюкiв, що влаштували собi бенкет, поiдаючи зогнилi тiла монахiв.
Улюбленою нiчною страшилкою його бабусi була розповiдь про притулок для душевнохворих, вiдомий серед мiсцевого люду як «психушка», який збудували на тому ж самому мiсцi. Декотрi з пацiентiв тiеi психушки скаржилися, що часто вночi бачили вдягнених у капюшони чоловiкiв, котрi вешталися коридорами. А коли хтось примудрявся зiрвати який-небудь з тих капюшонiв, то зору присутнiх вiдкривалося блiде обличчя з пацючими укусами та порожнiми очними впадинами. Та найбiльше малому Трульсу подобалася оповiдка про Аскiльда Орегода, тобто Аскiльда Гарний Слух. Вiн жив i помер бiльше сотнi рокiв тому, в тi часи, коли Крiстiанiя, як тодi називали Осло, став справжнiм мiстом, а церква на тому мiсцi стояла ще задовго до того. Казали, що той привид гуляв кладовищем, прилеглими вулицями, бiля гаванi та в районi Квадратурен. Але, за словами бабусi, нiколи не заходив далi, бо мав лише одну ногу i мусив устигнути повернутися до своеi могили ще до свiтанку. Аскiльд Орегод втратив ногу пiд колесом протипожежного воза, коли йому було лише три роки, але бабуся казала Трульсу, що прiзвисько тому чоловiковi дали через великi вуха, i це було типовим прикладом гумору Схiдного Осло, де мешкав простий люд. То були тяжкi часи, i тому важко було уявити, що хлопчинi з однiею ногою вдасться знайти собi хоч якусь роботу. Тож Аскiльд Орегод почав жебракувати i став звичною картиною для зростаючого мiста. Вiн неквапливо шкутильгав собi його вулицями, завжди люб’язний i завжди готовий пiдтримати розмову. А особливо з тими, хто цiлий день просиджував у забiгайлiвках. Бо не мали роботи. Однак iнколи вони несподiвано для самих себе розживалися грошима. З тих грошей хочь якась копiйчина перепадала й Аскiльду. Та iнколи Аскiльду треба було трохи бiльше грошей, анiж йому перепадало, i вiн став називати полiцii тих, хто останнiм часом виказував йому незвичну щедрiсть. І тих, хто, хильнувши зайву чарчину, ставав надто говiрким i забував про начебто безневинного калiку-жебрака, що сидiв неподалiк. Давши волю своiм язикам, вони розповiдали iншим про те, як iм випала нагода пограбувати ювелiра на вулицi Карла Йоханса або торговця деревиною в Драмменi. Пiшла чутка, що Аскiльд дiйсно мае гарний слух. І пiсля того, як у Кампенi заарештували банду грабiжникiв, Аскiльд зник. Бiльше його не бачили, але одного зимового ранку на сходах церкви Гамлебюен знайшли милицю та двое вiдрiзаних вух. Аскiльда поховали десь на кладовищi, але оскiльки священик його не вiдспiвав, то його привид i досi блукав неприкаяний. І пiсля того, як на землю падала темрява, в районi Квадратурен чи поблизу церкви можна було натрапити на чоловiка, що шкутильгав на однiй нозi у шапцi, добряче насунутiй на голову, i клянчив грошей. А як не даси йому хоч копiйчину, то чекай неприемностей.
Отаке розповiдала Трульсу його бабця. Однак Трульс Бернтсен проiгнорував засмаглого худого жебрака в химерному пальтi, що сидiв бiля брами кладовища, i рушив гравiйною алеею помiж надгробкiв, рахуючи iх. Коли добрався до сьомого, звернув лiворуч, а дiйшовши до дерева – праворуч, i зупинився бiля четвертого надгробка.
Ім’я, викарбуване на тому надгробку, не значило для нього нiчого. Такий собi А. К. Руд. Помер того ж року, коли Норвегiя здобула свою незалежнiсть, тобто 1905 року, в двадцятидев’ятилiтньому вiцi. Але окрiм iменi та дат бiльше нiякого тексту не було – анi побажання спочивати в мирi, анi iнших витiюватих слiв. Може, тому, що погано обтесаний надгробок був дуже маленький. Але його шорстка поверхня слугувала прекрасним мiсцем для написання крейдою всiляких повiдомлень, i саме для цього той надгробок i використовували.
ИТИЛАПС АЦЬЛУШАДРОТ
Трульс розшифрував побачений текст, використовуючи надзвичайно простий метод кодування, який вони придумали, щоби випадковий перехожий нiчого не зрозумiв. Вiн почав з кiнця, читаючи лiтери парами, i рухався до початку, аж поки не прочитав отаке:
СПАЛИТИ ТОРДА ШУЛЬЦА
Трульс Бернтсен не записав прочитаного. Бо не було потреби. Вiн мав добру пам’ять на iмена, i завдяки цiй обставинi на його столi з’явилася рекламна брошура омрiяного «Audi Q5» iз шкiряними сидiннями. Вiн витер напис рукавом.
Коли Трульс виходив з цвинтаря, жебрак пiдняв на нього погляд. Карi запобiгливi очi. Мабуть, десь неподалiк його чекае банда жебракiв у великому недешевому авто. Здаеться, жебракам подобаються «мерседеси». Вдарив церковний дзвiн. Згiдно з прейскурантом, модель «Q5» коштувала 666 тисяч крон. Якщо в цих цифрах i був якийсь прихований сенс, то вiн оминув голову Трульса Бернтсена десятою дорогою.
* * * * *
– Маеш гарний вигляд, – зауважила Беата, вставляючи ключа в замок. – І пальцем новим розжився.
– Зроблено не абиде, а в Гонконгу, – зазначив Харрi, потираючи титановий протез.
Поки маленька непоказна жiнка вiдмикала дверi, вiн дивився на неi. Коротке свiтле волосся, зiбране стрiчкою. Шкiра така тонка й прозора, що крiзь неi було видно тоненьке мереживо вен на ii скронi. Беата нагадувала йому безволосих мишей, яких використовували у своiх експериментах дослiдники ракових захворювань.
– Ти написала менi, що Олег жив на мiсцi скоення злочину, тому я подумав, що його ключi можуть пiдiйти.
– Мабуть, перший замок зламали кiлька рокiв тому, – вiдповiла Беата, поштовхом розчиняючи дверi. – Дверi не замикалися, можна було заходити просто так. А цей замок вставили ми, щоби нiхто з наркоманiв не прийшов i не спотворив мiсце злочину.
Харрi кивнув. Це було типово для наркоманських лiгвищ. Не було сенсу мати замок, бо його щоразу вибивали. По-перше, «наркоми» вдиралися в житла, чиi мешканцi могли мати дурман. По-друге, навiть тi, хто в цих лiгвах жив, цупили один в одного.
Беата вiдхилила стрiчку, i Харрi протиснувся всередину. На гачках у холi висiла одежа та пластиковi пакети. Харрi зазирнув до одного з них. І побачив паперовi серветки, порожнi пивнi бляшанки, мокру закривавлену футболку, шматочки алюмiнiевоi фольги та цигаркову коробку. Пiд стiною виднiвся стос коробок з-пiд мороженоi пiци «Грандiоса», що пiднiмався ледь не до стелi. Чотири однакових стоячих вiшалки бiлого кольору. Харрi здивувався, але швидко збагнув, що то, вочевидь, були поцупленi товари, якi тутешнi наркомани не змогли перетворити на готiвку. Вiн пригадав, що в подiбних лiгвах вони безперервно натрапляли на речi, якi хтось колись сподiвався «сплавити». Якось в одному помешканнi вони знайшли у мiшку шiстдесят безнадiйно застарiлих мобiльних телефонiв, а в iншому – виявили на кухнi частково розiбраний мопед.
Харрi увiйшов до вiтальнi. Там смердiло сумiшшю поту, просоченого пивом дерева, мокрим попелом та ще чимось солодким, що Харрi не змiг розпiзнати. У звичному сенсi слова меблiв у кiмнатi не було. На долiвцi, наче навкруг вогнища, були розкладенi чотири матраци. З одного стирчав зiгнутий пiд прямим кутом дрiт, що на кiнцi мав форму лiтери Y. Квадрат дерев’яноi пiдлоги помiж матрацами був чорний вiд цигаркових пiдпалин довкола порожньоi попiльницi. Харрi припустив, що недопалки з попiльницi забрали експерти-кримiналiсти.
– Густо лежав пiд стiною на кухнi, отам, – сказала Беата. І показала рукою, зупинившись на порозi мiж вiтальнею та кухнею.
Перш нiж увiйти до кухнi, Харрi зупинився бiля дверей i озирнувся. Це була звичка. Не звичка кримiналiстiв, якi опрацьовували мiсце злочину, починаючи ретельний обшук з периферii i мало-помалу рухаючись до трупа. І не звичка патрульного полiсмена, який першим потрапляв на мiсце скоення злочину i боявся ненароком спотворити речовi докази, залишивши власнi вiдбитки пальцiв, або, ще гiрше, випадково стерти чужi, якi там уже були. Пiдлеглi Беати вже давно зробили тут те, що мали зробити. Тому звичка Харрi була звичкою детектива-слiдчого, котрий знае, що мае лише один шанс дати слово своiм органам чуття i тим ледь вловимим деталям, щоби вони залишили вiдбитки у його свiдомостi ще до того, як затвердiе цемент остаточного враження. І це мало статися зараз, перш нiж вiзьметься до роботи аналiтична частина його мозку, та, яка вимагала чiтко сформульованих фактiв. Інтуiцiю Харрi визначав як простi логiчнi висновки, отриманi на основi звичайних чуттевих вражень, якi мозок або був неспроможний перетворити на щось придатне для рацiонального аналiзу, або робив це надто повiльно.
Однак це мiсце мало розповiло йому про скоений злочин.
Усе, що вiн побачив, почув та вiдчув нюхом, – це житло з непостiйними мешканцями, якi в ньому зустрiчалися, вживали наркотики, спали, зрiдка iли, а через деякий час зникали. До наступного лiгва, до кiмнати в спецiалiзованому притулку, до якогось контейнера, до дешевого спального мiшка пiд мiстком або до нефарбованого дерев’яного пристанища пiд скромним надгробком.
– Ясна рiч, нам довелося тут чимало попрацювати, – сказала Беата, вiдповiдаючи на запитання, яке йому й не треба було ставити. – Тут скрiзь було повно смiття.
– А наркотики знайшли?
– У пластиковому пакетi з невивареними ватними тампонами.
Харрi розумiюче кивнув. Досвiдченi та нужденнi наркомани, якi знають, що таке ломка, зазвичай зберiгали ватнi тампони, якими вони витирали тi мiсця, куди впали краплi наркотику, коли його набирали в шприц. А потiм, коли з дурманом ставало сутужно, цi тампони вони виварювали, а отриману бурду кололи собi.
– А ще ми знайшли презерватив зi спермою та героiном.
– Ти ба! – здивовано пiдняв брову Харрi. – І багато ж там сперми було?
Вiн побачив, як Беата зашарiлася i вiдразу нагадала йому ту скромну випускницю полiцейськоi школи, якою вiн ii i досi пам’ятав.
– Вiрнiше, не героiн, а його слiди. Ми припускаемо, що презерватив використовувався для зберiгання героiну, а пiсля того, як його спожили, сам презерватив використали за прямим призначенням.
– Гм, – задумливо мугикнув Харрi. – Дивна рiч: наркомани, що переймаються контрацепцiею. Непогано. А ви не виявили, хто…
– ДНК ззовнi i всерединi презерватива спiвпали з ДНК двох старих знайомих – однiеi шведськоi дiвчини та Івара Торстенсена, бiльше вiдомого таемним агентам полiцii як Снiвар.
– Снiвар?
– Так. Бо вiн мав негарну звичку погрожувати полiцii голками, зараженими СНІДом. Казав, що в нього СНІД.
– Що ж, тодi зрозумiло, чому вiн скористався презервативом. Чи був помiчений у насильствi? Є якi-небудь данi щодо цього?
– Нi. Лише сотнi зареестрованих випадкiв грабунку, незаконного заволодiння чужим майном та збуту наркотикiв. Плюс декiлька випадкiв контрабанди наркотикiв.
– Але ж ти сказала, що вiн iще погрожував когось убити зараженим шприцом?
Беата зiтхнула, увiйшла до вiтальнi i повернулася до нього спиною.
– Вибач, Харрi, але в цiй справi все було ясно як день.
– Олег нiколи й мухи не зобидив, Беато. Вiн не такий, розумiеш? В той час як оцей Івар…
– Івар та його шведська подруга… Стосовно них уже не провадиться слiдство, якщо так можна сказати.
Харрi втупився поглядом iй у спину.
– Вони – померли?
– Так. Вiд передозування. За тиждень до вбивства. Неочищений героiн у сумiшi з фентанiлом. Схоже, на вiолiн у них просто бракувало грошей.
Харрi обвiв поглядом стiни. Бiльшiсть «серйозних» наркоманiв без постiйного житла зазвичай мали одну-двi заначки в потаемному мiсцi, де вони могли сховати запасну дозу дурману або сховатися самi. Інколи вони ховали в таких мiсцях грошi. Часом – iншi цiннi предмети. Про те, щоби носити подiбнi речi з собою, навiть мови бути не могло, бо коли «нарком» з’являвся в людному мiсцi якраз у той момент, коли дурман починав дiяти, вiн перетворювався на легку здобич для всiляких хижакiв. І тому заначка – то було святе. Наркоман зi стажем, який в рештi випадкiв являв собою кволу мумiю, вкладав у створення заначки стiльки енергii та фантазii, що iнколи навiть слiдчi-ветерани та собаки-шукачi не могли ii знайти. Той, хто сидiв на наркотиках, нiколи й нiкому не розкривав таемницю своiх схованок, навiть найкращим друзям. Бо вони добре знали з власного досвiду, що кодеiн, морфiн чи героiн був для них ближчим за найближчого родича чи друга.
– А ти, бува, не шукала тут заначку?
Беата похитала головою.
– Чому ж нi? – спитав Харрi, розумiючи, що ставить дурне запитання.
– Бо виходжу з того, що нам довелося б перевернути всю квартиру догори ногами, аби щось знайти, а слiдству це все одно не допомогло б, – терпляче пояснила Беата. – Ми маемо обмеженi ресурси i тому мусимо використовувати iх згiдно з прiоритетами. А ще через те, що необхiднi нам докази ми отримали.
Харрi кивнув. Саме на таку вiдповiдь вiн i очiкував.
– І якi ж це докази? – тихо поцiкавився вiн.
– Ми вважаемо, що вбивця здiйснив пострiл з того мiсця, де я зараз стою. – В середовищi експертiв-кримiналiстiв побутувала звичка не називати iмен. Беата випростала вперед руку. – Майже в упор. З вiдстанi, меншоi за метр. Бо у вхiдних отворах i довкола них були виявленi часточки пороховоi сажi.
– Так отвiр був не один?
– Було здiйснено два пострiли.
Беата поглянула на нього зi спiвчутливим виразом обличчя, який свiдчив, що вона знала, про що думае Харрi: якби був один пострiл, то адвокат звинувачуваного мав би можливiсть стверджувати, що пiстолет вистрелив випадково. Але через те, що пострiлiв було два, така можливiсть вiдпала.
– Обидвi кулi влучили в груди загиблого. – Наче використовуючи мову знакiв, Беата розчепiрила вказiвний та середнiй пальцi своеi правоi руки i приклала iх до лiвого боку своеi блузки. – Якщо припустити, що як жертва, так i вбивця стояли, i вбивця вистрелив iнстинктивно, то перший вихiдний отвiр свiдчить, що вбивця мав сто вiсiмдесят – сто вiсiмдесят п’ять сантиметрiв зросту. Пiдозрюваний мае сто вiсiмдесят три.
О Господи. Харрi подумав про хлопця, з яким зустрiвся в кiмнатi для побачень. Здавалося, лише вчора вони борюкалися один з одним i Олег ледь сягав його грудей.
Беата знов увiйшла до кухнi. І показала на стiну бiля засмальцьованоi газовоi плити.
– Як бачиш, кулi увiйшли ось тут i тут, досить близько одна вiд одноi. Це означае, що пострiли були зробленi швидко один за одним, бо жертва почала падати. Перша куля пробила легеню, а друга пройшла крiзь верхню частину грудей, злегка зачепивши лопатку. Жертва…
– Густо Ганссен, – уточнив Харрi.
Беата замовкла. Поглянула на нього. І кивнула.
– Густо Ганссен помер не вiдразу. Його руки були вимазанi кров’ю, кров була на його одежi, i це свiдчило про те, що вiн рухався пiсля того, як упав. Але це, вочевидь, тривало недовго.
– Зрозумiло. А якi… – Харрi потер долонею обличчя. «Треба буде спробувати хоча б декiлька годин поспати», – подумав вiн. – …якi прив’язки мае Олег до цього убивства?
– Двое людей зателефонували нам на комутатор i сказали, що чули в кварталi щось схоже на пострiли. Один з них живе по той бiк перехрестя, на вулицi Мьоллергата, а другий – якраз напроти цього будинку.
Харрi примружився i поглянув у замизкане вiкно, що виходило на вулицю Гаусманнс-гате.
– Не абищо – почути з одного кварталу пострiл у другому кварталi, та ще й у центрi мiста!
– Не забувай, що то трапилося в липнi. Теплий вечiр. Усi вiкна розчиненi. Лiтнi вихiднi, транспорту на вулицях майже немае. Сусiди вже певний час намагалися змусити полiцiю прикрити це лiгво, тому порiг можливого повiдомлення про пострiл уже й так був досить низьким, якщо так можна висловитися. Полiсмен з оперативного пункту сказав тим, хто iм зателефонував, щоби вони сидiли тихо i пильнували за сусiднiм кварталом, допоки не приiдуть патрульнi авто. Полiцiя зреагувала миттево. Два автомобiлi прибули о дев’ятiй двадцять i, зайнявши позицiю, стали чекати на спецзагiн.
– «Дельта»?
– Цi хлопцi завжди спiзнюються, бо витрачають певний час на те, щоби вдягнути шоломи та бронежилети. А потiм патрульним машинам повiдомили з оперативного пункту, що сусiди помiтили, як з будинку вийшов якийсь хлопець, звернув за рiг i попрямував до Акерсельви. Тож двое полiцейських подалися до рiчки, де вони знайшли…
Беата замовкла i продовжила лише пiсля того, як побачила, що Харрi ледь помiтно кивнув головою.
– …Олега. Вiн не чинив опору, бо був такий «накачаний» дурманом, що погано усвiдомлював, що робить. На його правiй кистi та передплiччi ми виявили рештки пострiлу.
– А яке ж було знаряддя вбивства?
– Оскiльки калiбр був незвичний – «Макаров» дев’ять на вiсiмнадцять мiлiметрiв, то про численнi альтернативи в цьому випадку не йшлося.
– Так, «Макаров» е улюбленим пiстолетом органiзованоi злочинностi в колишнiх краiнах радянського блоку. А також «Форт-12», яким озброена полiцiя в Украiнi. Плюс iще пару моделей.
– Дiйсно. На пiдлозi ми знайшли стрiлянi гiльзи з рештками пороху. Порох кулi «Макарова» мае особливу пропорцiю селiтри та сiрки, в нiй також використовуеться трохи алкоголю, як i в несiрчаному поросi. Хiмiчний склад пороху в гiльзi та довкола вхiдних ран спiвпадае з рештками пороху на руцi Олега.
– Ясно. А де саме знаряддя вбивства?
– Його так i не знайшли. Ми пiдключили до роботи аквалангiстiв та пошуковцiв, якi ретельно обшукали дно рiки та ii береги, але марно. Однак це не означае, що пiстолета там немае – ти ж знаеш, скiльки там мулу i густоi грязюки.
– Знаю.
– Двое з хлопцiв, якi мешкали в цiй квартирi, розповiдали, що Олег iнколи крадькома показував «Макарова» i вихвалявся, що саме таким пiстолетом користаеться й росiйська мафiя. Жоден з них не розбираеться в типах зброi, але пiсля того, як iм показали приблизно сотню пiстолетiв, вони обидва начебто вказали на «Одесу».
Харрi кивнув. «Макаров» дев’ять на вiсiмнадцять мiлiметрiв. Переплутати було неможливо. Коли вiн уперше побачив «Одесу», йому пригадався пiстолет футуристичного вигляду з обкладинки альбому групи «Foo Fighters», котрий, разом iз купою iнших СD-дискiв, опинився у Ракелi й Олега.
– Сподiваюся, цi хлопцi – надiйнi, як скеля, очевидцi злочину, чия проблема з наркотиками ще не виросла до загрозливих масштабiв?
Беата не вiдповiла. Та iй i не треба було вiдповiдати. Харрi знав: вона розумiе, що вiн намагаеться хапатися за соломинки.
– А аналiзи кровi та сечi Олега? – почав Харрi, розгладжуючи рукави свого пiджака так, наче це мало якесь велике значення. – Що показали його аналiзи?
– Наявнiсть хiмiчноi речовини вiолiн. Звiсно, стан наркотичного сп’янiння можуть визнати пом’якшуючою обставиною.
– Гм. Це дае змогу припускати, що вiн перебував у такому станi ще до того, як встрелив Густо Ганссена. А як же тодi пояснити мотиви його вчинку?
Беата нерозумiюче витрiщилася на Харрi:
– Мотив?
Вiн знав, що вона подумала: а хiба можна уявити собi iнший мотив, окрiм наркотику, коли один наркоман убивае iншого?
– Якщо Олег уже був пiд кайфом, то навiщо йому було потрiбно когось убивати? – спитав вiн. – Як правило, злочини на кшталт оцього е спонтанним вiдчайдушним актом, спричиненим жагою наркотикiв чи появою симптомiв ломки.
– Мотиви – це твоя епархiя, – вiдказала Беата. – А я – кримiналiст.
Харрi зiтхнув.
