скачать книгу бесплатно
– Гаразд. А чи е що-небудь цiкаве окрiм того, що ти вже сказала менi?
– Я гадала, що ти захочеш поглянути на фото, – зазначила Беата, розкриваючи тоненький шкiряний чемоданчик.
Харрi взяв стос фотографiй. Перше, що вразило його, – це краса Густо. По-iншому назвати це було неможливо. Такi слова, як «врода» чи «привабливiсть», тут не годилися. Правильноi форми голова, заплющенi очi та просякла кров’ю сорочка. Навiть мертвий, Густо Ганссен мав складну для визначення, але чiтко видиму красу молодого Елвiса Преслi, той тип зовнiшностi, який однаково подобався i чоловiкам, i жiнкам, схожий на обожнюваного iдола-гермафродита, що зустрiчаеться в кожнiй релiгii. Пiсля кiлькох знiмкiв тiла в повну довжину фотограф зробив кiлька знiмкiв крупним планом – обличчя та кульовi отвори.
– А це що таке? – спитав Харрi, показуючи на знiмок правоi руки Густо.
– У нього пiд нiгтями була кров. Ми взяли мазки, але, на жаль, вони зiпсувалися.
– Зiпсувалися?
– Таке трапляеться, Харрi.
– Але не в твоему вiддiлi.
– Тi мазки зiпсувалися, коли iх несли на ДНК-аналiз до вiддiлу патологii. Втiм, ми не надто засмутилися. Та кров була досить свiжою, але вже встигла вельми сильно згорнутися i тому не мала стосунку до вбивства. А оскiльки загиблий сидiв на голцi, то цiлком iмовiрно, що то була його власна кров. Але…
– …Але якщо це не так, то вельми цiкаво знати, з ким же Густо Ганссен бився того ж дня. Поглянь на його туфлi. – І з цими словами Харрi показав Беатi одне фото на повний зрiст. – Хiба ж це не туфлi фiрми «Alberto Fasciani»?
– Не думала, що ти так добре розбираешся у туфлях, Харрi.
– Їх виробляе один з моiх клiентiв у Гонконгу.
– Один з клiентiв, кажеш? Але, наскiльки менi вiдомо, оригiнальне взуття Фашiанi виробляють виключно в Італii.
Харрi знизав плечима.
– Не бачу рiзницi. Але якщо це дiйсно Фашiанi, то вони не пасують до решти його вбрання. Бо воно схоже на те, яке роздають благодiйники зi «Свiдкiв Іегови».
– Може, тi туфлi – краденi, – зауважила Беата. – Густо Ганссен мав прiзвисько Крадiй. Славився тим, що цупив усе, що пiд руку траплялося, а тим бiльше – дурман. Ходила байка, що вiн украв списаного собаку-шукача i використовував його, щоби вишукувати заначки.
– Може, вiн якраз i знайшов заначку Олега, – припустив Харрi. – Вiн на допитi що-небудь сказав?
– І досi мовчить як риба. Каже тiльки, що все це для нього як велика чорна дiра. Навiть не пам’ятае, що був у тiй квартирi.
– Може, i не був. У момент убивства.
– Та ми ж знайшли його ДНК, Харрi! Волосся, слiди поту.
– Але ж вiн тут жив i спав.
– Ми знайшли все те на тiлi убитого, Харрi.
Харрi замовк i вiдвернувся.
Беата пiдняла було руку, може, щоби втiшно покласти йому на плече, але передумала й опустила ii.
– Ти мав з ним розмову?
Харрi похитав головою.
– Нагримав на мене i сказав, що бачити мене не бажае.
– Йому соромно.
– Можливо.
– Йому дiйсно соромно. Ти був його iдолом. Вiн вiдчувае страшенне приниження вiд того, що його бачать у такому станi.
– Приниження? Я ж йому сльози витирав, дмухав на його подряпини, щоби менш болiли. Проганяв геть домовикiв i не вимикав свiтло на нiч.
– Того хлопчика бiльше не iснуе, Харрi. Теперiшнiй Олег не хоче, щоби ти йому допомагав; вiн хоче бути таким, як ти. Хоче рiвнятися на тебе.
Харрi з досадою гупнув ногою по дощатiй пiдлозi.
– Я того не вартий, Беато. І вiн це знае.
– Харрi…
– Може, сходимо до рiчки?
Сергiй стояв перед дзеркалом, опустивши руки i тримаючи iх майже впритул до тулуба. Клацнув запобiжником i натиснув на кнопку. Лезо вискочило i вiддзеркалило свiтло. То був красивий нiж, сибiрська «викидачка», або «залiзяка», як називали ii урки – кримiнальний суспiльний прошарок у Сибiру. Це була найкраща у свiтi холодна зброя. Довге тонке рукiв’я з довгим i тонким лезом. Згiдно з традицiею, цей нiж вручав старший кримiнальник родини, якщо ти зробив щось для того, аби його заслужити. Але традицii потроху вiдмирали, iхнiй вплив слабнув, i в нашi днi такого ножа можна було купити, поцупити або в когось вiдiбрати. Одначе саме цей нiж подарував йому його дядько. За словами Андрiя, перед тим як подарувати ножа Сергiю, отаман тримав «викидачку» пiд матрацом. Йому пригадалася легенда про те, що коли покласти «залiзяку» пiд матрац хворого, то вона поглине його бiль та страждання, а потiм передасть iх тому, хто наступним потрапить пiд ii удар. Це була одна з найулюбленiших легенд серед урок, як i та, в котрiй iшлося, що коли хтось заволодiе твоiм ножем, то невдовзi з ним трапиться нещасний випадок i вiн помре. Стародавнiй романтизм та забобони, якi швидко вiдмирали. Однак Сергiй отримав подарунок з величезною, навiть перебiльшеною шанобливiстю. А як же iнакше? Адже вiн завдячуе своему дядьковi усiм. Це вiн витягнув його з халепи, в яку вiн примудрився потрапити, це вiн пiдготував йому папери до Норвегii; це його дядько знайшов йому роботу прибиральника в аеропорту «Гардермоен». Так, це була добре оплачувана робота, i знайти ii було неважко, але, вочевидь, вона належала до тих професiй, до яких норвежцi були неохочi; вони волiли краще сидiти на соцiальнiй допомозi, анiж прибиральником працювати. Тi ж дрiбнi порушення закону, чий слiд протягнувся за Сергiем з Росii аж до Норвегii, теж виявилися нескладною проблемою: його дядько про все домовився, i його досье пiдчистили. Тому коли його благодiйник подарував йому нiж, Сергiй поцiлував дядькову блакитну обручку. До речi, вiн мусив визнати, що нiж дiйсно-таки був дуже красивий: темно-коричневе рукiв’я з оленячого рога з матовою iнкрустацiею у виглядi православного хреста.
Сергiй перенiс свою вагу на стегно, як його вчили, вiдчув, що зайняв правильну стiйку, – i зробив випад уперед i вгору. Туди й назад. Туди й назад. Швидко, але не дуже – щоби лезо увiйшло аж по рукiв’я. Кожного разу. З кожним ударом.
Чому саме нiж? Тому, що той, кого вiн мав убити, був полiцейським. А коли убивають полiцейського, то пiднiмаеться такий гвалт, починаються такi iнтенсивнi пошуки, що слiд залишати по собi якомога менше слiдiв та зачiпок. Куля завжди може вивести на помешкання, зброю чи людей. А рiзана рана вiд гладенького чистого ножа завжди е анонiмною. Колота ж рана вже не буде такою анонiмною, як рiзана, бо по нiй можна вирахувати довжину та форму ножа, i саме тому Андрiй наказав йому не проштрикувати полiцейському серце, а перерiзати йому сонну артерiю. Сергiевi ще нiколи й нiкому не доводилося анi горло перерiзати, анi серце проколювати; колись вiн просто штрикнув одного грузина в стегно лише за те, що той був грузином. Тому вiн вирiшив на чомусь потренуватися, на чомусь живому. Його сусiд-пакистанець мав трьох котiв, i кожного ранку, коли вiн заходив до пiд’iзду, в нiздрi йому вдаряв ядучий сморiд котячих сцяк.
Сергiй опустив ножа, нахилив голову i пiдкотив очi пiд лоба, щоби бачити себе у дзеркалi. Вiн мав вражаючий вигляд: сильний, загрозливий, небезпечний i готовий до нападу. Як на кiношнiй афiшi. Невдовзi у нього з’явиться татуювання, яке засвiдчить, що вiн убив спiвробiтника полiцii.
Вiн пiдiйде до нього ззаду. Зробить крок уперед. Лiвою рукою схопить за волосся i смикне голову назад. Потiм притисне вiстря ножа з лiвого боку шиi, простромить шкiру i проведе ножем дугу через усю горлянку, у формi пiвмiсяця. Ось так.
Серце його жертви викине iз рани цiлий водоспад кровi; та пiсля того, як воно вдарить три рази, потiк кровi ослабне, а мозок того чоловiка вже буде мертвий.
А тепер склади нiж, опусти його до кишенi i йди геть, швидко, але не надто швидко. Нiкому не дивися в очi. Просто йди зi спокiйною душею.
Сергiй ступив крок назад. Випрямився, вдихнув. Уявив собi цю сцену. Видихнув. Повернув лезо проти свiтла так, що воно дивовижно блиснуло, наче дорогоцiнна перлина.
6
Беата й Харрi вийшли з вулицi Гаусманнс-гате, звернули лiворуч, обiгнули рiг будинку i пройшли повз мiсце, де спалили будинок. Серед купи уламкiв там i досi валялися друзки закiптюженого скла та обсмаленi пожежею цеглини. А поза спаленим будинком виднiвся зарослий схил, який тягнувся до рiчки. Харрi помiтив, що з тильного боку будинок Олега не мав дверей i що, за вiдсутностi iншого виходу, з будинку можна було втекти через пожежнi сходи, котрi починалися на горiшньому поверсi.
– А хто мешкае в сусiднiй квартирi? – спитав вiн Беату.
– Нiхто, – вiдповiла вона. – Там порожнi офiснi примiщення. Колись там була редакцiя «Анархiста» – невеличкоi газети, яка…
– Знаю, знаю. То було непогане видання для спортивних болiльникiв. Тi, що вели там роздiл культури, працюють тепер на великi газети. Дверi до колишнього офiсу були вiдiмкненi?
– Вибитi. І, напевне, пробули в такому станi досить довго.
Харрi поглянув на Беату, i та з винуватим виразом обличчя кивком голови пiдтвердила те, про що йому й питати не треба було: хтось мiг проникнути до квартири Олега i вибратися з неi непомiченим. Знову Харрi шукае соломинки, за якi можна вхопитися.
Вони зiйшли до стежини, яка тягнулася берегом Акерсельви. Харрi помiтив, що в цьому мiсцi рiчка була достатньо вузькою, щоби хлопець з гарною кидальною навичкою i сильною рукою мiг запросто перекинути пiстолет на протилежний берег.
– Якщо ви й досi не знайшли пiстолета… – почав був Харрi.
– Обвинувачу не потрiбен пiстолет, Харрi.
Вiн кивнув. Обвинувач мае у своему розпорядженнi рештки пострiлу. Свiдкiв, котрi бачили, як Олег вихвалявся пiстолетом. Його ДНК на труповi.
Попереду них, прихилившись до залiзноi зеленоi лави, стояли двое бiлих хлопцiв у сiрих спортивних куртках з капюшонами. Забачивши Харрi з Беатою, вони про щось швидко переговорили, схилившись один до одного, i неквапливо пiшли геть стежиною.
– Схоже, що товкачi й досi нюхом вiдчувають у тобi полiсмена, Харрi.
– Еге ж. А я гадав, що гашиш тут продають лише марокканцi.
– Конкуренцiя посилилася. З’явилися косовськi албанцi, сомалiйцi та схiдноевропейцi. Тi, хто отримав у Норвегii статус бiженця, торгують цiлим спектром наркоти: спiд, метамфетамiн, екстазi, морфiн.
– Героiн.
– Навряд чи. В Осло звичайного героiну майже не знайти. На першому мiсцi вiолiн, а його можна дiстати лише бiля Плати. Хiба що податися до Готенбурга чи Копенгагена, де вiолiн нещодавно про себе заявив.
– Тiльки й чую про цю фiгню вiолiн. Що це таке?
– Новий синтетичний наркотик. Не так утруднюе дихання, як стандартний героiн, тому хоча вiн i руйнуе людськi життя, смертей вiд передозування поменшало. Надзвичайно чiпкий, залежнiсть виникае дуже швидко. Кожен, хто його «скуштуе», вимагае добавки. Але вiн настiльки коштовний, що мало хто може дозволити собi купляти його.
– Тому натомiсть вони купляють iнший дурман?
– Тут морфiну хоч греблю гати.
– Один крок вперед, два кроки назад.
Беата похитала головою.
– Найважливiше – це вiйна з героiном. І вiн цю вiйну виграв.
– Бельман?
– Ти вже знаеш?
– Хаген сказав, що Бельман знищив бiльшiсть героiнових банд.
– Так. Пакистанськi. В’етнамськi. «Дагбладет» назвала його генералом Роммелем пiсля того, як вiн знищив розгалужену мережу пiвнiчноафриканцiв. Знищив також банду МС в Альнабрю. Їх усiх засадили за грати.
– Байкерiв? У моi часи хлопчаки-байкери торгували спiдом i кололися героiном як навiженi.
– Любителi групи «Los Lobos». Хотiли бути схожими на «Янголiв пекла». За нашими даними, вони складали одну з лише двох мереж, якi торгували вiолiном. Але потрапили пiд масовий арешт, пiсля якого була влаштована облава в Альнабрю. Бачив би ти самовдоволену усмiшечку на пицi Бельмана в газетах! Вiн особисто керував операцiею.
– Може, займемося добрим дiлом?
Беата розсмiялася. Була ще одна ii риса, яка йому подобалася: вона досить добре зналася на фiльмах, щоби з пiвслова розпiзнавати не надто вдалi рядки з не надто вдалих кiнострiчок. Харрi запропонував iй цигарку, але вона вiдмовилася. Тож вiн прикурив сам.
– Гм. А як же в бiса цьому Бельману вдалося досягнути того, що навiть близько не вдавалося вiддiлу боротьби з наркотиками за всi тi роки, що я працював в управлiннi полiцii?
– Знаю, вiн тобi не до вподоби, але вiн i справдi е добрим керiвником. У кримiнальнiй полiцii його любили, а тепер усi вони злi на начальника полiцii за те, що вiн перевiв Бельмана до управлiння.
– Зрозумiло, – сказав Харрi i зробив затяжку. Вiдчув, як вона вгамувала жагу, що нуртувала в його кровi. Нiкотин. Багатоскладове слово, як i героiн та вiолiн.
– А хто ж лишився на свободi?
– Це так само, як знищувати шкiдникiв. Виникае аналогiчна проблема – ти порушуеш харчовий ланцюжок, але не впевнений в ефективностi свого результату, бо, знищивши одних, ти, можливо, розчищаеш шлях для когось iншого. Іще бiльш небезпечного за тих, кого ти усунув.
– А що, вже з’явилися якiсь ознаки цього?
Беата знизала плечима.
– Раптом у нас перервалося надходження iнформацii з вулицi. Нашi iнформатори нiчого не знають. Або навмисне постуляли пельки. Ходять лише непевнi чутки про якогось чоловiка з Дубая. Нiхто його не бачив, нiхто не знае, як його звати, вiн е чимось на кшталт невидимоi руки, яка керуе марiонетками, смикаючи iх за ниточки. Ми бачимо, що продаеться вiолiн, але не можемо прослiдкувати, звiдки вiн надходить. Товкачi, яких ми заарештовуемо на мiсцi злочину, твердять, що придбали вiолiн у таких самих, як i вони – торговцiв низового рiвня. Зазвичай слiди не замiтаються так ретельно. І це свiдчить про те, що iснуе якась нескладна, але добре органiзована й професiйна структура, яка контролюе ввезення й продаж.
– Чоловiк з Дубая. Таемничий органiзатор. Хiба ж ми вже не чули цю оповiдку ранiше? А потiм виявляеться, що це – звичайнiсiнький пройдисвiт.
– Цього разу все iнакше, Харрi. За останнiй рiк було скоено кiлька вбивств, пов’язаних з наркотиками. Такого насильства та жорстокостi ми ще не бачили. Але – анi пари з вуст. Жодного слова. Знайдено двох в’етнамцiв, пiдвiшених догори ногами за балку в помешканнi, де вони працювали. Їх втопили – у кожного до шиi був прив’язаний пластиковий пакет з водою.
– Це – не арабський метод, а росiйський.
– Перепрошую?
– Вони чiпляють людину догори ногами, надiвають iй на голову пластиковий мiшок i мiцно зав’язують навколо шиi. А потiм починають лити воду на п’яти. Вода стiкае по тiлу вниз i наповнюе мiшок. Цей метод убивства називаеться «космонавт».
– А звiдки ти це знаеш?
Харрi знизав плечима.
– Був собi такий заможний хiрург на iм’я Бiраев. У вiсiмдесятих роках минулого столiття вiн розжився справжнiм костюмом астронавта з «Аполло-11». Заплатив за нього на чорному ринку два мiльйони долярiв. Кожного, хто намагався надурити Бiраева або не вiддати йому борг, запихали в той костюм. Коли ж лили воду, то обличчя нещасного знiмали на плiвку. А потiм цей фiльм розсилали iншим боржникам.
Харрi дмухнув цигарковим димом у стелю.
Беата скоса поглянула на нього i повiльно похитала головою.
– А чим ти займався в Гонконгу, Харрi?
– Ти вже питала про це по телефону!
– Але ти не вiдповiв.
– Та отож. Хаген сказав, що може дати менi iншу справу замiсть цiеi. Щось натякнув про одного таемного агента, якого вбили.
– Так, – сказала Беата. І полегшено зiтхнула: нарештi вони з’iхали з теми Олега та Густо.
– А що то конкретно за справа?
