скачать книгу бесплатно
– Це на той випадок, коли ви занедужаете i нам доведеться когось викликати.
Харрi кивнув. На випадок раптового iнфаркту пiд час статевого акту.
– Можете нiчого не писати, якщо ви не…
– Та нi, – задумливо мовив чоловiк, вдивляючись у бланк. Найближчий родич. У нього була Сiс. Сестра, що мала, за ii власним висловом, «легку форму дебiльностi», але життя свое влаштувала набагато краще, анiж ii старший брат. Окрiм Сiс, вiн не мав нiкого. Абсолютно нiкого. Тож, як не крути, а вона – найближчий родич.
Зробивши позначку «Готiвка» у графi «Спосiб розрахункiв», вiн поставив пiдпис i подав бланк молодому портье. Той швидко проглянув його. І тодi Харрi, нарештi, побачив, як проглянуло оте. Недовiра й нещирiсть.
– Ви… ви, часом, не Харрi Холе?
Харрi Холе кивнув.
– А в чiм проблема?
Хлопець похитав головою. І натужно ковтнув слину.
– От i прекрасно, – зазначив Харрi. – Маете ключа вiд мого номера?
– Ой, вибачте, аякже! Ось. Номер 301.
Харрi взяв ключа i помiтив, як розширилися зiницi хлопця, а голос став тихим i здавленим.
– Це… це мiй дядько, – вичавив iз себе портье. – Вiн – завiдувач готелю. А колись сидiв ось тут, на моему мiсцi. Це вiн менi про вас розповiдав.
– Сподiваюся, що ваш дядько розповiдав вам про мене лише добрi речi, – сказав Харрi, беручи свою пласку брезентову валiзу i рушаючи до сходiв.
– У нас е лiфт…
– Не люблю лiфтiв, – вiдказав Харрi, не повертаючи голови.
Кiмната була такою ж, як i ранiш. Маленька, непоказна i бiльш-менш чиста. Але ж нi, дещо нове все-таки з’явилося: штори. Зеленi. Жорсткi. Мабуть, з тканини, яка не потребувала вiджимання й прасування. «До речi», – подумав вiн i, повiсивши свiй костюм у ваннiй, увiмкнув гарячу воду, щоби пара розгладила загини й зморшки. Цей костюм обiйшовся йому у вiсiмсот гонконзьких доларiв у знаменитiй кравецькiй майстернi «Пенджаб-хаус» на вулицi Натан-роуд, але з такою роботою, як у нього, це було важливе й необхiдне придбання, бо нiхто не поважае людину, вбрану в лахмiття. Харрi став пiд душ. Гаряча вода приемно пощипувала шкiру. Потiм вiн пройшовся голяка до вiкна й розчинив його. Другий поверх. Внутрiшнiй двiр. Крiзь розчинене вiкно долетiли фальшивi стогони симульованого оргазму. Взявшись за карниз штори, вiн висунувся надвiр. Поглянув униз на вiдкритий вiзок для смiття i вiдчув солодкуватий запах гниючих вiдходiв, що пiднiмався догори. Плюнув – i почув, як його плювок упав на папiр у вiзку. Але шерехтiння, яке почулося одразу ж по тому, не було шерехтiнням паперу. Трiсь – i жорсткi зеленi штори упали додолу по обидва боки вiд нього. От зараза! Вiн витягнув тонкий держак з пiдшитого краю тканини. То був карниз старого типу – з двома загостреними кульками на кiнцях. Хтось уже зламав його ранiше i просто скрутив обидва кiнцi липкою плiвкою. Харрi сiв на лiжко i витягнув шухляду тумбочки, що стояла поруч. Там лежала Бiблiя в тонкiй синiй суперобкладинцi зi штучноi шкiри та набiр для шиття: чорна нитка, намотана на картонку, простромлену голкою. Помiркувавши, Харрi вирiшив, що це – не така вже й погана iдея: тримати в шухлядi Бiблiю та голку з ниткою. Постоялець зможе гудзик вiдiрваний пришити, а потiм – почитати про вiдпущення грiхiв. Харрi лiг на лiжко i втупився поглядом у стелю. Все стало новим. Усе… Вiн заплющив очi. Пiд час польоту вiн анi разу очей не склепив, тому зараз вiн спатиме, i чхати йому на часовий зсув та зламаний карниз. І йому наснився той самий сон, який вiн бачив кожноi ночi впродовж останнiх трьох рокiв: вiн мчить коридором, втiкаючи вiд ревучоi лавини, яка висмоктувала геть усе повiтря, позбавляючи його можливостi дихати.
Проблема полягала в тiм, щоби бiгти, не зупиняючись i не розплющуючи очей. Хоча б iще кiльканадцять метрiв.
Харрi втратив контроль над своiми думками, i вони стали поволi покидати його.
Найближчий родич.
Родич. Знайомий.
Близький родич.
Ось хто вiн такий. Ось чому вiн сюди повернувся.
Сергiй iхав автострадою Е6 до Осло. Йому страшенно хотiлося якомога швидше впасти на лiжко у своiй квартирi в районi Фурусет. Вiн тримав швидкiсть у межах 120 кiлометрiв на годину, хоча в таку пiзню годину автострада була практично порожня. Озвався його телефон. Мобiльний телефон. Розмова з Андрiем була стислою. Андрiй уже розмовляв iз Сергiевим дядьком, або «отаманом», як вiн його називав. Коли вони вимкнули телефони, Сергiй уже бiльше не мiг стримуватися – i натиснув на газ, верескнувши вiд захвату. Той чоловiк нарештi прибув. Сьогоднi увечерi. Вiн уже тут! Наразi Сергiевi нiчого не треба було робити, бо ситуацiя могла розв’язатися сама по собi, як сказав Андрiй. Але вiн мае зараз подвоiти свою готовнiсть – як ментальну, так i психологiчну. Мае вправлятися з ножем, добре спати i завжди бути насторожi. На той випадок, коли необхiдне стане неминучим.
4
Торд Шульц ледь почув, як угорi прогуркотiв лiтак. Важко дихаючи, сiв на софу. Його оголений торс укривав тонкий шар поту, а об голi стiни кiмнати й досi билася луна вiд брязкоту металевих дискiв тренажера. Оббита дерматином лавка тренажера теж блищала вiд його поту. З телеекрана Дональд Дрейпер позирав крiзь дим своеi цигарки, сьорбаючи зi склянки вiскi. Іще один лiтак оглушливо прогуркотiв над дахами будинкiв. То був телесерiал «Схиблений» про шiстдесятi роки минулого столiття у Сполучених Штатах. Жiнки в пристойному вбраннi. Пристойне спиртне у пристойних келихах. Пристойнi цигарки без ментолу та фiльтра. То були часи, коли те, що тебе не вбивало, робило тебе дужчим. Торд Шульц навмисне придбав лише серii першого сезону i передивлявся iх знову i знову. Бо не був упевнений, що йому сподобаються наступнi серii.
Торд Шульц поглянув на бiлу лiнiю на скляному кавовому столику i досуха витер край своеi картки посвiдчення особи. Цiею карткою вiн зазвичай дiлив дози. Вiн дiлив iх карткою, яку крiпив до кишенi своеi командирськоi унiформи, карткою, яка забезпечувала йому доступ на борт лiтака, до пiлотськоi кабiни, до неба, до зарплатнi. Карткою, яка робила його тим, ким вiн був. Карткою, яку – разом зi свободою – у нього вiдберуть, якщо застукають на гарячому. Саме тому Торд Шульц i вважав доречним та правильним використовувати для подiлу доз картку посвiдчення особи. При всiй його нечесностi в цьому, принаймнi, була хоч якась чеснiсть.
Завтра рано-вранцi вони мають вирушати назад до Бангкока. А опiсля – два вихiдних днi в апартаментах на вулицi Сукхумвiт-роуд. Це буде легший рейс. Кращий за попереднiй. Коли вiн летiв з Амстердама, то йому не сподобалася органiзацiйна схема оборудки. Забагато ризику. Пiсля розкриття справжнiх масштабiв наркоторгiвлi, якою займалися екiпажi з аеропорту «Шифоль», котрi обслуговували рейси до Пiвденноi Америки, над усiма екiпажами, незалежно вiд авiакомпанii, нависла постiйна небезпека перевiрки багажу та особистого обшуку. Ба бiльше, схема оборудки передбачала, що пiсля посадки вiн винесе пакунки i триматиме iх у своiй торбi, допоки згодом того ж дня не вилетить у внутрiшнiй рейс до Бергена, Трондхейма чи Ставангера. Вiн змушений був здiйснювати цi внутрiшнi польоти, навiть попри необхiднiсть брати на борт пасажирiв спiзнiлих рейсiв з Амстердама, витрачаючи при цьому додаткове пальне. Звiсно, в аеропорту «Гардермоен» вiн увесь час перебував на борту лiтака i тому митноi перевiрки не зазнавав, але час вiд часу йому доводилося переховувати наркотики у своiй торбi по шiстнадцять годин поспiль, перш нiж вiн вiддавав iх за призначенням. Та й сама процедура передачi товару не завжди проходила без ризику, бо часто здiйснювалася то на автостоянках, то в ресторанах, де було забагато вiдвiдувачiв, то в готелях iз надто прискiпливими та надмiру спостережливими портье.
Торд Шульц скрутив трубкою купюру в тисячу крон, взяту з конверта, який йому вручили, коли вiн був тут востанне. Для цiеi процедури iснували спецiальнi пластмасовi рурки, але вiн був не з тих: вiн не був злiсним наркоманом, яким його дружина виставила в очах свого адвоката пiд час розлучення. Ця хитра сука увесь час наполягала, що прагне розлучення через те, що не хоче, аби ii дiти зростали поруч з батьком-наркоманом, i не збираеться мовчки спостерiгати, як вiн пронюхае i будинок, i маетнiсть. До стюардес це не мало жодного стосунку: iй на його походеньки було начхати, вона кинула перейматися цим уже багато рокiв тому, до того ж, у мiру його старiння ця проблема вiдпала б сама по собi. Колишня дружина та ii адвокат виставили йому ультиматум: вона забере собi будинок, дiтей та рештки майна, яке вiн не встиг проциндрити. Інакше вони донесуть на нього, що вiн зберiгае i вживае кокаiн. Дружина зiбрала проти нього стiльки доказiв, що навiть його власний адвокат сказав, що iх достатньо, аби його вигнали з роботи й запроторили до в’язницi.
Вибору вiн не мав. Усе, що вона дозволила йому залишити собi, – це борги.
Торд Шульц пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна i визирнув надвiр. Схоже, вони невдовзi приiдуть.
Цього разу схема оборудки була iнакшою. Вiн мав узяти пакунок у мiжнародний рейс до Бангкока. Бозна-чому. Все одно, що пхатися до Тули з власним самоваром, як кажуть росiяни. У всякому разi, це була вже шоста подорож, i досi все проходило без жодноi зачiпки.
В сусiднiх будинках горiло свiтло, але до них було доволi далеко. «Такi самотнi оселi», – подумалося йому. В тi часи, коли «Гардермоен» був вiйськовою базою, в тих будiвлях мешкали офiцери. То були одноповерховi, абсолютно однаковi коробки з широкими та голими галявинами помiж будинками. Збудованi максимально низькими, щоби об них, бува, не зачепився лiтак, що заходить на посадку. А велика вiдстань мiж будинками пояснювалася необхiднiстю локалiзувати пожежу, яка неминуче виникла б пiсля падiння лiтака.
Вони мешкали тут пiд час його обов’язковоi вiйськовоi служби, коли вiн був пiлотом вiйськово-транспортних «Геркулесiв». Їхнi дiти бiгали помiж будинками i ходили в гостi до сусiдських дiтей. Лiтнiй день, субота. Чоловiки у фартухах та з пляшками аперитиву в руках смажать шашлики. З розчинених вiкон чуеться розмова – то жiнки готують салати й попивають лiкер «Кампарi». Схоже на сцену з його улюбленого фiльму «The Right Stuff», де йшлося про перших астронавтiв та пiлота-випробувача Чака Їгера. Чорт, а вони такi привабливi, цi дружини пiлотiв! Незважаючи на те, що iхнi чоловiки – всього-на-всього пiлоти «Геркулесiв». У тi днi вони були щасливi, хiба ж нi? Може, саме через це вiн сюди й повернувся? Раптово виникле пiдсвiдоме бажання здiйснити подорож у минуле? Чи бажання розiбратися: в який саме момент усе пiшло котовi пiд хвiст? Розiбратися, щоби потiм змiнити хiд подiй на краще?
Торд Шульц побачив авто, що наближалося, автоматично зиркнув на годинника i в бортовому журналi пам’ятi подумки вiдмiтив, що вони спiзнилися на вiсiмнадцять хвилин.
Вiн пiдiйшов до кавового столика. Двiчi вдихнув i видихнув. Потiм прилаштував скручену руркою купюру бiля нижнього краю кокаiновоi смужки, нахилився i вдихнув порошок у нiс. Слизову оболонку боляче обпекло. Вiн послинив кiнчик пальця, провiв ним по рештi порошку i втер його собi у ясна. Порошок був гiркий на смак. У цю мить задзвонив дверний дзвiнок.
То були тi ж самi двiйко хлопцiв-мормонiв, що й завжди. Один маленький, другий високий, i обидва – у парадно-вихiдному вбраннi. Але з-пiд iхнiх рукавiв усе одно виднiлися татуювання. Виглядали вони майже комiчно.
Мормони подали йому пакунок. Пiвкiлограма однiею довгастою ковбаскою, яку можна було зручно прилаштувати пiд металеву пластину довкола висувноi ручки його пiлотськоi валiзи. Згiдно з планом, вiн мав витягнути цей пакунок пiсля посадки в аеропорту «Суварнабхумi» й засунути пiд незакрiплений килимок у тильнiй частинi шафки у пiлотськiй кабiнi. І бiльше вiн його не побачить: подальшу роботу, напевне, вiзьме на себе наземна група обслуговування.
Коли Пан Великий та Пан Малий вперше заговорили про необхiднiсть транспортувати пакунки до Бангкока, це прозвучало як повна маячня. Зрештою, нема iншоi краiни у свiтi, де вуличнi цiни на дурман були б вищi за тi, що мають мiсце в Осло, тож навiщо займатися збитковим «експортом»? Та вiн не став розпитувати, бо знав, що вiдповiдi все одно не дiждеться – i слава Богу. Але зазначив, що в Таiландi спiйманих на контрабандi героiну засуджують до страти, i забажав пiдвищення платнi.
Хлопцi розсмiялися. Спочатку маленький, а потiм великий. Тордовi мимоволi подумалося, що, мабуть, коротшi нервовi волокна швидше реагують на подразники. Може, саме через це кабiни винищувачiв робили такими тiсними й низькими, щоби вiдсiкти високих i млявих пiлотiв.
Малий пояснив Тордовi своею англiйською з рiзким, схожим на росiйський, акцентом, що то був не героiн, а дещо абсолютно нове, настiльки нове, що навiть iще не було закону про його заборону. А коли Торд спитав, чому ж тодi треба провозити контрабандою легальну речовину, двiйко розреготалися ще гучнiше i сказали, щоби вiн не теревенив зайвого, а сказав: так чи нi.
Щойно Торд Шульц сказав «так», як у його свiдомостi негайно промайнула думка: «А що б сталося, якби я сказав “нi”?»
Це було шiсть подорожей тому.
Торд Шульц уважно оглянув пакунок. Кiлька разiв вiн подумував полити миючою рiдиною тi презервативи та пакети для морожених продуктiв, у якi пакувався товар, але йому сказали, що собаки-шукачi здатнi розрiзняти запахи, i тому iх не так-то й легко збити з пантелику. Увесь фокус полягав у тiм, щоби пластиковий пакет був запечатаний герметично.
Торд Шульц трохи почекав. Але не сталося нiчого. І вiн багатозначно прокашлявся.
– Ой, ледь не забув, – озвався Пан Малий. – Маемо розрахуватися за вчорашню доставку…
З цими словами вiн iз лиховiсною посмiшкою ковзнув рукою в кишеню. А може, й не лиховiсною, може, то був своерiдний гумор у схiдноевропейському стилi. Торду захотiлося вдарити його, дунути цьому мерзотнику в пику димом цигарки без фiльтра i хлюпнути йому у вiчi вiскi дванадцятирiчноi витримки. То був би гумор у захiдноевропейському стилi. Та натомiсть вiн ледь чутно промимрив «дякую» i взяв конверт. Вiн був тонкий на дотик. Напевне, там великi купюри.
Трохи згодом вiн знову стояв бiля вiкна, дивлячись, як авто розчиняеться в темрявi. Звук його двигуна потонув у ревiннi чергового «Боiнга-737». А може, й 600. Лiтак нового поколiння – однозначно. Бо гуде бiльш гортанно й на вищих частотах, анiж стара класика. Торд Шульц побачив у вiкнi свое вiдображення.
Так, вiн узяв iхнi грошi. І продовжуватиме брати iх. Брати все, що трапляеться на життевому шляху. Бо вiн – не Дональд Дрейпер. Вiн – не Чак Їгер i не Нiл Армстронг. Вiн – Торд Шульц. Безхребетний пiлот по вуха в боргах. І з кокаiновою проблемою. Не треба було…
Його думки потонули в гуркотi наступного лiтака.
* * * * *
Бiсовi церковнi дзвони! Татку, чи бачиш ти усiх отих так званих близьких родичiв, що зiбралися бiля моеi труни? Вони плачуть крокодилячими сльозами, а на iхнiх скорботних пиках написано: «Густо, чому ж ти так i не навчився бути таким, як ми?» Гей ви, мерзотнi, впевненi у своiй правотi лицемiри! Не навчився, бо не змiг! Не змiг бути таким, як моя прийомна мати – недоумкувата зiпсута дурепа, яка тiльки й знае, що розпатякуе про те, яке все навкруг чудове – треба лише читати правильнi книжки, слухати правильного гуру й споживати правильнi трави – чорти б iх забрали. А коли хтось руйнував оту плутану мудрiсть, на яку вона купилася, то вона завжди ходила однiею й тiею ж самою картою: «До чого ж ми докотилися: вiйни, несправедливiсть, люди розучилися жити в гармонii з самими собою». Затям три речi, дiвчинко. Перше: вiйна, несправедливiсть, вiдсутнiсть гармонii – це природно. Друге: ти – найменш гармонiйна з усiеi вашоi огидноi сiмейки. Тобi хотiлося лише того кохання, в якому тобi було вiдмовлено, а на те кохання, яке тобi виявляли, тобi було начхати, ти його впритул не помiчала. Вибачте, Рольфе, Штайне та Ірен, але в ii душi було мiсце лише для мене. Що робить пункт третiй ще цiкавiшим: я нiколи тебе не кохав, дiвчино, хоч як би тобi не здавалося, що ти мое кохання заслужила. Я називав тебе мамою тому, що тобi це було приемно, а менi спрощувало життя. Коли я зробив те, що зробив, це сталося через те, що ти дозволила менi це зробити, а я не мiг стриматися. Бо такий я е.
Рольфе, ти, принаймнi, сказав менi, щоби я не називав тебе татком. Ти й справдi намагався любити мене. Але природу не обдуриш: ти збагнув, що бiльше любиш свою рiдну плоть та кров – Штайна та Ірен. Коли я сказав iншим людям, що ви – моi прийомнi батьки, я помiтив поранений вираз в очах у мами. І ненависть у твоiх. Не тому, що слова «прийомнi батьки» зменшили тебе до розмiру тiеi единоi функцii, яку ти виконував у моему життi, а тому, що я завдав душевноi рани жiнцi, котру ти – незрозумiло за що – кохав. Гадаю, ти був достатньо чесним, щоби побачити себе таким, яким бачив тебе я: iндивiдом, котрий, отруiвшись власним iдеалiзмом, в якийсь момент свого життя зобов’язався виростити дитину-пiдкидька, але невдовзi зрозумiв, що на його банкiвському рахунку утворився дефiцит. Щомiсячноi суми, яку тобi виплачували за мое виховання, не вистачало для покриття реальних витрат. Згодом ти виявив, що я перетворився на зозуленя в чужому гнiздi. А потiм я пожер усе. Все, що ти любив. Усiх, кого ти любив. Тобi ранiше слiд було здогадатися, Рольфе, i викинути мене геть! Ти перший побачив, що я став красти. Спочатку то було лише сто крон. Я вiдпирався i заперечував. Казав, що то менi мама дала ту сотню. «Хiба ж не так, мамо? Це ж ти дала менi тi грошi?» А матуся, трохи повагавшись, зi сльозами на очах кивнула i сказала, що достеменно не пам’ятае. Наступного разу то вже була тисяча. Із шухляди твого столу. Ти сказав, що то були грошi, призначенi для нашого спiльного свята. «Єдине свято для мене – це коли я вас не бачу», – вiдказав я. І тодi ти вперше дав менi ляпаса. Цей ляпас наче вимкнув у тобi якийсь запобiжник, бо ти бив i бив мене, не зупиняючись. Я вже був вищий та ширший за тебе, але доти менi нiколи не доводилося битися. Битися у звичному сенсi – за допомогою кулакiв та м’язiв. Ти змiг нав’язати менi свiй спосiб бiйки i тому взяв надi мною гору. Згодом вiд ляпасiв ти перейшов до ударiв мiцно стиснутими кулаками. І я знаю чому: ти хотiв понiвечити мое обличчя. Забрати у мене силу моеi привабливостi. Але жiнка, яку я звав мамою, втрутилася. І ти мовив те слово: крадiй. То була правда. Але те слово означало також, що менi доведеться тебе знищити, нiкчемний чоловiчку.
Штайн. Мовчазний старший брат. Вiн перший розпiзнав пташеня зозулi за оперенням, але мав достатньо розуму, щоби триматися осторонь. Розумний, талановитий i кмiтливий вовк-одинак, який за першоi-лiпшоi нагоди покинув свою домiвку i подався до найдальшого студентського мiстечка, яке тiльки можна було знайти. Вiн спробував умовити Ірен, свою кохану сестричку, поiхати разом iз ним. Сказав, що iй пiде на користь, якщо вона полишить Осло i довчиться в школi у Трондхеймi. Але матуся перепинила поспiшну евакуацiю Ірен. Вона нiчого не знала, ясна рiч. І знати не хотiла.
Ірен. Приваблива, гарненька, тендiтна Ірен. Ти була надто гарною для цього свiту. Ти була всiм тим, ким не був я. Однак ти кохала мене. А чи кохала б ти мене, якби дiзналася? Якби дiзналася, що я дрючив твою матiр ще з п’ятнадцятирiчного вiку? Дрючив твою плаксиву, п’яну вiд червоного вина матiр ззаду, притиснувши ii то до дверей туалету, то до дверей комiрчини, то до дверей кухнi, i при цьому шепотiв iй на вухо «мамо, мамо», бо це збуджувало i мене, i ii. Вона давала менi грошi, прикривала мою сраку, коли в мене виникала якась проблема, казала, що то вона типу взяла мене в тимчасове користування, допоки не стане стара й страшна, а я зустрiну гарну милу дiвчину. А коли я вiдказав: «Але ж, мамо, ти вже стара й страшна», то вона обернула це в жарт i почала благати, щоби я ii не покидав.
Не встигли зiйти синцi, що лишилися вiд ляпасiв та ударiв, котрих завдав менi мiй прийомний батько, як одного дня я зателефонував йому на роботу i попросив прийти додому о третiй, бо я маю сказати йому дещо важливе. Параднi дверi я лишив прочиненими, щоби матуся не почула, як вiн увiйде. А коли вiн увiйшов, то я, щоби заглушити звук його крокiв, почав говорити iй на вухо всiлякi милi речi, якi вона так любила чути.
В кухонному дзеркалi я побачив, як увiйшов Рольф – i вмить заклякнув на порозi.
Вiн вибрався геть наступного ж дня. Ірен та Штайну було сказано, що у мами з татком певний час тому виникли декотрi проблеми в стосунках i вони вирiшили розлучитися й трохи пожити окремо. Ірен зламалася. Вона мiсця собi не знаходила. Штайн був у своему студентському мiстечку i вiдповiв текстовим повiдомленням: «Як сумно. Пiдкажи, куди б менi на Рiздво податися?»
Ірен плакала й плакала. Вона кохала мене. Звiсно, шукала мене, коли я зник. Шукала Крадiя.
Церковнi дзвони бемкнули вже вп’яте. На лавках у церквi чути плач та скиглiння. Кокаiн дае неймовiрнi прибутки. Орендуеш центрову квартиру на Вест-Ендi, рееструеш ii на iм’я якого-небудь «наркома», з яким розраховуешся дозою кокаiну, i починаеш потроху збувати невеличкi обсяги на сходах у пiд’iздi або пiд брамою, а коли клiенти вiдчують, що вони в безпецi, починай накручувати цiну. За безпеку кокаiнова публiка заплатить будь-якi грошi. Коли станеш на ноги – тiкай геть i зав’язуй з дурманом. Стань поважним чоловiком. Не помри на стартi, як нiкчемний невдаха. Священик прокашлявся. «Ми зiбралися тут, щоби пом’янути Густо Ганссена…»
Здалеку чуеться голос: «Крадi-i-i-й».
На лавах сидить увесь клан Туту в байкерських шкiрянках та банданах. А десь далеко, дуже далеко скавучить собака. То – Руфус. Добрий вiрний Руфус. Це ти сюди повернувся чи це я вже встиг пiти туди, до тебе?
* * * * *
Торд Шульц поставив свою валiзу фiрми «Samsonite» на стрiчку транспортера, яка, звиваючись, повзла до рентгенiвського апарата для огляду багажу. Бiля апарата стояв усмiхнений працiвник служби безпеки.
– Не розумiю, чому ви погодилися на такий графiк, – сказала стюардеса. – Бангкок двiчi на тиждень.
– Я сам попросив, – вiдповiв Торд, проходячи крiзь детектор металiв.
Дехто з профспiлки запропонував екiпажам органiзувати страйк проти того, що iх змушують зазнавати опромiнювання кiлька разiв на день. Американськi дослiдники встановили, що серед пiлотiв та стюардес вiдсоток тих, хто помирае вiд раку, е вищим, анiж серед решти населення. Але тi, хто агiтував за страйк, забули про те, що вищою е також i середня тривалiсть життя пiлотiв та стюардес. Члени авiацiйних екiпажiв помирали вiд раку тому, що мали вкрай обмаль iнших причин для смертi. Вони жили найбезпечнiшим життям у свiтi. І найнуднiшим у свiтi життям.
– Невже вам так хочеться лiтати?
– Я – пiлот. Менi подобаеться лiтати, – збрехав Торд, знiмаючи з конвеера свою валiзу за телескопiчну ручку i йдучи геть.
Стюардеса наздогнала його за лiченi секунди, цокаючи своiми шпильками по мармуровiй долiвцi першого поверху «Гардермоена» так, що мало не заглушала гудiння голосiв пiд склепiнчастими балками з дерева та сталi. Однак цокотiння ii черевичкiв не змогло заглушити питання, яке вона вимовила майже пошепки:
– Вона саме через це пiшла вiд тебе, Торде? Бо ти мав у своему розпорядженнi стiльки вiльного часу, що не знав, чим його заповнити? Вся причина в тiм, що ти не хочеш сидiти вдома i…
– Вся причина в тiм, що менi потрiбна понадурочна робота, – перервав ii Торд. Принаймнi, цi його слова не були вiдвертою брехнею.
– Рiч у тiм, що я сама добре знаю, що це таке. Бо теж розлучилася минулоi зими, ти ж знаеш.
– Так, дiйсно, – кивнув Торд, який i гадки не мав, що вона колись була замiжня. Вiн кинув на стюардесу побiжний погляд. П’ятдесят? Десь так. Спробував уявити, як виглядае вона вранцi без косметики та фальшивого загару. Вiн анiтрохи не сумнiвався, що нiколи не «приземлявся» на неi. Чий же це був улюблений жарт? Здаеться, цi вирази полюбляв один уже немолодий пiлот. Пiлот-винищувач з русявим волоссям та блакитними очима. Один з тих, кому поталанило вийти на пенсiю ще до того, як iхня професiя втратила свiй високий суспiльний статус. Вiн прискорив ходу, коли вони завернули у коридор, що вiв до екiпажного центру. Стюардеса важко хекала, але все одно не вiдставала вiд нього. Та якщо вiн i далi не знижуватиме швидкостi, то iй забракне повiтря i вона не зможе з ним поговорити.
– Е-е-е… Торде, оскiльки ми в Бангкоку матимемо вихiдний, то, може…
У вiдповiдь Торд голосно позiхнув, анiтрохи не переймаючись тим, що образив ii. Пiсля вчорашньоi ночi у нього й досi макiтрилося в головi: пiсля того, як мормони пiшли, була й горiлка, був i порошок. Звiсно, вiн не накачав себе так, що мiг не пройти контроль тверезостi, але все одно «прийняв на груди» достатньо, щоби його лякала одна лише думка про те, що йому доведеться пiд час польоту боротися зi сном цiлих одинадцять годин.
– Ой, ти лише поглянь! – раптом вигукнула стюардеса тим iдiотським зачудованим тоном, яким розмовляють жiнки, коли хочуть сказати щось абсолютно, незбагненно i дивовижно миле.
І вiн поглянув. Воно наближалося до них. То був маленький свiтло-рудуватий довговухий пес iз сумними очима. Вiн з ентузiазмом вимахував хвостиком. Спрингер-спанiель. Його вела русява жiнка з великими висячими сережками, лагiдними карими очима та однаковою для всiх трохи винуватою слабкою посмiшкою.
– Який вiн милий, правда? – засюсюкала стюардеса.
– Еге ж, – машинально вiдповiв Торд, i в ротi у нього несподiвано пересохло.
Пес встромив свiй писок у пах якогось пiлота, що йшов попереду них, i почимчикував собi далi. Пiлот обернувся, здивовано пiдняв брову i скривив рота, невдало намагаючись зобразити веселу хлопчачу посмiшку. Але Торду було не до веселощiв. Його думки зосередилися на власнiй проблемi.
На песиковi була жовта жилетка. Така сама, як i у жiнки з висячими сережками. А на жилетцi було написано «Митна служба». Спанiель наближався i був уже за якихось п’ять метрiв вiд них.
Проблеми не мало бути. Їi не могло бути, бо наркотики були запакованi в презервативи, а потiм обгорнутi подвiйним шаром пакетiв для заморозки. Крiзь такий захист жодна молекула запаху не зможе пробитися. Тож посмiхайся. Розслабся й посмiхайся. Не надто слабо, але не надто й сильно. Торд повернув голову в бiк стюардеси так, немов ii щебетання вимагало вiд нього глибокоi зосередженостi думки.
– Перепрошую.
Вони вже пройшли повз собаку, i Торд, не зупиняючись, рушив собi далi.
– Перепрошую! – Цього разу голос прозвучав суворiше й рiзкiше.
Торд продовжував iти, не обертаючись. До дверей екiпажного центру залишалося менше десяти метрiв. А за ними – безпека. Десять крокiв. І вiн у безпецi.
– Перепрошую, пане!
Сiм крокiв.
– Гадаю, вона до тебе звертаеться, Торде.
– Що таке? – зупинився Торд. Змушений був зупинитися. І озирнутися зi здивуванням, котре, як вiн сподiвався, мало виглядати цiлком щирим. До них iшла жiнка в жовтому жилетi.
– Собака звернув на вас увагу.
– Та невже? – удавано здивувався Торд, поглянувши вниз на собаку. І подумав: «Як?!»
А песик теж уставився на нього, енергiйно вимахуючи хвостиком так, наче Торд був його новим приятелем, разом з яким можна було б залюбки погратися.
«Як же ж так? Подвiйний шар пакетiв для заморозки та презервативи. Як?!»
– Це означае, що нам треба вас перевiрити. Ходiмо, будь ласка, з нами.
В ii голосi й досi звучала ввiчливiсть, але жодного сумнiву в словах не чулося. І в цей момент вiн второпав – як. Картка посвiдчення особи у нього на грудях. Його рука мимовiльно сiпнулася до картки.
Кокаiн!
Вiн забув протерти картку пiсля того, коли востанне дiлив дози. Напевне, саме цьому пес i звернув на нього увагу.
Але на нiй лишилося хiба що кiлька крупинок, не бiльше, i вiн мiг легко вiдбрехатися, сказавши, що позичив свою картку комусь пiд час вечiрки. Зараз це – не найбiльша проблема. Найбiльша проблема – це сумка. Їi обшукають. Будучи пiлотом, вiн так часто вивчав i застосовував на практицi порядок дiй у надзвичайних ситуацiях, що ця процедура стала майже автоматичною. Звiсно, мета полягала в тiм, щоби навiть у тi моменти, коли пiлота охоплюе панiка, його мозок, за вiдсутностi iнших наказiв, автоматично видавав команду на виконання надзвичайноi процедури. Скiльки ж разiв вiн уявляв собi таку ситуацiю: представники митницi запрошують його пiти разом iз ними! Скiльки разiв мiркував, що в такому випадку вiн робитиме! Скiльки разiв прокручував усе це в своiй головi! Обернувшись до стюардеси, вiн зиркнув на бирку з ii iменем i мовив з винуватою посмiшкою:
