скачать книгу бесплатно
– Перина, – промовив вiн спокiйно, пiднявши один палець угору.
– Перина! – передражнила його жiнка. – Сам ти перина! Подiли лиш мiж нами оту перину, тодi скажеш – перина!
Дашкович задумався i згодом промовив: «Нехай буде вам обом по пiвтори подушки i по однiй половинi перини».
– Хiба ж пак подушки цифри? Хiба ж iх можна дiлить так? – промовила Степанида з серцем.
– А чом же й не можна? Хiба ж перина й подушка, хоч i реальнi самi по собi речi, не можуть бути iдеями, котрi можна мислить, дiлить й докупи складать?
– Бог зна що верзеш ти язиком!
– Яке бог зна що? Хiба ж не ви вдвох недавно склали з подушок i перини дуже цiкавий силогiзм?
– Кидайте ви вашi перини й подушки та ходiм обiдать, бо вже вечiр близько, – сказав Воздвиженський i вийшов з хати. За ним вийшов i Дашкович, а за ними мусили вийти й iх жiнки.
І знов стало тихо в Сухобрусових покоях. Знов смерть запанувала там, де недавно був гармидер i колотнеча. Курява, остання признака життя й ворушiння, вляглась; сонце освiтило червоним промiнням руiни Сухобрусового добра, а павуки знов забiгали по закутках. І смутно дивився праотець Ное з синами з картини на людську суету i кориснiсть, на руiни недавнечко помершоi навiки жизностi.
На другий день пiсля снiдання знов одчинились дверi у флiгель, знов увiйшли дочки й зятi. Воздвиженський так само держав у руцi великий листок, списаний навкруги, i писав значки карандашем над тими словами, котрi назначували роздiленi речi. Дашкович так само примостився на скриньцi, не стерши пороху. Сестри знов почали дiляницю й приступили до постелi. Перина, як на злiсть, лежала, як та гора! Здорова, повна дорогого та свiжого пуху, а подушки, що лежали нарiзно, були роздутi i такi повнi, неначе всерединi були напханi не пухом, а набитi питльованим борошном. Марта пiдняла одну подушку; подушка була легка, як пiр'iна! Степанида пiдняла другу подушку; подушка сама аж пiдскочила вгору, наче м'яч. Вони неначе дратували iх обох.
– Як же ми, сестро, подiлимось постiллю? – спитала Марта.
– Не знаю, сестро! Треба якось дiлиться, – одказала Степанида.
– Треба дiлиться, – машинально промовила Марта тi самi слова. – Бери-бо, сестро, двi подушки, а я вiзьму перину й подушку! – аж просила Марта.
– Нехай-бо вже, сестро, буде менi перина й подушка! – просила Степанида.
Воздвиженський слухав i бачив, що тому змаганню кiнця не буде, i сказав:
– Коли вже вам обом так трудно роздiлиться пуховиками, то ви зробiть так, як радив Василь Петрович. Бо що фiлософiя скаже, то проти того нема чого суперечить.
І вони розбили всю постiль пополовинi: перетягли шнурками перину й одну подушку й сокирою розрубали якраз пополовинi.
Роздiливши батькiвське добро, обидвi сестри посердились. Кожна з iх постерiгала, що багато дечого з батькiвського добра не прийшло до рук, що його нишком переполовинили. Сестри скоса дивились одна на одну й перестали ходить в гостi одна до одноi. Зате Дашкович i Воздвиженський не вважали на непомирливих своiх жiнок i жили в згодi так само, як i переднiше.
Дашкович все глибше закопувався в книжки. Для своiх унiверситетських лекцiй йому треба було дуже добре познайомиться з наукою. Вiн був цiкавий не до однiеi фiлософii, i другi науки звертали на себе його ввагу. В його шафах i на столах лежали товстi купи паперу, списанi його рукою.
Раз була чудова тепла година. Вечiр був такий пишний, сонце стояло на заходi таке червоне та ясне, повiтря було таке тихе й тепле, що весь Киiв, все мале й велике, бiдне й багате, висипало з домiв надвiр. Царський садок, шосе над Днiпром, гори – все те було засипано народом, котрий гуляв, балакав, веселився, роем вився по алеях садка, де грав оркестр. Воздвиженський ходив у садок, на гори i, вернувшись з гулянки, зайшов до Дашковича. Дашкович сидiв над нiмецькою книжкою i виписував деякi мiсця. Вiкна в його кабiнетi були позачинянi. В хатi тхнуло папером i книжками. Вся краса вечора, сонця, неба й Днiпра неначе була десь захована для його пiд землею.
– Чи вже ж ти оце сидиш в кабiнетi? – крикнув Воздвиженський i плеснув у долонi, вступаючи в хату.
– Адже бачиш! сиджу! – обiзвався Дашкович i засмiявся. Воздвиженський, не розумiючий його, здавався йому зовсiм смiшною людиною.
– Ти смiешся з мене, а я з тебе! – сказав Воздвиженський. – Та й я ж не романтик, не поклоняюсь квiточкам та пташечкам, але глянь, як здорово, як гарно надворi!
І Воздвиженський пхнув рукою одно вiкно й друге. Повiтря, свiже як лiс, здорове як степ, так i полилось по кабiнетi. В мертву хату влетiв шум, гам, розмова живих людей, ворушiння живого життя. Сонце падало на межигiрський бiр i заглянуло червоним, кров'яним промiнням в кабiнет, облило рожами утвори давнiх, померших фiлософiв Грецii й Германii. Блiде й схудле лице Дашковича помолодшало пiд тим лиснючим свiжим промiнням, навiть повеселiшало. Веселе сонце зiгнало густу тiнь дум з його поважного чола.
Дашкович заглянув у вiкно й промовив:
– І справдi, надворi гарно!
– Чом би пак тобi не пiти та не проходиться? І чого ти все човпеш, засиджуешся? І нащо ти мордуеш себе? Чи тобi не доволi того, що ти знаеш? Чи од тебе хто вимагае, щоб ти свiт вдивив своiми думками?
– Менi мало того, що я знаю… Менi треба бiльше! – сказав смутно Дашкович.
– І на бiсового батька все те тобi здалось? Бач, пообкладав себе усяковими книжками! Чого тут нема! – І Воздвиженський почав переглядать порозгортуванi на столах книжки. Там було багато усяких фiлософських, i слов'янофiльських – московських, i всяких книжок.
– І се, i те! І фiлософiя, i релiгiя, i народнi пiснi, i московськi писання, i украiнськi збiрники! І що ж оце за збiрники! І нащо вони тобi? Чи ти з цього хлiб iстимеш?
– Я, бач, задумав писати дещо свое… а тим часом складаю собi своi пересвiдчення, – промовив Дашкович несмiливо.
– Нащо тобi тi пересвiдчення? Чи ти з iх чоботи пошиеш, чи ти iх на грошi переведеш, чи ти iх з'iси, або вип'еш? – питав його Воздвиженський.
Дашкович мав його за легкодума i на його слова вважав, як на жарти.
– Степане Йвановичу! ти жартуеш… І ти ж належишся до категорii людей вчених. Ти ж професор!
– Я професор Божою милостю i волею начальства, але якби мене хто прив'язав вiрьовками до цього стола в такий вечiр, як оце сьогоднi, то я б зубами перегриз вiрьовки, а таки б не сидiв!
– Кому про що ходиться. Як до людини! А я сиджу, як бачиш, i складаю собi своi власнi пересвiдчення. І я, i ти, i всi ми живемо чужим розумом, жуемо чужi думки. Я хочу мать свiй погляд на все, свою фiлософiю, свiй свiтогляд.
– Ого-го! Отак нашi! Вдивляй свiт. Боже тобi поможи! Честь i слава Киеву й Днiпровi, коли об'явиться тутечки новий фiлософ! А менi здаеться, навiщо тобi крячкою сидiть, мордувать себе? Адже ж батько твiй прожив вiк без пересвiдченнiв, i я живу так само, i всi живуть так само. Одначе якось живемо, хвалить Бога, i земля нас держить.
– Що ж маемо робить, коли менi так забажалось.
– Знаеш що, Василю Петровичу! Чи не вичитав ти чого в фiлософii проти жiнок? Чи пам'ятаеш, як ми колись романтизували про наших будущих жiнок в братському садку, ще як вчились у школi? Чи такi ж вийшли голубки – нашi жiнки?
– Що не такi, то не такi! Але, мабуть, така вже доля фiлософiв, бо й Сократова жiнка не раз наминала йому боки.
– Нехай так! Ти фiлософ, але я! Нащо вже менi судилась така доля?
– Ти жартуеш i мене не розумiеш. Я навiть i не гадав про такi нiкчемнi речi. Я гадаю про вищий погляд на вищi iдеi. Я хочу виробить власний фiлософський свiтогляд.
– Так жiнки нашi вислизнуть з-пiд того високого погляду? – сказав Воздвиженський, смiючись. – Коли так, то шкода й заходу; ходiм лучче гулять та байдики бить.
– Тобi все жарти. Я хочу постерегти тi iдеi, якi колись виявляться в нашому плем'i i в твоему великоруському, коли вже вашi давнi царi встигли збудувать мiцне царство, – i переднiше в украiнському плем'i, а потiм iдеi миру слов'янського… Яка-то фiлософiя засвiтить на берегах Неви, Москви, Дунаю i на берегах Днiпра й Чорного моря?
– Ой-ой-ой! Нащо ж тобi вже тi слов'яни? Чуднi ви люди вдалися! Тут, голубчику, руськi солдати iстинно тi фiлософи! Тут москалики бiльше вартi, нiж всi вашi фiлософи од Фалеса й до Дашковича! Чи вже ж не краще за мiльйоном списiв сидiть нишком та хлiб жувать! А прийде час, то ми тих нiмчикiв пхиць у Атлантиду! А слов'яни… Ет! та що й казать! З iх в три днi можна поробить таких фiлософiв, як i я, як i ти! Коли тебе мордують такi iдеi, то ти, iй-богу, йди гулять, то краще зробиш!
Дашкович смiявсь, що Воздвиженський так химерно розв'язав його питання, котрi так довго турбували його душу.
– От такого фiлософа, як ти, я не знаходив ще нi в якiй книжцi!
– І якi то iдеi колись вилинуть з голов твоiх черкасцiв? – смiявся Воздвиженський.
– А може, й вилинуть. От подивись, якi чудовi пiснi украiнського народу позаписуванi оце недавно! От прочитай, коли ти зугарний! Яка висока поезiя!
Воздвиженський взяв у руки збiрник украiнських пiсень i почав читати голосно, дуже чудно й смiшно перевертаючи слова на руський лад. Його лоб зморщився. Було знать, що йому украiнське слово в книжках, в лiтературi дуже й дуже не подобалось! Вiн читав далi, i його брала злiсть.
– І пишуть же чортзна-що! І записують те, що треба б зовсiм скасувать, вигубити з корiнням i насiнням, – промовив Воздвиженський.
Його широке й плисковате лице почервонiло. Вiн схопився з мiсця, налапав цiлу коробочку сiрничкiв, тернув цiлою коробочкою об дверцi груби, другою рукою ухопив збiрник i вкинув у грубу, розгорнувши книжку й посипавши ii листки огняним дощем. Листки зашкварчали й спалахнули полум'ям. Дашкович не стерпiв, одняв од його книжку.
– Що це з тобою сталося?! – крикнув вiн.
– Повикидай собi, брате, оцi iдеi з голови! Дашкович не сердивсь i тiльки смiявсь: вiн знав Воздвиженського як профана, як людину, зовсiм не поважаючу науки й принципiв.
– Потривай же! Розкажу я твоiй жiнцi, що ти тут робиш якiсь чари, що ти хочеш спротивиться самому Богу!
При тих словах Воздвиженський вийшов з кабiнету i встрiв Степаниду.
– Степанидо Сидорiвно! Чи ви пак знаете, що там дiеться в тому кабiнетi? – сказав iй на вухо Воздвиженський.
– А що? – спитала вона, розтягнувши лице, й вирячила очi.
– Та то ваш чоловiк в себе, в кабiнетi, мабуть, робить якiсь чари. Таке, таке оце менi плескав, що я аж злякавсь! Каже, що й того нема на свiтi, й того нiколи не було. Перехрестiть лиш йому лоба та повезiть його в лавру та в пещери.
Воздвиженський мерщiй вибiг з покоiв, а Степанида прожогом побiгла в кабiнет до Дашковича.
– Василю Петровичу! Що тут у тебе дiеться? Що ти тут робиш, запершись з цими книжками?
– Адже бачиш! Читаю.
– А це що? – промовила вона, кинувшись до обсмаленоi книжки.
– Книжка! хiба не бачиш?
– А чого ж вона обсмалена?
– А тим, що Степан Іванович обсмалив ii, жартуючи.
– Щось воно та не так… Чого ж це в тебе в горницi тхне смалятиною?
– Бо навiжений Воздвиженський смалив книжку.
– Та нащо ж ви тут ii смалили?
– Оце! нащо та нащо? Причепилась причепа! На те, що треба було! – сказав Дашкович, аби одчепиться од неi.
– Гляди лишень! Чи це в тебе в кабiнетi й образа нема? – сказала Степанида, оглядаючи стiни.
– Нема, бо ти не почепила.
– Бо ти не сказав! Мабуть, тобi не дуже його й треба, Василю! ти з великого розуму та в голову заходиш! Тi фiлософськi книжки не доведуть тебе до пуття. Чи молишся пак ти Богу? Скажи менi по правдi, ти хочеш запагубить себе, чи що?
– Молюсь, а тобi навiщо? Тебе я не запагублю ж!
– Та я так собi спитала… Завтра я поiду в лавру в пещери; Їдь i ти зо мною, прошу тебе!
– Їдь сама! Чого я поiду. Хiба на Подолi нема церков та чудовноi iкони?
– Бач! Я й кажу, що так! Я доти не буду спокiйна, доки не побачу, що ти молишся Богу.
– То ходiм завтра до Братства. Про мене, подивись, як я буду молиться.
І на другий день Дашкович мусив проводить ii на ранню службу в Братствi, де була повнiсiнька церква прочан з сiл. Вiн приклався до чудовноi iкони i тим заспокоiв свою жiнку. Вона на своi очi бачила, як фiлософ хрестивсь, моливсь, цiлував чудовну iкону Богородицi.
– Це тобi наговорив на мене Воздвиженський? Еге, так? – казав Дашкович. – А сказать по правдi, сам Воздвиженський навряд чи вiруе в Бога, хоч колись i моливсь Богу серед ночi. Ти присiкайся лишень добре до його.
В Степаниди Сидорiвни почало болiть серце i за родичем. Як вона не сердилась на сестру, одначе дiло здалось для неi таким великим, що вона не втерпiла й побiгла до сестри, бажаючи спасти од вiчного вогню Воздвиженського душу.
– Здорова була, сестро! – сказала вона, вбiгаючи до сестри в горницю.
– Здорова була, сестро! – обiзвалась до неi Марта, роблячи якесь дiло й ледве повертаючи до неi голову.
– Вже чи сердься, чи не сердься, а я мусила прийти до тебе, бо нашi вченi чоловiки з великого розуму та в голову заходять.
– Та мiй не дуже-то вчений! Йому нiкуди заходить. Може, то твiй великорозумний заходить за розум! – сказала Марта.
– І мiй, i твiй! Обох я застала в кабiнетi… Чогось змагались, порозкидали книжки, навiщось палили якусь книжку… Щось у тiй книжцi та недобре написано, коли вони наважились потаенцi спалить ii в грубi, так, щоб i ми не бачили.
Марта насторочила вуха й почала ласкавiше слухать сестрину розмову.
– Може, вони що погане задумали, щось недобре писали… Бо тi вченi люди тепер часом i справдi за розум заходять, – промовила Марта й попросила сестру сiсти. – Борони Боже чого! Часом воно виявиться! Чи не знаеш, сестро, що вони там писали й палили? Може, що проти губернатора або…
– Якби пак проти когось! А то проти Бога! – сливе нишком сказала Степанида, озираючись до дверей.
– Ох, менi лихо! – аж плеснула в долонi Марта Сидорiвна.
– Чи молиться пак Богу твiй чоловiк? Чи ходить до церкви? – питала Степанида Сидорiвна.
– Щось не бачила, щоб вiн коли молився… а молитовника в його… й заводу нема! Хiба напам'ять.
– Еге! напам'ять! Я свого насилу, аж сливе через силу помолила, водила до чудовноi iкони… Тiльки, сестро, нiкому не кажи. Повези лишень, сестро, свого в лавру та в пещери!
Сестри розпрощались i нiби навiть помирились, переляканi страшним лiбералiзмом своiх чоловiкiв.
Тiльки що Воздвиженський переступив через порiг, як Марта глянула на його невеселими очима. Вiн одразу почутив кругом неi страшне полум'я, вже йому вiдоме.
– Скажи менi, на милость Божу, що ви там з Дашковичем пишете таке страшне, що аж треба було палить в грубi? Чи ви молоденькi, чи вам i досi в головi грае? Та в вас жiнки, та в вас же купа дiтей! Борони Боже якоi напастi! Та тодi ж ми пропащi з дiтьми. Воздвиженський стояв i дивився на неi.
– Де це ти наглядiла таких пропащих людей? Слава Богу, всi сидимо дома й хлiб жуемо. Що це ти верзеш?
– Ти сам верзеш! Що ви палили в грубi з Дашковичем? – присiкалась до його жiнка.
– Украiнськi пiснi.
– Та не дури мене, бо я ще не зовсiм дурна! Сухобрусiв не було дурних нi в Киевi, нi поза Киевом.
