скачать книгу бесплатно
– Про мене, оддаймо!
І вони разом, неначе змовившись, пiшли в своi кiмнати й вернулись до зали, держачи в руках капшуки з грiшми.
– Ого! та й ти чимало зiбрала з свого хазяйства! – сказав Воздвиженський, трясучи Мартиним скарбом.
– Ого! та й ти, бачу, не все програв у карти! – весело сказала Марта, пiдiймаючи рукою добрий капшук з грiшми. І вони посiдали любенько вкупцi та й почали лiчить грошi. Полiчили вони всi грошi. Грошей було чимало. Вони обое були дуже радi одно одному i, налiчивши чималу суму, зовсiм помирились того вечора.
– Завтра я сама одвезу грошi до банку, – сказала Марта.
– Про мене, й одвези! – одказав iй Воздвиженський, оддавши iй до рук всю суму.
– Яка шкода, що купецтво зовсiм занедбаеться в нашiй фамiлii, як помре наш старий батько! – сказала Марта.
– А справдi, велика шкода! Крамарство кориснiше, нiж наша наука. Як я завидую, як побачу купчикiв за прилавком в магазинi! В мене аж руки сверблять, щоб розгортувать крам та мiрять матерii аршином.
І Воздвиженський обперся обома руками об стiл, як роблять купцi за прилавком, почав мiрять аршином матерii на повiтрi. Всi його манери, весь його хист був щиро купецький, неначе вiн стояв i справдi в магазинi та мiряв аршином матерii.
– Правда, Марто Сидорiвно, ми тiльки дурнiсiнько сердились?
– А правда, Степане Івановичу! І чого нам свариться! І нащо нам те здалося! А яка це притичина для миру й спокою в нашiй хатi.
Самi руки Мартинi налапали гiтару. Вона взяла й почала натягувать струни й направлять гiтару. Самi пальцi почали брати веселi акорди, i незабаром гiтара задзвенiла в Мартиних руках, аж стiл затрусивсь. Воздвиженський слухав з великою охотою й почав пiдтягувать голосом.
– Заспiвай, жiнко, якоi-небудь! Давай на радощах згадаемо давнину!
Марта почала спiвать: «Катя в рощице гуляла». Їi голос, високий та дзвiнкий на високих нотах, вже трохи хрипiв на низьких, неначе розколота посуда. Дуже радий мировi, Воздвиженський ходив по хатi, позакладавши руки в кишенi, й спiвав чудовим, дзвiнким басом. Пiснею скiнчилась мiж ними незгода, i настала в хатi мирнота на довгий час.
– Може, запросимо на цьому тижнi ректора й архiмандритiв? – питала Марта. – До того часу слуги будуть вольнi.
– А коли ти того хочеш, то й покличмо!
– Бо тодi якось зовсiм не випадало! Такий був час… зовсiм недобрий…
– Еге! зовсiм тодi не випадало! – сказав Воздвиженський та й замовк.
І довго вони балакали, грали й спiвали. Марта не втерпiла i того ж таки вечора побiгла до сестри.
– Сестро! чи ти пак знаеш, що мiй Степан Іванович став зовсiм iнший?
– Невже! – сказала Степанида.
– Атож! Тепер зо мною вже й радиться, й грошi дав менi до рук. Завтра одвезу в банк. А твiй як?
– А мiй такий, як i був… Як почав раз дiлиться зо мною своiми мислями та думками, як почав читати якогось фiлософа, то я трохи не заснула. Все сидить, i од стола трудно його одтягти, а грошi десь ховае, i добре ховае од мене, i дае видавцем, як треба. Як же ти свого загнуздала? Порадь мене, як рiдна мати!
– Ой сестрице! набралась я мороки, а таки на своему постановила. Я йому виварила воду раз i другий! Тепер мене слухатиме й поважатиме. Причепись i ти до свого, та причепись добре!
Марта розказала, як вона виварила воду Воздвиженському i як з ним погодилась.
– Треба й на свого фiлософа тупнуть раз та другий! – сказала Степанида. – А то й мiй вдався трохи скупий. На фiлософськi книжки то й грошi е, а як для мене, то й нема! Пiду оце таки зараз до його!
При тих словах вона пiшла в кабiнет до Дашковича. Дашкович сидiв над нiмецькою книжкою, наморщивши лоба. Степанида прожогом вбiгла в кабiнет.
– І скажи ти менi, на милость Бога! Чи е в свiтi така безщасна жiнка, як я? – так почала Степанида Сидорiвна.
Дашкович пiдвiв голову й дивився переляканими очима на свою жiнку, витрiщивши на неi очi.
– Що з тобою сталось? – спитав вiн ii.
– Що зо мною сталось… Я вже не кажу про те, що ти покинув мене задля оцих книжок, що ти слова зо мною не промовиш та все човпеш, що ти зав'язав менi свiт. Чи так же бувае в других людей? Чи так же живуть Воздвиженськi?
– А як же живуть Воздвиженськi? – спитав вiн у жiнки.
– Вони не марнують грошей на не знати якi фiлософськi книжки. Та в нас же сiм'я! Чи вже ж ти даси в придане дочцi оцей фiлософський хмиз? А Воздвиженськi сьогоднi одвезли вже грошi в банк. Сестра насправляла собi модноi одежi. А ти про мене, молоду, не дбаеш; i сам не вбираешся по-людськiй, i мене водиш, як бог зна кого! І бог зна, де ти тi грошi дiваеш? Хiба ж я за те знаю? Га? Скажи? Скажи?
Дашкович схопився, висунув з стола шухляду з асигнацiями й сунув в руки жiнцi.
– На, голубко, тобi грошi! Накупи, про мене, золотих колоскiв i рож, скiльки хочеш, та дай менi спокiй, – сказав вiн i сiв знов за стiл.
Степанида побiгла з кабiнету до сестри лiчить грошi.
– А бач! – сказала iй Марта.
– Бачу! – промовила до неi Степанида.
І Дашкович згадав свiй давнiй сон про голубку…
?
Тим часом Сухобрус старiвся i впадав у мiстицизм. Вiн дуже часто почав iздить в лавру, часто ходив в пещери, кожного ранку ходив знаменуваться до Братськоi чудовноi iкони Богородицi i натщесерце в недiлi i в празники пив почаiвську свячену воду. Вiн мав багацько знайомих ченцiв у лаврi i на пещерах, заходив до iх в келii, сповiдався, любив розмовлять з ними про святе, сидячи в садку пiд деревом на печерських горах. В його флiгель все частiше навiдувались сивi ченцi, русявi й чорнявi молодi послушники. Дочки й зятi бачили те й страхались тих ченцiв, щоб вони не порозносили дечого з флiгеля на монастир… Сухобрус часто справляв у себе панахиди i все глибше та глибше зачитувався в «Житiя святих».
Раз, начитавшись про спокусу од бiсiв, Сухобрус лiг спати й прокинувся опiвночi дуже переляканий. Тiльки що вiн заплющив очi, а йому уявилось, що хата освiтилась, як блискавкою. Вдарив страшний грiм, i раптом одчинились дверi i всi вiкна, неначе якоюсь невидимою силою. В одчиненi дверi вступив якийсь святий, а за ним янголи. Вiн очмарiв з дива. Коли придивиться вiн, аж у того святого курячi ноги, а в янголiв крила, наче в кажанкiв, ще й у всiх ззаду тяглися довгi хвости. Оглянувся вiн на вiкна, аж туди заглядали престрашнi голови: цапинi, i курячi, й собачi, та всi з цапиними бородами i в нiмецьких ярмулочках. Ще дужче гуркотiв грiм, i всi чорти поперекидались панками з хвостиками й рiжками i почали стрибать навкруги Сухобруса. Дiдьки пищали, вищали, висолоплювали язики, вищиряли зуби, клацали зубами, наче вовки, а навпiсля кинулись на Сухобруса й почали його душити.
Прокинувся вiн блiдий як смерть. Пiт лився з його лоба. Вiн був такий втомлений, нiби й справдi гацав по хатi з тими дiдьками. Спросоння вiн так голосно закричав, що побудив слуг. Наймички вбiгли з свiтлом i почали з переляку хреститься. Сухобрус трусився, неначе його трясла пропасниця. Йому принесли почаiвськоi води; вiн напився, помазав собi очi й груди i почав молиться та хрестить вiкна й дверi. Одна наймичка побiгла й збудила Воздвиженського; вiн прибiг i почав заспокоювать Сухобруса.
Од того часу Сухобрус боявся сам спать i клав у своiй кiмнатi одного прикажчика. Зятi й дочки, порадившись, задумали викрасти од Сухобруса всi книжки.
Тiльки що Сухобрус пiшов до крамниць, Марта й Степанида прийшли у флiгель i познаходили прездоровi книжки «Житiй» та «Патерика». Напнувши на плечi бурнуси, вони позабирали тi книжки пiд пахви й винесли з хати, так що й наймички навiть того не бачили. Вони ледве дотаскали iх до дому Воздвиженського й сховали в скриню на самiсiньке дно.
Вже не швидко оглядiвся Сухобрус за книжками. Пiсля того страшного сну вiн був втратив смак до iх, але якось зоглядiвся – i не знайшов книжок. Вiн почав питать в наймичок, в прикажчикiв, але тi одмахувались руками: казали, що тi книжки iм зовсiм нi для чого не потрiбнi. На зятiв, на ченцiв вiн не мiг i подумать i впевнився, що хтось чи вдень, чи вночi улiз у вiкно i покрав усi книжки.
Сухобрус усе ходив та бiдкався, аж дочкам було його шкода. Воздвиженський постерiг, яку вартiсть мали тi книжки для Сухобруса. Взявши одну книжку «Житiй», вiн пiшов до Сухобруса в флiгель.
– Тату! чи ви бачите, що я достав? – сказав Воздвиженський, показуючи йому книжку обiруч.
– Голубчику! Степане Івановичу! І де це ви ii достали? До смертi буду молиться за вас Богу!
– Купив на точку! Мабуть, ii продав той, хто вкрав у вас.
– Буду ж я кожного ранку забiгать на точок, може, й iншi книжки набачу.
– Не бiгайте, тату! Нехай вже я сам бiгатиму молодшими ногами.
– Спасибi вам, дай вам Боже здоров'ячка! – говорив Сухобрус, обнiмаючи його й цiлуючи.
«Добре дiло йде! – подумав Воздвиженський. – Може, старий одпише флiгель менi одному…»
– Степане Івановичу, найму за вас акафiст Братськiй Богородицi.
– Про мене, тату, наймiть, тiльки не дуже лиш читайте цi книжки, бо знов снитимуться янголи з пазурами.
– Еге! смiйтесь, смiйтесь! Ви добре знаете, що не до кожного дiдьки приступають… Бо не кожного Бог благословить… Хто недобре робить, до того, певно, вже й дiдькам не треба приступать.
Сухобрус своi сни вважав за милость Божу й думав, що то вiн вже присвятився. Вiн почав ще частiше iздить в лавру; ще бiльше ченцiв i слимакiв приходило до його в гостi.
Тим часом Воздвиженський радився з Мартою, що було б дуже добре, якби батько одписав на iх самих флiгель. Марта почала пiдлещуваться до батька, дуже часто бiгала до флiгеля i таки не втерпiла: попросила одписать флiгель iм самим. Батько вволив ii волю: одписав в духовницi Воздвиженському флiгель, а все, що було в флiгелi, i всi грошi, якi мав, вiн звелiв роздiлить пополовинi.
Вже Сухобрус часто думав про свою смерть. Трохи не кожного мiсяця вiн готувався до смертi, говiв, сповiдався, наймав акафiсти, подавав на часточку, роздавав милостину старцям i часто годував i напував ченцiв та послушникiв. Вiн так вiрив у свою добрiсть, у свою чистоту, що як заслаб, то спокiйно дожидав смертi. Всi його думки давно покинули землю. В останнiй час вiн линув думкою вже на тiм свiтi, десь в безкрайньому небi. В неясних, в розлитих формах йому з'являвся той свiт, нiби безкрае, глибоке, сине небо, де нiби плавали цiлi полки прозорих янголiв у легеньких ясно-рожевих, золотих i зелених убраннях, – де на чорних хмарах стояли дiдьки на митарствах. Митарства здавались йому якимись полiцейськими конторами, повними рогатих i хвостатих дiдькiв. В надзвичайнiй красi з'являвся йому рай з якоюсь брамою з щирого золота й срiбла, обсипаною дорогими камiнцями, а за тiею брамою вiн неначе бачив якийсь пишний садок з надзвичайним деревом i овощами, з райськими птицями, з зеленими левадами, де текли рiки з кришталю в золотих та срiбних берегах. Вiн неначе вже бачив золотий престол на хмарах над тим чарiвничим садком, а од того престолу, наче од сонця, лився свiт, як од тисячi сонцiв. Як той пишний сон, що часом зоставляе в душi справдiшне почування, навiть пiсля того, як людина прокинеться, той чарiвничий рай манив його до себе якимись надзвичайно солодкими пахощами, надзвичайною гармонiею музики, святих пiсень, шуму кришталевих рiк. Сухобрус заслаб, а те дивне диво втишувало його муки, не виходило в його з голови, з серця. Почались передсмертнi муки, i душа його стривожилась. Вiн усе брав за руки то дочок, то зятiв, неначе боявся випустить чужу руку, неначе шукав чиеiсь помочi. Вiн усе просив позаслонять вiкна. Його голова все одверталась до стiни. Зятi й дочки не одступали од його, поки вiн i вмер.
Поховали дiти батька та й недовго журились. Дочки трохи поплакали, але швидко втерли очi й забули про його. Зятi таки зовсiм не тужили. А тим часом дiти заспiвали iншоi пiснi, як настав час дiлиться батькiвськими спадками. Ця дiляниця вийшла трохи чудна.
В залi Воздвиженського зiбрались зятi й дочки i прочитали батькiвську духовницю. Все було гаразд, доки не дочитались до флiгеля. Тiльки що Воздвиженський прочитав, що флiгель оддаеться самим Воздвиженським, як Степанида зблiдла, трохи не зомлiла i насилу опам'яталась.
– То це так, сестро? – промовила Степанида до Марта. – То це така твоя добрiсть? То це ти так направила ще за живоття небiжчика нашого батька, царство йому небесне, вiчний покiй! Я не знала, що так буде.
– Сестро! чим же я тут винна? Така була воля нашого батька ще за його живоття, вiчний покiй його душi! Я тут i сном i духом невинна.
– Не знаю, хто й винен. Хiба стiни та вiкна виннi. Воно пак добре ближче жити, частiше до батька ходить, пiддобрюваться, пiдлещуваться, – говорила Степанида Сидорiвна, похиливши голову.
– Може, хто пiддобрювавсь i пiдлещувавсь, тiльки не я. Чим же я винна, коли Бог навiв нашого батька, царство йому небесне, на таку путь, на таку думку.
– Навiв Бог на таку думку, якоi треба було Воздвиженським, а не на думку Дашковичiв.
– Я не знаю, як воно буде. Я не пристаю на це. Все пополовинi, та й годi! І дiм нехай буде пополовинi! – сказала Степанида, махнувши рукою i пiднявши голос з останньою фразою.
– Так, сестро, буде, як хотiв наш батько, легко йому лежать i землю держати! Дiм буде наш, бо й стоiть на нашому подвiр'i.
– А я кажу, що не ваш!
– А я кажу, що наш!
– А я-бо кажу, що не ваш! – крикнула зопалу Степанида, неначе од тих слiв так би i сталось, як вона скаже. – То надаремна рiч. В духовницi не так написано. А рештою подiлимось, як в духовницi написано. Я на те пристаю.
– Ще й на те, сестро, не приставай!
– Бо пристаю! Що правда, то не грiх!
– Була колись правда, та заiржавiла.
– Годi тобi домагаться, бо нiчого не поможеться, коли в духовницi так написано, – обiзвався Дашкович, – що ж маемо дiяти, коли так розпорядився небiжчик. Маемо собi опрiчне житло, та й житимемо якось.
– Розпорядились живi, а не мертвi, – сказала Степанида й вийшла з хати. За нею вийшов i Дашкович.
Як не сердилась Степанида на Воздвиженських, одначе треба було мириться з ними, бо ще не було роздiлене мiж ними батькiвське добро.
Колись свiтлий, чистий, веселий Сухобрусiв флiгель був тепер закиданий, наче хамлом. Все добро, що було сховане в скринi, в кiмнатi, в пекарнi, в хижцi, в коморi, навiть на горищi, – все те було знесене в залу й кiмнату, все те було кинуте й валялося жужмом, купами по столах, на пiдлозi, по вiкнах. В одному кутку лежали пуховi подушки й перина, на столах i на вiкнах стояли купи тарiлок i всякого посуду. Де колись на вiкнах стояли вазони з квiтками, там тепер стояли горшки, каструлi, лежали сковороди. На стiнах стирчали цвяшки, де колись висiли картини й образи. Павуки встигли вже позасновувать усi кутки, перекидаючи павутиння на цвяхи, навiть на розкиданий посуд. Не стало хазяiна в оселi, i почала панувать за його слiдом пустиня. Мишi бiгали по помостi, а мухи покинули хати i своiм гудiнням не ворушили мертвоi тишi. Все натякало на смерть, скрiзь зник дух живоття. Тiльки велика картина Ноя з синами стояла на перинi i своiм стародавнiм сюжетом ще бiльше натякала на смерть i спустошення.
На те кладовище, в ту не кiмнату, а нiби в комору, що так недавно була свiтла й очепурена, ввiйшли Сухобрусовi зятi й дочки. Воздвиженський держав у руцi цiлий листок паперу, навкруги списаний; там були записанi всi небiжчиковi речi. Зятi й дочки почали дiлиться. Найбiльше завзяття показувала Марта. Дашкович примостився на скриньцi, згорнув руки й довго дивився на дам, котрi бiгали по хатах, пiдiймали дещо з пiдлоги, говорили, кричали й махали руками.
Вже сонце високо пiднялося над киiвськими горами, а вони все дiлились; вже минув час обiду, а вони все дiлились та дiлились. Воздвиженський спочатку вмикувався в цю справу, але швидко втомився й сiв собi на скриньцi поплiч з Дашковичем. Дашкович думав, думав та пiд шум i лепетiння жiноче зовсiм задумався i перелетiв думкою в трансцендентальний свiт фiлософii. Вже сонце пiшло за киiвськi гори на захiд, а невтомленнi сестри все гомонiли, сперечались та все дiлились.
– Киньмо та ходiм обiдать! Нехай йому нечистий! – крикнув Воздвиженський i вже хотiв вийти з хати.
– Потривай трошки! ще й зосталось тiльки, що подушки та перина, – промовила Марта.
– Дiлiться вже до кiнця; дiлiться та кiнчайте сьогоднi, бо завтра я сюди вже не прийду: так обридло, – сказав Воздвиженський i знов сiв на скриньцi.
Марта i Степанида приступили до подушок i почали iх ворушить. По хатi пiшла страшна суха курява, наче густий дим валував клубками, пiдiймаючись проти сонця.
Всi закашляли й затулили носи.
– Як же ми теперечки подiлимо постiль? – спитала Марта.
– А так подiлимо! – одказала Степанида. – Ти, сестро, вiзьмеш перину, а я вiзьму три подушки.
– Е, нi! потривай! Так, сестро, буде недобре! – сказала Марта. – Коли менi припадае перина, то нехай же буде моя й одна подушка.
– Е, нi, сестро! Для тебе вже буде занадто, а для мене буде кривдно! – сказала Степанида.
Подушка й перина були дуже гарнi й великi, ще й до того з чистого м'якого пуху. А обидвi сестри дуже любили гарну постiль i м'якi подушки.
– То як же це воно буде? – спитала знов Марта.
– А так буде, як я кажу, – промовила Степанида. – Ти, сестро, бери двi подушки, а я вiзьму одну подушку й перину.
– Нехай-бо не так буде! Лучче ти, сестро, вiзьми двi подушки, а я вiзьму одну подушку й перину, – сказала Марта.
– Сестро! грiх тобi Бога гнiвить i мене кривдить. Ти взяла флiгель, ще й перину хочеш загарбать, – сказала сердито Степанида.
– Сестро! сама ти гнiвиш Бога й тривожиш батькiвськi кiстки! Чи то ж я узяла флiгель? Хiба ж не батько-небiж-чик, царство йому небесне, одписав менi його? – сказала Марта.
– Годi тобi, Марто, сперечаться та все на батька звертать! Може, скажеш, що й перину одписав тобi батько? – промовила з запалом Степанида.
– То як же воно оце буде? – сказала Марта. – Або ти бери двi подушки, а я вiзьму перину з подушкою, або я вiзьму перину з подушкою, а ти бери двi подушки, – промовила Марта, не постерiгаючи помилки свого язика.
Дашкович пiдвiв голову, почувши такий надзвичайний рогатий силогiзм, якого навiть не вигадала Давня Грецiя. Його дуже це вразило, i вiн почав гадать та мiркувать, по якiй-то формi стулила Марта таку штуку.
– Або ти, тату, iдь у лiс, а я зостанусь дома, або я, тату, зостанусь дома, а ти iдь у лiс, – сказала Степанида. – Та чого ти сидиш та думаеш? – гукнула вона на Дашковича. – Ми самi морочимось, а тобi й гадки нема! – І Степанида потягла Дашковича до перини. – Дивись! Що це? – спитала вона його.
