скачать книгу бесплатно
– Тямиш ти! – i з тим словом Степанида надiла перед дзеркалом той убiр, що незвичайно гарно приставав iй до лиця.
– А що? бачиш?
– Бачу! – обiзвався Дашкович, знехотя задивляючись на свою гарну жiнку, котра з золотими колосками на головi чогось пригадувала йому ерусалимлянку, невiсту «Пiснi над пiснями».
– Ой ви, дочки Єви! – сказав Дашкович, зiтхнувши й обертаючи очi на Канта. Невiдомо, чи йому було шкода Канта, чи грошей.
– Щоб менi купив зараз такi золотi колоски! Чуеш? Давай грошi, та ще й зараз, бо не видержу!
І фiлософ мусив кидать Канта; вiн довго й не сперечавсь, потерся, пом'явся та й мусив доставать грошi. Жiнка побiгла до магазину за золотими колосками, а Дашкович хотiв читати Канта, але в його в очах манячили золотi колоски, а пiд тими колосками чорнi коси, а пiд кiсьми чорнi брови й очi жiнчинi. Вiн спробував писать лекцii i замiсть Канта втирив – Степанида, засмiявся сам до себе та й покинув роботу.
Справившись в магазинах, Марта вернулась додому й застала там чоловiка. Вона сховала всi своi закупки, не похвалившись навiть перед ним.
– Хоч покажи, чого накупила, – сказав до неi Воздвиженський.
– Нехай iншим часом. Як уберусь, то й побачиш! Ти не дуже квапишся показувать менi, що купуеш, розказувать менi, що робиш, – одказала йому Марта Сидорiвна, вештаючись по хатi й не дивлячись на його.
Воздвиженський вгадав, що не вдоволив ii, одначе все-таки сподiвався од неi ласки й сякоi-такоi дяки.
– Марто Сидорiвно! я оце думаю покликать до себе сьогоднi ректора, iнспектора, деяких архiмандритiв i професорiв.
– Ти думаеш, а я не думаю, – тихо обiзвалась Марта.
– Чом же ти не думаеш?
– Тим не думаю, що сьогоднi й сама не маю часу, i слуги не гулящi. Нехай лишень переднiше впораються.
Воздвиженський постерiг, що не вблагав своеi жiнки. Йому стало прикро й досадно. Злiсть пiдступила йому пiд саме горло.
– Марто Сидорiвно! – крикнув вiн. – Я велю… я попрошу на сьогоднi гостей!
– Степане Йвановичу! я не велю! Не проси на сьогоднi тих ченцiв, бо я не буду коло iх панькаться. Нап'ються чаю та й додому поiдуть! – Марта промовила цi слова, дивлячись вбiк, зумисне одвертаючи очi од чоловiка. Вона хотiла тим показать, що мае його слова нi за що.
– Клопiт менi з тобою! Я не звик до такого тону! Я не хочу чуть од тебе такого тону! Я не хочу слухать од своеi жiнки нiчого такого!
– Коли не хочеш слухать, то позатикай вуха! – сказала Марта, подивившись йому бистро в вiчi, i так задзигорiла язиком, що вiн ледве встиг розiбрать тi слова.
Воздвиженський побачив, що вести далi дiло було б i недобре, та й надаремно.
Марта довго терпiла, як Воздвиженський обходився з нею, вважав ii за нижчу од себе, нiколи не радився з нею, робив по-своему все, нiколи й слова не сказавши про те своiй жiнцi. Горда, розумна й завзятуща, як щира украiнка, Марта зовсiм не була зугарна по своiй вдачi кориться деспотизмовi чоловiка, а навпаки, iй бажалось всiм правувать в домi i в хазяйствi. Воздвиженський вивiз з Тули зовсiм iнший погляд загалом на всiх жiнок. Мартина енергiя й злiсть зовсiм збили його з пантелику. Воздвиженському заманулось зломить ii: вiн попросив до себе того ж таки вечора ректора, iнспектора й ще кiлька архiмандритiв, котрi колись могли стать йому в пригодi.
Того ж вечора пiдкотила пiд дiм Воздвиженських одна й друга карета. Звiдтiль вилiзли архiмандрити з хрестами на шиях, в дорогих шовкових та оксамитових рясах. Вони придержували бороди й хрести на грудях лiвими руками, як-то придержують сiльськi молодицi намисто з дукачами, нахиляючись часом низько. Архiмандрити ввiйшли в залу Воздвиженського, всi гладкi, червонолицi, причесанi, облитi пахощами. Вся зала сповнилась неначе ароматами Лiвану й Аравii.
Вони сподiвалися встрiнути в гостях багато прекрасного полу. У ректора коси були позакручуванi в дрiбнi локони. Архiмандрити посiдали в фотелях, на диванi i заговорили енергiчними, зовсiм не аскетичними голосами. Деякi весело i дуже голосно реготались, ждучи гарних дам i столiв, заставлених всякими напитками й наiдками. Воздвиженський вертiвся коло iх, присiдав коло ректора та все поглядав на дверi. Марта не виходила. Горнична внесла тiльки чай i до чаю не дуже празникову паляницю.
Воздвиженський пiшов в жiнчину кiмнату. Марта, блiда як стiна, поралась коло самовара й бистро зирнула на його своiми великими очима.
– Та вийди, будь ласка, до гостей!..
– Не вийду! – тихо промовила вона, бо здержувала голос. Їi лице одразу налилось кров'ю. Великi очi блищали. Од неi аж пашiло вогнем! Здаеться, нiби вона вся стояла в полум'i з головою.
Воздвиженський почутив те полум'я в кожному пружку ii лиця, в кожнiй фалдi ii одежi. Вся його енергiя хто його зна де й дiлась; вiн побачив, що шкода й заходу, i мовчки вийшов з кiмнати, куди долiтав регiт товстих i веселих архiмандричих голосiв.
– Йди сам, регочись там з ними! – промовила Марта йому навздогiнцi.
Воздвиженський вийшов до гостей як опарений. Вiн хотiв розмовлять, але слова зникали з його пам'ятi, десь зслизали з язика.
Архiмандрити випили чай, пореготались, потiм заскучали. Гостей бiльше не приходило, бо Марта навiть не просила Дашковичiв. Воздвиженський просив вибачать за свою не зовсiм здорову жiнку, i архiмандрити встали мовчки й невесело попрощались з хазяiном.
Воздвиженському було сором. Йому хотiлось пiти й сказать докiр жiнцi, та вiн тепер ii постерiг… Вiн ходив по залi, терся коло порога, та боявся переступить. Кiлька разiв вiн уже пiдiймав на порiг ногу, але все неначе з-пiд порога вискакувало полум'я й пекло йому ногу.
Вiн таки перемiг себе i вступив в жiнчину кiмнату. Од моральноi втоми вiн не змiг стоять i спустився на стiлець. Глянув вiн на Марту, кругом неi пашiло таке саме полум'я, як i недавно перед тим.
– Наробила ж ти менi сорому! – сказав Воздвиженський, i в голосi його задзвенiла жалiсть; його голос був якийсь прохаючий, багато м'якiший.
Марта зараз постерегла ту змiну, i полум'я кругом неi поменшало.
– Не бiйся! Попросимо iншим часом, то й приiдуть, i нап'ються, й наiдяться.
– Як же я буду пiсля цього дивиться iм в очi?
– Прямiсiнько й простiсiнько; подивився в очi, та й годi.
– Добре тобi таке казать отутечки в хатi. Але стань ти на мое мiсце!
– Хто його зна, яке там твое мiсце! Живу з тобою в парi, а од тебе не чула про твое мiсце.
Мартин голос затремтiв, але дуже-дуже легенько.
– Скiльки живу з тобою, я не чула од тебе, яке ти мiсце займаеш, i скiльки грошей достаеш, i де iх дiваеш. Я тiльки од людей перечула, що ти там десь i правуеш, i редактором.
В словах ii почувся докiр, але голос став тихий, звичайний. Вона почувала, що вже зiгнала злiсть, провчила чоловiка.
– Яка ти чудна! Хiба ж тобi не все одно, чи я там редактор, чи економ.
– Ти чудний, а не я чудна! А якби ти завтра став старцем-прохачем? Чи скажеш, що менi було б усе одно?
– А менi здаеться, що моi дiла зовсiм тобi не потрiбнi й не цiкавi для тебе.
– А менi здаеться зовсiм iнакше! Якби ти був добрий, ти б менi усе розказав, ти б у мене попросив у всьому поради… Ти б менi розказав хоч з самоi цiкавостi!.. А то ти ховаешся од мене, мовчиш, маеш мене за наймичку, чи що, не варту вваги й поради. Чи я знаю, що ти заробляеш? Чи я знаю, де ти все те дiваеш? Чи ховаеш його дiтям, чи гайнуеш, пускаеш на вiтер? Так недобре робить, хоч ти людина вчена, а мене маеш за темну купчиху… Та потривай! І я не така темна, як тобi здаеться!
Цi останнi слова вона знов вимовила з злiстю, i вогонь знов купиною схопився кругом неi. Завзяття знов блиснуло блиском з ii темних очей.
Воздвиженський вже був роззявив рота, щоб обороняться, але, почувши те полум'я, знов стулив його. Язик сам прилип до пiднебiння.
– Ой ти, Боже мiй! – крикнув Воздвиженський i схопився з мiсця. – До цього часу жiнка була як жiнка! Скажи ти менi, що з тобою сталося? – спитав вiн у Марти, згорнувши руки й дивлячись iй у вiчi.
Марта навiть не глянула на його й поралась коло колиски.
– Скажи ти менi, на милость Божу, що з тобою сталось? – спитав у неi Воздвиженський удруге, ближче приступивши до неi.
– Йди спати! – одрубала вона йому, сердито зирнувши на його.
– Але скажи ж менi, чого ти од мене хочеш? Що з тобою трапилось?
– Те сталося, що й було! Йди та переднiше винеси грошi на харч, бо тих, що ти дав, вже не стало!
Воздвиженський вийшов i промовив з великою досадою:
– Ти камiнь, а не жiнка!
Вiн довго ходив по своему кабiнетi та все думав та думав… Вiн почував i бачив, що жiнка не тiльки що не покоряеться йому, але командуе ним, чинить свою, а не його волю. Вiн почував, що все нижче й нижче спускаеться й падае пiд Мартин черевик. Вважаючи на ii вдачу, на завзятiсть, вiн тратив всяку надiю перемогти ii.
«Чи не вдiе чого з нею батько? Пiду пожалiюсь старому, намовлю його… Може, вiн своiм «Патериком» та патрiархальним впливом вижене з неi той дух вередiв».
Воздвиженський пiшов до флiгеля крадькома – жалiться на свою жiнку.
Сухобрус, вислухавши його слова, пiдняв руки вгору i трохи не заплакав. Вiн добре знав вдачу своiх дочок, але, покладаючись на свiй батькiвський авторитет, вiн обiцявся пiти другого дня до Марти й уговорить ii.
До пiвночi Сухобрус молився Богу за свою Марту, щоб Господь зм'якшив ii серце. Вибравши час, як Воздвиженський вийшов з дому, вiн пiшов до Марти.
Марта сидiла й шила. Сухобрус поздоровкався i, знаючи свою Марту, нiяк не мiг приступить до дiла.
– Як сьогоднi погано надворi… – сказав вiн, потираючи руки, нiби од холоду.
– Сiдайте ж, тату! Чого ви стоiте?
Сухобрус не сiв i знов терся та м'явся… Марта догадалась, що вiн за чимсь прийшов, та не смiе сказать.
– Мабуть, ви хочете менi докорять, що я вчора вас не покликала в гостi? Але я й сама до гостей не виходила.
– То-то й лихо, що ти не виходила… не послухала свого мужа…
Марта за все зараз догадалась й осмiхнулась.
– Мабуть, жалiвся вам на мене? Еге, так? Признавайтесь, тату! – сказала Марта спокiйно, навiть весело. Вона уперед була дуже безпечна за свою перевагу, бо добре знала батька, знала й себе.
– Як-таки можна тобi не слухать свого мужа? Вiн же старший в домi, вiн голова в сiм'i.
– Нехай вибачае. Вiн старший, i я старша! Ми в цьому рiвня.
Сухобрус прийняв академiчну поставу й почав вговорювать нiби по-вченому.
– Марто! ти еси жона його! Ти повинна покоряться йому, бо сам Бог так звелiв: «Жена да убоiться свого мужа», – так глаголе Святе Письмо. В домi повинен буть один старший. Двом старшим разом не можна буть. Марта зараз постерегла, звiдкiль вiе вiтер.
– Я це, тату, давно знаю. А чи була ж наша небiжка мати у вас слугою? Чи не були ви рiвнi в домi?
– Ми люди простiшi, а Воздвиженський людина – не нам рiвня. Ти вважай на його розум, на науку. Покорись йому, серце! Ради мене, ради свого батька, не сперечайся з ним. Люди почнуть зараз судить, рознесуть по городi. Про нас i переднiше йшла не зовсiм добра слава. Вiн, правда, трохи якийсь цупкий, тугий! Але до всього можна звикнуть.
– Тату! не гнiвайтесь на те, що я маю казать. Ви мене знаете змалку; ви знаете, що я й вам, i матерi була покiрна, бо ви до мене були добрi. Але до всього… не можна звикнуть. Чи можна ж звикнуть до лиха, до сварки?
– Оце вигадала не знати що! Хiба ж вiн таки пiдiймае на тебе руку…
– О! якби ще пiдняв на мене руку, то я б йому руку покусала, i добре-таки покусала б!
– Ой Марто! ти таки зроду опришкувата й уперта! ти й малою така була, сказать тобi правду. Але будь же тихiша; знай, коли змовчать, коли й обiзваться, а коли й стерпiть, – вмовляв Сухобрус свою дочку.
– Ви, тату, говорите до мене, наче до маленькоi, – сказала Марта, осмiхнувшись. – Вiн, тату, мене зневажае, мае мене за невчену людину, нiчого менi не говоре, не порадиться зо мною, жалуе давать менi до рук грошi. Вiн од мене таiться, а я од його не таюсь.
– Який тепер свiт настав! І все-то слiдкують, вислiджують!., кмiтять! Чи поважае, чи не поважае пак чоловiк! А ми за це не знали, а проте прожили щасливо цiлий вiк. Ой Господи! Що то далi буде на цiм грiшнiм свiтi!
– Добре, що ви так одразу зiйшлись й погодились. А от я-то не оступлюсь од свого слова анi на ступiнь! Я його присилую мене поважать, мене за все питать, радиться зо мною або й попросить.
Голос ii пiднiмався все вгору та вгору. Останнi слова Марта аж крикнула.
– Та чого ти кричиш! Я ж нi в чому тут не винен!
– Бо ви, тату, микаетесь, куди вам не слiд! Де два б'ються, третiй не мiшаеться, бо й третьому достанеться.
– Цить! цить! цить! Не буду вмикуваться! – промовив Сухобрус, та за шапку, та з хати! Так i майнув через подвiр'я до своеi хати.
Йдучи з лекцii, Воздвиженський забiг до батька в магазин i розпитав за все. Похнюпивши голову, вiн пiшов до господи, де стрiла його Марта. Як не таiлась вона, але ii очi смiялись i на губах перебiгав осмiх. Вона навiть весело дивилась йому в вiчi, любенько говорила до його. Воздвиженський добре розумiв, що вона радiе, навiть трохи глузуе з його. Його брала злiсть, бо його принцип деспотизму в сiм'i й послухання жiнки Марта потоптала ногами.
Воздвиженський зрозумiв, що треба йти на мир, що Марта зробить те, що схоче, й буде поти коверзувать i глузувать з його, поки ii воля.
Смачно пообiдавши, Воздвиженський заговорив до Марти дуже солодким голосом, так що вона й не втямила спершу, до чого воно йдеться i до чого вiн прямуе. То була його прелюдiя.
Побалакавши любенько то про се, то про те, Воздвиженський приступив до дiла.
– І чого нам, Марто Сидорiвно, войдуваться? Я й сам не знаю, як воно в нас пiшло на нелад! Ми люди, хвалить Бога, не вбогi; маемо всього доволi. Нам зовсiм нiчого лаяться та змагаться.
– Отак i я, Степане Івановичу, думаю. Ми не вбогi, маемо всього доволi. Нам нiчого свариться. Чи прийде вечiр, чи п'емо чай, то сiсти б та й побалакать любенько, порадиться гарненько про все. В нас е вже сiм'я…
– Ще й бiльше буде, – перебив ii розмову Воздвиженський.
– Само по собi, що буде! Чом би пак нам не порадиться, як би лучче хазяйство свое повести, як би якiсь плани зробить. В нас же е батько, а що батькове, те наше.
– Ти розумно говориш, Марто Сидорiвно!
– Сухобрусiв нерозумних нiколи й не було в Киевi! Та й таких нiхто й не запам'ятае нiколи! І дядьки нашi багатi й розумнi, i наш батько, хоч i був бiдний, та з нiчого розвiв дещо! І ми розведемо, як будемо розуму держаться та пiдемо сухобрусiвською стежкою. От з нашого дому маемо дохiд… Час би дещо i в банк покласти, щоб проценти наростали для дочки…
– А ти, Марто, хiба дещо придбала?
– А чом же й не придбать то з сього, то з того? В контрактовий ярмарок був за квартири заробiток добрий. А ти ж? Чи придбав хоч трохи з свого редакторства та професорства?
– Є там трохи зайвих грошенят, – промовив Воздвиженський знехотя якось.
– То оддаймо, що маемо зайве, в банк, – сказала Марта.
