скачать книгу бесплатно
– Чи багацько наук читають у вас в академii? – спитав Сухобрус Дашковича, маючи його за розумнiшого.
– Ой, багацько! Так, що й полiчить трудно! – І Дашкович почав перелiчувать деякi науки, само по собi для звичайностi.
– Ой, як багацько! І якоi треба голови, щоб знести все те! А чи е у вас така наука «Печерський патерик»? Я дуже люблю його читати! Та наука повинна буть у вас…
Сухобрусiвни, побувши в школi, постерегли, що така наука навряд чи й е на свiтi, хоч Дашкович назвав iх багацько й дуже чудних. Їм стало нiяково.
– Є! – смiливо одказав Дашкович. – Тiльки не наука, а книжка.
– Книжка! книжка! В мене вона е! Сухобрус хотiв йти i принести «Патерика».
– Тату! нехай тим книжкам! Хiба ж iм тi книжки й так не обридли в академii? – говорила Марта. Сухобрус сiв i знов хотiв почати розмову про «Патерика». Студенти зам'яли його слова.
– Як багато квiток у вашiм садку! – промовив Дашкович до Степаниди, заглядаючи у вiкно на квiтник.
– Ми з сестрою дуже любимо квiтки; так i копаемось тут у садку, – промовила Степанида й стала коло вiкна, розмовляючи з Дашковичем. Вона йому сподобалась. Мiсяць освiтив ii лице, i воно здалося йому ще делiкатнiшим, ще добрiшим. Брови чорнiли, як шнурочки. Дашкович приглядавсь до неi, i якась радiсть все бiльше та бiльше наливала його серце. Промiнь мiсяця здався йому веселiшим, i пахощi од резеди, од левкоiв запахли неначе вперше; йому здалось, що вони лились од тих очей!
«Яке в неi миле лице! – думав вiн. – Якi тонкi брови, який рiвний, тоненький носик. Яка вона повинна буть добра, гадаючи по тонких чистих пружках ii обличчя».
Мiсяць навiв на ii вид iдеальну блiдоту, сховав гарячий рум'янець на щоках, замалював матом блиск гострих очей. Вона стояла, згорнувши руки, i розмовляла мелодичним голосом.
«Яка вона тиха! Мов та голубка! – подумав Дашкович. – Як вона згорнула руки й очi спустила, зовсiм неначе свята!»
І вiн згадав свiй давнiй сон, як його суджена у снi злинула з дерева голубкою, сiла йому на плече й потiм стала тихою панною. Той давнiй сон, вже забутий, знов виплив в його в душi проти волi, несамохiть.
– Чи спiваете ви? – якось само вихопилось у його з рота. Зiрвала те слово його давня думка.
– Спiваю, тiльки не дуже гарно, – одказала Степанида. – Ми вивчились у пансiонi трохи грать на гiтарi.
– Спiваете й граете! – знов зiрвалось у його з язика так не до ладу, що Степанида одслонила вiка й глянула на його. «Моя суджена», – ледве-ледве подумав Дашкович. Але та думка так глибоко заворушилась в його серцi, що вiн сам ледве постерiг ii.
Тим часом подали на стiл закуску, а з закускою й напитки. Сухобрус попросив гостей до столу. Час був пiзнiй, iсти схотiлось добре. Паничi iли й випивали добре й стали веселiшi й смiливiшi. Сухобрус перестав бадьориться, приймать академiчну позу й смiливiше розмовляв з студентами.
– Скажiть менi, паничi, – ви люди вченi – як-то можна розумом збагнуть так багацько наук? І все те позамiчати напам'ять, повиучувать! Я був у вас в академii, на митрополитанському екзаменi, й слухав усякi науки. Господи! i де в чоловiка стiльки розуму набереться!
– Нiчого нема дивного для того, хто змалку вчиться. Потрошку воно все повлазить в голову, – говорив Дашкович.
– Що то за уми? Що то за розуми? А тi професори! страх, та й годi! – дивувався Сухобрус, випивши немало. – Якi ж то тi уми та розуми за границею, у тих нiмцiв, що все повидумували!
– О, за границею ще багато розумнiшi од нас! – говорив Дашкович.
– Ой, не вiрте йому! Куди ж тiй нiмотi стать врiвнi з нами! – заговорив Воздвиженський. – Ми перший народ в свiтi! Нiгде нема бiльшого царства од нашого, нiгде нема кращоi вiри, чистiшоi вiри, як наша.
– А в Єрусалимi! а на Афонськiй горi? Як пишеться в «Житiях», – почав диспутувать Сухобрус. – І там були великi святi, такi, як i в нашiй лаврi, i там святi боролися з злими духами, як i нашi печерськi, киiвськi.
– Нашi московськi святi боролися ще бiльше i полатали боки самому сатанi! – сказав енергiчно Воздвиженський, которого нацiональне чуття було трохи зобижено. – Святий ваш Киiв, святий Єрусалим, а наша Москва ще святiша. Думаете, що у вас мощей бiльше! Та в нас мощей такого, що хоч греблю ними гати! – говорив уже сердито Воздвиженський i трохи вже не загнув лайкою, коли б Дашкович не штовхнув його лiктем пiд бiк.
– Ой! Хто ж видав так говорити про святi мощi, – благочестиво промовив Сухобрус i перехрестився. – Святий Киiв, свята i Москва. Хто ж проти того що говорить.
Сухобрус поналивав чарки, i всi випили й стали ще веселiшi.
– Ой ви, уми-розуми! – промовив смiливо Сухобрус. – Але, мабуть, не одгадаете: що пiсля чаю! А нуте! хто одгадае? – Студенти дивились на його й почали одгадувать. Один казав, що пiсля чаю треба випити, другий казав, що треба покурить, що треба подякувать.
– Нi! нi! – казав Сухобрус, трiпаючи головою.
– Треба додому йти! – обiзвався Дашкович.
– Нi! – трiпнув головою Сухобрус. – От тобi уми-розуми! Одже й не всього ви навчились в академii. Пiсля чаю – слiдуе – воскресенiя мертвих i жизнi будущаго вiка, амiнь!– промовив Сухобрус слова «Символу вiри».
Всi засмiялись; навiть панни осмiхнулись i запишались.
– А хто не родився й умре? Хто родився i не умре? – знов загадав загадку Сухобрус.
Ця загадка була не така мудра, як перша. Їi швидко одгадали, що не родивсь i вмер – Адам, родивсь i не вмер – Ілiя та Єнох, бо обидва були взятi живими на небо, як написано в Бiблii.
– О уми! ото розуми! одгадали! – хвалив iх Сухобрус. Воздвиженський встав з-за стола, пройшовся по хатi й спинивсь коло картини Ноя з синами.
– Що це у вас таке? Чи попи, чи диякони, чи слiпi Велiзарii? – промовив Воздвиженський i за тим голосно прочитав напис: «Святий праотець наш Ное».
– Е! у вас, бачу, гiтара е! – промовив Воздвиженський i зняв з стiни гiтару. – А заграйте, будьте ласкавi, або й заспiвайте, – сказав Воздвиженський, сiвши коло Марти.
– Я колись спiвала, та вже позабувала, – промовила кокетливо Марта. – Просiть сестру.
Воздвиженський зняв з стiни другу гiтару й понiс Степанидi. Вона так само соромилась й одсилала до сестри.
– Коли ви не хочете, то ми будемо спiвать з Дашковичем. Ану! починай украiнськоi!
І Дашкович смiливо почав тенором «Вийди, дiвчино! вийди, рибчино!». Воздвиженський пiдтягав басом i так ламав украiнськi слова, що панни не могли вдержаться од смiху. Одначе Марта почала акомпанувати на гiтарi, а за нею й Степанида на другiй. Пiсня вийшла дуже гарно, бо ii спiвали вмiлi голоси. Сухобрус аж умилився серцем.
Паничi скiнчили й просили спiвать самих паннiв. Вони мусили заспiвать «Сизого голубочка». Голоси iх були добрi, але не дуже твердi й смiливi. Вони спiвали й пишали губи, а од того пiсня виходила дуже вже сентиментальна.
– Годi вже того голубочка! Заспiвайте лишень «Горлицi»! От пiсня! – говорив Сухобрус, розвеселившись. Дочки вдарили «Горлицi» дрiбно й голосно. До iх пристали паничi. Пiсня була така весела, така жвава, що пiдiймала ноги до танцiв.
– Заспiвайте ж iще нашоi пiснi, та жалiбноi-жалiбноi, – просив Сухобрус.
І всi разом заспiвали «Чи я в лузi не калина була, чи я в лузi не червона була?».
– Ой, не спiвайте, бо буду плакати! – просив Сухобрус, переслухавши пiсню. – Що менi згадала ця пiсня? Яку давню давнину пригадала вона менi! І мою молодiсть, i мою покiйницю, i моi лiта давнi, навiки минувшi!
Вже на сходi небо зачервонiло, а гостi все спiвали та спiвали, та випивали. Нарештi, сам Сухобрус став серед хати i почав спiвать церковних пiсень. До його пристали студенти, а за ними мусили спiвать i панни. Вже надворi стало розвиднюваться, а вони всi спiвали «Взбранной воеводь та «Многая лiта!».
В Братському монастирi задзвонили на утреню. В той час одмикали монастирську браму.
– Дашковичу! чуеш? – промовив Воздвиженський.
– «Час додому, час! забарилися!» – затягли всi, i паничi почали прощаться з хазяiном i дочками. Всi випровадили iх у двiр i розпрощались з ними. Хазяiн i дочки просили студентiв не забувать iх i одвiдувать якнайчастiше, тiльки не через баркан, а просто через браму.
Ранок, свiжий i росяний, саме розгорювавсь. На самих вершечках усiх золотих хрестiв Старого Киева, на високих горах, з'явились червонi, як жар, промiння, а Подiл лежав сонний пiд горою в глибокiй темнiй тiнi.
Студенти ввiйшли в монастирську браму, де стрiлось iм кiлька перекупок з кошиками в руках. Дверi в корпусi були вже одчиненi. Вони благополучно пройшли до номера й повалилися на лiжка, змученi днем i нiччю, так багатою на притичини.
А Сухобрус, вернувшись з дочками до хати, став серед кiмнати, приклав палець до лоба, довго думав i сказав:
– Щось воно та недурно! Щось та буде! І треба ж було цим паничам потрапити перелiзти доконче в мiй садок, зайти до моеi господи несподiвано й негадано в таку пiзню добу! Це все недурно! Щось та повинно буть!
Так говорив Сухобрус пiд впливом «Печерського патерика», начитавшись за спокуси од злих духiв. Йому i в голову не прийшло, що дiло сталося дуже просто й випадком.
– Щось буде! – все говорив Сухобрус сам до себе, стоячи серед хати з пальцем, притуленим до лоба. – Дочки! готуйтесь до весiлля! Ось що буде! – промовив батько весело до своiх дочок i пiшов спать.
Вплив «Печерського патерика» з батька перейшов i на дочок. Вони не лягли спать i пiшли в садок стрiчать схiд сонця. Їм так ясно малювалась вечiрня сцена в садку!
Роса падала iм на коси, на лице, на одежу; великi краплi дощем падали з листя й обсипали iх бiлi сукнi. Сонце викотилось з-за Днiпра й освiтило iх зблiдлi лиця й трохи червонi очi. А вони все ходили по садку й дивувались. В кожноi в головi стримiла батькова думка: щось буде! щось повинно буть!
В обiди батько прийшов з магазину до господи, i за обiдом розмова йшла все про студентiв.
– Як же вам показались вчорашнi гостi? Чи сподобались хоч трохи? Я дуже вподобав Дашковича! Такий тихий, спокiйний i дуже розумний панич! – говорив Сухобрус. – А той другий щось дуже дикий та грубий! Чистий парубок!
– Одначе вiн з себе дуже показний, здоровий, мае гарного баса, – сказала Марта, – а Дашкович вже геть-то розумний, хоч i дуже гарний з лиця.
І батько все хвалив Дашковича, а дочкам чомусь бiльше сподобався Воздвиженський. І Марта, й Степанида знаходили Воздвиженського здоровшим; iм обом сподобався його бас, його смiливiсть, хоч i дуже груба. Тiльки одна другiй не признавалась в тому i таiла ту думку про себе. Марта знала, що Воздвиженський бiльше звертав увагу на неi, й була рада; Степанида завидувала й почала цураться сестри. З того часу мiж ними почався ще бiльший нелад. Одна поглядала на другу скоса.
Не так було мiж студентами. Воздвиженський вподобав Марту, а Дашкович – Степаниду. Дашкович не хвалив Марти.
– Тямиш ти! Ти подивись тiльки на Марту! Якi в неi брови, якi губи! Очi як огонь, губи як корали! А твоя Степанида… Ну що в неi гарного? Все тонке, дрiбне: i брiвки, i носик, i зубки.
– А в твоеi Марти брови як у молодицi, очi як сливи.
– Коли б пак у неi брови були ще товщi, очi ще бiльшi, то вона була б ще краща! Марта – то краса схiдна, щира украiнка, показна, чорнява! В нас в Россеi нiчого такого не знайдеш! Вона щира пальма Сходу! – говорив Воздвиженський.
Нiхто не знав, як вони познайомились з пальмами. Начальство навiть не дiзналось, що вони тiеi ночi не ночували дома. Тiльки першоi-таки недiлi всi студенти дуже здивувались, побачивши, що Воздвиженський i Дашкович йшли з церкви поруч з Сухобрусiвнами й провели iх додому. Воздвиженський щось розказував Мартi, так розмахував руками, що зачепив якогось пана п'ятiрнею по головi й скинув з його шапку. З того часу Воздвиженський i Дашкович почали навiдуваться до Сухобруса, ходили з його дочками гулять в Царський садок. Старий купець був певний, що вони посватають його дочок, i раз не втерпiв, прохопився перед паничами, що в його «е, i ще й буде, ще й до того роздобуде!», що для своiх дочок вiн зоставить кожнiй по домовi. Того ж таки лiта Сухобрус заклав новий мурований дiм, на вулицю вiкнами й на два етажi. Для другоi дочки вiн купив грунт проти свого-таки дому через улицю, в другому кварталi, й обiцявся збудувать такий же самий дiм. Студенти дуже ясно постерегли, до чого воно йдеться, i кожний мав на думцi заручиться, коли тiльки настане тому час.
III
Настав останнiй рiк академiчного курсу. Воздвиженський почав дуже часто записуваться в лавру, в пещери, щоб показать ректоровi свою вiру. Вiн ставав на молитвах осторонь, од других окроми, й iнспектор бачив, що вiн не пропускав нiколи молитов. На молитвах вiн все хрестивсь, кланявся дуже низько, бив поклони й так лицемiрно пiдiймав очi до неба, що iнспектор навiть подумав, чи не пострижеться часом вiн у ченцi. Вiн ходив до церкви на ранню службу навiть в будень i прикладавсь до чудовноi iкони Братськоi Богородицi, де ректор читав акафiст. В той час вiн уже став зовсiм iншим чоловiком, не молився Богу вночi. Перед професорами гнув спину, низенько кланявсь ченцям, бо знав, що вони те дуже люблять, та все терся коло тих професорiв, котрi мали багацько дочок. Репутацiя його йшла все вгору та вгору.
Студенти видержали вже екзамен у професорiв. Настав день останнього екзамену для старшого курсу, в котрому були Воздвиженський i Дашкович. Той екзамен робив сам митрополит, повiряючи екзамен по всiх науках разом. Приiзд митрополита оповiстили в десятiй годинi. Всi студенти, одягнувшись в свою вже професорську форму, зiбралися у великiй залi в старому корпусi. Зала та велика – на два етажi, з двома рядами вiкон, з хорами. Вона вся розмальована в класичнiм стилi. Великi стiни обвiшанi портретами всiх вчених староi Киiвськоi академii i портретами нових руських iмператорiв. Проти самого митрополичого крiсла висiв великий, на цiлий зрiст, портрет Петра Могили, чорнявого, з гарним грецьким класичним лицем, хоч i трохи аскетичним, в архiерейськiй мантii i з жезлом. З iнших золотих важких рам у два ряди виглядали лиця i в клобуках, i в митрах, i простоволосi. Там виглядало негарне широке лице Кониського, з веселим усмiхом i здоровою бородавкою на носi. Там дивилося на залу повне, гарне, з червоними ситими губами лице Феофана Прокоповича, котрий неначе тiльки що випив i всмак закусив; з другого боку дивився св. Димитрiй Туптало, митрополит Ростовський, намальований святим, протоерей Леванда з тонким орлиним носом, Гiзель, Смотрицький, всякi киiвськi митрополити. Тiльки нiгде там не було видно портрета нi одного украiнського гетьмана! Навiть Богдана Хмельницького i благотворителiв монастиря i академii Конашевича-Сагайдачного i Мазепи.
В десятiй годинi ректор i всi професори в орденах вийшли до братськоi дзвiницi, стали на схiдцях пiд гарячим лiтнiм сонцем i ждали митрополита. Вже минула година, а митрополита не було. У декого з професорiв заболiли ноги, а найбiльш у старих. Сонце шкварило як огонь. А митрополита не було. Коли аж через годину з Олександрiвськоi улицi вилетiла митрополича карета, запряжена чотирма сiрими жеребцями, блискучими i гладкими, як печi. Професори стрiли митрополита, цiлували його в руку. Два архiмандрити взяли його попiд руки i повели до конгрегацiйноi зали. Митрополит був здоровий, кремезний дiд з червоним лицем, але, йдучи на сходах, вiн удавав такого в'ялого, такого старого, такого аскета безсильного, що, здаеться, його архiмандрити не вели, а мусили нести.
Митрополит вступив у залу. Студенти i хор пiвчих проспiвали «Царю небесний». Митрополит поблагословив членiв конференцii i студентiв i потiм сiв на першому мiсцi. Вся конференцiя з кiлькох десяткiв духовних i свiтських осiб довгенько постояла, поки митрополит кивнув iм рукою сiсти. Архiмандрити i протоереi сiли кожний по чину, неначе хто iм порозписував мiсця, а свiтськi професори, хоч далеко розумнiшi од них, тулилися позаду, як школярi. Секретар висипав на стiл бiлетiв, i митрополит почав викликати до стола студентiв. Вiн так тихо промовляв ймення, так розтягував слова, неначе зовсiм навiки спостився. Ректор мусив голосно промовляти тi ймення, обертаючись до студентiв.
Студенти почали виходити, брати бiлети i говорити, що кому припадало. Всi ченцi, й професори, й митрополит, здаеться, слухали, понагинавши голови. І на стiнах давня академiя дивилась на все те своiми тiнями, поважними i сумними. Але мало-помалу митрополитовi все те спротивiло: вiн позiхнув i почав жартувати, перериваючи одвiти студентiв i балакаючи про стороннi речi. Голос його був тодi зовсiм не слабий, не аскетичний: вiн реготався зовсiм по-людськiй.
– Ану, виходьте екзаменуватися, моi земляки! Гей, туляки! Виходьте! – викликав митрополит вже не по списовi.
На середину зали вийшло чоловiк п'ять студентiв i мiж ними, як Колос Родоський, Воздвиженський.
– О! – промовив митрополит до Воздвиженського. – Одвiчай ти поперед усiх.
Воздвиженський взяв бiлет, йому вийшов Гегель. Вiн почав розказувати його систему, дуже темну, i почав збиватись.
– Годi, годi! – промовив митрополит. – А розкажи, як учив Гегель про Христа i християнство?
Воздвиженський почав розказувати, що Гегель мав фiлософiю за найвищий ступiнь абсолютноi iдеi, що релiгiю вiн ставив нижче, а Христа мав за чоловiка, котрий перший на свiтi зрозумiв собi тосамiсть Бога з чоловiком, i почав знов збиватись.
– Ну, чого ж ти плутаешся? – смiявся митрополит. – Адже ж Гегель був еретик?
– Єретик, ваше високопреосвященство, – потакав Воздвиженський.
– Значить, вiн був дурень!
– Був дурень, ваше високопреосвященство.
– От i добре! За це одно я тобi запишу найбiльший бал. – І митрополит насправдi записав йому найбiльший бал.
– А молитву Христову знаеш? – питав далi митрополит.
– Знаю.
– От це найвища фiлософiя! А вашi нiмцi – Гегелi, Канти, Шеллiнги – все то еретики, все то легкодуми, – промовив митрополит, обертаючись до професора фiлософii.
– Гегель був останнiй фiлософ iдеального прямування, – знов почав одвiчати Воздвиженський.
– Останнiй, – перервав його митрополит, – ну, слава тобi Господи, що останнiй, i коли б iх уже бiльше й не було. І чи вмер уже?
– Вмер…
– Вiчний покой його душi, коли вона того заслужить, – промовив митрополит, засмiявшись, i за ним засмiялася вся конференцiя, а за нею i всi студенти.
І Кониський, моргаючи своею бородавкою на носi з золотих рам, здаеться, смiявся своiм польським лицем з тiеi конференцii. І Феофан Прокопович, з своiм матерiальним лицем i ситими губами, неначе смiявся разом з конференцiею i студентами. А Петро Могила грiзно i гнiвно дивився на ту сцену, роблячи своiм аскетичним лицем великий контраст з академiчною конференцiею. Його лице неначе зажурилося.
В той час ректор нагнувся до митрополита i почав йому шептати. То вiн хвалив Воздвиженського за його побожнiсть i розказував, що вiн дав обiцянку йти пiшки на богомiлля в Почаiвську лавру. Лице митрополита просiяло. Вiн дуже ласкаво поглянув на свого земляка.
– Буде з тебе! Добре! Дуже добре! – промовив митрополит. – Ану, хто там iще. Прославляйся по-еврейськiй.
Студент узяв еврейську книжку i розгорнув хто його зна i навiщо. Вiн зовсiм не вмiв читати по-еврейськiй i держав книжку догори ногами.
– Ану, прочитай i переложи!
Студент мовчав. Професор еврейського язика приступив до його, заглянув у книжку i засмiявся.
– Вiн, ваше високопреосвященство, держить книжку догори. Певно, так трудно читати.
– А перевернiть йому книжку! Може, вiн i прочитае. Книжку перевернули, одначе вiн все-таки не прочитав.
За його прочитав сяк-так його товариш.
– Що ж з тебе такий поганий гебраiст? А попробуй по-грецьки! – говорив митрополит. – А дайте i менi книжку!
