скачать книгу бесплатно
Професор грецького язика подав митрополитовi грецьку книжку. Ректор i собi взяв грецьку книжку i хотiв слiдити за читанням. Але довго придивлявся i не мiг розiбрати i слова. Коли зирне вiн на листа, аж вiн держить книжку догори ногами. Йому стидно було перевернути, i вiн так i держав ii до кiнця, нiби слiдячи за словами, та все затуляв книжку широкою рясою. Краска виступила на його щоках, а пiт на лобi.
– Буде з тебе по-грецьки! Бери ще бiлет по другiй науцi!
Студент вийняв бiлет по церковнiй археологii i почав розказувати про стариннi будування в Азii й в Європi, назвав iх кельтськими i циклопськими, i собi на бiду прикинувши ще кiлька научних нiмецьких заграничних термiнiв.
– І яких ви кельтiв познаходили в древностi, коли найстарiший народ на свiтi – евреi! Нащо вам брати цi вигадки нiмецькi! Нащо вам тi заграничнi термiни!
Студент мовчав, i професори мовчали. Митрополит грiзно окинув оком молодих професорiв, нiби лiбералiв, i надувся. Вiн побачив, що старий класичний дух академii вже почав падати, що туди входить европейський. Одначе потiм розбалакався, розвеселився i викликав першого студента. То був Дашкович. Вiн дуже добре i розумно розказував свiй бiлет, i митрополит розхвалив i академiю, i професорiв, i студентiв.
Вже довгий лiтнiй день наближався до вечора, а митрополит ще держав на екзаменi, бо поснiдав пiзно i добре, а всi вмирали з голоду. Всi потомилися, були блiдi, а екзамен все тягся та тягся. Вже на вечiрнiм опрузi знялися всi з мiсця. Студенти i пiвчi проспiвали молитву, i митрополита знов ледве поволокли попiд руки до ректора, де був готовий обiд. Велика академiчна зала спорожнилася. Тiльки на стiнах з золотих рам виглядала вся стара Киiвська академiя на опорожненi крiсла, на стiл, де валялись на столi i пiд столом пом'ятi бiлетики. Дуже сумно i грiзно поглядав Петро Могила, закладач академii. Його тiнь, прикована до полотна, нiби думала: «І що то за люди прийшли й вийшли з моеi академii? І на якiм язицi все це говорило, екзаменувалося, жартувало i виявляло научну темноту? Чи то орда налетiла, чи то литва набiгла i запанувала моiм дiлом, моiм твором?» І чорнi очi Могили ще грiзнiше, ще смутнiше поглядали на простору залу, куди вже вибiгли мишi i шелестiли мiж пом'ятими папiрцями. Широко одслоненi очi св. Димитрiя нiби дивувалися, чи не грали всi тi люди якоiсь чудноi мiстерii чи комедii? Всi тiнi значних учених давньоi академii, всiх писателiв, всiх оборонцiв украiнського народу, його вiри i народностi цiлими рядами смутно недоумiвали, що то за люди тут говорили, жартували, держали книжки догори ногами – нiби й справдi дiло робили!
У ректора був розкiшний обiд для митрополита i конференцii, куди пiшла не одна копiйка з студентських сум. Вино лилося рiчкою. В одчиненi вiкна вже запахло вечором, засяли зiрки на небi, а за столом все пили, iли та ще пили. Вже пiзно встав митрополит з-за стола, i всi заспiвали йому: iс полла етi, деспота![1 - На многi лiта, владико! (Грецьк.)] При свiтi ясних зiрок виiхали гостi з Братства. Пiзнiй захiд блищав на стiнах церкви, на золотих верхах. Тополi й липи стояли тихо i млiли в благодатному теплi, не ворушачи анi листочком. І Братство, i корпус академii, i з його вiкон грiзнi сумнi очi давнiх украiнських учених дивилися на той чудний поiзд i чудували, що там, де вони колись були свiдками боротьби за вiру й Украiну, там тепер хтось чужий справляе Сатурналii, справляе комедii на науку i просвiту. Тiльки небо та земля були такi чудовi, як i за давнiх часiв; так само сяли зорi на небi, i в повiтрi вiяло теплом, i пахло квiтками й тополями… Тiльки гори киiвськi стояли так само, як i в той давнiй козацький час; так само заглядали в широкий Днiпро, як за давнiх минувших часiв… Другого дня пiшла чутка мiж студентами, що Воздвиженського за його благочестiе дуже повисили в списках i мали навiть замiр зоставити при академii бакалавром.
Тим часом ректор справдi пойняв вiри Воздвиженському i, закликавши до себе, почав намовлять його постригтись в ченцi.
– Не можу, – одмагався Воздвиженський, – бо маю вже наречену. Вона дочка одного киiвського протоерея.
Воздвиженський дурив ректора. Вiн, правда, був знайомий з дочками того протоерея, але жениться там не думав, бо протоерей був небагатий. Зате ж вiн був земляк i товариш ректорiв по школах.
– Ви зробили вибiр непоганий, хоч i не хочете своею власною особою пiддержувать руськоi церкви в санi ченця.
– Я насмiлююсь просить, щоб мене зоставили в Киевi, – просив Воздвиженський.
– Добре, – промовив ректор, роздумуючи. Воздвиженський вийшов од ректора зовсiм спокiйний.
Йому треба було тiльки трохи пограть комедiю, частiше ходити до ректорового товариша i вдавать з себе жениха його старшоi дочки. Всi заговорили, що вiн на iй жениться. І вiн справдi посватав й заручивсь там. Сухобрус дуже стривожився, почувши про сватання Воздвиженського, а Марта трохи не зомлiла. Швидко Воздвиженський довiдався, що його не тiльки зоставили в Киевi, але навiть професором в академii, разом з Дашковичем та ще з одним студентом. Як тiльки його зовсiм затвердили на мiсцi, вiн i покинув увиваться коло дочки протоерея.
А тим часом про сватання Воздвиженського на протоереiвнi вже усi говорили. Протоерей запросив вже до себе родичiв на весiлля з Калузькоi губернii. Сама наречена, його дочка, вже налагодила все до вiнця. Протоерей закупив багацько вина й усяких наiдкiв, пошив дочцi виправу. Коли рознеслась чутка, що Воздвиженський вже заручився, що вiн вже давно мае собi молоду. І протоерей, його дочка, i ректор, i все начальство тiльки пороззявляли роти з того дива, почувши про заручини Воздвиженського з Сухобрусiвною!
Воздвиженський, побачивши, що вже сталось, як йому бажалось, що дорога в життi послалася перед ним так, як його думка того хотiла, просто покинув протоереiвну i, не сказавши й слова Дашковичевi, побiг раз раненько до Сухобруса.
Сухобрус пив чай з своiми дочками й тiльки що збирався йти до магазину. Несподiваний прихiд Воздвиженського дуже вдивив батька й дочок: вони вже чули про його сватання.
– Добридень вам, Сидоре Петровичу! – промовив Воздвиженський i кинувся обнiмати й цiлувать старого.
– Доброго здоров'я вам, Степане Йвановичу! – обiзвався знехотя Сухобрус, ледве одповiдаючи на його цiлування.
Воздвиженський подав руку паннам. Марта й Степанида сидiли мовчки, ледве привiтались до його. Марта дивилась у свiй чай; ii чорнi брови дуже насупились над стаканом, стали навислими, як чорнi хмари. Степанида ледве осмiхалась i копилила своi тонкi губи.
– Давно я був у вас в гостях! – промовив Воздвиженський.
– Давно! – знехотя промовив Сухобрус i замовк, прийнявши академiчну позу i дивлячись на швидку пару, що вискакувала з-пiд покришки самовара.
Марта колотила ложечкою чай, у котрому вже давно не було й грудочки сахару i котрий був холодний, як вода.
– Ваш чай, Марто Сидорiвно, зовсiм прохолоне, – зачiпав ii панич.
– Нiчого – те! Я люблю холодний чай, тiльки не люблю холодних людей.
Такий прямий i рiзкий одвiт дуже вдивив i засмутив Воздвиженського. Вiн бачив ii завжди тиху, спокiйну, добру i вгадував, що причиною того була обида. А Марта усе колотила чай i ледве мочила ложечкою губи. Їi великi очi були повнi слiз. Вона була сердита i ледве здержувала себе. Не стiльки гiрка кривда, як злiсть налила ii очi сльозами.
– В мене було такого дiла! Так багато дiла! Я оце скiнчив вдатно екзамени, мене зоставили бакалавром при академii. Вибачайте менi, що я так нечасто навiдувався до вас! – просив Воздвиженський, i в його голосi й справдi почулась м'якiсть i жалiбнiсть.
– До нас то й не було часу, а як до кого iншого, то й час знайшовсь, – промовив Сухобрус, дивлячись у вiкно проз Воздвиженського голову.
– От як Дашкович, то й дiло робив, i нас не забував, – промовила Степанида.
Воздвиженський бачив, що хазяiн i дочки такi холоднi, неначе iх хто пообкладав кригою. Одначе йому не стало совiсно анiтрошки! Його великi сiрi очi так само дивились смiливо. Вiн просто мiркував, як купець у крамницi перед покупцями, з котрого боку пристать i як почати рiч, так почать, щоб усе дiло загарбать в своi руки з прибиллю, щоб нiчого не втратить.
А Марта все сидiла непорушно та колотила холодний чай. Здавалось, що вона думала його колотить, доки Воздвиженський не вийде з хати або поки не переговорить про заручини. Їi лице було блiде, брови й губи, трохи втягнутi, виявляли велику енергiю. Вона не змогла, не зумiла здержать злостi, i сльози закапали з очей.
«Треба починать дiло або втiкати!» – шепотiла Воздвиженському думка. Вiн хотiв уже говорити, тiльки якось не знаходив слiв. Вiн побачив сльози на Мартиних щоках i тiльки подумав: «Яка вона добра! Яке в неi м'яке серце! Вона буде доброю жiнкою! – треба приступать!»
І вiн приступив. Просто й ясно, голосно на всю хату, вiн оповiстив, що його справа в академii скiнчена, що йому час приступать до сватання, i вiн нiкого бiльше не вибирав, нi про кого бiльше i не думав, окрiм Марти Сидорiвни.
– Тепер за вами черга, Марто Сидорiвно! – промовив Воздвиженський.
Марта розридалась. В неi набралось слiз повнiсiнькi очi; вона була рада, що трапився випадок вилить iх, i бiльше не держала iх.
– Дайте менi хвилинку подумать, пiти в садок! – промовила вона й вийшла в садок. За нею вийшла сестра. Воздвиженський зостався з Сухобрусом. Задля його випав найкращий час поговорить з батьком за придане, i вiн почав говорити без всякоi церемонii.
– Як же ви, Сидоре Петровичу, розпорядитесь з своiми домами, з садком, з грунтом? – почав будущий зять.
– А так! В мене двi дочки, як ви знаете. Бiльше роду й не маю. Мартi дам новий дiм, що стоiть на вулицю, а Степанида тим часом житиме зо мною у цiм флiгелi! А по моiй смертi Степанидi зоставлю флiгель…
– Чи ми ж помиримось?
– Треба мириться… Тiльки ви знаете, що я своiх дiтей не зобижу. Що маю, те усе iх. Для меншого зятя я купив через улицю грунт i на тiм грунтi збудую новий дiм, а флiгель запишу пополовинi на двох. Схотять, продадуть чи подiляться, – про мене.
– Розумнi вашi слова, Сидоре Петровичу, гарно й слухать, – промовив Воздвиженський, очевидячки радий тому. – Чи не можна, Сидоре Петровичу, всi вашi слова записать на паперi? Вашi слова – золото! Шкода буде, як вони так i полинуть в повiтрi…
Сухобрусовi очевидячки не сподобалась така рiч.
– Коли ви менi, старому батьковi, не ймете вiри, то я й запишу на паперi. Не заберу ж я всього на той свiт. – І тут же Сухобрус записав на старшу дочку новий дiм, а решту – так, як вiн казав. Воздвиженський сховав той папiр у кишеню й прожогом покатав у садок. Марта дала йому свое слово, як того ждав Воздвиженський, як знав про те i старий батько. Всi вернулись до хати. Всi неначе переродились, були веселi, жартували. Марта була рум'яна, все спускала очi у землю, як жених брав ii за руку, й нiби крадькома тiльки насмiлювалась глянуть на його. Одна Степанида була невесела тим, що Дашкович не просив i досi ii руки, а може, й тим, що не ii сватав Воздвиженський.
– А ми чули, що ви посватались у протоереiвни? – спитав Сухобрус.
– А де там! Хто його там думав свататься. Так тiльки туманив людей.
– Навiщо? Недобре! Їй-богу, недобре! – тихо промовляв Сухобрус, просячи всiх за стiл i сiдаючи обiдать.
Пiсля обiду, веселий i щасливий, як купець, що дуже добре вторгував того дня, Воздвиженський прибiг на квартиру до Дашковича.
– Чи ти чув новину? – гукнув Воздвиженський.
– Яку новину?
– Що я посватав твою Степаниду!
– А ти ж женишся на протоереiвнi?
– На якiй протоереiвнi? Схаменися ти! Я сьогоднi посватав твою Степаниду Сидорiвну – Сухобрусову дочку! От що!
– Неправда твоя!
– Бреши сам, коли не ймеш вiри. Вже й мое весiлля швидко буде, i той новий дiм, що на вулицю, буде мiй. От подивись!
І Воздвиженський показав йому папiр з пiдписом Сухобрусовим. Там Дашкович побачив ймення Марти, i в його одлягло од серця.
– А що, налякав тебе, га? – промовив Воздвиженський. – Йди ж мерщiй заручайся, коли хочеш, а то й справдi втеряеш свою пальму. Так i вхопить якийсь купчик! Ходiм-таки сьогоднi ввечерi, то й весiлля будемо справлять разом.
Дашковичевi все те здавалось сном. Так все те було несподiвано, негадано. Вiн ждав сватання у протоерея. Воздвиженський своiми устами просив його навiть за шафера, а тепер скоiлось зовсiм iнше дiло.
– Одже ж ти й справдi капосний!
То було перше слово Дашковичеве, як вiн опам'ятався.
– Та чого ти стоiш, роззявивши рота! Вбирайся та ходiм на твоi заручини, бо втратиш дiвчину. Що б менi завгорiло й справдi сьогоднi посватать твою Степаниду?
– Ой капосний же ти, нехай тобi всячина! – шепотiв Дашкович, хапаючись убираться. В його була думка, щоб хто й справдi не одбив у його дiвчини.
Того ж таки вечора обидва вони пiшли до Сухобруса. Тепер тiльки Дашкович пересвiдчивсь у тiм, що Воздвиженський засватавсь: його вiтали як зятя. Не довго думаючи, Дашкович пiшов з Степанидою в садок на прогуляння й переговорив з нею. Вiн вернувсь з садка женихом.
Сухобрус не знав краю своему щастю. Свiтлиця його освiтилась свiчками й лампадками. В кухнi палало велике полум'я: там готували вечерю. Самовари не згасали. Стiл був заставлений наiдками й напитками. Сухобрус надiв новий синiй сiртук i найрябiшу шовкову жилетку. Його очi блищали од вина i щастя. Вiн обнiмав та цiлував дочок i зятiв.
– Ой ви, моi дочки, як голубочки! грали ви й спiвали «Сизого голубочка», доки не принадили до себе пару голубiв, та й яких голубiв! О ви, зятi моi, уми-розуми! Чи я ж думав та гадав мати зятiв таких розумних, ще й професорiв? Зате ж я вас обзолочу, обсиплю золотом та срiблом. Дам вам обом по дому, по саду. А з магазинами… як самi знаете. Певно, ви будете писать книжки, а не образи малювать, як батько ваш колись малював. Ой ви, моi уми-розуми!
І старий батько не мiг натiшиться своiми вченими зятями: все обнiмав та цiлував iх.
– Та годi вже цiлуваться! – промовив Воздвиженський. – Давайте ще будемо пити!
– Давай, зятю, й пить! І пити – вмерти, i не пити – вмерти. Лучче ж пити i вмерти! Ну дочки! випийте до мене, а я до вас.
Марта й Степанида мусили забрать у руки чарки з вином i випили до самого денця.
– Я думав, що ви вже мене покинули! А ви таки будете моi. Недурно ж менi цiеi ночi снився чудовий сон! Снилось менi, нiби я стою в себе серед двора. Надворi нi день, нi нiч, але якось ясно й свiтло, нiби сонячний день злився з мiсячною нiччю. Коли це як зашумить повiтря, як загримить грiм! Дивлюсь я, на небi й хмар нема. А з лаври, з Михайлiвського, з Братства летять янголи, та все по парi та по парi; такi рядки, що й полiчить трудно, та все знiмаються з бань та з золотих хрестiв! Оглядаюсь я, а всi три рядки летять просто у мiй двiр. Кожний янгол держав по зеленiй гiлцi всякого садового дерева. І котрий оце прилетить, то i застромить гiлку в моему дворi. І тi гiлки перед моiми очима росли, розпускали на всi боки зелене гiлля; дерево пiдiймалося вгору та вгору, цвiло перед моiми очима. Я чув пахощi цвiту. На деревi спiли овощi, вкривали рясно дерево, аж гiлля гнулося додолу, й обсипались перед моiми очима. Дивлюсь я, аж янголи засадили вже весь мiй двiр, потiм засадили садками ще й вулицi коло мого двора! Все так i зазеленiло перед моiми очима. Я набрав повну хустку пахучих яблук i груш та й думаю: «Понесу же я своiм дочкам». Та й на тiм i прокинувсь!
– Чи не читали ви того вечора «Патерика Печерського» або «Житiй святих»? – спитав Дашкович.
– Е, уми-розуми! То не од «Патерика»! То од Бога i святих печерських!
– Чом же ви, тату, не попоштували нас тими райськими яблуками? – питали дочки. – Ми були б i гостям зоставили на сьогоднi.
– Якби пак сподобив Господь, то чом би й не попоштувать. Та ми, грiшнi люди, не уподобнi Богу, – промовив Сухобрус напутюючим тоном.
Тим часом надiйшло два купцi, близькi сусiди. Перед образами засвiтили лампадку й свiчi. Двi пари молодих стали на килим i побили поклони. Батько й гостi поздоровляли iх з заручинами.
Пiсля заручин була багата вечеря. Пiсля вечерi обидвi молодi грали на гiтарах i спiвали. До iх пристали й паничi. До пiзньоi ночi було в Сухобрусових горницях весело, до пiзньоi ночi грали й спiвали.
Незабаром Сухобрус встиг обробить верхнiй етаж нового дому. Вже був призначений день двох весiллiв разом. Воздвиженський i Дашкович вiнчались разом в Глiба-Бориса.
Серед церкви поставили високi пiдмостки, огородженi штахетами i засланi килимами. Марта й Степанида були убранi в бiлi прозорi сукнi i в бiлi гiрлянди. Високi, чорнявi, рум'янi, з розкiшними чорними кiсьми, вони були дуже показнi й оригiнальнi своею красою. Бiле убрання було iм дуже до лиця. Нiколи до iх не приставало прiзвище схiдних пальм, як тепер пiд вiнцем. Як шафери поклали на голови вiнцi, вони стали схожi на цариць Шехерезади, так багато було сценiчного, схiдного в iх зростi, в iх оригiнальнiй полуденнiй красi. Навiть товстi брови, великi очi й губи Мартинi здавались делiкатнiшими й тоншими при свiтлi свiчок, при свiжому фантастичному бiлому вбраннi.
Старий священик, вважаючи на вчених женихiв, винiс з вiвтаря прездорову книжку проповiдiв i пошанував iх словом якогось святого отця церкви третього вiку, де дуже часто промовлялось, що супруг повинен любити свою супружницю i супружниця повинна бояться супруга. Женихи найняли митрополитанську пiвчу. Хор гримiв концерт. Якийсь бас трохи не луснув, викрикуючи останнi слова апостола: «Жена да убоiтся своего мужа». Народу було в церквi такого багато, що свiчки в кiнцi вiнчання почали гаснуть. Все було як слiд, велично й пишно. Сухобрус був наче на сьомому небi.
Бучне весiлля розвернулось в просторних кiмнатах нового дому. Гостей було дуже багато, а найбiльше вчених. Гостi пили й iли, але позаочi звали Воздвиженського недобрим чоловiком за те, що вiн зрадив одну дiвчину й женився на багатiй купчисi.
Старий батько не знав, де стать, де сiсти: йому прийшлося не тiльки познайомиться з вченим миром, але навiть породаться!
Вже свiтом роз'iхались гостi по домах та все тихенько говорили, як то на свiтi не до ладу бувае, що одну нiби кохае, а другу бере за жiнку. Все тягли стару пiсню про зраду дiвчатам, про матерiальну жадобу при сватаннi. Тiльки Воздвиженському було байдуже за те, що б там люди не говорили. Його план так удався, його дiла так йшли до ладу, що вiн був щасливий, вигравши право на дуже вигiдне мiсце мiж людьми.
Пiсля весiлля Воздвиженськi помiстились жити на верхньому етажi, а Дашковичам Сухобрус опорядив тим часом нижнiй етаж. І того ж таки мiсяця вiн проти дому Воздвиженського заклав новий дiм для Дашковичiв.
Молодi жили спочатку мирно й щасливо. Сестри приходили одна до одноi в гостi. Гiтари часто бренькали то внизу, то вгорi. Мартi й Степанидi не зовсiм минув романтичний перiод життя: часто можна було почуть в iх домi спiви. Тонкi жiноцькi голоси зливались гарно й до ладу з чоловiчими в пiснях великоруських й украiнських. Старий батько часто навiдувавсь до дiтей, щоб послухать веселих пiсень. На противнiм боцi новий дiм рiс вгору, а мiж двома молодими хазяйками в одному домi росла незгода. Переднiше почали лаяться наймички згори й знизу, а за наймичками – й хазяйки. Часто, поодчинявши вiкна, вони голосно й дрiбно перекидались словами про хазяйськi речi… Сухобрус чув те i звелiв майстрам поспiшать з новим домом.
– Дочки моi, не сварiться! В мене вас двi: не поле вами засiяно. Добра мого буде доволi для вас обох. А коли вмру, то все мое буде ваше – пополовинi, – так вговорював Сухобрус своiх дочок, сидячи в старому флiгелi коло одчиненого вiкна з великим «Печерським патериком» в руках.
Сухобрус усе ходив до магазину, не кидаючи купецтва. Новий дiм тим часом вже був готовий. Сам Сухобрус посадив своiми руками першi деревця в новому садку. Вiн бiльше любив меншого зятя й меншу дочку, мав iх за добрiших людей, а зятя – за розумнiшого чоловiка. Старша пара догадувалась за те й почала озираться на всi боки i скоса поглядать на батькiвську прихильнiсть до молодшоi пари.
Тимчасом як Сухобрус опоряджував нове хазяйство своiх зятiв, Воздвиженський i Дашкович складали собi професорську репутацiю. Дашкович швидко визначився мiж професорами своiми лекцiями по iсторii фiлософii i пiддержав репутацiю тiеi науки, котра все стояла в академii дуже добре. З кожним роком його лекцii були луччi та луччi, з кожним роком росла його репутацiя. Молодi студенти, приiхавши з усiх кiнцiв Росii, вже чули про його, вже ждали чогось надзвичайного. В старiм академiчнiм корпусi з темними вiкнами, з чорними партами, в його авдиторii було повнiсiнько студентiв, котрi сидiли цiлими лавами й купою стояли коло порога, прийшовши з iнших курсiв. Дашкович входив, сiдав на кафедрi i не дивився нi на кого: його очi десь нiби ховались, входили десь глибоко, де ворушились думки. В очi слухачiв кидався тiльки чистий широкий лоб. Його високе чоло нiби займало мiсце очей для слухачiв: так на йому багато виявлялось думок. Кожний легенький i тоненький зморшок мiж бровами здавався тим мiсцем, де забгалася дума й свiтилася звiдтiль. Коли-не-коли вiн пiдiймав одну руку й пальцем нiби показував на абстрактну мисль.
Не можна забути впливу його одноi репутацii на молодих студентiв! Всi зiбрались вперше на лекцiю й сидiли лавами кругом авдиторii, держачи голови рiвно, як пiд шнурок. Дашкович промовив перше слово, i всi рядки голов, неначе по електричнiй течii, раптом i разом схилились уперед, насторочившись слухать. І цiлу лекцiю так держались голови, коли б хто поворушився хоч трошки! Тiльки карандашi скобзались швидко-швидко по паперi! А його думка лилася чиста, ясна, як кришталь! Не було там анi одного слова зайвого, що не стосувалось до дiла. Вся система будлi-якого фiлософа випливала з його уст, нiби з голови самого фiлософа; така вона була чиста, ясна, суцiльна, не штукована з уривкiв.
Не в одну голову запала крапля свiту й думок од його лекцiй, не одна голова стала свiтлiша й яснiша.
Дашкович недовго й був в академii. Його добра слава пiшла скрiзь; i його запросили перейти в Московський унiверситет. Але, скучаючи додому й за Киевом, вiн потiм перейшов в Киiвський унiверситет.
Воздвиженський не любив науки, не поважав ii, мав ii тiльки за спосiб прокласти собi стежку в життi i як можна витягти з неi через це грошей, iжi, напиткiв i всякого добра! Де можна було все те дiстати iншим способом, вiн не жалiв себе, не розбирав доброго i недоброго способу i досягав до цiлi, кинувши набiк науку.
В авдиторii одчинялись дверi, й входив Воздвиженський. Ступивши три ступенi через авдиторiю, вiн ставав на пiдмосток кафедри, одну ногу держав якось на повiтрi i, повернувшись круто товстими плечима, блискав на авдиторiю товстою широкою потилицею й сiдав на кафедрi. Потiм вiн виймав старi листки своiх лекцiй i клав iх перед собою. Тi лекцii були написанi кiлька рокiв переднiше, i вiн не змiняв у iх i словечка! Листки були старi, з жовтими круглими плямами, нiби од якоiсь страви. Нитки, котрими вони були позшиванi, вже пообривались i телiпались. Ззамолоду вiн просто читав лекцii з тих листкiв. Але, не змiняючи iх нiколи, хоч наука i змiнялась, вiн вивчив iх напам'ять од дошки до дошки; часом силкувався iмпровiзувать. Розпустивши цiлу рiчку фраз, гарних, але пустих, вiн аж заплющував очi, неначе пiвень в час свого крику. Фрази лились, зчiплювались, i вiн переливав з пустого та в порожне, говорячи те ж саме, тiльки iншими словами.
Студенти, як звичайно бувае, почали записувати його лекцii, але швидко покинули, бо котрий було запише, то й побачить, що там нема думок. Тiльки один туляк, земляк Воздвиженського, сидiв коло самiсiнькоi кафедри, щоб його роботу було видко, i записував ту нiсенiтницю, маючи надiю пiти стежкою свого красномовного земляка.
Авдиторiя Воздвиженського спорожнялась. Студенти перестали ходити на його лекцii, а щоб авдиторiя не була зовсiм порожня, вони ходили по черзi по п'ять душ. Воздвиженський не вважав на увагу чи неввагу своiх слухачiв.
Зате ж вiн дуже вважав на ректорську ласку. Нiхто з професорiв не запобiгав так його ласки! Вiн умiв пiдступити до кожного ректора, вмiв улiзти в його душу, прислужиться, притакуючи кожному його слову, постерiгаючи кожний його замiр. І виходило так, що нi один ректор не обходився без його. Тодi ще не було виборiв нi на кафедри, нi на побiчну службу в академii. І Воздвиженський кожному ректоровi встигав зайняти скрiзь перше мiсце i розпоряджався академiчними грошима. І за все це вiн доставав добрi грошi. При кiлькох ректорах Воздвиженський, з орденом на шиi, мав право сказати: «Академiя – то я!»
IV
Дашковичi жили в новому домi. Чистий i гарний був iх новий дiм на два етажi, з здоровими свiтлими вiкнами. Вiн стояв просто проти дому Воздвиженського, так що з вiкон одного дому можна було дивиться у вiкна другого, i не тiльки дивиться, але навiть перекидатись словами. Степанида Сидорiвна обвiшала вiкна гарними завiсами, обставила вазонами з квiтками. Кращi картини з батькового флiгеля дочки попереносили до себе ще переднiше. У батька зостався на стiнi тiльки праотець Ное з трьома бородатими синами та якась цариця в фiжмах, дуже заляпана мухами.
Дашковичiв кабiнет був обставлений шафами з книжками. Вiн зiбрав писання всiх давнiших, нових i найновiших фiлософiв i все, що тiльки стосувалось до його науки. Вiн любив науку для науки i все загрiбався в фiлософiю глибше й глибше. Бiльше й бiльше вiн засиджувавсь над книжками до пiзньоi ночi. І не раз Степанида пiзньою добою входила в кабiнет, просила його кинуть книжки, виривала навiть з рук i, розсердившись, гасила свiтло. Або часом вона входила з сестрою з гiтарою в руках i давала йому несподiвану серенаду. Обидвi сестри починали грати, спiвать, починали балакать, смiятись. Дашкович знехотя мусив одривать очi од книжки, сварився, але, забалакавшись з ними, вставав од стола, курив сигару, ходив по кабiнетi й слухав музику.
– Та вийди-бо в залу! – говорила до його жiнка. – Дивись, яка в нас зала просторна, чисто опоряджена. Чи вже ж пак тобi нема де походить?
– Та одчепись собi! Хiба ж ти не бачиш, що я маю дiло.
– Не дiло нам голова, а ми голова дiлу!
