скачать книгу бесплатно
І Степанида без церемонii брала його за руку i витягала в залу. Марта помагала iй. Фiлософ мусив виходить в залу, хоч через силу, i гуляти. Побалакавши, погравши на гiтарах, сестри одпускали Дашковича до кабiнету, а самi розходились до свого хазяйства.
– Коли б пак була знала, що то за людина фiлософ, то була не йшла за тебе замiж, – говорила Степанида, сидячи з роботою в руках на софi в кабiнетi свого мужа.
І часом до пiвночi вона сидiла в його кабiнетi, вишиваючи що-небудь або плетучи. А вiн не звертав на неi нiякоi вваги. Степанида тiльки поглядала на його гладенький високий чистий лоб, нахилений над папером або над грецькою книжкою, на брови, що все були трохи стягнутi посерединi лоба i насупленi над очима.
– Одже життя мое не дуже веселе з таким вченим чоловiком. Моя сестра щасливiша з Воздвиженським. Вiн, хоч i хамулуватий, i зателепуватий, але говорючий, веселий. З ним життя було б трохи милiше. Вiн накричить повну хату, пожартуе з жiнкою. – І ii знов взяла зависнiсть до своеi сестри, як позавидувала вона в той день, коли та заручалась з Воздвиженським.
– Розкажи менi, Василю Петровичу, що ти думаеш i пишеш? – спитала раз Степанида, побачивши, що ii чоловiк покинув перо й обперся об спинку стiльця в спокiйнiй позi.
– Я думаю те, що тобi в голову не помiститься, – одказав вiн, осмiхаючись.
– А може, й помiститься! – промовила Степанида, дивлячись на його задуманий лоб, обрямований густим чорним волоссям, на його спокiйну й поважну постать.
Тихо осмiхаючись, Дашкович почав розказувать iй про фiлософа Канта. Жiнка слухала, слухала, роззявила рота, позiхнула з усiеi сили й зареготалась на всю хату.
– Ой, не говори! Не гай надаремно часу! Коли б тобi одно слово втямила! Чи й твоi студенти так тебе розумiють, як я?
– Мабуть, трохи бiльше! Може, тобi ще розказати що-небудь про Спiнозу або Локка?
– Ой, не говори, а то засну отут-таки в тебе на софi. Чи в тебе голова не крутиться од тiеi фiлософii?
– Нi, хвалить Бога.
– А в мене б запаморочилась, якби я послухала хоч пiвгодини. Потривай! Я тебе таки витягну з твого кабiнету!
Щоб витягти з кабiнету свого мужа, Степанида задумала дать в себе вечiр з музиками й танцями. Вона знала, що Дашкович колись танцював ззамолоду, навiть любив танцi, хоч все те якось не гармонiзувало з його фiлософською думкою й поважним прямуванням його розуму.
Тодi була вже пiзня осiнь. Степанида найняла на цiлий вечiр чотири музики й напросила до себе гостей. Просторна, свiтла зала блищала чистотою й огнем свiчок i канделябрiв. Знайомi професори, урядовцi й купцi поприходили з жiнками й дочками. Марта прибралася, як на весiлля, в гарну бiлу сукню. Сухобрус, сивий, аж бiлий, розмовляв iз знайомими купцями. Молодi професорiвни й купцiвни не схотiли навiть пити чаю та все ждали, щоб музики швидше заграли до танцiв. Дашкович мусив покинути свiй кабiнет, поховать своiх грецьких й нiмецьких фiлософiв, вийшов до гостей i розмовляв з молодими дамами.
Степанида намовила свою сестру взяти до кадриля Дашковича. Проти його став один купець з молодою купчихою. Музики весело й голосно вдарили сигнал; пари посiдали скрiзь попiд стiнами просторноi зали. Дашкович дуже одмагався, не хотiв ставать, але Марта таки потягла його в танець.
Музики почали кадриль. Пари заворушились i розпочали танець. Дашкович просив свою даму показувать йому, казав, що вiн за своiми книжками зовсiм, мабуть, забувся танцювать. Раз i другий вiн перейшов залу як треба, але зараз-таки почав збиваться. Дами почали подавать одна другiй руки й переходить, а Дашкович ткнув i собi туди свою руку. Друга фiгура пройшла гаразд, а на третiй Дашкович знов збився. Всi розiйшлись вбiк, а вiн сам зостався серед хати, не знав куди притулиться, чи на той, чи на другий бiк, i вертiвся сюди й туди. Марта покликала його до себе, а Дашкович, нахиливши голову трохи вниз i пiднявши вгору палець, зовсiм як на кафедрi, поплiвся до своеi дами i перекрутився з нею нащось. Далi, врештi всього, заплутавшись мiж довгими сукнями Марти й молодоi купчихи, вiн так шарпнув ногами, що стяг з купчихи сливе половину тонкоi сукнi, одiдравши великий шмат од самоi талii аж додолу. Побачивши таке лихо, Дашкович знов пiдiйняв палець угору й нахилив голову додолу. Купчиха з обiдраним боком втекла в другу хату. В думцi вона кляла Дашковича i всiх фiлософiв i зарiкалась з того часу танцювать з фiлософами, хоч би вони були й европейськi генii! З червоним, злим лицем вона вийшла з кiмнати i цiлий вечiр ставала в танцях якнайдалi од Дашковича.
На другу кадриль Степанида поставила Дашковича танцювать з собою, правувала ним, показувала йому стежку i таки присилувала його знов вивчить забутi танцi.
– Ой, як низько мусила спуститься моя фiлософська мисль! – промовляв Дашкович, утираючи пiт з лиця. – Одже за найважчими фiлософами Нiмеччини я не втомлявся так, як за цими танцями, – говорив вiн, ледве одсапуючи.
Вже готували на стiл вечерю, як Дашкович тiльки згадав, що вiн не перепросив купчихи, котрiй обдер цiлий бiк. Вiн нахилив голову, насупив брови, пiдняв один палець вгору. Всi ждали од його якогось дуже цiкавого слова. А вiн, постоявши трохи на однiм мiсцi, простятся до того кутка, де сидiла купчиха, i почав просити в неi пробачення. Купчиха осмiхалась, говорила: «Нiчого, нiчого – те! То в танцях звичайна рiч». Але в думцi вона кляла фiлософiв. Сукня була дуже дорога й модна; ii уста осмiхались ласкаво, а очi лаяли, аж горiли!
– Що це ти так пiзно схаменувся? – спитала в його жiнка.
– Коли я тодi якось задумавсь! – промовив Дашкович. – Менi зовсiм не в думцi оцi танцi! Бiльше я тобi не танцюватиму! Нехай танцюють молодшi за мене!
Одначе, невважаючи на свое зарiкання, вiн мусив пiсля вечерi знов танцювать, бо його силувала ласкою й проханням молода й гарна жiнка, а перед такими чарами ледве чи встоiть яка найтвердiша фiлософiя. Степанида таки так вганяла свого фiлософа, що пiт лив дощем з його високого чола, а чорнi кучерi аж поприлипали до вискiв.
Тим часом поважнi гостi, встаючи з-за карточного стола, смiялись з Воздвиженського, що вiн страшенно програвся в карти. Марта почула те, i ii почало розбирать; вона знала, що Воздвиженський дуже погано грае в карти, одначе квапиться грати. Марта пiдступила до Воздвиженського й шепнула йому на вухо: «А що, чи багато карбованцiв продув у карти?»
Їi рiзкий, неспокiйний голос, ii насупленi густi брови дуже вразили Воздвиженського. Вiн давно вже постерiгав тверду вдачу своеi жiнки. Смiливий, розпоряджаючий голос зобидив його.
– А тобi нащо? – тихо, але сумно спитав вiн у Марти.
– Як нащо? Хiба я не маю права тебе спитать? – сказала вона тихо й одiйшла од його. Вона сiла невесела та все поглядала на той столик, де грав у карти Воздвиженський.
Як на тотеж Воздвиженському дуже не йшла карта. Вiн сердився, вгонивсь в азарт i тим ще бiльше програвав. Партньори почали смiятись, що Воздвиженський знов нагнав на себе на карбованцiв десять. Марта не пропускала й слова з розмови коло того стола. Вона не видержала.
– Степане Івановичу! пора нам додому! Менi чогось нездорово.
– То йди собi, а я трохи пограю.
– Не пiду я сама; йди разом зо мною. Партньори твоi вибачать за твою жiнку.
Воздвиженський зирнув на ii лице. Їi брови, очi, стуленi мiцно губи показували, що вона хоче постановить на своему.
– Нехай тебе, серце, батько проведе; попроси батька, а я прийду незабаром.
– Я прошу тебе йти зо мною, бо я не зовсiм здорова! – промовила вона, i голос ii проти волi став твердiшим i звернув увагу гостей. Дехто пiдступив ближче до стола i прислухався.
– Чого ти причепилась до мене! – промовив Воздвиженський до неi.
В Марти лице спахнуло рум'янцем од тих слiв мужа.
– Не пiду я сама, й з мiсця не рушу, доки ти не пiдеш зо мною! – промовила вона, аж трохи крикнула.
Воздвиженський спересердя встав, кинув карти й мусив йти з нею додому.
Дашкович бачив ту сцену i тiльки думав: «Ну, Марта! ну, характер. Слава тобi Господи, що моя жiнка не така!» Воздвиженський тiльки що переступив порiг свого дому, а Марта вже й накинулась на його мокрим рядном.
– І скажи ти, на милость Божу! І нащо ти граеш в карти, коли ти бiльше програеш, нiж виграеш? – спитала вона так смiливо й наважливо, неначе судила його судом.
– А тобi яке дiло, що я там в карти граю, чи що? – обiзвався Воздвиженський.
– Як то яке дiло! Як то так! То менi нема дiла до того, що мiй муж робить?
– А нема тобi дiла! Твое дiло он! Дитина, колиска та кухня!
– Менi нема дiла! – крикнула Марта, i ii великi очi стали ще бiльшi, а лице зблiдло. – Є менi дiло! – промовила вона голосно i з тим словом так стукнула по столi рукою навiдлi, що нiби тому не можна було нi кришки не вiрить. Вона стояла серед зали, висока, рiвна й люта.
Воздвиженський вперше догадавсь, що його жiнка мае не тихенький голосок, не дiвочий, медовий, а здоровий, енергiчний голос i велику силу характеру. Вiн хотiв зломить ii.
– Чого ти кричиш на мене? – гуркнув вiн басом.
– Кричу, бо ти винен! Де твое жалування? Чи ти давав менi його до рук? Чи я знаю, що ти маеш i скiльки маеш?
– Нащо тобi мое жалування?
– На те, що я твоя жiнка, а ти мiй чоловiк. Я повинна знати, що ти заробляеш i що маеш. Я й досi за твоi грошi й одежини собi не справила, гостинця собi не купила! Я не бачила й якi твоi грошi, а ми живемо на моi грошi, що наймаемо нижнiй етаж.
– Чого ти до мене причепилась! Я тобi не буду нi в чому давать одвiта!
– Ба будеш! ба мусиш! – промовила вона так твердо, наступаючи до його, що вiн мусив оступиться назад. Вiн побачив, що не переможе ii словами й криком.
– Йди спать! – промовив вiн спокiйнiше. – Завтра буде доволi часу. Наговоримось, коли схочеш.
– Спать я пiду, а ти в карти грошей не програвай, а коли програеш, то потроху. Своi грошi давай менi до схованки, бо я господиня в домi, я хазяйную; менi треба розмiркувать, скiльки стратить.
– Еге! то ти собi понашиваеш дорогих суконь, та сього, та того!..
– Не видумуй! Я маю розуму бiльш за тебе! Я знаю, що пошить i без чого можна обiйтись.
– Ну, Марто Сидорiвно! вiзьми лучче гiтару та заспiвай менi «Сизого голубочка» або «Соловейка»!
Цi слова допекли ii до живого серця. Вона вийшла з кабiнету i пiшла до своеi кiмнати. А Воздвиженський довго ходив по хатi та все думав, як то трудно постерегти жiночу вдачу. «А я думав, що вона добра, як янгол, що вона буде покiрненька, богомiльна, як купчиха, буде грати та романтичнi пiснi спiвать».
Вже перед свiтом заснув Воздвиженський. Сон його був важкий, тривожний. Думка про те, що вiн дуже помилився в характерi своеi жiнки, не виходила з його голови навiть у снi. Вперше тiльки пiсля вiнчання вона так вимовилась прямо, виявила свою потайну вдачу. Йому було дуже цiкаво побачить, яка-то вона буде завтра?
Воздвиженський встав рано. Надворi сiрiло осiнне небо, закрите важкими темними хмарами, сiрiв рiдкий туман над мокрою землею. Наймичка принесла шипучий самовар i поставила на столi. Дверi з Мартиноi спальнi одчинились, i вона вийшла в широкiй сукнi й бiлiй блузi. Чорна густа коса обкручувала голову по-сiльськiй i була пришпилена великими шпильками. Воздвиженський глянув на ii лице: воно було спокiйне, але люте, як i вчора. Великi очi дивились смiливо й неласкаво, великi бровi не пiдiймались вгору i нависли на очi. Ямочка мiж бровами не розгладжувалась. Вона смiливо пiдступила до стола, налила стакан чаю й посунула, а не подала Воздвиженському. Краплi чаю перескочили через криси i полились на мисочку. В руцi не простигло вчорашне завзяття. Воздвиженський заговорив до неi; вiн боявся, що вона не буде говорить. Але Марта була не з такiвських: вона говорила, й говорила багато, а як бiльше сердилась, то бiльше давала волi своему язиковi. Голос ii був твердий, неласкавий, вiн все переходив на самi нижчi тони.
– Чи ти й досi на мене сердишся пiсля вчорашнього?
– Нема менi часу сердиться, – промовила вона рiвним твердим голосом.
В другiй кiмнатi писнула дитина. Марта побiгла туди й забавила дитину. Звiдтiль вона побiгла до пекарнi, переговорила з куховаркою, вислала ii на Житнiй базар. З пекарнi вернулась знов до стола й налила на ходi чоловiковi другий стакан чаю, не присiдаючи до стола. Потiм вона покликала горничну й звелiла iй прибирать в покоях. Вона ходила по хатах i командувала слугами, мов той воевода вiйськом. Пiд ii оком, пiд рукою все приймало чистоту, все було в домi на своему мiсцi. Порядок виникав, де тiльки ступала ii нога кiлька ступенiв. Вона не присiдала до стола й не пила чаю.
Напоiвши чаем свого мужа, вона вскочила в його кабiнет. Безладдя в кабiнетi пригадувало ту нечистоту, яка колись була за студентського життя в Воздвиженського в номерi. Все лежало не на своему мiсцi. Книжки валялись на постелi й на подушках; одна подушка валялась на землi.
– Не зачiпай лишень там нiчого! Я не раз просив тебе, щоб ти не перекидала моiх паперiв.
– Як же не зачiпать, коли тут гидко глянуть.
– Нехай буде гидко! Що тобi до того! І не прибирай там, i не зачiпай! Ото яка чепуруха вдалась.
Невважаючи на його слова, вона почала стирать пил, збирати книжки, складать iх докупи на стiл. Воздвиженський вбiг до кабiнету.
– Не зачiпай, кажу тобi! В мене все лежить на своему мiсцi. Ти менi помiшаеш папери!
Змахнувши рушником подекуди порох, Марта вийшла з кабiнету.
Упоравшись, вона сiла до стола й пила чай. Воздвиженський прибрався i йшов на лекцiю, запихаючи в кишеню своi жовтi лекцii, од котрих обсипались шматочки потертого паперу. Марта окинула його оком, як i завжди вона робила, коли вiн куди виходив. В його на шиi не було галстука, а з-пiд жилетки виглядав шматок бiлоi сорочки.
– Подивись лишень на себе в дзеркало та тодi вже вийдеш з дому, – сказала йому Марта.
Воздвиженський зирнув у дзеркало, плюнув, поправив дещо й зав'язав шию.
Воздвиженський пiшов на лекцiю. На лекцii з його думки не виходило гнiвне й люте жiнчине лице.
«Так оце та смиренна, богомiльна купецька дочка! – вертiлось у його на умi. – Так оце та Марта, що виросла пiд впливом “Печерського патерика” й чудовноi Братськоi iкони Богородицi?»
Того дня лекцiя його була така погана та поплутана, що студенти слухали, слухали та й трохи не поснули, а туляк-земляк позаписував таку нiсенiтницю, що сам аж за боки бравсь од смiху, переписуючи ii начисто.
Воздвиженський вернувся додому на обiд не зовсiм спокiйний. Вiн все назирав над жiнкою за обiдом. Вона бiльш мовчала, нiж говорила, i обзивалась дуже знехотя. Настав час вечiрнього чаю. Марта знов посунула до мужа стакан чаю так здорово, що чай хлюпнувся й розлився трохи на стiл. Вона не сiдала пити з ним чаю та все чогось вешталась по хатах, нiби за дiлом. Воздвиженський примiчав, що не все вчорашне скiнчилось i що жiнка мае собi щось на умi.
Того ж вечора, розпорядившись у пекарнi, заколихавши дитину, Марта ввiйшла в кабiнет мужа. Хода ii була тверда, очi смiливi. Воздвиженський стривоживсь.
– Степане Івановичу! дай менi грошей, та ще й чимало! Вчора на вечоринцi у сестри я одна була у старомодному чiпковi й старiй сукнi, тодi як ти там-таки програв не один, може, десяток карбованцiв.
– Ет, вигадала! Носитимеш i по старiй модi.
– Якби ж пак що було! Коли вже й старомодне батькiвське поносила, що мала. Степане Івановичу! не видумуй казна-чого та давай грошi, бо треба!
– А як я не дам! – сказав Воздвиженський трохи сердито.
– А як менi треба? – одказала йому Марта ще сердитiше й голоснiше. – Я не дитина, зайвого не прохатиму. Ти знаеш, що в мене в хазяйствi зайва крихточка не пропадае.
– То добре робиш! Коли б у тебе i на моди не пропадала зайва крихточка…
Марта зблiдла. Очi ii з блискучих стали матовi. Вона випросталась на весь свiй високий зрiст.
– То ти хочеш, щоб я одягалась на батькiвськi грошi? То ти хочеш, щоб твоя жiнка ходила, як та обiрвана циганка! То ти хочеш, щоб я була смiховищем для людей!
Їi голос перервався. Од великого гнiву iй захоплювало дух в горлi. Матовi очi знов стали блискучi й сипали iскрами, губи зблiдли. В очах, в лицi свiтилась така енергiя, проти котроi насмiлився б йти тiльки той, хто не зумiв би того прочитать на ii лицi.
У Воздвиженського самi ноги подалися назад. За кожним словом вона пiдступала до його ближче, а вiн все оступався назад до стола.
– Ти менi не вiриш! Хiба я не хазяйка в домi? Хiба я не маю права стратить на те, що менi треба?
І з тими словами вона вийшла з кабiнету й побiгла в спальню. Мабуть, в самiм повiтрi розiйшлась од неi сила й енергiя, бо дитина без нiякого шуму прокинулась й закричала не своiм голосом.
Воздвиженський стояв i довго думав, потiм одiмкнув камоду, витяг грошi й однiс жiнцi.
– На тобi на твоi капелюшi! – промовив вiн i оддав iй грошi.
«От i вибрав богомолку!» – думав Воздвиженський, одходячи в свiй кабiнет.
Другого дня вранцi, наливши чай Воздвиженському, Марта не посунула до його по столi, а подала йому в руки. Чай не хлюпнувся в стаканi. Зате ж Воздвиженському невесело пився чай того ранку.
Упоравшись, Марта пiшла до магазинiв, набрала собi на нову сукню доброго шовку, купила гарний бiлий капелюш, зроблений по модi, з рожевими букетами; купила собi модний чiпок з жовтими розкiшними квiтками, котрi дуже приставали до ii чорних кiс i темних очей. Мiж тими рожами були пришпиленi золотi колоски пшеницi.
Вертаючись додому, Марта не втерпiла; забiгла до сестри похвалиться новомодним убранням. Обидвi вони убирались перед дзеркалом, примiряли, оглядали й знаходили, що все те було куплено й недорого, i було дуже гарне, i до лиця iм обом. Степанидi так сподобався чiпок з жовтими рожами й золотими колосками! Той чiпок так приставав до ii лиця, що вона вдвое покращала. Вхопивши в одну руку капелюш, настромивши на палець другоi руки чiпок, Степанида прожогом полетiла в кабiнет до свого чоловiка. Вона так само докоряла йому недавно, пiсля вечоринки, що всi купчихи були убранi по модi i що вона одна аж почервонiла перед ними в своему допотопному чiпку.
Дашкович сидiв коло стола й щось виписував з Канта, як Степанида вбiгла в кабiнет. За нею ввiйшла Марта з лицем гетьмана, що оце тiльки що взяв ворожий город i розбив вороже вiйсько.
– А що! чи бачиш, як у людей бувае! – говорила Степанида, тикаючи Дашковичевi то тiею, то другою рукою з поначiплюваними квiтками. – А бачиш? Тепер я вже, мабуть, найостаннiша мiж людьми! Дивись!
– Дивлюсь i бачу! – промовив Дашкович, не кидаючи з рук пера. Вiн зрозумiв, i нащо вона принесла все те, i чого вона бажала.
– Ти тiльки подивись, якi колоски, якi рожi! – казала Степанида й розгортувала перед його очима золотi колоски, котрi аж шелестiли.
– Бачу! бачу колоски й рожi, жовтi й червонi.
