скачать книгу бесплатно
«Ви просто як мала дитина!» – засмiявся Гендзi i плеснув у долонi. Йому вiдповiло тiльки моторошне вiдлуння. Нiхто його не почув i не прийшов. Кохана тремтiла всiм тiлом, а вiн вiдчайдушно думав, що ж робити. Жiнка обливалася потом i, здавалось, от-от знепритомнiе.
«Вона така боязка, – сказала Укон. – Тож я й не уявляю, як вона страждае!»
«Така тендiтна, – подумав Гендзi, – навiть удень все поглядала приречено на небо… Бiдолаха…»
«Пiду сам будити людей. Нестерпно слухати цю моторошну луну, коли плещу в долонi. Побудьте хвильку тут, поруч з нею», – сказав Гендзi i, посадивши Укон бiля постелi, попрямував до захiдних бiчних дверей, за якими побачив, що на галереi немае свiтла. Там гуляв вiтер, а нечисленна варта спала. Та й було iх там усього трое: син сторожа, що був довiреним молодим слугою Гендзi, хлопчик-придворний i той самий охоронець, який колись передав йому квiтку «вечiрне лице». Гендзi гукнув, i один з них, пiднявшись, пiдiйшов до нього.
«Принеси смолоскипи. Людям накажи безперервно деренчати тятивою лука й голосно кричати. Хiба можна спокiйно спати в такому безлюдному мiсцi? А пан Коремiцу сюди приходив?»
«Приходив, але пiшов, сказав, що наказiв не отримав i прийде сюди вдосвiта». Юнак, до якого звернувся Гендзi, вартовий Водоспаду,[95 - Вартовий Водоспаду – воiн, який стояв бiля водоспаду поблизу iмператорськоi палати Сейрьоден; пiд час вечiрньоi переклички вiн називав свое iм’я останнiм.] вмiло брязкаючи тятивою i гучно викрикуючи: «Обережно, вогонь! Обережно!» – попрямував до покоiв сторожа. Гендзi мимоволi згадався палац: «Там саме тепер минув час переклички вартових, i настала черга вартового Водоспаду». Судячи з усього, було не дуже пiзно.
Повернувшись у покiй, Гендзi побачив, що жiнка лежала в тiй самiй позi, як i перед тим, а Укон припала обличчям до пiдлоги бiля неi.
«Що це таке? Ви що, зi страху збожеволiли? Звичайно, у таких диких мiсцях лисицi та iншi iстоти можуть налякати людину, але при менi вам нема чого боятися», – сказав Гендзi, пiднiмаючи служницю.
«Менi раптом стало погано, i я впала ниць. А моя господиня, мабуть, почуваеться зовсiм зле».
«Це правда, але що з нею?!» – вигукнувши, Гендзi схилився над жiнкою – вона не дихала. Вiн торсав ii, а ii тiло, покiрно пiддаючись його рукам, не подавало ознак життя, i Гендзi мимоволi примирився: «Видно, якийсь злий дух забрав ii юну душу». Вартовий Водоспаду принiс смолоскип. Укон не могла рухатися, тому Гендзi, присунувши найближчу ширму до жiнки, сказав: «Несiть сюди». Почувши такий незвичайний наказ, слуга розгубився, не смiючи наблизитись i навiть порiг переступити. «Ближче, ще ближче, без церемонiй», – квапив його Гендзi, а коли смолоскип освiтив постiль, то в головах з’явилася жiноча постать, побачена увi снi, яка, мигнувши невиразною тiнню, вмить зникла. «Таке бувае лише у старовинних повiстях», – згадав Гендзi, завмираючи вiд страху, але найбiльше його тривожила думка: «Що сталося з жiнкою?» Забувши про себе, вiн лiг поруч, тряс ii, щоб привести до тями, але вона щораз холоднiшала й невдовзi перестала дихати. Його охопив вiдчай. Поблизу не було надiйноi людини, яка могла б порадити йому, що робити. Звичайно, в такому випадку допомiг би монах, але… Хоча Гендзi виявляв силу духу, але, побачивши, що його кохана покидае цей свiт у такому молодому вiцi, розгубився. І, стискаючи ii в обiймах, благав: «Прокиньтеся, прокиньтеся! Не завдавайте менi такого болю!» Але, на жаль, тiло ii ставало все холоднiшим i почало втрачати привабливiсть.
Укон, досi охоплена жахом, нарештi прийшла до тями й гучно заридала. Гендзi мимоволi згадав iсторiю про те, як одного мiнiстра налякав злий дух у Пiвденнiй палатi,[96 - Про такий випадок з мiнiстром Фудзiвара Тадахiра (880–949) згадуеться в iсторичнiй повiстi «Оокагамi».] й узявши себе в руки всупереч власному розпачливому стану, дорiкнув Укон: «Нi, все-таки вона не помре! А вашi нiчнi ридання просто нестерпнi! Замовкнiть!» Покликавши сина сторожа, Гендзi сказав: «Мабуть, злий дух напав на нещасну, якщо вона так страждае. Вели гiнцевi негайно привести пана Коремiцу. А якщо зустрiне його брата, монаха Адзарi, то нехай i його запросить сюди. Але накажи говорити тихо, щоб не почула iхня мати, монахиня, бо вона нiколи не схвалювала моiх походеньок». Важким тягарем лягала на його душу думка про те, що вiн довiв жiнку до смертi у такому моторошному мiсцi.
Здаеться, минула пiвнiч. Подужчав вiтер, буйнiше зашумiли сосни, хрипливо закричав невiдомий птах. «Може, це сова?» – мимоволi подумав Гендзi. В його головi вирували тисячi думок, а навколо панувало безголосся й моторошне безлюддя. «І навiщо я вибрав таку глуху оселю?» – каявся вiн розпачливо.
Укон, нiчого не тямлячи, трималася його й тремтiла так, наче от-от мала померти. Стривожений тим, що i з нею може щось статися, Гендзi мiцно притискав ii до себе. Лише вiн зберiгав розум, але нiчого не мiг придумати. Вогонь тьмяно мерехтiв, i над ширмою, що вiддiляла головнi покоi, то тут, то там тремтiли сiрi тiнi. Було чути, як скрипiла пiдлога, i здавалось, нiби хтось наближаеться. «От би швидше прийшов Коремiцу!» – думав Гендзi. Та оскiльки нiхто не знав, де вiн перебувае, то його шукали до самого ранку, коли, здавалося, минула тисяча ночей. Коли нарештi десь далеко заспiвав пiвень, Гендзi подумав: «Що у попередньому життi спричинилося до такого нещастя, яке загрожуе i моему життю? Може, це вiдплата за мою легковажну й негiдну поведiнку, що стане назавжди приводом для поговорiв. Хоч би як я крився, вiд людей нiчого не приховаю: невдовзi чутка про це дiйде до Його Величностi, у столицi почнуть злословити, i я стану посмiховиськом для зiпсованих молодикiв. Врештi-решт я зганьблю свое iм’я».
Нарештi прийшов Коремiцу. Зазвичай готовий будь-коли виконувати примхи свого пана, цiеi ночi вiн цього не зробив i навiть на виклик з’явився запiзно. І хоча Гендзi це не сподобалося, вiн усе-таки велiв йому зайти, але не мав сили вiдразу розповiсти про те, що сталося. Почувши про прибуття Коремiцу, Укон згадала, з чого все почалося, i знову заридала. Гендзi також не мiг бiльше витримати. Досi лише вiн один володiв собою i пiдтримував Укон, але як тiльки прийшов Коремiцу, то, вiдчувши на душi полегшення, пiддався смутку й довго-довго плакав.
Потiм, трохи вагаючись, Гендзi сказав: «Тут сталося щось вельми дивне, можна сказати, щось неймовiрне, ба навiть щось бiльше. Я чув, що в таких несподiваних випадках треба читати сутру, i велiв покликати монаха Адзарi, щоб помолився…» – «Шанований монах учора повернувся в гори. Що й казати, все це взагалi незрозумiле! Може, якась давня незвичайна хвороба далася взнаки?» – «Та нi, нiчого подiбного». Заплакане обличчя Гендзi було настiльки чарiвним, що засмучений Коремiцу також просльозився.
Звичайно, в таких випадках корисною була б доросла, обiзнана з життевими справами людина, а вони обидва, ще зовсiм молодi, не знали, що й робити. Зрештою Коремiцу сказав: «Сторожевi не варто про це казати. Сам вiн людина надiйна, але ж мае рiдню, яка, природно, може проговоритися. У будь-якому разi вам передусiм треба виiхати звiдси». – «Так, але де ми знайдемо малолюдне мiсце?» – «Правду кажете. Бо якщо повернемося на П’яту лiнiю, то ii служницi з горя почнуть плакати i стогнати, тож численнi сусiди, готовi нас осудити, природно, про все дiзнаються. Найкраще переiхати в гiрський монастир, де нiхто не зверне на нас уваги. – І, трохи подумавши, Коремiцу додав: – Одна панi, яку я знав колись, недавно постриглася в монахинi й перебралася у Схiднi гори. Вона була годувальницею мого батька, але тепер постарiла i виiхала зi столицi. Людей там багато, але вона живе окремо». І от удосвiта до будинку пiдкотили карету.
Оскiльки Гендзi не мав сили тримати в руках мертве тiло, то Коремiцу, загорнувши його у ряднину, сам вiднiс у карету. Жiнка, тендiтна i чарiвна, навiть тепер не викликала вiдрази. Їi блискуче волосся, невмiло загорнуте в ряднину, вибивалося назовнi, й вiд його полиску в очах Гендзi потемнiло, а серце охопив незагойний смуток. «Будь-що треба залишатися з нею до кiнця», – подумав вiн, але Коремiцу порадив iнше: «Швидше сiдайте на коня i вирушайте до садиби на Другiй лiнii, поки дороги безлюднi».
Посадивши Укон у карету i пiдгорнувши шаровари, Коремiцу пiшов услiд пiшки, бо коня вiддав Гендзi. «Яка дивна похоронна процесiя», – думав вiн, але, дивлячись на свого пригнiченого горем пана, був готовий ризикувати життям заради нього. А тим часом Гендзi у повнiй нестямi добрався до садиби на Другiй лiнii. «Звiдки ви повернулися? Ви здаетеся хворим», – казали домашнi, але Гендзi пройшов у спочивальню. Нестерпна туга облягала серце: «Чому я не поiхав разом з ними? Що вона подумае, коли раптом оживе? О, з якою гiркотою на душi вона дiзнаеться, що я покинув ii!» Вир сумних думок розпирав груди, й незабаром вiн вiдчув такий нестерпний головний бiль i сильний жар у тiлi, що подумав про наближення власноi смертi.
Хоча сонце пiдбилося досить високо, Гендзi не вставав. Здивованi служницi пропонували йому iжу, але вiн вiд усього вiдмовлявся i, страждаючи, не знав, як собi зарадити. А тим часом з палацу прибув гонець. Мовляв, Його Величнiсть не змiг учора вiдшукати Гендзi, а тому занепокоiвся. Навiдувалися i сини Лiвого мiнiстра, але Гендзi погодився на розмову лише з То-но цюдзьо й то через завiсу. «Моя колишня годувальниця, – розповiдав Гендзi, – з п’ятого мiсяця нинiшнього року тяжко занедужала. Постригшись у монахинi й узявши на себе обiтницю, вона, можливо, через те почувалася краще, та недавно хвороба повернулася, i вона знов ослабла. «Вiдвiдайте мене ще хоч раз», – передала вона, тож я, знайомий з нею з дитинства, подумавши, що вона вважатиме мене безсердечним тепер, коли ii життя наближаеться до кiнця, вирушив до неi, але виявилося, що саме тодi один ii слуга, вже давно хворий, помер ранiше, нiж його встигли перевезти в iнше мiсце.[97 - Хворого слугу перед смертю переносили в iнше мiсце, щоб уникнути осквернення.] Згодом я довiдався, що з поваги до мене вони вивезли його останки з дому лише надвечiр. Оскiльки на цей час випадали урочистi богослужiння, то я вирiшив, що моя поява у палацi буде недоречною. Крiм того, вiд самого ранку в мене болить голова – можливо, я застудився. Сподiваюся, менi це пробачать».
«Ну що ж, я так i доповiм. Учора ввечерi, коли в палацi вправлялися в музицi, Його Величнiсть велiв розшукати тебе i був вельми невдоволений, – сказав То-но цюдзьо й перевiв розмову на iнше: – То яка скверна тебе спiткала? Твоя розповiдь не здаеться менi правдивою». Стривожений Гендзi вiдповiв: «Тобi не треба доповiдати всi подробицi, а просто скажи, що я несподiвано зiткнувся зi скверною. Менi так через це незручно». За вдаваним спокоем в його душi ховалося невимовно-болюче страждання. Вiн не хотiв нiкого бачити. І тiльки викликавши Куродо-но бена, попросив його шанобливо доповiсти про все Його Величностi. Потiм послав гiнця до садиби Лiвого мiнiстра – мовляв, не може прибути, бо сталася неприемнiсть.
Коли стемнiло, прийшов Коремiцу. У будинку не було нiкого – Гендзi оголошував усiм, хто навiдувався, що зiткнувся зi скверною, а тому гостi в нього не затримувалися. Закликавши Коремiцу до себе, Гендзi запитав: «Ну, то як? Невже кiнець?» – i закрився рукавом, щоб приховати сльози. Заплакав i Коремiцу. «Так, сподiватися нема на що. Менi було незручно довго там затримуватися, а тому я домовився, що поважний старий монах, давнiй мiй знайомий, усе зробить завтра, у сприятливий день…» – повiдомив вiн Гендзi. «А що з жiнкою, яка ii супроводжувала?» – «Не впевнений, що вона житиме. Все нестямно повторювала: «Пiду зi свiта разом з нею…» Сьогоднi вранцi хотiла кинутися з кручi. Потiм сказала, що розповiсть про все домашнiм. Я ледве стримав ii словами: «Почекайте, спочатку заспокойтесь i добре подумайте». Гендзi слухав, тяжко зiтхаючи: «Я сам почуваюся зле й не знаю, що буде зi мною».
«Тепер уже пiзно горювати. Все на свiтi вiдбуваеться так, як судилося, – сказав Коремiцу. – Я зроблю все, що вiд мене залежить, щоб нiхто нiчого не довiдався». – «Так, ти маеш рацiю. Та все одно менi дуже гiрко вiдчувати провину, що через свою легковажнiсть став причиною ii смертi. Будь ласка, не розповiдай нiчого панi Сьосьо. А тим паче монахинi, яка не раз застерiгала мене, бо менi буде дуже соромно…» – «Та й iншим монахам я розповiв усе зовсiм по-iншому», – запевнив Коремiцу.
Почувши краем вуха, що нiби щось скоiлося, служницi дивувалися: «Що ж сталося? Каже, начебто зiткнувся зi скверною, до палацу не ходить, а тiльки про щось шепочеться з Коремiцу й зiтхае…»
«Прослiдкуй, щоб усе зробили як годиться», – сказав Гендзi й нагадав, щоб справили вiдповiдну службу. «Звичайно, тiльки не треба зайвоi пишностi», – вiдповiв Коремiцу, готовий вирушити в дорогу. «Може, ти вважатимеш такий мiй вчинок недоречним, – сказав дуже засмучений Гендзi, – але я не матиму душевного спокою, якщо не побачу ще раз ii тлiннi останки. Поiду верхи…» «Що за безглузде бажання!» – подумав Коремiцу й вiдповiв: «Якщо ви так задумали, то нема ради. Але в такому разi виiжджайте негайно, щоб повернутися до сутiнок». Переодягнувшись у мисливську одежу, зшиту недавно для таемних побачень, Гендзi спорядився в дорогу.
Його душу опанував украй сумний настрiй. Однак, навiть приготувавшись до такоi незвичайноi подорожi, вiн, навчений недавно пережитими небезпеками, не переставав мучитися сумнiвами – мовляв, може, не треба iхати? Але його горе було настiльки глибоким, що Гендзi подумав: «Якщо не тепер, то коли, в якому свiтi, побачу ii обличчя?» – i таки зважився вирушити в дорогу в супроводi Коремiцу й того самого охоронця.
Дорога здавалася нескiнченною. Мiсяць сiмнадцятоi ночi свiтив так яскраво, що бiля рiчки Камо смолоскип ледве виднiв, а коли показалася гора Торiбено,[98 - Там вiдбувалася кремацiя.] завжди така лиховiсна, Гендзi наче й не помiтив ii. І от у душевному сум’яттi вони добралися до Схiдних гiр. Навколишня мiсцевiсть справляла гнiтюче враження, а хатина монахинi, крита дошками, з капличкою поряд, мала жалюгiдний вигляд. Крiзь ii стiни ледь-ледь пробивалися вiдблиски лампад, всерединi плакала самотня жiнка, а надворi кiлька монахiв розмовляли i навмисне приглушеними голосами шепотiли молитви Буддi. Як тiльки скiнчилися вечiрнi служби в навколишнiх храмах, настала тиша. Тiльки бiля храму Кiйомiдзу[99 - Знаменитий буддiйський храм, присвячений богинi милосердя Каннон.] мерехтiли вогнi й виднiли численнi людськi постатi. Коли високоповажний монах, син монахинi, урочисто читав сутру, то Гендзi не мiг стримати жодноi сльозини.
Увiйшовши в хатину, Гендзi побачив, що свiтильники вiдсунуто убiк, а Укон лежить за ширмою. «Нещасна, як iй, напевне, тяжко!» – подумав Гендзi. Поглянувши на покiйну, вiн не вiдчув страху, навпаки, вона здавалася йому такою ж чарiвною, як i колись. Взявши ii руку, вiн заридав, заливаючись сльозами: «О, якби я мiг iще раз почути твiй голос! За що менi судилося так недовго любити тебе всiм серцем? Навiщо ти залишила мене в полонi вiдчаю?»
Поважнi монахи, не знаючи, хто перед ними, тiльки дивувалися i також плакали. «Ви поiдете зi мною до садиби на Другiй лiнii», – сказав вiн Укон, а вона, ридаючи, вiдповiла: «Вiд самого ii дитинства я протягом багатьох рокiв вiдчувала до неi щиру прихильнiсть i нi на мить не розлучалася з нею, тож куди я пiду тепер пiсля раптовоi розлуки? Як же я розповiм iншим служницям про те, що трапилося? Менi й так тяжко, а вони зчинять гвалт i звинуватять мене у всьому. О, якби я могла спопелiти й податися вслiд за нею!»
«Я вас розумiю, але так ведеться у свiтi. Розлука не може не засмучувати, але ранiше чи пiзнiше кожен прийде до своеi життевоi межi. Тож заспокойтесь i довiртеся менi, – вмовляв ii Гендзi, але вiдразу зiзнався: – Та й менi здаеться, що я не переживу такого горя…» Вiн справдi був ненадiйною опорою. «Нiч, здаеться, наближаеться до свiтанку. Час негайно повертатися», – нагадав Коремiцу, й Гендзi з важким тягарем на серцi, озираючись, вийшов.
Дорога була волога вiд роси, а ранковий туман такий густий, що Гендзi подумав, неначе блукае хтозна-де. Вiн згадував, як покiйна лежала, прикрита його червоною накидкою ще з останньоi ночi, й дорогою запитував себе: «З якоi причини судилася менi така доля?» Вiн насилу тримався в сiдлi, тож Коремiцу доводилося пiдтримувати його. А поблизу берега рiчки Камо Гендзi сповз з коня на землю i в пригнiченому настроi вимовив: «Невже менi доведеться вмерти на цiй дорозi? Здаеться, я вже не зможу добратися додому…» Почувши цi слова, розгублений Коремiцу подумав: «Треба було вiдмовити йому, хоч би скiльки просив, i не брати в таку подорож», – i в розпачi помив у рiчцi руки й почав молитися богинi Каннон храму Кiйомiдзу.
Врештi-решт Гендзi зiбрав усi сили духу й, подумки молячись Буддi, з допомогою Коремiцу таки дiстався до садиби на Другiй лiнii. Жiноча прислуга, стривожена таким незвично пiзнiм його поверненням, ремствувала, зiтхаючи: «От бiда! Останнiм часом вiн не мав спокою i частiше, нiж завжди, кудись iздив потайки, а от учора повернувся зовсiм змученим, тож навiщо було знову виiжджати?»
Гендзi справдi злiг i через два-три днi зовсiм занепав здоров’ям. Чутка про це, дiйшовши до палацу, всiх надзвичайно занепокоiла. У храмах безперестанку пiдносилися молитви до Будди, справлялися незчисленнi служби, обряд очищення душi й замовляння проти злих духiв. Неперевершена краса Гендзi завжди викликала у людей всiеi краiни великий подив, а тому неприемна звiстка iх не на жарт стривожила: «Невже недовго залишилося йому жити на цьому свiтi?»
Незважаючи на хворобу, Гендзi покликав Укон i, видiливши iй кiмнату поруч зi своiми покоями, прийняв на службу до себе. Коремiцу, долаючи власну розгубленiсть, намагався допомогти iй звикнути до нових обов’язкiв, бо вiдчував, що iй потрiбна стороння пiдтримка. Коли хвороба трохи вiдступала, Гендзi викликав Укон до себе й давав iй рiзнi доручення, тож вона досить швидко освоiлася iз завданнями. У чорнiй жалобнiй одежi ця молода жiнка не була миловидою, але й не здавалася зовсiм непривабливою.
«Навдивовижу коротким виявилося наше кохання, пов’язане клятвою, однак i я, напевне, недовго житиму на цьому свiтi! Ви ж утратили свою надiйну опору, тож якби менi судилося довше жити, я пiдтримав би вас у такому горi, але, на жаль, боюся, що невдовзi пiду вслiд за нею», – тихо промовив Гендзi й знесилено заплакав. Почувши цi слова, вона з жалем подумала, що якби так сталося, то до одного горя додалося б друге.
Прислуга у садибi на Другiй лiнii не мала спокою, нiби втратила пiд ногами землю. З палацу плавом плив потiк гiнцiв. Почувши про занепокоення Його Величностi, Гендзi намагався зiбрати всi сили, щоб одужати. Лiвий мiнiстр, оточивши зятя опiкою, щодня провiдував його, замовляв потрiбнi в таких випадках обряди, й, можливо, завдяки цьому тяжка хвороба через двадцять днiв почала вiдступати, не залишаючи жодних поганих наслiдкiв. Саме тiеi ночi закiнчувалося очищення вiд скверни, й Гендзi, щоб позбавити Його Величнiсть вiд iще бiльших турбот, перебрався у своi палацовi покоi. Лiвий мiнiстр привiз його у власнiй каретi й по дорозi неабияк стомив його рiзноманiтними настановами про потребу стриманостi вiд рiзних життевих спокус. Гендзi ще довго здавалося, нiби вiн сам не свiй i вiдродився зовсiм в iншому свiтi. На двадцятий день дев’ятого мiсяця Гендзi цiлком одужав, а про його хворобу нагадувало лише вкрай змарнiле обличчя, яке, однак, надавало йому ще бiльшоi чарiвностi. Цiлими днями вiн поглядав надвiр i плакав. Дехто з прислуги дивився на нього з пiдозрою i казав: «Невже злий дух оволодiв ним?»
Одного тихого вечора Гендзi покликав до себе Укон на розмову. «Все-таки дивно… – казав вiн. – Чого вона приховувала свое iм’я? Прикро, що не знала, як я ii любив, навiть якби справдi була «дочкою рибалки» й сторонилася мене». – «Та хiба вона мала серйознi пiдстави для скритностi? Будь-коли могла назвати свое скромне iм’я. Але вiд самого початку стосунки з вами здавалися iй неймовiрними. Вона казала, начебто все це iй тiльки сниться. Мовляв, думала, що ви мали на метi легковажну розвагу, якщо не видавали, хто ви е, а тому страждала», – розповiдала Укон.
«Яке безглузде суперництво! Я зовсiм не мав намiру приховувати свого iменi, просто ще не звик робити непохвальних учинкiв. Його Величнiсть наставляв мене триматися в рамках пристойностi, та й високе становище вимагало стриманостi, адже будь-який жарт з моiх уст набував великоi ваги. І от того вечора вона раптом так заволодiла моiм серцем, що я подумав, нiби це доля судила нам зустрiтися, i тим самим зазнав i радостi, й водночас гiркоти. Навiщо мое кохання до неi було таким глибоким, якщо тривало так недовго? Розкажiть менi докладно про неi все, що знаете. Тепер уже нема чого приховувати. Через кожних сiм днiв треба буде писати iмена будд, але для кого? І за кого менi молитися?» – питав Гендзi.
«А що ж я могла б вiд вас приховувати? Просто я думаю, що пiсля ii смертi не годиться розводитися про те, що за життя вона вважала таемницею… – вiдповiла Укон. – Батьки ii рано повмирали. Батько прозивався Саммi-но цюдзьо, тобто мав звання «цюдзьо» i третiй ранг. Вiн безтямно любив дочку, але, видно, через переживання вiд невдач у службовiй кар’ерi передчасно покинув цей свiт, а пiсля того як його не стало, чисто випадково вона зiйшлася з паном То-но цюдзьо (тодi ще у званнi «сьосьо» – молодшого офiцера Імператорськоi охорони). Упродовж трьох рокiв вiн пiдтримував з нею щирi любовнi стосунки, але торiк восени з дому Правого мiнiстра[100 - Дочка Правого мiнiстра була першою дружиною То-но цюдзьо.] надiйшов погрозливий лист, тож вона, людина боязкоi вдачi, мимоволi заховалася у своеi годувальницi в захiднiй частинi столицi. Живучи в ii убогiй оселi, вона задумала перебратися в яке-небудь гiрське село, та оскiльки в нинiшньому роцi цей напрям виявився забороненим, то вона, перечiкуючи заборону, тимчасово зупинилася в тому жалюгiдному мiсцi, де ви, на превеликий для неi жаль, вперше ii помiтили. На вiдмiну вiд iнших людей, вона була дуже сором’язлива й понад усе на свiтi боялася, що хто-небудь дiзнаеться, що в неi на душi, а тому, напевне, здалася вам потайною». – «Саме так», – подумав Гендзi, зiставляючи ii розповiдь з iсторiею, колись почутою вiд То-но цюдзьо, i ще нiжнiше згадав про покiйну. «То-но цюдзьо сумував, що не може знайти дитини, – сказав вiн. – Значить, це таки правда?…»
