скачать книгу бесплатно
Будь-яка годувальниця вважае свого вихованця, навiть найнiкчемнiшого, надзвичайно розумним. Тим паче годувальниця Гендзi, яка вважала для себе високою честю, що мала право прислуговувати йому, а тому вiд зворушення плакала. Їi дiти, штовхаючи одне одного лiктями, несхвально переглядалися – мовляв, заплаканим обличчям iхня мати хоче показати, як iй важко розлучатися зi свiтом, вiд якого вiдреклася. А Гендзi, глибоко схвильований, сказав:
«У дитинствi я втратив людей, якi мене любили, а потiм багато хто про мене пiклувався, але не пригадую нiкого, хто ставився б до мене так приязно, як ви. А коли я став дорослим, то мимоволi перестав бачити вас бiля себе й не можу навiть вiдвiдувати вас так часто, як менi хотiлося б, але, повiрте, завжди сумую, коли ми довго не бачимося. О, якби “розлук з батьками не було!..”[80 - Слова з танки: «Безсмертя зичимо, / Згадавши iх тепло… / Як би хотiлось дiтям, / Щоб на свiтi / Розлук з батьками не було» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 901).]».
Коли Гендзi щиро розмовляв з годувальницею й пахощi вiд рукавiв, якими вiн витирав сльози, розпливалися по кiмнатi, навiть ii дiти, яких ранiше вона дратувала, задумалися: «Справдi яка незвична доля в цiеi жiнки!» – i також заплакали.
Наказавши, щоб молитви про одужання вiдновилися, Гендзi зiбрався iхати, але перед вiд’iздом попросив Коремiцу запалити смолоскип, щоб в його свiтлi роздивитися передане йому вiяло. Воно наскрiзь просякло нiжними пахощами, до яких, мабуть, звикла його власниця. Увагу Гендзi привернув витончений напис:
«Часом не вiн?» —
В душi з’явився здогад,
І перед очима
«Вечiрне лице» майнуло
У вiдблисках роси.
Змiст вiрша був незрозумiлий, але в письмi вiдчувалося благородство, тож несподiвано Гендзi зацiкавився його авторкою.
«Хто живе в тому будинку на заходi? Ти не дiзнавався?» – запитав вiн у Коремiцу, а той лише подумав: «Ну от, знову…» – i невдоволено вiдповiв:
«Я тут перебуваю кiлька днiв, але турботи про хвору забирають увесь мiй час, тож про сусiдiв не встиг розпитати».
«Не осуджуй мене. Але, знаеш, в цьому вiялi е щось таемниче, варте уваги. Поклич кого-небудь з мiсцевих обiзнаних людей i розпитай», – попросив Гендзi, й Коремiцу, зайшовши у сусiднiй двiр, розпитав сторожа, а потiм, повернувшись назад, доповiв:
«Сторож сказав, що цей будинок належить одному почесному помiчнику намiсника якоiсь провiнцii. Сам господар, мовляв, поiхав туди, а в будинку залишилася його дружина, молода й вельми витончена особа, чиi сестри служать в палацi й частенько до неi навiдуються. Навряд чи простий слуга знае щось бiльше».
«Якщо так, то, мабуть, писала одна iз сестер, – подумав Гендзi. – Писала впевнено, з багатим досвiдом у такiй справi». Хоча вiн розумiв, що швидше за все його чекае розчарування, але не мiг вiдкинути почуття, якi спонукали жiнку написати вiрша. Як завжди, Гендзi легко пiддавався таким спокусам. Тож, навмисне змiнивши почерк, на аркушi паперу написав:
«Як ближче пiдiйдеш,
Побачиш сама,
Яке «вечiрне лице»
Перед тобою
В напiвтемрявi майнуло».
Листа цього вiн послав з тим своiм супутником, який тодi взяв вiяло у дiвчини-служницi.
Хоча жiнка ранiше не знала Гендзi, але, мигцем побачивши його профiль, здогадалася, що то був саме вiн, а тому написала йому вiрша на вiялi, який схвилював його. Однак минав час, а вiдповiдь вiд нього не надходила, й жiнка почувалася трохи нiяково. Коли ж нарештi з’явився його посланець, то всi навколо неi втiшились i так довго радилися щодо вiдповiдi, що той з досади не витерпiв i пiшов з порожнiми руками.
А тим часом Гендзi вирушив у дорогу при тьмяному свiтлi смолоскипiв у руках його передового ескорту, намагаючись не потрапляти нiкому на очi. Верхнi половинки гратчастих вiкон у сусiдньому будинку були вже спущенi й крiзь iхнi щiлини пробивалося свiтло, слабкiше за сяйво «вечiрнiх свiтлячкiв»,[81 - Слова з танки: «Як вогники / Вечiрнiх свiтлячкiв, / Я також пломенiю вiд кохання… / Вона ж цього / Не хоче помiчать» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 562).] що своею таемничiстю зворушувало душу. А от будинок з кiлькома деревами, численними кущами й квiтами в саду, до якого Гендзi прибув, вiдрiзнявся вiд звичайного своею невимушеною вишуканiстю. Поведiнка господинi[82 - Тобто панi Рокудзьо.] цього будинку, на вiдмiну вiд iнших жiнок, була настiльки стримано-благородною, що вiн швидко забув про хатину за кипарисовим парканом.
Наступного досвiтку Гендзi прокинувся трохи пiзно й вирушив у дорогу, коли сонце вже зiйшло. Вранiшне свiтло, безперечно, тiльки пiдкреслювало його незвичайну красу, якою небезпiдставно захоплювалися люди. І сьогоднi Гендзi знову проiхав мимо тих ворiт. Зрештою, вiн проiжджав тут i ранiше, але тiльки незначна вчорашня пригода привернула до них його увагу, й вiн запитав себе: «Цiкаво, хто все-таки там живе?»
Через кiлька днiв прийшов до нього Коремiцу.
«Мати все ще була в поганому станi, тож я постiйно доглядав ii, – сказав вiн спочатку, а потiм, пiдступивши до Гендзi ближче, розповiв: – Пiсля нашоi розмови я покликав одного чоловiка, знайомого з мешканцями сусiднього будинку, й попросив його про все розпитати, але той нiчого особливого не повiдомив. Хiба те, що якась панi таемно живе там з п’ятого мiсяця, але хто вона, мовляв, навiть домашнi не знають. Я кiлька разiв заглядав крiзь щiлини огорожi мiж нашими садибами, i там, у будинку, помiтив тiнi молодих жiнок, вбраних у щось, схоже на фартухи, а це означало, що вони комусь прислуговували. А вчора, коли вечiрне сонце освiтило будинок до останнього куточка, я виразно побачив нарештi й прекрасну панi, яка, видно, писала листа. Бiля неi сидiли служницi й крадькома витирали сльози».
Пiсля цiеi розповiдi Гендзi, всмiхнувшись, подумав: «От якби я знав, хто вона…»
«У мого пана високе становище й молодiсть, тож не дивно, що перед ним схиляють голови й вихваляють, а якби вiн вiдмовився вiд любовних пригод, то його життя стало б прiсним i нецiкавим, – думав тим часом Коремiцу. – Бо навiть чоловiкам без таких переваг бувае важко встояти перед спокусою».
«Щоб дiзнатися бiльше про цю загадкову жiнку, я знайшов невеличкий привiд i послав туди листа, – розповiдав далi Коремiцу. – Вiдповiдь, написана вправною рукою, надiйшла негайно. Виходить, серед ii служниць зовсiм непоганi дiвчата».
«Познайомся з ними ближче, – попросив Гендзi. – Буде прикро, якщо нiчого не дiзнаешся».
«А що, як у такiй убогiй оселi, що належить людям найнижчого стану, несподiвано знайдеться особлива жiнка з багатьма чеснотами?» – подумав Гендзi.
До речi, Гендзi досi не мiг забути нечуваноi безсердечностi тiеi Уцусемi, «Порожньоi шкаралупки цикади», на яку рiдко хто з жiнок у свiтi здатний. От якби вона була хоч трохи поступливiшою, то все закiнчилося б тiльки жалем з приводу прикроi помилки. А так його постiйно ятрила думка про поразку й остаточний розрив. Ранiше Гендзi не звернув би уваги на таку пересiчну особу, але пiсля розмови з товаришами у дощову нiч, коли йому вiдкрилася загадка рiзних станiв, його сердечнi iнтереси розширилися. Хоча Гендзi й вабила дочка Ійо-но суке,[83 - Нокiба-но огi.] яка щиро сподiвалася на зустрiч з ним, але вiд самоi думки, що безсердечна мачуха стежитиме за ним холодними очима, вiн нiяковiв, а поки думав, як вивiдати ii власнi намiри, до столицi повернувся Ійо-но суке. Передусiм вiн поспiшив до Гендзi. Тяготи морськоi подорожi вiдбилися на його виглядi: обличчя змарнiло, трохи засмагло, рухи здавалися незграбними. А проте, належачи до вельми знатного роду, навiть у такому лiтньому вiцi вiн справляв приемне враження привабливим обличчям i благородними манерами. Слухаючи його розповiдь про провiнцiю Ійо, Гендзi хотiв запитати: «То скiльки там купалень?…» – але, мимоволi знiяковiвши вiд численних спогадiв, промовчав. «Так ставитися до чесноi людини нерозумно й соромно. Це справжне нахабство! – подумав Гендзi й, пригадавши застереження Сама-но камi, вирiшив: – Хоча безсердечнiсть Уцусемi образлива для мене, вона е проявом ii любовi до свого чоловiка».
Почувши про те, що Ійо-но суке збираеться вiддати свою дочку пiд опiку надiйноi людини й виiхати з дружиною в провiнцiю, Гендзi не на жарт занепокоiвся i порадився з Когiмi: «Чи не можна зараз ще раз побачитися з нею?» Але навiть якби вона погодилася на таку зустрiч, крадькома пробратися до неi було б нелегко. А ще ж вона вважала перешкодою мiж ними вiдмiннiсть iхнiх станiв. Тож Гендзi зрештою вiдмовився вiд спроб, якi могли б знову скiнчитися неприемною пригодою. Мабуть, дружина Ійо-но суке в жодному разi не хотiла, щоб Гендзi забув ii, бо люб’язно вiдповiдала на його численнi листи. У цих, недбало написаних ii рукою посланнях було щось зворушливе, з тонкими натяками, що мали привернути до неi увагу й переконати його в ii небайдужостi. І хоча Гендзi вважав ii безсердечною, забути про неi не мiг. Що ж стосуеться дочки Ійо-но суке, то жоднi чутки про ii одруження не хвилювали його, впевненого в тому, що ii майбутнiй суворий чоловiк не стане на завадi iхнiм щирим стосункам.
Настала осiнь. Заклопотаний власними сердечними турботами, Гендзi рiдко коли навiдувався у садибу Лiвого мiнiстра й тим самим викликав там невдоволення.
Щодо особи з Шостоi лiнii, то сталося ось що: пiсля того як Гендзi подолав ii опiр, вiн раптом почав ставитися до неi, на жаль, так само, як до будь-якоi iншоi жiнки. Дехто навiть дивувався, куди дiвся той запал, з яким вiн колись до неi залицявся. Вона, людина з тонкою й чутливою душею, впадала в сумнi роздуми, знаючи, що стала об’ектом людських пересудiв через те, що була старшою за нього. Тому останнiм часом на самотi щораз частiше прокидалася серед ночi й, охоплена вiдчаем, не могла до ранку заснути.
Одного туманного ранку, коли заспаний Гендзi, якого ледве розбудили, вийшов з кiмнати, сумно зiтхаючи, служниця Цюдзьо пiдняла гратчасте вiкно й, нiби кажучи: «Проведiть хоч би поглядом», – вiдсунула переносну ширму, а ii господиня, пiдвiвши голову, глянула назовнi. Картина того, як Гендзi, зупинившись посеред саду, не вiдривав погляду вiд барвистого безладу квiтiв, не мала собi рiвних. Потiм вiн попрямував до галереi, а Цюдзьо за ним. У свiтло-бузковiй одежi iз синьою пiдкладкою, вiдповiдно до цiеi пори року, i тонкому мо,[84 - Нижня жiноча одежа, що прив’язувалася стрiчками до талii.] прив’язаному яскравими стрiчками, вона вражала своею грацiознiстю й чарiвнiстю. Оглянувшись на неi, Гендзi затримав ii на хвильку бiля поруччя в кутку галереi. Їi стримана поведiнка, повисле уздовж щiк волосся здавалися йому дивовижними.
«Сторонюсь слави
Збирача всiх квiтiв,
Та все ж не можу
Повз пройти,
Тебе, «вечiрне лице», не зiрвавши…
Що ж менi робити?» —
запитав вiн, взявши ii руку, а Цюдзьо вiдповiла зi звичним поспiхом, удавши, нiби йшлося про ii господиню:
«По тому, що не дочекався,
Коли туман розсiеться ранковий,
Видно,
Що до квiтiв наших
Серце твое байдуже».
Те, як вродливий хлопчик, ошатно вдягнений, зайшов мiж квiти й, зiрвавши «вранiшне лице», в мокрих вiд роси шароварах повертався до Гендзi, хотiлося перенести на картину.
Кожного приваблювала краса Гендзi. Як суворий житель гiр любить вiдпочити пiд розквiтлим деревом, так кожен, кого осяяв його блиск, вiдповiдно до свого становища, думав: «От би вiддати йому на службу нашу любу дочку!», а iнший, навiть найнижчого звання, хотiв прилаштувати до нього свою хоч трохи миловиду сестру. А що вже казати про людей, якi мали нагоду з ним листуватися або зблизька споглядати його прекрасне обличчя? Принаймнi про тих, хто здатен проникати в душу речей. Вони, охопленi неспокоем, напевне, жалкували, що не можуть завжди бути поруч з ним.
До речi, одного дня Коремiцу нарештi доповiв Гендзi про те, що за його дорученням вивiдав про мешканцiв убогоi сусiдньоi оселi: «Дiзнатися, хто ця жiнка, менi так i не вдалося. Здаеться, наче вона вiд когось ховаеться. Інодi знiчев’я ii молодi товаришки виходять на пiвденну галерею з гратчастими вiкнами й, зачувши стукiт карети, визирають надвiр. Час вiд часу до них несмiливо приеднуеться начебто iхня панi. Їi обличчя я не зовсiм добре розгледiв, але, здаеться, вона досить миловида. Одного дня, побачивши, як вулицею проiжджала карета з передовим ескортом, молодi служницi квапливо закричали: «Гей, панi Укон, подивiться! Це ж пан То-но цюдзьо проiжджае мимо». На крик вийшла трохи старша статечна служниця й замахала на них руками: «Тихiше, тихiше! Звiдки ви взяли, що це вiн? Зараз сама погляну». З цими словами вона заквапилася на галерею через перекидний мiсток. Рухалася швидко i, зачепившись за щось подолом одежi, спiткнулась i мало не впала з мостика. «О, таке мiг зробити лише бог Кадзуракi![85 - За стародавньою легендою, бог Кадзуракi мав потворну зовнiшнiсть i збудував мiст, яким користувався лише вночi.]» – сердито сказала вона й одразу перехотiла дивитися на вулицю. Служницi казали, що на власниковi карети було носi, й називали iмена його супутникiв, якi належали охоронцям i челядникам То-но цюдзьо. Значить, проiжджав справдi вiн», – пiдсумував Коремiцу.
«О, якби я сам побачив ту карету!» – сказав Гендзi й подумав: «А що, коли це та сама жiнка, яку То-но цюдзьо не може забути?» Помiтивши зацiкавленiсть Гендзi, Коремiцу вiв далi: «Я зблизився з однiею тамтешньою служницею i завдяки iй довiдався про мешканок будинку все до найменших подробиць. Моя знайома переконувала мене, нiби всi вони рiвнi й немае серед них господинi, а я вдавав, що повiрив iй. Вона впевнена, що iхня таемниця нiкому не вiдкриеться, та коли одна з наймолодших ненароком обмовляеться i звертаеться до господинi шанобливо, то всi раптом починають метушитися, щоб вiдвернути мою увагу й змусити мене повiрити, що, крiм них, звичайних служниць, у будинку нiкого iншого немае!» – закiнчив Коремiцу, смiючись.
«Дозволь i менi заглянути крiзь огорожу, коли наступного разу приiду вiдвiдати твою матiр», – попросив Гендзi. «Мабуть, ця жiнка оселилася там тимчасово, – думав вiн, – але судячи з цього, вона, напевне, належить до найнижчого стану, зневаженого тiеi дощовоi ночi. А що, як несподiвано вона все-таки виявиться справжньою чарiвною знахiдкою?»
Коремiцу, який не мiг противитися навiть найменшим забаганкам Гендзi, будучи людиною, не менш обiзнаною з любовними справами, примудрився, щоправда, з великими труднощами, звести його з цiею загадковою жiнкою. Розповiдь про це була б надто довгою, i я за своiм звичаем ii опускаю.
Гендзi особливо не розпитував, хто вона, але й не вiдкривав iй свого iменi. Вирушав до неi в надзвичайно простому одягу i, як нiколи ранiше, не на каретi, а пiшки. Вважаючи, що так робити не годиться, Коремiцу вiддавав йому свого коня, а сам бiг поряд. Мовляв, було б дуже прикро, якби побачили, що такий коханець iде на побачення пiшки. Заради того, щоб нiхто не дiзнався про його таемницю, Гендзi брав iз собою лише того помiчника, який колись зiрвав для нього квiтку «вечiрне лице», i нiкому невiдомого хлопчика-слугу. Щоб нiхто нi про що не здогадався, Гендзi навiть не заходив на перепочинок у сусiднiй будинок годувальницi.
Тим часом i жiнка, нiчого не розумiючи, мучилася пiдозрами й крадькома посилала слугу за посланцем Гендзi, який приносив листа, або доручала йому вивiдати, куди вертаеться коханий вранцi пiсля ночi з нею, та дарма – слiд того губився. Гендзi все бiльше прихилявся до неi, не мiг обiйтися без неi жодного дня, i хоча дорiкав собi за недоречну легковажнiсть, часто ii вiдвiдував. У такiй справi втрачають голову i цiлком статечнi люди, так i Гендзi, який досi тримав себе пiд контролем i не допускав осудливих вчинкiв, зазнавав таких пристрасних переживань, що не мiг, розлучившись з коханою вранцi, дочекатися вечора упродовж цiлого дня. Водночас, як тiльки мiг, охолоджував свiй запал словами: «Не треба так нестямно закохуватися!» Жiнка була лагiдною i спокiйною, але, здаеться, iй бракувало жвавого розуму i впевненостi в собi. Вона здавалася зовсiм юною, хоча й недосвiдченою в життевих справах також не була. Та й до знатного роду, напевне, не належала. «Тож чим же вона мене так вабить?» – безупинно дивувався Гендзi.
На побачення з жiнкою вiн вирушав навмисне у старанно змiненому виглядi, в карiгiну,[86 - Карiгiну – мисливський одяг, що складався з каптана й коротких шароварiв.] й, приховуючи обличчя, вiдвiдував ii вночi, коли всi в будинку спали, тому в неi закрадалася зловiсна пiдозра, чи вiн часом не е перевертнем, як це бувало в старовину? Та оскiльки навiть легкий дотик до його одежi свiдчив, що це непроста людина, то вона запiдозрила: «Напевне, все це затiяв молодий сусiд-гульвiса». Але той, здавалось, до всього байдужий, нiби нiчого не помiчаючи, як i ранiше, вiдвiдував iхнiй будинок, шукаючи власних розваг, тож вона, нiчого не розумiючи, поринула у глибоку тривогу: «Що ж усе це означае?»
Не мав спокою також Гендзi: «А що, як вона своею пiддатливiстю приспить мою пильнiсть i раптом кудись сховаеться, то де я тодi ii шукатиму? Цей будинок, здаеться, лише тимчасовий притулок, з якого вона може переiхати будь-куди i будь-коли…» Звичайно, якби вона втекла, а вiн не знайшов ii, то примирився б з тим, що розвага так швидко минула, але про це й думати не хотiв. Тi ночi, коли, уникаючи людськоi уваги, вiн вiдмовлявся вiд ii вiдвiдування, здавалися йому нестерпно тяжкими, тож вiн подумав: «А чи не перевезти ii таемно в садибу на Другiй лiнii? Якщо люди почнуть плiткувати й виникнуть неприемностi, то можна сказати, що так зроду судилося. Що поеднало нас, якщо досi нi одна жiнка мене так не вабила?»
«А чи не перебратися нам кудись у затишне мiсце й спокiйно поговорити?» – запропонував Гендзi. «Все це дивно! Вашi слова приемнi, але поведiнка не така, як заведено у свiтi. Менi аж страшно!» – вiдповiла вона по-дитячому наiвно. «Справдi, – сказав Гендзi, всмiхаючись. – То хто ж з нас стане лисицею-перевертнем? Просто пiддайтеся моiм чарам», – лагiдно вмовляв вiн, i жiнка послухалась його – мовляв, нехай так i буде.
«О, яка вона дивовижна особа! Із щирою душею готова виконати будь-яке незвичне, навiть безглузде, мое бажання», – думав Гендзi й згадав про пiдозрiлу «гвоздику», яку описав То-но цюдзьо тiеi дощовоi ночi, але, розумiючи, що вона мала причину таiтися, не смiв ii розпитувати. Оскiльки не було ознак, що вона може образитися i раптом кудись поiхати, то Гендзi навiть подумав: «Якби я став рiдше ii вiдвiдувати, то, можливо, вона змiнилася б. А якби знайшов собi нове захоплення, то вона мене ще бiльше покохала б».
П’ятнадцятоi ночi восьмого мiсяця яскраве мiсячне сяйво, просочуючись крiзь щiлини дерев’яноi покрiвлi, заливало весь дiм, а тому незвичайна оселя здавалася Гендзi ще дивовижнiшою. А коли настав досвiток, у сусiдньому будинку прокинулися люди й почулися грубi чоловiчi голоси: «Ну й холоднеча!» – «А нинiшнього року справи будуть геть кепськi! Їздити торгувати у провiнцiю також безглуздо… Жодноi надii. Гей, сусiде, ти чуеш?» Такi-от фрази долинали до Гендзi.
Коли люди вставали до своеi буденноi роботи й раз у раз було чути шум та iхнi голоси, то жiнка почувалася нiяково. Будь-яка самовпевнена, звикла до розкошiв особа в такiй оселi провалилася б крiзь землю вiд сорому. А от жiнка мала таку спокiйну вдачу, що не дуже переймалася нi житейськими прикрощами, нi неприемностями, нi вiдчуттям незручностi. Поводилася з такою наiвною гiднiстю, що здавалось, нiби не чула безцеремонноi галасливостi сусiдiв, а тому справляла на Гендзi враження бiльш приемноi людини, нiж якби червонiла вiд сорому.
Стукотiння ступи, голоснiше за страшний гуркiт бога Грому, лунало бiля самого узголiв’я. «Що за набридливi звуки!» – подумав Гендзi, але не здогадувався, звiдки вони взялися. Знав лише, що вони дивнi й дражливi. А було iх безлiч. З усiх бокiв долинав приглушений гул рублiв, якими викачували грубий полотняний одяг, по небу з гучними криками летiли дикi гуси – все це разом було важко стерпiти. Вони лежали бiля виходу на галерею. Гендзi вiдсунув дверцята, й обое виглянули назовнi: у крихiтному садку рiс благородний китайський бамбук, i роса на листках блищала так само, як у садибi вельможi. Безладне дзижчання комах у вухах Гендзi, звиклого до «стрекотiння цвiркуна пiд стiною»,[87 - Слова iз одного вiрша Бо Цзюйi.] справляло на нього незвичне враження. Його почуття було настiльки глибоким, що вiн мирився з усiма цими незручностями.
Жiнка у скромнiй м’якiй свiтло-фiалковiй одежi поверх бiлого авасе[88 - Одяг з пiдкладкою.] була привабливо-тендiтною i хоча нiчим особливим не вражала, своiми плавними рухами й манерою говорити його вкрай зворушувала. «От якби вона була трохи смiливiшою…» – подумав Гендзi й так захотiв побути з нею у сприятливiших обставинах, що запропонував: «А що, як ми спокiйно проведемо нiч до свiтанку десь поблизу, в затишному мiсцi? Бо лишатися тут нестерпно». – «Чому так несподiвано?» – спокiйно запитала вона.
Гендзi присягався iй у вiрностi не тiльки в цьому, але i в прийдешньому життi, а вона, як не дивно, вiрила йому, бо, здавалось, не мала досвiду спiлкування з чоловiками. Не звертаючи уваги на те, що можуть про них подумати, вiн викликав Укон й через неi передав своiм супутникам привести карету. Їi служницi, переконавшись у щиростi намiрiв Гендзi, хоч i з певним острахом, але таки довiрилися йому.
Наближався свiтанок. Ще пiвнi не спiвали, лише було чути, як якийсь старий, молячись, бився головою об пiдлогу. Схоже, що кожен його рух давався йому через силу, i Гендзi мимоволi поспiвчував йому: «У життi, як вранiшня роса, скороминущому чого вiн, молячись, жадае?» Мабуть, готувався до прощi на священну гору Мiтаке,[89 - Щоб пiднятися на вершину священноi гори Мiтаке, треба було упродовж тисячi днiв поститись i молитися Учителю Прийдешнього – буддi майбутнього часу Мiроку.] промовляючи:
«О, слався, Учителю Прийдешнього…»
«Прислухайтеся! Адже вiн думае не лише про це життя, – сказав Гендзi зворушено й додав:
– Нехай дороговказом
Нам буде шлях, яким iде
Цей праведник, тож
Присягнiмо зберiгати
Вiрнiсть i в життi прийдешньому».
Історiя з клятвою в Палацi Довголiття[90 - За поемою «Вiчний смуток» Бо Цзюйi, китайський iмператор Сюаньцзун зустрiчався зi своею наложницею Ян Гуйфей у Палацi Довголiття.] мала сумний кiнець, тому Гендзi звернув своi думки до прийдешнього свiту будди Мiроку, а не обiцяв коханiй, що вони «в наступному життi в небi лiтатимуть нерозлучною парою». Нова обiцянка про вiрнiсть до настiльки далекого майбутнього була справдi безмежною.
«З минулого, я знаю,
Гiрка доля
Випала менi,
Тож добрих сподiвань
Тепер не маю на прийдешне», —
склала вона вiрш такого змiсту, видно, без надii на майбутне.
Мiсяць завмер над самим краем гiр, а жiнка все вагалася: iхати чи не iхати бозна-куди. Поки Гендзi умовляв ii, мiсяць раптом зник за хмарою, а небо посвiтлiшало й стало прекраснiшим. «Вирушаймо, поки зовсiм не розвиднiло», – сказав вiн i, як завжди, поспiшно вийшов з дому. Легко пiдняв жiнку й посадив у карету, туди сiла також Укон.
Прибувши до якоiсь садиби, розташованоi неподалiк, й очiкуючи сторожа, вони бачили перед собою занедбанi ворота, оброслi папороттю, й неймовiрно густу тiнь дерев у саду. Навколо плив щiльний туман, листя взялося росою, i, навiть пiднiмаючи завiсу в каретi, Гендзi замочив рукава. «Ще нiколи я такого не зазнавав. Усе не так-то просто…
Невже i в давнину
Через любов
Блукали люди на свiтанку?
А я нiколи досi
Не зазнав цього…
А з вами таке траплялося?» – запитав Гендзi, й жiнка сором’язливо вiдповiла:
«Не знае мiсяць,
Чого вiд краю гiр
Очiкувати може…
Невже у небi
Згасне його сяйво?
На душi моiй тривога…»
На ii обличчi проглядав страх i розгубленiсть. «Мабуть, через те, що звикла до багатолюдноi оселi», – подумав Гендзi з цiкавiстю.
За наказом Гендзi карету затягли у двiр i, сперши голоблями на поруччя, залишили стояти, а тим часом взялися готувати для гостей захiдний флiгель. Укон, радiсно збуджена, потай згадувала давнi часи.[91 - Очевидно, йдеться про стосунки Югао й То-но цюдзьо.] Поглядаючи на сторожа, який з усiх сил намагався вдовольнити гостей, вона здогадалася, що йдеться про високу особу.
Коли навколишнiй свiт почав набирати звичних обрисiв, гостi зiйшли з карети. Покоi виявилися охайно прибраними – дарма що готувалися поспiхом.
«Не годиться пановi бути без слуг», – сказав сторож, добре знайомий молодий доглядач, який прислуговував Гендзi також у садибi Лiвого мiнiстра. Увiйшовши в покоi, вiн запропонував: «Може, покликати кого-небудь, як годиться?» Але Гендзi вiдразу перебив його: «Я навмисне вибрав собi сховок, куди нiхто не прийде. Тож i ти збережи цю таемницю при собi».
Сторож поспiшно принiс снiданок, але не було кому обслужити Гендзi. Пiд час такого незвичного нiчлiгу поза домом Гендзi не залишалося нiчого iншого, як безперестанку присягатися у вiрностi – «навiть якщо текти навiки перестане рiчка Окiнага».[92 - Цитата з вiрша: «Навiть якщо навiки перестане текти / Вода у рiчцi Окiнага, / В якiй норцi пiрнають, / Та для розмови, люба, iз тобою / Не вичерпаю слiв нiколи» («Ман’йосю», 4458).] Сонце вже пiдбилося високо, коли Гендзi встав i власноруч пiдняв гратчасте вiкно. Перед ним вiдкрився до самоi глибини занедбаний, безлюдний сад з купкою непривабливих старих дерев. До самого будинку пiдступали буйнi трави – геть-чисто як «поля осiннi»,[93 - Слова з вiрша: «В селi занедбанiм / І люди постарiли – / Як iх оселi. / А за тином сад / Нагадуе менi поля осiннi» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 248).] а ставок зарiс водоростями. Що й казати, сумна мiсцина. Щоправда, в окремiй вiд головного будинку оселi начебто хтось жив, але вона була далеко звiдси.
«Яка моторошна картина! Але не бiйтеся, нi демони, нi злi духи мене не чiпатимуть», – сказав Гендзi. Жiнка почувалася ображеною через те, що вiн i досi приховував свое обличчя. «Справдi, не годиться ставити тепер мiж нами перепону», – подумав вiн i, знiмаючи маску, сказав:
«Розкриту квiтку,
Зволожену вечiрньою росою,
Судилося тобi побачити,
Коли проходив
Повз твою оселю я…»
«Ну, то як блищить роса?» – запитав вiн, а вона, глянувши скоса, ледь чутно вiдповiла:
«У краплях роси,
На «вечiрньому лицi»
Блиск я побачила,
Та в сутiнках,
Мабуть, схибив мiй зiр…»
«Чудово!» – оцiнив Гендзi. Тим часом вона подумала, що справдi немае на свiтi такоi вiдвертоi i щироi людини, як вiн. А ще бiльше вражала його краса на тлi похмуроi мiсцини.
«Я стiльки натерпiвся вiд вашоi невтомноi скритностi, що вирiшив не вiдкриватися вам. Назвiть хоч тепер свое iм’я! Ваша мовчанка мене лякае», – сказав Гендзi, й жiнка вiдповiла: «На жаль, я «дитина рибалки»[94 - Слова з вiрша: «На березi морському, / Де бiлi хвилi / Повсякчас набiгають, / Я, дитина рибалки, живу, / Та своеi оселi не маю» («Ваканроейсю», 722).]…» Така ухильна вiдповiдь вельми йому сподобалася.
«Що ж, мабуть, я в усьому винен», – сказав вiн. Ось так за iхньою розмовою, сповненою докорiв i пристрастi, минув день до вечора.
Розшукавши iх, прийшов iз солодощами та фруктами Коремiцу. Однак, соромлячись докорiв Укон, у покоi ступати не вiдважився. Вражений тим, що Гендзi зайшов так далеко у своему захопленнi, вiн зробив висновок, що вона того варта, й навiть пошкодував власноi великодушностi – мовляв, поступився нею, адже мiг був сам зблизитися з цiею жiнкою.
Милуючись неймовiрно тихим вечiрнiм небом, Гендзi здогадався, що жiнку лякае темрява внутрiшнiх покоiв, а тому пiдняв завiси i прилiг поруч з нею бiля виходу на галерею. Вони поглядали на обличчя одне одного, освiтленi призахiдним сонцем, i вона, попри зловiснi передчуття, забула про своi прикрощi, стала трохи спокiйнiшою, а тому привабливiшою. Цiлий день вона горнулася до Гендзi й, iнодi по-дитячому здригаючись вiд страху, викликала спiвчуття. Вiн поспiшив опустити гратчастi вiкна й велiв запалити свiтильники. «Прикро, що навiть тепер, коли ми порозумiлися, свою душу ви все одно менi не вiдкрили», – скаржився вiн.
«Напевне, у палацi, помiтили, що мене немае. Цiкаво, де мене шукатимуть? – думав вiн. А ще його непокоiло iнше: «Яке ж у мене дивне серце! А як страждае господиня садиби на Шостiй лiнii? Їi нарiкання тяжко вислуховувати, але вони справедливi». Дивлячись з любов’ю на обличчя жiнки, довiрливо звернене до нього, Гендзi мимоволi порiвняв ii з тiею, далекою: «Якби ж то пристрасть тiеi не була такою надмiрною, що iнодi не хочеться з нею навiть зустрiчатися…»
Коли нiч наближалася до кiнця й Гендзi нарештi трошки задрiмав, раптом у головах з’явилася вродлива жiноча постать.
«Ви забули про мене, яку колись любили, а привезли сюди оцю нiкчемну особу, щоб обдарувати ii своiм коханням. Яке страшне розчарування!» – почув вiн i побачив, як ця дивна жiнка торгае його кохану. Злякавшись нападу злого духа, Гендзi прокинувся, коли свiтильник уже погас. Охоплений страхом, Гендзi вийняв меч i, поклавши його в головах, покликав Укон. Вона прийшла, також перелякана.
«Розбудiть сторожiв на галереi i скажiть iм принести смолоскип!» – розпорядився Гендзi.
«Як же я пiду? Там темно», – злякалася Укон.
