скачать книгу бесплатно
Повiсть про Гендзi. Книга I
Мурасакi Сiкiбу
Бiблiотека свiтовоi лiтератури
«Повiсть про Гендзi», створена на рубежi X–XI ст. Мурасакi Сiкiбу, придворною дамою iмператрицi Сьосi, вважаеться одним з найвизначнiших творiв японськоi лiтератури. І не тiльки японськоi – по сутi, це перший психологiчний роман у свiтi. Розповiдаючи iсторiю життя головного героя – Блискучого Гендзi, сина iмператора Кiрiцубо, та його нащадкiв, авторка дiлиться з читачами своiми спостереженнями i роздумами. Докладнi описи повсякденного життя, любовних та iнших людських вiдносин, пройнятих «сумним чаром речей» (моно-но аваре), створюють враження зустрiчi з живими людьми, близького знайомства з iхнiми почуттями, думками, радощами i печалями, за якими постае епоха Хейан, ii культура, побут аристократii, вiрування та звичаi. До видання увiйшла перша частина «Повiстi про Гендзi».
Мурасакi Сiкiбу
Повiсть про Гендзi
Терени й терни любовi – життя Гендзi
Мурасакi Сiкiбу та ii час
Мурасакi Сiкiбу – шляхетна придворна дама епохи Хейан, авторка «Гендзi моногатарi» («Повiстi про Гендзi»), видатного шедевру японськоi лiтератури ХІ столiття.
Про життя автора «Гендзi» вiдомо мало. Ім’я, за яким ii знали за життя, – Тоо-но Сiкiбу, псевдонiм же, пiд яким вона ввiйшла в iсторiю, з’явився в ХІ столiттi. В iменi – Тоо, це онне читання iероглiфа «Фудзi» (пурпуровий колiр квiтки wisteria[1 - Квiтка (wisteria, горобейник) мурасакi – непримiтна лугова рослина, з коренiв якоi отримують пурпурову фарбу, колiр кохання. Фарба фудзi-iро, або мурасакi-iро, в японськiй колористицi е найбiльш шляхетною. Наприклад, негласно, згiдно з протоколом, якщо вiдомо, що на державному прийомi iмператриця буде в сукнi кольору фудзi, або мурасакi, то iншi дами мають подбати про iншу колористику свого одягу.]), що вказуе на ii належнiсть до однiеi з гiлок могутнього в тi часи клану Фудзiвара. Панi на схилi лiт служила в Сiкiбу-сьо (мiнiстерствi церемонiй), тому Сiкiбу. Там же служили ii батько i брати. Поява ж термiна «Мурасакi» (цей iероглiф теж означае пурпуровий колiр) у псевдонiмi теж пов’язують або з пурпуровим кольором фарби, що отримують з квiтки wisteria, в родовому гербi, або з iменем, яким вона назвала головну героiню свого роману – кохану дружину принца Гендзi.
Народилася Мурасакi вiрогiдно на початку 80-х рокiв Х столiття i, як вiдомо з iсторii кар’ери ii батька, юнiсть провела в столицi держави Хейан-кьо (нинi Кiото). Затим батько був призначений губернатором провiнцii Етiдзен (нинi преф. Фукуi) на узбережжi Японського моря, тож юна панночка якийсь час, певно, жила там.
У кiнцi Х столiття вона вийшла замiж за одного з племiнникiв могутнього можновладця держави – Фудзiвара Нобутака. Народила доньку й овдовiла в 1001 роцi. В першiй декадi ХІ столiття була запрошена до двору iмператора як фрейлiна iмператрицi Акiко (в iсторii вiдома як Фудзiвара-но Сьосi), доньки Фудзiвара Мiтiнага. Певно, це сталося через те, що на той час вона почала працювати над повiстю про Гендзi, i це було помiчене регентом Мiтiнага. Тому вiн запросив молоду iнтелектуалку до служби в почтi своеi поважноi доньки. Мурасакi була високоосвiченою жiнкою, зналася на iероглiфiцi та китайськiй лiтературi, орiентувалася в iсторii Японii, надто в деталях ранньоi державноi iсторичноi хронiки «Нiхонсьокi» (720 р.), яка була написана китайською мовою. Пiзнiше це дозволило iй виконувати функцii консультанта в мiнiстерствi церемонiй. Судячи iз записiв в ii опублiкованому щоденнику, разом з виконанням поточних обов’язкiв фрейлiни вона консультувала юну iмператрицю з проблем китайськоi поезii. Деталi викладу в повiстi про принца Гендзi вказують на хист Мурасакi до малювання, калiграфii (в Китаi та Японii калiграфiя iероглiфiв – це вид мистецтва), мистецтва етикету i протоколу, гри на кото, що дозволяло iй посiдати шляхетне становище при дворi.
Коментатори повiстi про Гендзi та щоденника Мурасакi доходять висновку, що вона е одноосiбним автором «Гендзi моногатарi», в текстi якого були й пiзнiшi вставки та ревiзii. Сюжет величезного роману рiс i розвивався в мiру росту життевого досвiду та майстерностi його авторки. Доведено, що й останнi роздiли художнього твору теж належать перу (точнiше пензлику) Мурасакi, вже зрiлоi i досвiдченоi жiнки. Вважають, що в разi якщо протяжнiсть ii життя спiвмiрна з життям головного героя роману – принца Гендзi, то вона прожила понад 50 рокiв (зазвичай це середня тривалiсть життя людини у Х – ХІ столiттях) i померла в 30-тi роки ХІ столiття.
Мiсце автора i роману в лiтературi. В кiнцi епохи Хейан були спроби iмiтацii роману, але iхнi автори не виявили майстерностi, притаманноi цiй Великiй жiнцi, – ii розумiння складностi та комплексностi людського духу, ii здатностi творити iлюзiю (нинi ми сказали б – вiртуальну реальнiсть) особистоi присутностi у подiях, висвiтлених на сторiнках художнього твору, вмiння пiзнавати сутнiсть, душу речей. (Передбачаемо, що не один пересiчний читач, не обтяжений знанням iсторii Японii, читаючи роман, побачить у постатi найбiльшоi любовi, а затим коханоi дружини осяйного принца Гендзi саме ii – шляхетну придворну даму Мурасакi Сiкiбу.) Вона була автором, який малював образи своiх героiв через висвiтлення iхнiх характерних рис та особливостей, а не застосовуючи риторичнi образи та метафори, що були риторичними засобами бiльшостi лiричних традицiй японськоi лiтератури, а особливо поезii того часу.
Ім’я Мурасакi Сiкiбу стоiть поруч iз Сей-Сьонагон, теж придворноi дами (авторки «Записок в узголiв’i»), в японськiй лiтературi ранньофеодальноi доби Хейан (VIII–XII ст.).[2 - В японськiй iсторiографii перiодизацiя iсторii вiдмiнна вiд европейськоi.]
Епоха Хейан (794 – 1185 рр.) була вiдносно спокiйним перiодом буремноi iсторii молодоi на той час японськоi держави. У попереднi столiття у сув’язi племен, якi прийшли на архiпелаг (прийшли з двох напрямiв – з материка й iз захiдноi частини океану), склалися духовно-цивiлiзацiйнi пiдвалини формування суспiльства i держави. Це були: виключно японська релiгiя сiнтоiзм (сiнто – шлях богiв) та двi фiлософськi системи, що прийшли з материка, – релiгiя буддизму та доктрини конфуцiанства. Склався симбiоз релiгiй, якi взаемодоповнювали одна одну.
Сiнто – це особливий погляд на свiт, природу i суспiльнi вiдносини, що сягае коренями в мiфологiю та покони тих племен, якi освоювали архiпелаг. Основнi iдеi релiгii: саморозвиток (свiт розвиваеться сам по собi, i добре вже те, що вiн е); сила життя – звiдси природне для японцiв вiдчуття краси (моно-но аваре) i мистецького смаку (згадаймо: милування квiтами, листям осiннiх кленiв, чистого снiгу, горою Фудзi тощо); еднiсть природи i людини – немае подiлу на живе i неживе, живе все, а в людинi живе боже ество – камi, щось нiби iскри божоi; богiв – камi – безлiч, до iх числа належать духи гiр, рiчок, каменiв, дерев, вiтру, покровителi ремесел… духи предкiв, цi боги пронизують весь свiт, i iскра божа е у всьому.
Конфуцiанство – особлива фiлософська система, зведення настанов i правил, розроблених древнiм китайським мислителем Кун-цзи (Конфуцiем). Згiдно iз вченням, першоосновою всього е «Тянь» (Небо). Це всемогутня першооснова, як i Земля, створюе все суще i керуе ним. Усi явища життя – результат взаемодii двох начал – чоловiчого «ян» та жiночого «iнь». Людина мае дiяти згiдно з принципами «жень» (iероглiф людина), куди входять скромнiсть, доброта, милосердя, альтруiзм тощо, i строго виконувати норми «Гi» – етикету, обрядiв i благопристойностi. Особливо важливий принцип – «сяо», шаноби дiтей до батькiв (перш за все до батька). Дiти мають не тiльки поважати батькiвську волю, але й виконувати ii без заперечень, як волю Неба. (В Японii цей принцип називаеться «оябун-кобун».) Сiм’я – головна складова суспiльства i держави. Тож конфуцiанське вчення вподобали можновладцi й елiти суспiльств як Китаю, так i Японii. В Японii воно поступово вкорiнювалось у часи Середньовiччя i досi е важливою моральною основою суспiльства.
Буддизм прийшов у Японiю в VI столiттi й залишаеться спiвмiрною з сiнтоiзмом поширеною в краiнi релiгiею (за статистикою, в сучаснiй Японii кiлькiсть вiрян бiльша за кiлькiсть населення). Це перша свiтова релiгiя, добре знана науковцями, тому деталiзувати суть вчення не будемо. У VI столiттi (552 р., науковцi називають також 538 р.) тексти, що висвiтлюють його суть (сутри), дiйшли в Японiю. (Автор цих рядкiв сподобився бачити iнкунабули зi Священними сутрами у броньованому сховищi бiблiотеки унiверситету Рюкоку в Кiото.) Попервах опорою буддизму в краiнi стали храми столицi Нара, пiдтримуванi правлячими кланами, а поширення цiеi релiгii в державi пов’язано з iменем Сьотоку Тайсi. Принцу-регенту приписують честь перейменування краiни Ямато в сучасну назву Нiхон («краiна сонця, що сходить»), але головна його заслуга – створення державного законодавства (так званi Закони Сьотоку Тайсi 604 р.). Слiд зауважити, що до того в краiнi Ямато не було нiякого документа, що регламентував би управлiння державою. Законодавча робота, яка тривала майже сотню рокiв, завершилася створенням кодекса законiв «Тайхорьо» (701–704 рр.). Згiдно з кодексом, найвищим органом держави став Дадзьокан (Велика рада) при iмператорi. Рiвним йому був Дзiнгiкан (Релiгiйна рада), що контролював обряди, свята («мацурi») та службу священикiв. Велика рада держави очолювалась канцлером, а його замiсниками були два мiнiстри («правоi руки» та «лiвоi руки»). Їм пiдпорядковувались вiсiм мiнiстрiв – военний, правосуддя, народних справ, громадських справ, церемонiй, iмператорського двору, палати iмператорських справ i казначейства. Найбiльш важливими були тi, що займалися справами iмператора i двору, особливо мiнiстерство церемонiй, фактично служба протоколу.
Вищезазначена схема органiзацii держави усталилася в часи остаточного оформлення держави Нiхон (VII–VIII ст.), утвердилася в добу Нара i Хейан (VIII–XIII ст.). Вона була дещо трансформована в епоху Сьогунату i була замiнена пiд час буржуазно-демократичних реформ ери Мейдзi (1867–1894 рр.), коли Японiя стала конституцiйною монархiею.
Запозичена з Китаю система органiзацii держави дозволила усталити господарське життя. За китайською архiтектурною традицiею була спланована i розбудована столиця Нара. Створено територiальну вертикаль влади: на початок IX ст. було 66 провiнцiй i близько 600 повiтiв та мiстечок; закладенi стратегiчнi напрями-дороги (до), якi зв’язали столичний регiон краiни з окраiнами й iснували декiлька сотень рокiв. Вiд столичного регiону (кiннай) на захiд iшли Санйодо уздовж Внутрiшнього Японського моря, Сан’iндо уздовж узбережжя Японського моря, Нанкайдо – морська дорога до берегiв Сiкоку та Кюсю; на схiд – Токайдо – дорога на схiд уздовж узбережжя, Тосандо – гiрська дорога на схiд, Хокурiкудо – дорога через пiвнiчнi гiрськi перевали. В епоху Хейан на них уже був доволi помiтний рух: наприклад, у «Повiстi про Гендзi» жриця провiдного сiнтоiстського храму на пiвостровi Ісе iде на схiд по Токайдо, а Гендзi у вигнання – на захiд човном уздовж узбережжя Внутрiшнього Японського моря. (Японцi зберегли деякi дiлянки цих iсторичних дорiг. Автор цих рядкiв побував на збереженiй для туристiв старовиннiй частинi Токайдо бiля перевалу Адзума i польовiй дорозi на березi острова Бiва, що була колись Хокурiкудо. На iх проiзних частинах здатнi були розминутися хiба що два вершники.)
Але в полiтичному життi краiни стався загрозливий катаклiзм. Було зроблено настирливу спробу створення буддiйськоi теократичноi держави, що викликало несприйняття як двору, так i аристократii. В полiтичному планi стало зрозумiло, що саме сiнтоiзм, його розвинений культ i потуга, пiдкрiпленi конфуцiанською доктриною, мае стати духовною основою державотворення Краiни сонця, що сходить. В органiзацiйному планi це призвело до рiшення перенесення столицi iз занадто буддiйськоi Нари в iнше мiсце. Розпочали було будову новоi столицi в Нобеока, але потiм перенесли ii пiвнiчнiше i в 794 р. заснували нове мiсто Хейан-кьо (Кьо – столиця, Хейан – мир i спокiй). У 795 р. вiдбувся переiзд iмператорського двору.
Хейан-кьо було побудовано згiдно зi схемою планування китайськоi столицi Чаньань (столицi при династii Тан). Вважають, що в часи розквiту в Хейан-кьо мешкало до пiвмiльйона людей, скорiше всього – набагато менше, але це мiсто, забудоване дерев’яними будiвлями, було тодi одним iз найбiльших мiст свiту порiвняно, наприклад, з Парижем i Киевом в Європi. Воно розташоване бiля рiчки Камогава, на перетинi лiнiй (дорi), що йдуть з пiвночi на пiвдень, i вулиць (дзьо), що йдуть зi сходу на захiд, i утворюють прямокутне шахове планування кварталiв. У пiвнiчнiй частинi знаходилася територiя iмператорського палацу i парку (пiсля багатьох реконструкцiй i перебудов протягом тисячолiття палац (годзьо) знаходиться на цьому мiсцi й зараз). Вiд палацу на пiвдень йшла широка центральна магiстраль до межi мiста, де була брама Расьомон. У загальних рисах планування цiеi центральноi частини мiста збереглося й донинi.
Так, читач роману про принца Гендзi може пройтися парком бiля iмператорського палацу (на пiвнiч вiд вулицi Марутамагi-дорi), на Нiдзьо-дорi (так звана друга вулиця), вiдвiдати парк i величний палац Нiдзьо-дзьо («замок на 2-й вулицi»), в якому в часи Сьогунату перебував намiсник самурайського уряду, в районi року-дзьо (6-i вулицi), глухiй окраiнi часiв Хейан, розмiстилися твердинi буддизму в Кiото – храмовi комплекси Нiсi-Хонгандзi та Хiгасi-Хонгандзi. Колишня ремiснича окраiна i межа мiста – Кудзьо-дорi (9-та вулиця) проходить на пiвдень вiд залiзничного вокзалу, там тепер е станцiя метро. В добу Хейан буддiйських храмiв у Кiото було мало, а в межах мiста iх будiвництво спочатку було заборонене. Але минув час, i буддiйськi монастирi й храми «оконтурили» центральне ядро мiста: найбiльш вiдомi з них – згаданi вище храмовi комплекси в пiвденнiй частинi старого Хейан-кьо; на захiдних узгiр’ях – Кiнкакудзi («золотий павiльйон»), Рьоандзi (в парку якого знаходиться «сад каменiв» та iн.); на сходi – Гiнкакудзi («срiбний павiльйон»), Кiйомiдзу-дера (Храм чистоi води), Сандзюсангендо (храм, вiдомий своiми золотими статуями тисячi будд) тощо. Найбiльш шанованi в Кiото сiнтоiстськi храмовi комплекси Ясака-дзiндзя бiля кварталу розваг Гiон, Хейан-дзiндзя побудований уже в XIX столiттi (поруч два музеi мистецтв i публiчна бiблiотека Кiото), Фусiмi-Інарi з вражаючою анфiладою ворiт «торii».
Хейан-кьо – столиця миру i спокою, в мiру розбудови крок за кроком набувала небаченоi ранiше в Японii вишуканостi та елегантностi. В цiлому ж у життi держави в епоху Хейан набула сталостi модель суспiльства, в духовному i полiтичному життi якого склався триединий баланс сил сiнтоiзму, буддизму i конфуцiанства, закладений, як вказують науковцi, ще при сприйняттi кодексу «Тайхорьо» в попереднi столiття. Правда, iмператорська влада в добу Хейан, при всiй церемонiальнiй пошанi до Трону, була номiнальною, а краiною реально правили найбiльш виднi сановники. А найвиднiшими помiж видних на той час були мiнiстри iз клану Фудзiвара. Серед численноi рiднi клану вiдшукувались i нареченi для юних iмператорiв – майбутнi iмператрицi-матерi. Законодавчо оформлений, добре продуманий механiзм правонаступництва дозволяв можновладцям клану довгий час контролювати ситуацiю при дворi.
(Пояснення щодо таемноi пружини сюжету «Гендзi моногатарi». Гендзi – син iмператора i принц кровi, був народжений наложницею (Кiрiцубо) тодi, коли в офiцiйноi дружини монарха вже був син – спадкоемець престолу. По смертi першоi дружини вже iнша наложниця (Фудзiцубо) стала iмператрицею, i ii син (як знали утаемниченi – позашлюбна дитина вiд Гендзi) став правонаступником попереднього принца, а потiм i iмператором.)
Отже справжнiми полiтичними дiячами тiеi пори були не iмператори, а регенти та iншi дiячi iз клану Фудзiвара. Серед них було багато талановитих людей. У тi часи вдалося замирити айнiв на пiвночi, змiцнити кордон на заходi, так-сяк успiшно поратися з економiчними справами. Але водночас у краiнi наростала загроза сепаратизму на сходi Хонсю – великi землевласники все бiльше вiдособлювались вiд центру. Вже у романi про Гендзi бачимо роди Мiнамото, Тайра та iн. Наступали великi для Японii часи перемiн. Епоха «миру i спокою» залишилася в минулому, а от започаткованi в тi часи шедеври поезii, лiтератури i мистецтва, особливий японський смак до красоти залишились на тисячолiття.
Культура i лiтература епохи Хейан
Поруч iз прогресом розвитку суспiльних вiдносин i розбудови унiтарноi централiзованоi держави лiтература стала вершиною творчого духу епохи Хейан. Прорив у лiтературнiй творчостi стався завдяки розробцi азбук кана (катакана i хiрагана) iз 50 фонетичних символiв, що значно спростило процес письма. Стало можливим писати будь-який японський текст, не вживаючи китайських iероглiфiв. Водночас велику кiлькiсть складноi термiнологii можна було записувати як iероглiфами, так i каною. Ще довгий час хейанськi придворнi та iнтелектуали продовжували вживати писемну китайську мову при оформленнi офiцiйних документiв, дiловiй переписцi, написаннi приватних щоденникiв тощо, вживаючи кана тiльки при твореннi поетичних творiв.
(Примiтка. З часом симбiоз iерографiки i кани уможливив створення сучасного японського письма, що передае все багатство вираження в живiй розмовнiй мовi. В японському письмовому текстi в кожнiй синтагмi коренева основа подаеться, як правило, iероглiфами, а граматичне оформлення – каною. Правда, при цьому звучання iероглiфа мае бути передано або он-ним (старокитайським), або кун-ним (корiнним японським) читанням, якi читач повинен знати. Але це тема iншоi розмови.)
У IX–XI столiттях вважалося, що грамотний чоловiк мае записувати виклад своiх думок китайськими iероглiфами («отоко модзi» – чоловiчi знаки), а жiнка може писати i хiраганою. Отже, хiрагана активно вживалась придворними дамами та iншими шляхетними жiнками, якi й створили бiльшу частину творiв хейанськоi лiтератури. Адже вiдомо, що фонетичнi системи письма дозволяють виражати будь-якi нюанси розмовноi мови, тодi як нефонетичне письмо може фiксувати тiльки ту тематику вираження, яка вiдiбрана для письмовоi передачi. Основнi теми, яким здебiльшого придiляли увагу жiнки, – кохання, природа, свята i… як ми бачимо, красне письменство. Жiноча лiтература епохи Хейан, в якiй люди i подii розглядалися прискiпливим жiночим оком, залишаеться цiкавою для читачiв i через тисячу рокiв.
Лiтература епохи Хейан пройшла три стадii розвитку. Спочатку спостерiгаемо ренесанс поезii Вака пiсля виданоi у VIII столiттi (759 р.) антологii «Ман’йосю» («10 тисяч листкiв») – 4,5 тис. поетичних творiв. Далi бачимо появу прозових творiв, написаних японською мовою i переважно хiраганою. Нарештi, з’являються новi прозовi жанри, i розвиваються новi стилi поезii.
У ренесансi поезii особливо пощиреними стали 31-складовi танка (5-7-5-7-7). У 905 р. була видана перша державна антологiя «Кокiнвакасю». Найвидатнiшими авторами цiеi збiрки були поети Оно-но Коматi, Арiвара Нарiхiра та упорядник антологii Кi-но Цураюкi, який каною написав передмову. Перший лiтературний твiр у прозi теж належить Кi-но Цураюкi. Це «Тоса нiккi» (935 р. – «Щоденник подорожi в Тоса» (нинi преф. Котi на Сiкоку)) – своерiдний поетичний щоденник вражень мандрiвника.
Найбiльш поширенi прозовi жанри епохи Хейан – нiккi (щоденники або записки) i моногатарi (оповiдi, можна вжити термiн «повiсть» або й «роман»).
Серед нiккi, окрiм вищезазначених записок Кi-но Цураюкi, з’явились й iншi твори цього жанру, написанi жiнками: «Кагеро нiккi» («Записки осiнньоi доби»), «Ідзумi Сiкiбу нiккi», написанi фрейлiною Ідзумi Сiкiбу, «Мурасакi Сiкiбу нiккi», написанi Мурасакi Сiкiбу – авторкою величного роману про життя принца Гендзi. Але найвизначнiшим шедевром цього жанру стали записки фрейлiни Сей-Сьонагон «Мукура-но сосi» («Записки в узголiв’i»), написанi в кiнцi Х столiття в жанрi «дзуйхiцу» («побiжний погляд»), – це збiрка мiнiатюрних блискучих есеiв, що розкривають естетичне вiдчуття речей («моно-но аваре»), якi потрапляють в поле зору автора, – емоцii, рефлексii i роздуми, образи природи, що вразили уяву…[3 - Думка, що прийшла в музеi Д’Орсе в Парижi. Мине час, i твори японських iмпресiонiстiв з’являться водночас або навiть ранiше, нiж iмпресiонiзм у Францii. Це школа «Укiйо-е» – Утамаро, Хокусаi, Хiросiге та iн.]
У жанрi моногатарi перша вiдома повiсть-казка «Такеторi моногатарi» («Оповiдь про Такеторi») з’явилася в кiнцi IX або на початку X столiття (героiнi роману про Гендзi читають ii пiд назвою «Кагуя-хiме»), ще двi прозовi повiстi-казки того часу вже тодi були втраченi. Це оригiнальний мiф про дiвчинку Кагуя-хiме, яку Такеторi – рубщик бамбука – знайшов у зрiзi стовбура бамбука, про те, як вона виросла в чарiвну красуню, вiдкинула домагання шляхетних кавалерiв (зокрема й iмператора) i зрештою вернулася до рiдних (виявилося, що вона мiсячна царiвна). Особливо вражае вiдлiт красунi (в космос (?)) з гори Фудзi – виходить, що вже понад тисячу рокiв тому в народнiй творчостi людей (а текст «Такеторi» – це запис народних казок) передавалися мотиви iншопланетян i космiчних подорожей.
Друга половина X столiття вiдзначаеться як час появи в епiстолярних жанрах перших новел. Серед багатьох моногатарi тiеi доби видiляються «Уцубо моногатарi» («Оповiдь про дуплисте дерево») невiдомого автора та «Отiкубо моногатарi» («Оповiдь про життя дiвчини iз нижньоi кiмнати») – японський варiант теми про Попелюшку.
На початку XI столiття Мурасакi Сiкiбу, шляхетна панi на службi у дружини iмператора Утiдзьо, написала повiсть «Гендзi моногатарi», обезсмертивши таким чином суспiльство епохи Хейан (описавши, ясна рiч, життя елiти цього суспiльства), в найбiльшому за обсягом прозовому творi того часу, та й наступних часiв також.
На бiльш нiж тисячу сторiнок (при перекладi на европейськi мови) розгорнуто сюжет, який у часовому вимiрi охоплюе понад 3/4 столiття i розкривае життя та терени любовi принца, вiдомого за життя як Блискучий Гендзi, а пiсля його смертi любовнi походеньки Каору – його сина, насправдi внука його найкращого друга. Першi списки повiстi (точнiше, фрагменти повiстi) з’явилися ще за життя Мурасакi (початок XI ст., вiрогiдно в 1025 р.), лише пiзнiше – у XII–XVI столiттях повний текст твору було зведено воедино.
Як бачимо iз вищесказаного, написання епохального прозового твору cпиралося на певну лiтературну традицiю, що склалася протягом попереднiх столiть. Але таку широту погляду в часi i кiлькостi лiтературних героiв (деякi з них реальнi особи), глибину психологiчного осмислення поведiнки героiв i сутi подiй, що вiдбуваються, витонченiсть естетичного вiдчуття речей i навколишнього свiту було репрезентовано вперше. І це тисячу рокiв тому! На той час в Європi ще не написано було лiтературних творiв такоi значущостi, а в Китаi, хоч вони i були, але написанi на дещо вужчих i духовно-цивiлiзацiйних засадах, i щодо витонченостi мовно-комунiкацiйних можливостей. Згадаймо про триеднiсть формування японськоi цивiлiзацii: сiнтоiзм – конфуцiанство – буддизм, а також бiльшi комунiкацiйнi можливостi системи iероглiф – кана проти викладу виключно iероглiфами.
Свiти людини i суспiльства епохи Хейан у «Гендзi моногатарi»
Отже, в епоху Хейан склалося аграрне суспiльство, засади державного управлiння в якому будувалися на принципах законодавства кодексу «Тайхорьо», запозичених з Китаю. Правда, якщо в Китаi вертикаль чиновницькоi iерархii традицiйно формувалася на основi жорсткого вiдбору на державних iспитах, то в Японii того часу вирiшальними були родиннi зв’язки. Тому вiдносини в суспiльствi i внутрiшня полiтика цiеi епохи – складна взаемодiя кланiв вищоi аристократii. В часи, описанi в романi про Гендзi, домiнували регенти i рiдня iз клану Фудзiвара (авторка роману – Мурасакi Сiкiбу – теж iз родичiв цього клану). Та сув’язь полiтичних вiдносин дедалi ускладнювалась, виросли в самостiйнi сили клани, що вели родовiд безпосередньо вiд iмператорськоi сiм’i. Так, фактично незалежним став клан Тайра, вiдособився пiд новим родовим прiзвищем клан Мiнамото (герой роману Гендзi зрештою теж став Мiнамото). В Середнi вiки при розгалуженнi кланiв пiшли: вiд Мiнамото – Токугава (в епоху Сьогунату понад 300 рокiв керували самурайськими урядами аж до революцii Мейдзi 1868 р.), Асiкага та iн.; вiд Тайра – Мiура i Ходзьо; вiд Фудзiвара – Уцуномiя та iн. Наприкiнцi перiоду Хейан усе це призвело до кривавоi сутички родiв Тайра i Мiнамото (вiйна Тайра i Мiнамото описана у великому военному романi-епопеi «Хейке моногатарi»), остаточну перемогу здобули Мiнамото в битвi при Дан-но ура (1185 р.). Так завершилась епоха Хейан.
Але на початку XI столiття, коли розгортаеться життя героiв роману, ще бiльш-менш зберiгався баланс iнтересiв основних кланiв. Аристократiя жила власним життям у столицi, додержувалася ритуалiв i свят, складала твори лiтератури i мистецтва (визнаемо, багато з них стали шедеврами японськоi культури) i за нещастя вважала службу (тим бiльш, вигнання) у провiнцii або у вiйську. Скориставшись крилатою фразою, сказаною на наших теренах з iншого приводу, – вузьке було коло цих людей, страшенно далекi були вони вiд народу.
На перший погляд, здаеться неймовiрним, що культура аристократа, позбавленого щоденного клопоту про хлiб насущний чи пошуку засобiв, аби заплатити податки, може сприйматися i культурою простого люду. Але ж людина в тi часи була ближчою до природи. І тонкi стiни вишуканого дерев’яного палацу рятували вiд негоди лише трохи краще, нiж такi ж тонкi стiни хижi бiдняка (пiчок i камiнiв в Японii i тодi, й пiзнiше не було, а конструкцiя хiбачi – жаровнi для опалення кiмнати деревним вугiллям – була та сама, тiльки в наш вiк хiбачi стали електричними). В культурi землеробського суспiльства свята i перебiг життя в палацах збiгалися iз землеробським календарем сiльських обрядiв. І на сiльських святах лунали пiснi i музика. Краса природи оточувала кожного, i кришталево чисту воду з гiрських джерел можна було пити всiм. Може, мистецтво було iнше? А хто ж ткав прекраснi шовковi тканини для кiмоно чарiвних красунь, випалював вишукану керамiку для чайних церемонiй, кував надiйнi (i водночас красивi) мечi-катана для воiнiв? Уся iсторiя краiни – приклад того, що культура, створена свого часу елiтою суспiльства, стае надбанням всього народу.
Японiя епохи Хейан – краiна, в якiй люди вже пiднялись вiд рiвня «людини звичайноi» i «людини розумноi» до «людини чутливоi» (Homo sensibilis). І саме на цьому рiвнi стоiть планка вимог до особистих якостей i рiвня культури основних героiв «Гендзi моногатарi».
Як вiдомо, лiтературний герой-домiнант (personage regnant) в тiй чи iншiй культурi – особистiсть, поведiнка й iдеали якоi сприймаються як втiлення характерних рис людини певноi епохи. Особливий вплив на японський традицiйний iдеал людини виявив створений Мурасакi Сiкiбу лiтературний герой епохи Хейан – принц Гендзi iз «Гендзi моногатарi» (Х – ХI ст.). Головним для Гендзi, як i для бiльшостi його сучасникiв, був культ любовi. Тодi це була чи не едина царина, що давала людинi найбiльшi можливостi для самовизначення. Витончена чуттевiсть, емоцiйнiсть були понад усе. А рубежем, що вiддiляв чуттевiсть вiд грубого еротизму, стало «моно-но аваре» – вмiння людини побачити i вiдчути у всьому естетичне вiдчуття речей (в даному разi ми пропонуемо украiнську версiю перекладу термiна, англiйська версiя – pathos of things, росiйська – очарование вещей). Для принца Гендзi життя означало не тiльки поеднання з рiзноманiтнiстю теренiв вiдчуттiв, але i насолоду затаеним пафосом речей. З таким самим багатством вiдчуттiв насолоди пафосом речей постають перед нами i жiночi персонажi роману. Адже в епоху Хейан людина в японському суспiльствi вже сприймалася як частина едностi природи i космосу. (Звернiмо увагу: в буддизмi Будда – у всьому, i в порошинцi, i в людинi; в сiнтоiзмi – Камi у всьому, i в каменi, i в горах, й у водах, i в деревi, i… в людинi, як iскра божа.)
Побiжно зазначимо, невдовзi японська лiтература створила iншого домiнантного героя – героя-воiна в епiчних романах (так званого «гункi»), шедевром серед яких е «Хейке моногатарi» (XIII ст.) про вiйну Тайра i Мiнамото. (Японськi науковцi переклали епiчний роман Киiвськоi Русi того ж iсторичного перiоду «Слово о полку Ігоревiм» – японська назва твору «Ігор гункi» – i знаходять лiтературнi паралелi.) Попри драматичнi перипетii життя цього жанру в японськiй лiтературi й мистецтвi в наступнi iсторичнi перiоди, його лiтературнi героi i в новiтнi часи демонструють взiрцi сили людського духу, особливо коли йдеться про боротьбу людини проти сил зла (згадаймо «Сiм самураiв» Куросави).
Отож, Гендзi – герой нашого роману – це перш за все «homo sensibilis» – та ще й домiнуюча особистiсть як у буденних дiлах (блискучий офiцер iмператорськоi охорони, а затим державний муж), так i в коханнi – герой-любовник кращих шляхетних панi i панночок, аж до iмператрицi включно. Зауважимо, що при цьому в романi не йдеться про фiзiологiчний натуралiзм. (Дослiдники творчостi Мурасакi Сiкiбу звертають увагу на рядок iз ii «Щоденника…»: «Негарне i жахливе наге тiло. В ньому немае нiякоi чарiвностi».) Домiнантною iдеею i психологiчним стрижнем дii в романi е «моно-но аваре» – естетичне вiдчуття речей. В аристократичних колах тiеi епохи культивувались досить жорсткi принципи моралi. Почнемо з того, що саме знайомство чоловiка i жiнки вiдбувалось з дотриманням певного етикету: вони вели бесiду роздiленi завiсою, або й фусума, що вiддiляли внутрiшнi жiночi покоi. Існувала висока заформалiзованiсть комунiкацii, тим бiльше любовних вiдносин: обмеженiсть перелiку тем розмови, фiксованiсть часу i мiсця зустрiчi, обмiну листами i вiршами. «Етикетний» спосiб життя, що був одною iз ознак соцiальноi виокремленостi, сковував iх (особливо жiнок) у всьому i, перш за все, у вiдношеннях з людьми iх вузького кола. Доводилося вiдповiдати нормам етикету, а тi чи iншi порушення ставали предметом поговору та плiток, що було найбiльш небезпечно. Просто кажучи, ситуацiя при дворi, або i в ширшому колi аристократii, була схожа з ситуацiею в сiльськiй громадi, де всi про всiх усе знають.
Тепер докладнiше на цьому тлi про головних героiв.
Принц гЕНДЗІ – Блискучий Гендзi. Ми бачимо його домiнантну особистiсть очима автора-жiнки, яка й сама е непересiчною особистiстю. Син iмператора вiд коханоi наложницi. Інтелектуал, надiлений владою i розумом. Особистiсть, вихована на чеснотах триединоi сiнто-буддiйсько-конфуцiанськоi культури. Енергiйна людина, що здатна бути й активним дiячем та урядовцем, i люблячим мужем, залишаючись при цьому бажаним коханцем багатьох шляхетних дам. Служба: в молодi роки – офiцер iмператорськоi охорони, далi – сайсьо (державний радник), дайсьо (вищий офiцерський чин, начальник iмператорськоi охорони). В серединi кар’ери – опала i вигнання в провiнцiю, де перебував спочатку в Сума (нинi рекреацiйна зона на захiд вiд Кобе), потiм в Акасi (в XI ст. невелике мiстечко на Внутрiшньому Японському морi, нинi – центр важкоi промисловостi); пiсля повернення iз вигнання знову прийнятий до двору, отримав чин дайнагон (мiнiстр двору), в кiнцi служби – найбiльш впливовий урядовець у краiнi. Офiцiйнi дружини: АОЇ, шлюб з якою мав династичний характер. Дочка Лiвого мiнiстра – гордячка, не любила Гендзi. Вона народила сина i померла; МУРАСАКІ – в юнi роки вихованка, а з 17 – кохана дружина, не народила йому дiтей, i коли Гендзi досяг блискучоi вершини свого життя i збирався пiти у вiдставку, серйозно захворiла i померла. ТРЕТЯ ПРИНЦЕСА – за велiнням свого брата-iмператора Гендзi одружився на улюбленiй його дочцi i через рiк помер. Принцесу звабив високопоставлений родич, у результатi iнтриги народився хлопчик Каору, формально – син Гендзi. Усвiдомивши результат своеi легковажностi, юна принцеса, дружина покiйного Гендзi, доживала вiку в монастирi.
ЖІНКИ гЕНДЗІ. Не будемо iх перелiчувати, не в тому рiч. Мурасакi Сiкiбу виявилася майстром систематизацii рiзновидiв жiночоi долi i змалювала журавлиний клин лiтературних героiнь, заручниць кохання. Ще на самому початку роману (роздiл «Дерево-мiтла») автор вклала в уста молодих офiцерiв, друзiв Гендзi, iх обмiн думками пiд час нiчноi варти щодо жiночих чеснот та вибору подруги життя. Рiзновиди якостей жiнок були розглянутi всебiчно, та хлопцi так i не дiйшли единоi думки. Але ж для реалiзацii мистецького задуму потрiбна була persona regnant – жiнка, гiдна бути дружиною осяйного героя. І такою жiнкою стала МУРАСАКІ, в iм’я якоi закладено пурпуровий колiр кохання, iм’я, яке стало псевдонiмом авторки роману.
Пiд час поiздки в гори на лiкування Гендзi звернув увагу на юну дiвчинку, яка виховувалася в родинi монаха Содзу, настоятеля монастиря. Батько юноi ледi – принц, дiд – мiнiстр, бабуся-годувальниця – фрейлiна, але через певнi обставини дитина опинилася поза межами вузького кола аристократii столицi. Гендзi умовив настоятеля i бабусю вiддати дитину йому на виховання. Дiвчина здобула хорошу освiту й стала втiленням краси i розуму. (Примiтка: в Середнi вiки в Японii монастирськi та прихрамовi школи давали початкову освiту, державноi системи освiти ще не було, тож дiти багатих людей здобували домашню освiту.) В належний час пiсля смертi першоi дружини вона стала дружиною гендзi. Судячи з перебiгу подiй в романi, близько чвертi столiття подружжя прожило в любовi. Гендзi був абсолютно впевнений у вiрностi дружини й у вирiшальних справах повнiстю покладався на ii духовнi i дiловi якостi. Наприклад, при вiд’iздi у вигнання вiн довiрив молодiй дружинi, якiй ще й двадцяти не було, управлiння цiнними паперами i маетностями, а по поверненнi в столицю вiддався державним справам i практично не поширював коло своiх коханок, що склалося за часiв романтичноi юностi. Зi свого боку, Мурасакi стала неподiльною господинею в домi (ошатному палацi на Другiй вулицi) i не переймалася ситуацiями, коли старiючому ловеласу доводилось «збирати камiння», розкидане в юностi: будувати своiм колишнiм коханкам житло, пiдтримувати iх матерiально тощо. Особливо важливим подружнiм кроком Мурасакi стала згода на те, щоб Акасi (кохання Гендзi пiд час вигнання) передала дочку вiд Гендзi на виховання у iхнiй дiм. Пiзнiше вони видали шляхетну панночку замiж за коронного принца – майбутнього iмператора.
В осяйного принца було багато подруг. У любовних пригодах вiн майже з усiма доходив фiзичноi близькостi, та нiкого не брав силою – жiнки самi вважали за честь йому вiддатися. Але е декiлька жiночих постатей в романi, якi можна вважати знаковими.
ФУДЗІЦУБО – як i мати Гендзi, що рано померла, наложниця iмператора, а потiм i iмператриця. Вона була схожа на матiр принца, тому ii любили i iмператор, i герой роману. Лише одна миттевiсть життя пов’язала два серця. Юний герой поночi прийшов до своеi черговоi коханки, подруги Фудзiцубо, пiдлiз пiд завiсу жiночих покоiв i попестив тiло (правда, в ту нiч подруги мали спати разом, однак пасiя принца кудись вийшла, i в ложi була сама Фудзiцубо), а коли второпав, що тут щось не те (форми iншi й талiя не та), та миттевiсть уже вiдбулася, результатом став хлопчик, який свого часу став iмператором. Усе життя Гендзi боготворив свою королеву, яка була близько i водночас так далеко…
УЦУСЕМІ – нiжний i заразом сумний образ японськоi поезii – висохла оболонка цикади. Одна з перших коханок юного принца. Пензликом Мурасакi цей чарiвний образ нiжностi i легкого смутку подано в роздiлах «Порожня шкаралупка цикади», «Шафран» тощо. Вишукана аристократка (дружина намiсника Кii), оточена аристократичною сiм’ею (батьки, брат). Але не встояла перед чарами блискучого принца.
Панi РОКУДЗЬО – Панi з Шостоi вулицi (подана в роздiлi «Вечiрне лице» i далi по всьому роману) – жiнка, старша за Гендзi, яка завжди виявляла на нього певний магiчний вплив. Якщо хочете – коханка-порадниця. Їi дочка була визначена двором як жриця святилища Ісе (це найшанованiший японський сiнтоiстський храм Ісе (тепер Мiе) на шляху Токайдо, присвячений богинi сонця Аматерасу). При поверненнi в Кiото вона знову служила при дворi, а пiзнiше вiдома як iмператриця Акiконому. Гендзi з великою повагою ставився до матерi й дочки i побудував для панi Рокудзьо палац на Шостiй вулицi.
ОБОРОДЗУКІЙО («нiч тьмяного мiсяця») – фатальна жiнка. Дочка Правого мiнiстра, молодша сестра iмператрицi Кiрiцубо (тiеi, що, найвiрогiднiше, звела зi свiту матiр Гендзi). Саме через те, що осяйний принц «влип» у любовнi стосунки з нею, його вiдлучили вiд двору i вiдправили у вигнання. Тiльки пiсля приходу нового iмператора його вернули до столицi.
Панi АКАСІ. Акасi – мiсцевiсть, де виросла юна красуня. Пiд час перебування у засланнi Гендзi побував у двох мiсцевостях. Це Сума – мiсце, й досi вiдоме привабливими краевидами: сосни серед скель i бiлий пiсок пляжiв на узбережжi Осакськоi затоки. Сума згадуеться в Манйосю (VIII ст.), в роздiлах роману про Гендзi («Сума» та «Змагання картин»), тут вiдбулася одна з вирiшальних битв вiйни Тайра i Мiнамото. Нагадаемо, що у «Змаганнi картин» саме пейзажi сосен у Сума на березi моря принесли осяйному принцу перемогу. Певно, вiн малював «сумi-е» (картини на шовку в тушi, в однiй iз старовинних танка вказуеться, що пейзаж мае бути виконаний так, щоб чути було «…шум сосни на сумi-е»). Друге мiсце заслання – мiстечко Акасi (в роздiлах «Акасi», «Вiтер у соснах» та iн.). Нинi на «Сiнкансен» вiд Кiото до Акасi (це тепер центр важкоi промисловостi) можна дiстатись за годину. А в XI столiттi це була глибока провiнцiя. Тож монах Нюдо, настоятель монастиря та мудрий батько, прийняв у своему домi столичного гостя iз всiею належною повагою. 30-рiчний принц зацiкавився 18-рiчною красунею. На час, коли його реабiлiтували i поновили в чинах, панна Акасi вже була при надii. Невдовзi Гендзi перевiз ii з дочкою в Кiото в новозбудовану садибу недалеко вiд монастиря Дайкакудзi. Затим, як ми вже згадували, дiвчинка стала вихованкою сiм’i Гендзi.
Все було в осяйного принца – блиск двору, круговерть важливих державних справ, увага жiнок… Та з часом усе проходить. І найболючiшим на схилi вiку стало для нього прощання з образами жiнок, коханих i не дуже. Тисячолiття тому в Японii та iнших краiнах, де вже iснувала культура особистого письма, виняткову роль у збереженнi пам’ятi про людину вiдiгравало ii зафiксоване писемне слово. В сув’язi кани вгадувався образ i спливала пам’ять днiв минулих. Зворушлива картина, коли Гендзi перед смертю перебирае записки з вiршами любовi вiд коханок, – психологiчно чи не найбiльш сильна картина твору. Папiрцi послань, мов легенькi сухi оболонки цикад, вiдносить вiтром, i разом з ними вiдлiтають у небуття образи. Все минуло… все.
Теренова нотатка. Коли автор цих рядкiв iще в студентськi роки прочитав цей фрагмент у перекладi акад. М. Конрада, то був неабияк вражений картиною розпуки героя. Але тiльки з роками зрозумiв, що за цим стоiть особливо гостре вiдчуття моно-но аваре.
Моно-но аваре, згiдно з японською енциклопедiею, це лiтературний i естетичний iдеал, який набув особливого розквiту в епоху Хейан в лiтературi – поезii i прозi. Його суть у глибокому сприйняттi елементарних проявiв краси в природi й життi людини, що можуть мати i легкий вiдтiнок журби. За певних обставин вiдчуття людини при цьому супроводжуються захопленням, благоговiнням i радiстю.
У романi про принца Гендзi цей естетичний iдеал червоною ниткою проходить через весь твiр. Той чи iнший аспект естетичного вiдчуття речей закладено в назвах всiх роздiлiв роману. Звернiмо увагу: «Покоi павлонii» – пафос двору i двiрцевоi елiти; «Дерево-мiтла» (фусея), ми б сказали, «марево-мiраж», образ, побачений здалеку, який зникае при наближеннi; «Уцусемi» («Порожня шкаралупка цикади») – символ чогось легкого й ефемерного (i в Японii, i в Китаi спiв-плач цикад у зеленi паркiв, зазвичай у серпнi, породжуе особливе вiдчуття журби); «Югао» («Вечiрне лице») – образ коханки-порадницi принца, вiдомоi в романi як Панi з Шостоi вулицi; «Момiдзi» (роздiл «Свято багряного листя») – милування осiннiм листям кленiв; «Ханамi» (роздiл «Свято вишневого цвiту») – милування квiтами сакури; «Сума» – мальовнича мiсцевiсть, мiсце вигнання Гендзi, яку вiн змалював у своiх картинах (роздiл «Змагання картин») i в поясненнi для друзiв-уболiвальникiв написав: «…я опинився в горах i, отримавши нагоду проникнути в суть морських просторiв, що оточували мене з усiх бокiв, пiзнав усе…» (цит. за перекладом І. П. Дзюба); «Вiтер у соснах» – назва роздiлу, що будить слова вiдомого хайку (…як шум сосни на сумi-е). А втiм… досить.
Ще звернiмо увагу на чарiвнiсть епiстолярного надбання героiв роману. Традицiя письмовоi комунiкацii, так само як i етикетна поведiнка елiти суспiльства, були важливим явищем у спiлкуваннi людей того часу. Залежно вiд пори року вибирали змiст листа або любовного послання (якщо писали танка, то вибирали «макура-котоба» – перший рядок, що в якiйсь формi нiс iнформацiю про час), формувалась образнiсть написаних, як правило особисто, вiршiв, вироблялась думка, виражена як прямо, так i помiж рядкiв. Велику увагу надавали калiграфii (почерку), за якою судили i виносили судження стосовно автора написаного. (Нашкрябаний каною текст – це одне, а текст, написаний iероглiфами в калiграфiчному стилi «сосьо» – «трав’яного письма», – це зовсiм iнший рiвень духовноi органiзацii автора, особливо авторки.) Хоч iнформацiя, що мiстилася в листах i любовних записках могла бути i глибоко iнтимною, але писалася з огляду на те, що в тогочасному суспiльствi циркуляцiя важливих для його функцiонування текстiв могла стати надбанням багатьох. Особливо популярною була система символiки квiтiв. Наприклад: сакура – нiжна квiтка, пелюстки якоi швидко опадають, що наводить на думку про швидкоплиннiсть життя, i разом з цим вона несе естетичне вiдчуття краси; квiтка сливи – мужнiсть i стiйкiсть (перша пiсля сходження снiгу), чистота душi i помислiв. У романi про Гендзi зустрiчаемо думку: лiлii з нами в молитвi, лотос – коли ми в роздумi, роза i хризантема – коли йдемо в бiй.
Зрештою, в розсипi поетичних перлин роману – зустрiчаемо розмаiття бачення «моно-но аваре» життевих ситуацiй. Ось приклади Вака, до яких звертаються думки героiв роману (цитуемо за перекладами проф. І. П. Бондаренка):
Пори року
Як повернусь в столицю, / То друзям я скажу: / До сакури в горах / Спiшiть чимдуж, доки / Цвiт ii не розвiяв вiтер (Гендзi моногатарi, XI ст.).
Немае пори року, / Яка менi не люба, / Та лиш в осiннiй вечiр, / Як нiколи, серце / Тривожно б’еться (Кокiнсю, X ст.).
Розквiтлу гiлку сливи / Тобi хотiла показати. / Та випав снiг, i тепер / Не розпiзнати – де сливи квiт, / Де снiгу бiлизна (Манйосю, VIII ст., украiнська версiя перекладу Б. Яценка).
Кохання
– Якщо кохаеш – / Честю дорожи! / Хто б не питав – / Нiкому не кажи, що ти / Не раз бував в моiй оселi (Кокiнсю, X ст.).
Напевно, / Пiд вечiр милий завiтае: / Заздалегiдь / Маленький павучок / Для нього пастку з павутин сплiтае. (Гендзi…, XI ст., герой натякае коханцi ремiнiсценцiею з Кокiнсю, X ст.).
Гора Асака / Вiдбиток в водi мiлкiй / Гiрського джерела, / Мое ж кохання – / Глибина морська Манйосю.
Шляхи життя
В селi занедбанiм / І люди постарiли – / Як iх оселi. / А за тином сад / Нагадуе про осiнь (Кокiнсю, X ст.).
Який менi / Притулок вiдшукати / На цiй землi? / У мандрах проживу / І просто неба буду ночувати (Кокiнсю, X ст.).
Як звуть цi квiти, / Що, мов снiг, поля встелили? / Ту, далеку, / Спитав би я, / Якби спитати мiг (Гендзi моногатарi. Ремiнiсценцiя з Кокiнсю (X ст.). Натяк на лугову квiтку мурасакi з бiлим квiтом i коренями, що дають пурпурову фарбу – колiр кохання).
У наступнi столiття естетичний iдеал моно-но аваре виявив великий вплив на японську культуру, особливо художню лiтературу, поезiю, мистецтво. Його значення поширилось на весь спектр людських емоцiй i може розглядатися як гуманiстична цiннiсть японського суспiльства, а його реальна дiя мае тенденцiю фокусуватися на естетичному сприйняттi речей i подiй та чутливостi душi, що здатна сприйняти цю красу.
Теренова нотатка. Пiд час наукового стажування в Японii автор цих рядкiв жив у кампусi Токiйського державного унiверситету в Комаба. Мiж корпусами факультетiв i лiнiею електрички – чималий сливовий сад. Ранньою весною це було – тiльки-но зiйшли холоди. Розквiтли сливи! Я повертався потягом iз центру мiста i звернув увагу на елегантну пару – iхнi погляди прикипiли до бiлого буяння сливового саду за вiкном електрички! Отож-бо!
«Червонi квiти / Були менi / Чомусь не до вподоби. / Та полонили душу / Розквiтлi сливи…» (Манйосю, VIII ст. Цитуеться в «Гендзi моногатарi», XI ст., сприймаеться людьми XXI ст.).
Гендзi – завершення життя i пiсля…
Блискучий принц Гендзi через рiк пiсля своеi вiдставки раптово помер. Дещо ранiше, пiсля важкоi хвороби, пiшла з життя його кохана дружина Мурасакi.
У завершальних роздiлах роману з’явилися новi героi. Пiдрiс народжений його третьою дружиною син Каору, формально син Гендзi, насправдi – плiд зради дружини. Сама ж Третя принцеса, усвiдомивши свою провину, доживала вiку в монастирi. Один iз молодших братiв Гендзi й iмператора Судзаку, так званий Восьмий принц, пiсля розчарувань життя поселився в мiстечку Удзi на пiвдень вiд столицi i присвятив себе службi богам. Каору вiдвiдав Удзi й став упадати за двома дочками принца, особливо за старшою. Та вiдкинула його з огидою i пiшла з життя пiсля смертi батька. Каору дiзнався вiд староi панi – хазяйки дому в Удзi – секрет свого народження, що посилило в нього вiдчуття своеi нiкчемностi. Молодша ж дочка Восьмого принца мiж тим вiдповiла на залицяння принца Нiоу (внук Гендзi i син дiючого iмператора) i вийшла за нього замiж. Пiсля того як Нiоу з Другою принцесою переiхали до столицi, в оповiдi з’явилася ще одна (позашлюбна) дочка Восьмого принца. Їi звали Укiфуне (в перекладi iероглiфiв – човник, що пливе за водою). Каору зацiкавився нею i хотiв було зробити своею наложницею, але та закохалась у Нiоу. Розгублена через необхiднiсть обирати мiж двома шляхетними кавалерами, вона хотiла було втопитись, але ii врятували i вiдправили в монастир у горах на схiд вiд Кiото.
Глибоким песимiзмом пройнятi подii в останнiй частинi твору. Величнi днi були при Блискучому Гендзi – i все минуло. Наступне поколiння – принци Каору i Нiоу – виявилися дрiбнiшими постатями. Мурасакi Сiкiбу натякае, що то така КАРМА. Природа, що створила Великих героiв, вiдпочивае на iхнiх нащадках.
Борис Яценко
Повiсть про Гендзi
Покоi павлонii
Головнi персонажi:
Гендзi, – вiд народження до 12 рокiв
Імператор Кiрiцубо, – батько Гендзi
Наложниця Кiрiцубо, – мати Гендзi
Нього Кокiден, – дочка Правого мiнiстра, дружина iмператора Кiрiцубо
Принц-спадкоемець, – старший син iмператора Кiрiцубо й нього Кокiден
Принцеса Фудзiцубо, – наложниця iмператора Кiрiцубо, майбутня iмператриця
Принц Хьобукьо, – брат принцеси Фудзiцубо
Лiвий мiнiстр, – тесть Гендзi
Аоi, – дочка Лiвого мiнiстра, перша дружина Гендзi
Куродо-но сьосьо, – син Лiвого мiнiстра, брат Аоi
Хтозна-коли серед численних нього й коi[4 - Нього – придворна дама третього (пiсля iмператрицi) рангу, зазвичай принцеса або дочка мiнiстра, яка могла стати iмператрицею; коi – наложниця, придворна дама четвертого-п’ятого рангу, як правило, дочка придворного четвертого-шостого рангу.] – дружин i наложниць Імператора – була одна особа не вельми знатного роду, яка здобула собi його особливу прихильнiсть.
Тi з них, що вiд самого початку, ставши на службу в Імператорському палацi, самовпевнено вважали себе гiдними такоi ласки, вiд заздрощiв зненавидiли ii за таку зухвалiсть. А ще бiльше не могли заспокоiтися наложницi, що були однакового або нижчого вiд неi походження. Те, що вона зранку i ввечерi прислужувала Імператору, iх вкрай дратувало, i це, напевне, накликало на неi стiльки злостi, що вона занедужала й усе частiше проводила днi в батькiвському домi, та все одно, щораз бiльше жалiючи ii, Імператор, незважаючи на людський осуд, так ласкаво з нею обходився, що мiг би стати недобрим прикладом для майбутнiх поколiнь.
Найвищi вельможi й середня знать несхвально вiдводили погляди, бо така пристрасть iх приголомшила. Вони казали, що саме за подiбних обставин у Морокосi[5 - Стародавня японська назва Китаю.] зчинявся розбрат i наставала руiна. А коли в краiнi поступово ширилося невдоволення i в пам’ятi спливав випадок з Ян Гуйфей,[6 - Ян Гуйфей – улюблена наложниця китайського iмператора танськоi династii Сюаньцзуна (685–762), любов до якоi, зокрема, стала причиною заворушення пiд проводом Ань Лушаня. На вимогу повстанцiв iмператор був змушений ii стратити. Коханню Ян Гуйфей i Сюаньцзуна присвячена поема «Вiчний смуток» китайського поета Бо Цзюйi (772–846).] наложниця багаторазово зазнавала кривди вiд своiх суперниць, але завдяки особливiй добротi Імператора й далi приходила на службу у палац.
Їi батька Дайнагона, старшого радника мiнiстра, вже не було на цьому свiтi, однак мати, його головна дружина, господиня пiвнiчних покоiв, особа благородного походження i старожитнiх чеснот, з усiх сил старалася, щоб на будь-яких урочистостях у палацi ii дочка не поступалася суперницям, що мали заможних, впливових батькiв, але та, позбавлена надiйноi опори, все ж iнодi почувалася безпорадною i самотньою.
