скачать книгу бесплатно
Напевне, зв’язок наложницi з Імператором у попередньому життi був навдивовижу мiцним, бо вона народила сина небаченоi краси, справжню перлину. Імператор чекав з нетерпiнням – коли ж нарештi? – зустрiчi iз сином, а коли того привезли до палацу, був вражений його рiдкiсною вродою.
Першого сина Його Величностi сина народила дочка Правого мiнiстра, тож люди не сумнiвалися, що свого часу той стане принцом-спадкоемцем. Та оскiльки з новонародженим його не можна було й порiвнювати, то Імператор, як i дотепер, ставився до старшого сина доброзичливо, а от молодшого сприймав як свiй найдорожчий скарб.
Вiд самого початку наложниця посiдала досить високе становище в палацi й не мала б постiйно прислужувати Імператору, але той намагався бути завжди з нею – першою викликав до себе на звичнi музичнi розваги або iншi мистецькi урочистостi, а iнколи нiзащо не вiдпускав ii вiд себе й пiсля ночi, проведеноi разом у своему покоi, i тим самим, природно, виставляв ii в ролi особи низького звання. Та коли вона народила сина, його ставлення до неi настiльки рiзко змiнилося, що мати першого сина, дочка Правого мiнiстра, засумнiвалася: а чи не станеться так, що не ii сина призначать принцом-спадкоемцем? Докори цiеi дружини, нього Кокiден,[7 - Наложниця жила в покоi Кокiден.] сильно непокоiли Імператора, бо вiн не був байдужим до матерi своiх дочок, яка з’явилась у палацi ранiше за всiх наложниць.
Хоча улюблена наложниця перебувала пiд щедрою опiкою Імператора, багато хто принижував ii i прискiпувався з будь-якого приводу, тож вона, квола й безпорадна, з гiркотою в душi зiзнавалася собi, що його прихильнiсть швидше принесла iй горе, нiж радiсть. Жила вона в покоi Кiрiцубо.[8 - Кiрiцубо (офiцiйна назва цих покоiв – Сiгейса) – покоi павлонii. В садку бiля покоiв наложницi росла павлонiя.] Імператор потрапляв туди, минаючи покоi iнших наложниць, що, природно, дратувало iх. І коли вона прямувала до нього – а це траплялося також нерiдко, – то тут, то там – на перекидних мiстках i переходах – вони вчиняли такi неподобства, що подоли помiчниць, якi супроводжували ii туди й назад, бували забрудненими. А бувало не раз i так, що, змовившись, вони знущалися з неi, замикаючи ii з обох бокiв в единому коридорi, яким вона могла дiстатися до Імператора.[9 - Покоi iмператора були досить далеко вiд ii покоiв, на протилежному боцi палацу.]
Коли молодший син досяг трирiчного вiку,[10 - За схiдним звичаем у вiк дитини повнiстю зараховувався рiк народження, незалежно вiд дня народження.] Імператор наказав справити для нього церемонiю одягання хакама[11 - Хакама – шаровари.] так само пишно, як для старшого сина, використовуючи запаси палацовоi скарбницi та рисових комор. І цього разу було чимало лихослiв’я, та, пiдростаючи, хлопець ставав таким навдивовижу гарним i добрим, що заздрiсники мимоволi вгамувалися. А досвiдченi люди, що збагнули суть речей, неймовiрно дивувалися: «Невже в цьому свiтi могла народитися така досконала людина?»
Влiтку того ж року наложниця-мати з покоiв Кiрiцубо, почуваючись трохи слабою, збиралася поiхати до батькiвського дому, але Імператор нiяк на це не погоджувався. Оскiльки вiн уже звик, що останнiм часом вона постiйно нездужала, то повторював: «Спробуй побути ще трохи, може…». Однак ii здоров’я щоразу пiдупадало, й через якихось п’ять-шiсть днiв вона зовсiм ослабла, тож ii мати слiзно впросила його вiдпустити дочку. І навiть цього разу, побоюючись незаслужених образ вiд суперниць, вона вирiшила поiхати додому потай, сама, залишивши сина в палацi.
Усе на свiтi мае кiнець, тож Імператор бiльше ii не затримував, але невимовно жалiв, що навiть не може провести ii хоч би очима. Вона, ще недавно така чарiвно-прекрасна, тепер страшенно схудла на обличчi й, глибоко засмучена, ледь ворушила губами, але нiчого не могла сказати. Дивлячись, як вона, напiвжива-напiвмертва, насилу уривчасто дихае, вiн, не думаючи нi про минуле, нi про майбутне, крiзь сльози безперестанку присягався у любовi, але вiдповiдi не почув. Їi погляд так потьмянiв, а тiло на постелi настiльки обм’якло, що Імператор занепокоiвся: а що ж буде далi? І навiть коли вже розпорядився прислати для неi ручну двоколiсну карету, все одно залишався з нею в покоi, не бажаючи вiдпускати ii додому.
«Хiба ми не обiцяли одне одному, що вирушимо разом в останню дорогу? Ти не можеш пiти й залишити мене самого», – казав Імператор.
«Печальною дорогою розлуки,
Що нам судилася,
Я мушу йти,
Та як хотiлося б
Вернутись до життя!
О, якби я знала, що так станеться…» – з глибоким сумом в очах вiдповiла вона й, ледве дихаючи, начебто хотiла ще щось сказати, але нарештi сили залишили ii, тож Імператор вирiшив: «Нехай буде що буде…» – але в цю мить прибiг гонець вiд ii матерi з повiдомленням, що увечерi мають розпочатися молитви й замовляння видатних монахiв, i йому хоч-не-хоч довелося вiдпустити кохану додому.
З важким тягарем на серцi, не засипаючи нi на мить, Імператор насилу дочекався досвiтку. Послав гiнця й занурився у зловiснi передчуття, а коли той, страшно приголомшений, повернувся з дому наложницi, де серед плачу й крику дiзнався, що пiсля пiвночi вона померла, то, охоплений сум’яттям, нi про що iнше не думаючи, замкнувся у своiх покоях.
Хоча й тепер вiн прагнув бачити свого молодшого сина, та оскiльки зазвичай у такому випадку дiтей у палацi не залишали, то вирiшив вiдiслати його в дiм матерi. Хлопець не розумiв, що сталося, i вкрай дивувався, чому це материна прислуга ридма ридае та й батько весь час плаче. Розлучатися iм завжди було важко, та цього разу iхнього суму не можна описати словами.
Усьому на свiтi настае кiнець, тож, як вимагав звичай, нещасну поховали. Хiба можна уявити собi, що дiялося вiд горя в душi ii матерi – мовляв, i сама хотiла б разом з нею спопелiти й пiднятися з димом у небо, – коли вона, вслiд за доччиною прислугою, сiла в карету й прибула в Отагi[12 - Гори на схiд вiд столицi, де вiдбувалося поховання.] на урочисту прощальну церемонiю?
«Дивлюся на ii тлiннi останки, i менi здаеться, начебто вона ще жива, та як тiльки побачу, що вона перетвориться на попiл, справдi повiрю, що ii вже нема на цьому свiтi», – цiлком розсудливо казала мати, але невдовзi, охоплена вiдчаем, як того й побоювалася прислуга, мало не випала з карети.
З Імператорського палацу прибув посланець. Коли вiн прочитав указ про присвоення покiйнiй третього рангу, присутнiх на похоронi охопив ще бiльший сум. Імператор гiрко жалiв, що не зважився за життя назвати ii якщо не iмператрицею, то хоч би нього, а тому вирiшив пiдняти ii ранг принаймнi на один ступiнь. І навiть цього разу багато хто цим обурювався. А от iншi, здатнi глибоко зрозумiти суть речей, тепер згадали, якою вона була вродливою, лагiдною i приемною – в усьому бездоганною. Та й придворнi дами з оточення Імператора з любов’ю заговорили про ii добре серце, хоча за життя страшно заздрили iй саме через його надмiрну до неi прихильнiсть. Мабуть, щось подiбне описано в одному вiршi такими словами: «А коли ii не стало, полюбив…»
Безрадiсно минали днi жалоби. Сiм разiв, через кожен тиждень, Імператор ретельно посилав гiнця на поминки в рiдний дiм покiйноi, щоб висловити щире спiвчуття ii матерi. Час збiгав, а Його Величнiсть поринув у безпросвiтнiй смуток, вiдмовився вiд нiчних послуг iнших наложниць i тiльки безперервно плакав удень i вночi. Та й у придворних, якi це бачили, промокали рукави – такою росистою була осiнь. А нього Кокiден i тепер немилосердно подумки докоряла: «Це ж як треба було любити ii, щоб i пiсля смертi вона тривожила людськi душi!» Щоразу, коли Імператор бачив старшого сина, з любов’ю згадував про молодшого i посилав довiрену прислугу або годувальницю, щоб дiзнатись, як йому живеться в домi матерi покiйноi.
Якось надвечiр, коли раптово повiяв пронизливий холодний вiтер, а Імператора сильнiше, нiж завжди, обсiдали спогади про покiйну й молодшого сина, вiн послав туди придворну Югеi-но мьобу.[13 - Виконавиця доручень iмператора (мьобу), в якоi батько, чоловiк або старший брат був охоронцем ворiт Імператорського двору, озброений луком i стрiлами в сагайдаку (югеi).] Пославши ii того чарiвного мiсячного вечора з листом, Його Величнiсть знову поринув у роздуми про кохану. Немов бачив ii постать й обличчя перед собою – як такими вечорами, коли викликав розважати музикою, а вона своею надзвичайно майстерною грою i невимушеними словами проймала душу сильнiше за будь-кого, – але менш виразно, нiж «у пiтьмi нiчнiй».[14 - Цитата з вiрша: «В пiтьмi нiчнiй / Побачення з тобою / Не бiльш реальним видалось менi, / Анiж тi сни, / В яких до тебе лину!» (див. «Збiрку старих i нових японських пiсень», 647, у перекладi Івана Бондаренка; тут i далi вiршi з цiеi збiрки подаються в його перекладi, крiм кiлькох випадкiв, позначених посиланням на оригiнальну назву антологii «Кокiнвакасю», – прим. перекладача).]
Як тiльки панi Югеi-но мьобу заiхала у двiр, перед ii очима постала зворушливо-сумна картина. Хоча мати була вдовою, але заради дочки сяк-так доглядала садибу, а от тепер, коли поринула в морок вiдчаю, увесь сад потонув у високих густих заростях трави, розбурханих осiннiм вiтром, крiзь якi пробивалося тiльки мiсячне сяйво. Зустрiвши гостю перед пiвденним ганком, мати спочатку не могла нiчого сказати.
«Прикро, що я досi живу на цьому свiтi, а ще дуже соромно через те, що такiй високiй, як ви, особi доводиться продиратися крiзь полиновi заростi», – сказала вона нарештi й, не в змозi стримати почуттiв, заплакала.
«Панi Найсi-но суке[15 - Друга за старшинством придворна (пiсля найсi-но камi – розпорядницi) з жiночоi прислуги iмператора.] доповiла Його Величностi, що iй було страшно жаль вас, аж серце розривалося, коли вона сюди приiжджала, та й менi, не такiй витонченiй, як вона, особi, тяжко таке витримати, – сказала гостя i, зробивши паузу, передала такi слова Імператора: «Спочатку менi здавалося, що все це – сон, та коли я поволi заспокоiвся, то зрозумiв, що пробудження не буде, й менi стало ще тяжче, бо навiть нема з ким порадитися, що ж тепер робити. То чи не могли б ви потай прибути в палац?… Я дуже переймаюся долею сина, якому доводиться жити в атмосферi слiз i плачу. Якнайшвидше приiжджайте!..» – Його Величнiсть не мiг договорити й розплакався, тож я, щоб не бути свiдком його слабкодухостi, якоi вiн, напевне, соромився, не дослухала його слiв до кiнця й поiхала», – й гостя передала матерi листа вiд Імператора.
«Я ослiпла вiд слiз, але такi милостивi слова Його Величностi для мене – як свiтло в темрявi», – сказала мати й узялася читати листа.
«Я сподiвався, що з часом мiй смуток розвiеться, та минали днi й мiсяцi, а горе ставало ще нестерпнiшим. Все частiше думаю про малого сина i жалкую, що не можу виховувати його удвох з Вами. Тож прошу Вас, приiжджайте разом з ним до мене заради пам’ятi про Вашу дочку», – щиро написав Імператор i додав такий вiрш:
«Як чую шум вiтру,
Що краплi роси розкидае
По долинi Мiягi,
Лину думками
До кущика хагi[16 - Хагi – леспедеца двоколiрна, кущова рослина, яка восени розпускае рожево-бузковий цвiт; долина Мiягi поблизу м. Сендай славилася ii заростями. Згадуючи про кущик хагi, Імператор мае на увазi малого сина. Роса – метафора слiз – у долинi Мiягi («мiя» – «палац») символiзуе смуток в Імператорському палацi.]».
Однак дочитати його мати не змогла.
«Тепер, коли я збагнула, що довге життя – це тяжке випробування, i соромлюся того, що «сосни в Такасаго подумають про мене»,[17 - Цитата з вiрша невiдомого автора: «Нехай нiхто не знае, / Що все ще я живу. / Бо соромно, / Що сосни в Такасаго / Подумають про мене» (збiрка «Кокiнрокудзьо», 03057). Сосни в Такасаго – символ довголiття.] не наважусь з’являтися в палацi за кам’яними мурами, хоч би скiльки разiв ласкаво запрошував Його Величнiсть. Про що думае юний принц, не знаю, але, здаеться, палае бажанням опинитися в палацi. І це природно, але менi вiд цього тiльки сумно. Так i передайте нишком Його Величностi моi заповiтнi думки. Звичайно, жити в домi такоi нещасноi людини, як я, хлопцевi не годиться», – сказала вона.
Юний принц уже спав.
«Я хотiла його побачити, щоб докладно розповiсти про нього Його Величностi, та, мабуть, чекають мого повернення до палацу, бо вже таки пiзно», – поспiшила сказати гостя.
«О, я так хотiла б поговорити з вами довше, щоб хоч трохи розвiяти нестерпну темряву в моему серцi! – вiдповiла мати покiйноi. – Завiтайте до мене коли-небудь i з власноi волi. Останнiми роками ви приходили з приемними, святковими новинами, а от цього разу своiми сумними вiдвiдинами нагадали, якою гiркою бувае людська доля.
Вiд самого народження дочки ми покладали на неi великi надii, а мiй покiйний чоловiк, старший радник, до останнього подиху наполягав, щоб я неодмiнно домоглася здiйснення його заповiтного прагнення i влаштувала ii на службу до Його Величностi. «Не опускай рук, – повторював вiн, – i не занепадай духом через те, що мене вже не буде на цьому свiтi». І я виконала його заповiт, хоча вiдчувала, що без надiйноi опори цього не варто було робити, але Його Величнiсть ставився до неi з надзвичайною прихильнiстю, якоi вона соромилась як незаслуженоi, а наростання людських заздрощiв й душевного неспокою врештi-решт довели ii до трагiчного кiнця, тож я гадаю, що особлива приязнь Його Величностi обернулася для дочки жорстокiстю. Я так нарiкаю, бо моя душа поринула в темряву…» – мати покiйноi запнулась i зайшлася сльозами. А тим часом стемнiло.
«Його Величнiсть думае так само. «За покликом серця я закохався в неi так палко, каже, – що здивував людей, але вiдчував, що нам не доведеться довго жити разом. Я не збирався завдавати комусь найменших прикрощiв, але своею любов’ю врештi-решт накликав на себе стiльки незаслуженоi злостi, що залишився в жалюгiдному станi сам-на-сам зi своiм незагойним смутком. Якби-то я знав, яким було мое попередне життя!» – повторюе Його Величнiсть крiзь сльози».
Гостя все розповiдала й розповiдала, аж поки, зi сльозами на очах, не згадала: «Вже пiзня нiч, тож менi треба ще до свiтанку принести Його Величностi вашу вiдповiдь», – й приготувалася вiд’iжджати.
Мiсяць западав за край захiдних гiр на тлi чарiвного безхмарного неба, в повiтрi повiяло прохолодою, а цвiркуни у травi своiми тужливими мелодiями наче не вiдпускали гостю додому з цiеi запущеноi оселi.
«Навiть як цвiркуни
Вгамуються спiвати,
Не перестануть
Сльози литися
З очей моiх», —
сказала гостя, не маючи сили сiсти у карету.
«Невпинним спiвом
Цвiркуни
На очi наганяють сльози.
Та й ви, спустившись з пiднебесся,[18 - Маеться на увазi Імператорський палац.]
Окропили сад росою.
Здаеться, я вже скаржусь…» – передала через служницю мати покiйноi наложницi.
Замiсть коштовних дарункiв, недоречних за такоi сумноi нагоди, мати передала гостi на згадку про дочку ii святкову одежу й прикраси для зачiски, приготованi на такий випадок.
Що й казати, молодi служницi покiйноi щиро сумували за нею, i, звиклi до розкiшного життя в палацi, сумували за його стiнами, тож щоразу, згадуючи про Імператора, квапили матiр переiхати туди, але вона не зважувалася на такий крок, бо, мовляв, поява ii, горопашноi особи, в палацi викличе серед придворних неприемнi пересуди, а спокiйно розлучитися з онуком вона не зможе навiть на коротку мить.
Мьобу вельми зворушило те, що Імператор ще не спав, а, нiбито милуючись пишним цвiтом у внутрiшньому дворику, перемовлявся з кiлькома чуйними придворними дамами. Останнiм часом вiн постiйно, днями й ночами, переглядав сувоi з картинами до «Вiчного смутку», намальованi на замовлення iмператора Уда,[19 - Імператор Уда – правив упродовж 867–931 рр.] з японськими пiснями та китайськими вiршами Ісе та Цураюкi,[20 - Ісе – японська поетеса початку Х ст. Кi-но Цураюкi (868–945) – один з найвидатнiших поетiв стародавньоi Японii, укладач антологii «Збiрка старих i нових японських пiсень» («Кокiнвакасю») i автор вiдомоi передмови до неi.] й незмiнно згадував про них у розмовах.
Вiн докладно розпитав ii про вiзит до матерi покiйноi, а вона, розповiвши про зворушливо-сумне враження вiд ii оселi, передала йому листа вiд неi: «Ваша милiсть така незмiрна, що я нiяковiю… Але вiд Вашого послання, згадки про дочку, я поринаю в темряву вiдчаю.
Всохло дерево,
Що буйним вiтрам
Дорогу перепиняло,
А мене непокоiть думка:
Що ж станеться з кущиком хагi?»
Мати писала досить плутано й навiть образливо, але Імператор, напевне, пробачив iй, зваживши на те, що вона ще не отямилася пiсля пережитого горя. Сам вiн намагався приховати своi переживання, але це йому не вдавалося. Безперестанку перебирав у пам’ятi численнi спогади про покiйну, починаючи з того, як вони вперше зустрiлися, i був приголомшений тим, що не помiтив, як минуло стiльки часу пiсля останньоi розлуки, хоча за ii життя не мiг обiйтися без неi анi хвилини.
«Я постiйно думав вiддячити матерi покiйноi за наполегливе прагнення виконати заповiт покiйного чоловiка, старшого радника, – вiддати дочку на службу до палацу, але тепер усе вже марно… – сказав Імператор, згадуючи про сумну долю матерi. – А проте як виросте юний принц, щастя iй ще всмiхнеться. Аби тiльки довше пожила».
Мьобу показала йому подарунки.
«От було б добре, якби оця шпилька[21 - У поемi «Вiчний смуток» розповiдаеться, що пiсля смертi Ян Гуйфей китайський iмператор Сюаньцзун посилае чарiвника в царство безсмертних розшукати коханку й той приносить ii шпильку та заповiтнi слова, вiдомi лише iм обом, як доказ, що бачився з нею.] була принесена з царства безсмертних…» – вiддавався вiн нездiйсненним мрiям.
«Якби-то мав я
Чарiвника,
То знав би
З його слiв,
Де милоi душа».
Хоча образ Ян Гуйфей малював обдарований художник, картинi бракувало яскравого подиху життя, бо пензлю не все пiдвладне. Їi обличчя, як i лотоси на озерi Тайе та плакучi верби коло палацу Вейан,[22 - Тайе – озеро, Вейан – палац у Чан’анi, стародавнiй столицi Китаю.] було привабливим разом з розкiшним одягом у китайському стилi, але Імператор, згадуючи свою нiжну, ласкаву коханку, не мiг порiвняти ii з красою квiтiв i пташиним спiвом. Щоранку й щовечора вони присягалися, що «в наступному життi в небi лiтатимуть нерозлучною парою, а на землi ростимуть, як дерева iз зрощеними гiлками»,[23 - Слова з поеми «Вiчний смуток».] але потiм вона покинула цей свiт i залишила його з важким тягарем на душi вiд нездiйсненоi обiцянки.
Коли пiд шум вiтру й комашине дзижчання Імператор вiддавався сумним роздумам, нього Кокiден, яка вже давно перестала його вiдвiдувати, цiеi прекрасноi мiсячноi ночi влаштувала музичнi розваги. Таке зухвальство його страшно дратувало. Середня знать i придворнi панi, знаючи про його горе, також обурювалися. А вона, завжди вирiзняючись самолюбним i непокiрним норовом, поводилася так, нiби нiчого й не сталося. А тим часом мiсяць зайшов.
«Якщо й над хмарами
Вiд слiз тьмянiе
Осiннiй мiсяць,
То невже е свiтло
Унизу, в оселi серед бур’яну?»
Імператор згадував про оселю покiйноi до пiзньоi ночi, аж «поки не погас гнiт самотньоi лампи».[24 - Слова з поеми «Вiчний смуток».] Напевне, була варта Бика,[25 - Вiд 1-i до 3-i години ночi; варта – одна з дванадцяти одиниць часу, використовувана при змiнi вартових.] бо вiн почув, що Лiва Імператорська охорона оголосила про змiну вартових. Не приваблюючи до себе допитливих поглядiв, подався до спочивальнi, оточеноi навколо ширмами, але нiяк не мiг заснути. А як уранцi прокинувся, то з приемнiстю згадав, як колись, за життя коханоi, просипав з нею всю нiч i, не помiтивши, що настав ранок, занедбував уранiшнi державнi справи. До снiданку лише торкнувся для годиться, а пiд час обiду своею байдужiстю до iжi викликав у слуг спiвчуття до його глибоких душевних ран. «Просто лихо! – бiдкалися придворнi, зiтхаючи. – Мабуть, в усьому винна обiтниця, зроблена у попередньому життi. Просто лихо, що Його Величнiсть у ставленнi до Кiрiцубо не зважав на людський осуд i докiр, ба навiть втратив розсуд, а тепер, пiсля ii смертi, навiть занехаяв державнi справи», – i пошепки натякали на поганий приклад якогось заморського володаря.
Минали днi й мiсяцi, й от нарештi юний принц вернувся до палацу. Вiн вирiс таким вродливим, що здавався людиною з iншого свiту, й мимоволi викликав в Імператора страх.[26 - Існувало повiр’я, що вродливу людину нечиста сила забирае зi свiту молодою.] Наступноi весни, коли настав час призначити принца-спадкоемця, Імператор у душi хотiв обiйти старшого сина на користь молодшого, та оскiльки той не мав за собою впливового покровителя з материного боку, а придворнi загалом, напевне, не схвалили б порушення порядку успадкування трону, то йому довелось мовчки примиритися, щоб не нашкодити останньому. «Навряд чи Його Величнiсть пiшов би так далеко, – перешiптувалися придворнi, – навiть якщо настiльки сильно любить молодшого сина». Нарештi нього Кокiден заспокоiлася.
Що ж стосуеться матерi покiйноi наложницi, то вона поринула в невтiшну тугу, повсякчас прагнула з’еднатися з дочкою на тому свiтi й, мабуть, через це, на превеликий жаль Імператора, врештi померла. Юному принцу сповнилося шiсть рокiв, i вiн, уже добре розумiючи цiну втрати, гiрко плакав. Останнiм часом бабуся, яка дбайливо його вирощувала не один рiк i мiсяць, раз у раз казала, як iй тяжко з ним розлучатися.
Вiдтодi юний принц став жити лише в палацi. Коли йому сповнилося сiм рокiв, його вперше, на церемонii, прилучили до читання iероглiфiчних текстiв, i вiн показав такi високi, невiдомi у свiтi, розумовi здiбностi, що Імператор дивився на нього з деяким острахом.
«Тепер, гадаю, вже нiхто не зможе ненавидiти його. Хоча б тому, що в нього немае матерi, вони мали б його любити», – казав Імператор i всюди, навiть у покоi нього Кокiден, за ширми, водив його iз собою. І суворий воiн, i лютий ворог, побачивши принца, всмiхнулися б, тож навiть вона не могла явно вiдштовхувати хлопця. Крiм старшого сина, вона народила Імператоровi ще двох дочок, але вони аж нiяк не могли затьмарити улюбленця. Іншi наложницi також не ховали перед ним свого обличчя за вiялом або ширмою, бо вже в такому юному вiцi вiн був настiльки благородно-привабливим, що всi вони вважали його загадковим i цiкавим учасником iхнiх розваг.
Ясна рiч, вiн не тiльки успiшно вивчав обов’язковi заморськi науки,[27 - Йдеться про класичну китайську фiлософiю, iсторiю, поезiю тощо.] але й дивував придворних чарiвними звуками кото[28 - В той час кото означало будь-який вид струнних iнструментiв.] i флейти, що вiдлунювали в Імператорському палацi. Якщо ж розповiдати про все, в чому вiн був неперевершеним, то це здаватиметься неприемно-надмiрним перебiльшенням.
Одного разу Імператор довiдався, що в складi корейськоi делегацii, яка прибула до столицi, е вiдомий вiщун, та оскiльки запросити його до палацу забороняла настанова iмператора Уда своiм наступникам, то вiн потай послав свого молодшого сина до будинку Корокан, в якому приймали iноземних послiв i делегацii. Повiв хлопця туди як свого сина Удайбен, його опiкун. Придивляючись до його обличчя, вражений вiщун раз у раз кивав головою.
«Обличчя цього юнака показуе, що йому призначено стати Батьком краiни, досягнути посади Верховного правителя, але у такому разi в краiнi настануть чвари й народ зазнае страждань. А можливо, йому судилося бути опорним стовпом Імператорського двору й цiлоi держави, та, жаль, я в цьому до кiнця не впевнений», – пiдсумував вiн.
Удайбен також був вельми освiченою людиною, i його розмова з гостем виявилася дуже цiкавою. Вони обмiнялися вiршами китайською мовою, i при цьому вiщун висловив i свою радiсть вiд того, що перед самим вiд’iздом на батькiвщину зустрiв такого незвичайного юнака, i смуток вiд розлуки з ним, на що хлопець вiдповiв своiм зворушливим вiршем. Зачарований його поетичним талантом, гiсть надiлив його дорогими подарунками. З Імператорського палацу, у свою чергу, надiйшла щедра винагорода гостевi.
Чутка про таке пророцтво розiйшлася сама собою, i хоча Імператор зберiгав його при собi, Правий мiнiстр, дiд принца-спадкоемця, разом iз рiднею занепокоiвся: «Власне, що це могло б означати?»
Щиро дбаючи про долю свого молодшого сина, вже ранiше Імператор звертався до послуг вiтчизняних ворожбитiв i тому досi не надав йому навiть звання принца кровi – мiко. Але тепер, переконавшись, що корейський вiщун справдi з великим розумом, вирiшив: «Не годиться пускати його по хвилях життя принцом без рангу, який не мае впливового покровителя з материного боку. Оскiльки й мое правлiння недовговiчне, то краще, щоб вiн залишився простим пiдданим, що вiзьме на себе турботу про державне правлiння i тим самим забезпечить собi надiйне майбуття», – i заради цього спонукав його якомога наполегливiше вивчати рiзноманiтнi науки й мистецтва. Жаль було залишати такого обдарованого юнака звичайним пiдданим, але визнання його принцом кровi викликало б пiдозру серед придворних, а тому, порадившись з астрологами, якi пiдтвердили попереднi пророцтва, Імператор постановив назвати його Гендзi, тобто прилучити до роду Мiнамото.
Минали мiсяцi й роки, а Імператор нi на мить не забував про Кiрiцубо, покiйну наложницю-матiр. Щоб хоч якось розвiяти журбу, запрошував до себе начебто достойних привабливих жiнок, але щоразу розчаровано запитував себе: «Невже в цьому свiтi немае нiкого, хто мiг би зрiвнятися з нею?» Та згодом почув вiд Найсi-но суке, придворноi з власноi прислуги, про нечувану красу Четвертоi дочки попереднього iмператора, яку дбайливо оберiгае ii мати-iмператриця. Найсi-но суке ранiше служила у попереднього iмператора, добре знала принцесу вiд самого малечку й навiть тепер з нею iнодi зустрiчалася.
«Я служила у трьох iмператорiв, але досi не бачила жiнки, схожоi на покiйну. І тiльки дочка попередньоi матерi-iмператрицi виросла геть-чисто до неi подiбною. Нiде на свiтi не знайти такоi красунi!» – доповiла Найсi-но суке, i в Імператора забилося серце: «Невже?…»
Вiн увiчливо попросив матiр вiддати дочку до себе на службу, i вона завагалася – мовляв, буде лихо, бо мати принца-спадкоемця вже показала зловiсний приклад, коли грубо знущалася з Кiрiцубо, – але, так i не приставши на його прохання, несподiвано вмерла.
Коли принцеса осиротiла, Імператор настiйно домагався ii згоди, обiцяючи, що ставитиметься до неi наче до власноi доньки. Їi прислуга, опiкуни й старший брат, принц Хьобукьо, вирiшивши, що iй краще жити в палацi, нiж залишатися самотньою, що так вона трохи заспокоiться пiсля материноi смертi, порадили переiхати туди.
Називали ii Фудзiцубо.[29 - Перед ii покоем у садку росла глiцинiя (фудзi).] Обличчям i поставою вона справдi напрочуд була схожою на покiйну Кiрiцубо, а високе походження робило ii ще чарiвнiшою в очах придворних. Нiхто не дивився на неi зверхньо, а вона поводилася так, як ii душа бажала. Імператор кохав покiйну всупереч осуду оточення i не забував про неi тепер, але само собою привертався до новоi принцеси й глибоко вiдчув, що вона, як нiхто iнший, начебто заспокоiла його душу.
Юний Гендзi супроводжував Імператора повсюди, й особа, до якоi той найчастiше навiдувався, не могла вiд нього сором’язливо сховатися. Усi вважали себе не гiршими за iнших i справдi були гарними, але немолодими, тодi як принцеса Фудзiцубо була юною i чарiвною, тож, природно, юнаку крадькома вдавалося ii побачити, хоча вона старанно ховала обличчя за вiялом або ширмою.
Образ матерi не зберiгся в його пам’ятi навiть невиразною тiнню, але зi слiв Найсi-но суке вiн знав, що принцеса дуже схожа на неi, тож в його юному серцi зародилася нiжнiсть до неi i щире бажання часто бачити ii та зблизитися з нею.
Імператор, який обох безмежно любив, просив принцесу:
«Не сторонiться хлопця. Не знаю чому, але менi здаеться, що ви дуже схожi на його матiр. Не вважайте, що вiн невихований, коли бачите, що вiн до вас горнеться, постарайтеся його полюбити. Обличчям й очима ви обое такi схожi, що вас, природно, можна вважати матiр’ю i сином».
Тому, почувши такi слова, з дитячою безпосереднiстю хлопець не пропускав будь-якоi нагоди, щоб, передаючи принцесi весняну квiтку або осiннiй кленовий листок, виказати iй свою любов. Помiтивши це, нього Кокiден не тiльки вiдчула неприязнь до новоi суперницi, але й спалахнула давньою ненавистю до Гендзi.
Своею надзвичайною красою Гендзi не мав у свiтi собi рiвних, навiть чарiвна принцеса Фудзiцубо не могла його в цьому перевершити, тож люди називали його Блискучим. Та оскiльки Імператор порiвну надiлив своею любов’ю як сина, так i принцесу, то ii називали Сонцесяйною.
Коли Гендзi сповнилося дванадцять рокiв, Імператор мусив, хоча й не хотiв змiнювати його чарiвноi пiдлiтковоi зовнiшностi, провести обряд досягнення повнолiття. Сам ненастанно клопотався i, готуючи таку урочистiсть, до усталених правил його проведення додавав чимало своiх.
За пишнiстю i розмахом церемонiя мала не поступатися тiй, яка вiдбулася кiлька рокiв тому в пiвденнiй палатi Сiсiнден, коли вiдзначалося повнолiття старшого сина, принца-спадкоемця, а щоб наступнi повсюднi бенкети, за якi вiдповiдали такi державнi установи, як палацова скарбниця й рисовi комори, схильнi до недбальства, вiдбувалися як слiд, Імператор заздалегiдь вiддав особливi розпорядження, щоб усi дотримувалися правил.
У схiдному передньому покоi палати Сейрьоден встановили трон, обернувши його на схiд, а перед ним – сидiння для майбутнього повнолiтнього Гендзi та Лiвого мiнiстра, вiдповiдального за церемонiю. Гендзi з’явився на варту Мавпи.[30 - Приблизно 3-тя година пополуднi.] Обабiч його щiк звисали жмути волосся зачiски «мiдзура», а обличчя свiтилося рум’янцем… Як жаль, що таким його бiльше нiхто не побачить! Головний скарбник взявся укладати зачiску. І коли Імператор з болем у серцi побачив, як той обрiзуе таке гарне волосся, то, ледве стримуючи сльози, подумав: «От якби вона побачила його тепер!..»
Коли пiсля завершення обряду Гендзi, переодягнений по-дорослому в покоi для вiдпочинку, спустився у сад i виконав подячний танець, в усiх людей вiд зворушення забринiли сльози. А що вже казати про Імператора? Вiн ледве тримав себе в руках, зi смутком у душi згадуючи про минуле, що вже починало забуватися. «А чи не зашкодить його зовнiшностi нова зачiска й дорослий одяг у такому юному вiцi?» – турбувався Імператор, але, навпаки, хлопець став тепер прекраснiшим.
Лiвий мiнiстр, вiдповiдальний за проведення обряду повнолiття, мав вiд принцеси кровi, молодшоi сестри Імператора, едину дочку. На неi накинув оком принц Весняних покоiв,[31 - Принц-спадкоемець.] але мiнiстр не спiшив давати згоди, бо мрiяв вiддати ii за Гендзi. А коли запитав, як до цього ставиться Імператор, то iз задоволенням почув вiд нього: «Ну що ж, оскiльки зараз у хлопця немае опiкуна, то час переходити до шлюбного обряду[32 - Укладання молодят у спiльне лiжко.]».
Коли Гендзi зайшов у вiтальню, де вiдбувалося святкове частування, то сiв у ряд, як вимагали правила, за принцами кровi. Мiнiстр, сидячи поруч, спробував натякнути йому на свiй намiр вiддати дочку за нього, але юний i сором’язливий хлопець не знав, що й вiдповiсти.
Потiм Найсi-но суке переказала мiнiстровi велiння Імператора з’явитися в його покоях, i той вiдразу послухався, а iнша панi з його прислуги передала йому винагороду за участь у церемонii: як було заведено, просторе бiле жiноче уцiкi[33 - Уцiкi – один з рiзновидiв бiлого жiночого одягу, який дарували пiд час урочистостей.] й повний набiр жiночого одягу.
Простягаючи чашку з вином, Імператор запитав мiнiстра про незмiннiсть його намiру:
«Коли вузлом ти пов’язав
Волосся юнака
В день повнолiття,
То поеднав навiки
Й долi молодят?»
«Його волосся
Мiцно пов’язав
З бажанням,
Щоб назавжди зiйшлись вони,
Поки шнурок не зблякне пурпуровий», —
вiдповiв мiнiстр i, спустившись з довгого мостика, виконав подячний танець.
