скачать книгу бесплатно
Покликавши до себе хлопця, Гендзi дорiкнув йому: «Вчора я чекав тебе весь день, а ти, видно, забув про мене…» – i той аж почервонiв. «То де ж вiдповiдь?» – запитав Гендзi, i слово за словом хлопець розповiв, що сталося. «Як тобi не соромно? А я так на тебе сподiвався!» – сказав Гендзi й передав йому нового листа.
«Ти, напевно, не знаеш, що я зустрiчався з твоею сестрою набагато ранiше вiд того старого Ійо-но суке, – сказав вiн, – однак вона вiдвернулася вiд мене, вважаючи мене ненадiйним, i заручилася опiкою цього неотеси. Якщо так, то залишайся зi мною i будь менi сином. Бо та ii надiйна опора не довго протягне на цьому свiтi».
«Невже?… Як жаль!» – подумав Когiмi, й Гендзi мимоволi замилувався ним. Вiн не вiдпускав хлопця вiд себе нi на крок i навiть брав його з собою до палацу. Своiм кравчиням велiв пошити для нього повний придворний костюм – словом, i справдi опiкав його, як рiдного сина.
А тим часом Гендзi не переставав писати дружинi Ійо-но суке. Вона ж вiдповiдала вкрай стримано. «Брат ще малий, – думала вона, – i якщо моя сердечна таемниця випадково розкриеться, то про мене пiде слава як про легковажну особу. А це менi нi до чого». Звичайно, вона згадувала його таемничий образ у нiчнiй темрявi, але подумки повторювала собi, що ще одна зустрiч нiчого доброго iй не принесла б.
А Гендзi, не забуваючи про неi нi на хвилину, страждав i кохав. Бачив в уявi ii засмучене обличчя i не знаходив способу, як розвiяти похмурi думки. Звичайно, вiн мiг би злегковажити й знову проникнути в ii покоi, та оскiльки там було чимало стороннiх людей, то така його нерозсудлива поведiнка не залишилася б непомiченою, а жiнка мала б самi неприемностi. Ось такi роздуми не давали йому спокою.
Кiлька днiв вiн перебував у палацi, очiкуючи сприятливого напрямку для виiзду звiдти. Потiм, вдаючи, що вирушае до Лiвого мiнiстра, несподiвано по дорозi звернув до садиби бiля рiчки Накагава. Здивований Кii-но камi радiсно схилив перед гостем голову й сказав: «О, яка честь моему саду!..»
Гендзi ще вдень вiдкрив Когiмi свiй намiр, i вони про все домовилися. Останнiм часом хлопець супроводжував його усюди, тож нiхто не здивувався, що i ввечерi вiн покликав його ранiше за iнших.
Дружинi Ійо-но суке було передано вiдповiдного листа, i вона не могла не повiрити щиростi Гендзi, зваживши на зусилля, витраченi на пiдготовку зустрiчi з нею. Однак вона розгублено подумала: «Якби я зустрiлася з ним наодинцi, то повторилися б муки, як пiсля тiеi ночi, що промайнула, неначе сон». Тож, уважаючи таку зустрiч неприпустимою, вона сказала своiм служницям, коли K°гiмi пiшов до Гендзi:
«Менi буде незручно, якщо покiй гостя виявиться поряд. Я нездужаю i хотiла б, щоб менi зробили масаж подалi звiдси…» – i вона перебралася у затишну кiмнату на перехiднiй галереi, яку займала Цюдзьо.
Щоб здiйснити свiй намiр, Гендзi якомога ранiше велiв своiм супутникам лягти спати i послав до дружини Ійо-но суке Когiмi з листом, але той не мiг ii знайти. Шукав сестру по всьому будинку i, лише вийшовши на галерею, нарештi знайшов ii. «Яка жорстока безсердечнiсть!» – думав вiн i, мало не плачучи, сказав: «Тепер пан менi не довiрятиме». Але його нарiкання лише розгнiвали ii: «Чому ти надаеш такi поганi послуги? Ти ще зовсiм малий, щоб передавати чиiсь листи. Перекажи своему пановi, що я нездужаю i попросила своiх служниць зробити менi масаж. А тепер iди, бо люди можуть щось запiдозрити».
Пiсля цих рiзких слiв вона подумала: «О, якби моя доля не була вирiшена i я жила б у старому будинку, де витають духи покiйних батькiв! Як радо я чекала б зустрiчей з ним, хоча б рiдкiсних! Тепер я вдаватиму, що не розумiю його прагнень, а вiн, мабуть, подумае, що я надто самовпевнена…» – i в неi заболiло серце, а душу охопило сум’яття. «Хай там що, а моя доля тепер визначена остаточно. Тож краще, якщо в його очах я залишуся безсердечною, неприемною особою», – вирiшила вона.
А тим часом Гендзi лежав, тривожно очiкуючи K°гiмi: «Чи зможе вiн, такий ще юний, хитрощами вмовити ii?» Коли ж той повернувся з повiдомленням про невдачу, Гендзi сказав: «Такоi дивовижно впертоi жiнки я ще не бачив. І менi далеко до неi з моею наполегливiстю». Вигляд у нього був нещасний. Деякий час Гендзi мовчав, сумно зiтхаючи i нарiкаючи на ii жорстокосердiсть, а тодi нарештi написав iй:
«Не розпiзнав
Душi я
Дерева-мiтли,[65 - Мiфiчне дерево, що начебто росте в мiсцевостi Сонохара. Побачене здалека, воно зникае, коли до нього пiдiйти близько.]
Тож у полях Сонохара
Дорогами блукаю…[66 - Цей вiрш складений за мотивами танки: «Росте в Фусея / В полях Сонохара / Дерево-мiтла. / Здалека видно, / Як пiдiйдеш – зника» («Кокiнрокудзьо», 33865).]
Оце й усе, що можу я сказати».
А жiнка, звичайно, також не могла заснути.
«Соромлюсь,
Що живу
В хатинi бiднiй,
А тому зникаю i з’являюсь,
Немов те дерево-мiтла», —
вiдповiла вона.
Когiмi, що всiею душею жалiв свого пана, ходив туди й назад з листами, забувши про сон, аж поки сестра не застерегла його вiд цього, бо, мовляв, люди можуть щось сумнiвне подумати. Супутники Гендзi, як завжди, мiцно спали, i лише вiн, невдоволений, не переставав мiркувати.
Вiн ще нiколи не зустрiчав такоi непiддатливоi жiнки. Його дратувало, що, на вiдмiну вiд дерева-мiтли, ii упертiсть не зникае, а наростае при наближеннi до неi. А з другого боку, вiн вiдчував, що, як на зло, саме така ii неприступнiсть вабить його. Тож хоч i збирався, та не мiг так просто вiд неi вiдмовитись i попросив Когiмi: «Проведи мене до неi!»
«Вона замкнулася в убогiй кiмнатi разом зi своею прислугою, тож iти туди не годиться», – вiдповiв той з великим жалем.
«Ну що ж, тодi хоч ти не полишай мене», – попросив Гендзi й поклав хлопця бiля себе. Той почувався неймовiрно щасливим поруч зi своiм молодим добрим паном, а Гендзi думав: «Далебi, цей хлопець набагато милiший вiд своеi безсердечноi сестри…»
Порожня шкаралупка цикади
Головнi персонажi:
Гендзi, – 17 рокiв
Когiмi, – молодший брат Уцусемi
Кii-но камi, – син Ійо-но суке, пасинок Уцусемi
Уцусемi, – дружина Ійо-но суке
Нокiба-но огi, – дочка Ійо-но суке, пасербиця Уцусемi
«Ще нiколи мною так не гребували, – проказував Гендзi, неспроможний заснути. – Тiльки цiеi ночi я вперше збагнув, яким гiрким бувае у життi кохання. Вiд такоi ганьби жити далi не хочеться». Когiмi, лежачи поруч, навiть обливався сльозами. «Який вiн милий», – думав Гендзi, усвiдомлюючи схожiсть хлопця – тендiтнiсть, невисокий зрiст й коротке волосся – iз сестрою. Звичайно, вiн мiг силомiць до неi пробитися, але в такому разi, природно, виставив би себе на людський осуд. Усю нiч вiн серйозно думав про таку небезпеку i всупереч звичаю майже не розмовляв з Когiмi. А коли ще затемна покинув садибу Кii-но камi, то хлопець з жалем зiтхнув: «Без нього так сумно». Зi свого боку, жiнка всю нiч почувалася винною, коли ж не отримала вiд Гендзi ранкового листа, подумала: «Видно, я його таки провчила. З одного боку, було б прикро, якби вiн вiдступився вiд мене, але куди гiрше було б терпiти його безперервнi настирливi залицяння. Тож краще саме тепер покласти всьому край…» – мiркувала вона, але не знаходила в цих думках вiдради i ставала щораз сумнiшою.
Гендзi ж, обурений ii непiддатливiстю, не збирався на цьому зупинятись, а, страждаючи вiд думки, що чинить негiдно, все-таки постiйно скаржився Когiмi: «Зазнавши вiд твоеi сестри стiльки образ та розчарувань, я б хотiв ii забути, але, на жаль, серцю не накажеш. Тож знайди зручну нагоду й придумай, як менi з нею зустрiтися». Хоча хлопець й розумiв, як важко буде виконати таке завдання, та водночас радiв з особливоi довiри високоi особи.
Поки з юнацьким нетерпiнням вiн чекав слушноi нагоди, Кii-но камi вирушив у свою провiнцiю, i в його садибi лишилися самi жiнки на власному дозвiллi. І ось одного разу пiд прикриттям нiчноi темряви, коли дороги пiд ногами не було видно, Когiмi вирiшив привезти Гендзi в садибу коло рiчки Накагава у своiй каретi.
Хоча Гендзi сумнiвався, чи такий юний хлопчина впораеться з його дорученням, але зволiкати не мiг, а тому в якомога скромнiшому одягу поспiшив виiхати, поки в домi Кii-но камi не замкнули ворiт. Вiдтягнувши карету туди, де нiхто не змiг би ii помiтити, Когiмi допомiг Гендзi зiйти. Вiн був упевнений, що за ним, таким юним, нiяка охорона не стежитиме. Пiдвiвши Гендзi до схiдних бокових дверей, Когiмi почав голосно кликати i стукати у крайнi пiвденнi гратчастi дверi й скоро зник усерединi.
«О, нас видно знадвору!» – похопилися жiнки. «Чому в таку спеку ви опустили гратчастi дверi?» – запитав Когiмi й почув: «До нас у полудень прибула в гостi панi Захiдних покоiв[67 - Дочка Ійо-но суке вiд першого шлюбу, Нокiба-но огi.] грати в го». «От хотiлося б побачити, як вони гратимуть!» – подумав Гендзi й поволi, крадькома, прослизнув у щiлину в завiсi. Гратчастi дверi ще не встигли зачинити за Когiмi, й, наблизившись до них, Гендзi заглянув усередину. Половина ширми навпроти була складена, а полотнища переносних завiс, що мали б приховати жiнок вiд стороннiх поглядiв, мабуть через спеку, були пiдв’язанi до верхнiх поперечин, а тому його погляд легко проникав у глибину покоiв.
Бiля жiнок горiв свiтильник. Одна з них, що сидiла коло стовпа, боком до Гендзi, вiдразу привернула до себе його увагу, бо в нiй вiн упiзнав свою обраницю.[68 - Дружина Ійо-но суке i сестра Когiмi.] На нiй була темно-пурпурова спiдня одежа з вiзерунчастого шовку, а поверх неi iще щось. Продовгаста голiвка, невисокий зрiст – загалом нiчого особливого, що впадало б у вiчi. Вона старалась, щоб гостя навпроти не бачила ii обличчя i тонких-тонких рук, що ховалися в рукавах.
Друга сидiла обличчям на схiд i вся була як на долонi. Одягнена була недбало: на спiднiй одежi з тонкоi бiлоi тканини абияк накинула бузкову верхню одежу, груди вiдкрила майже до пояса – до червоних шнуркiв хакама. Жiнка вражала яскравою красою: бiлим, з округло-пишними формами тiлом, високим зростом, виразним овалом обличчя i чола, чарiвними очима й ротом. На ii плечi спадало не надто довге, але надзвичайно густе волосся, що робило ii зовнiшнiсть майже бездоганною. «Далебi, батько може пишатися, що iншоi такоi красунi на свiтi немае», – думав Гендзi, задивившись на неi, i раптом вiдчув, що iй не завадила б деяка врiвноваженiсть.
А от кмiтливостi iй не бракувало, бо зумiла спритно розмiстити своi шашки в позицii «даме»[69 - Вiльна клiтина на дошцi поряд з шашкою. Шашка випадае з гри, якщо всi його «даме» зайнятi шашками супротивника.] й зрадiла. Тим часом дружина Ійо-но суке спокiйно заперечила: «Стривайте, там начебто нiчия. Ось подивiться: склалася позицiя “ко”[70 - Ситуацiя, коли наступний хiд веде до безглуздого повторення попередньоi позицii.]».
«Е нi, цього разу програла я! Подивiмося, що там у кутках, – сказала гостя i, загинаючи пальцi, почала рахувати: «Десять, двадцять, тридцять, сорок…» Здавалось, що зумiла б порахувати навiть купальнi в провiнцii Ійо.[71 - Провiнцiя Ійо славилася мiнеральними джерелами.] Шкода тiльки, що була трохи неврiвноваженою.
Хоча дружина Ійо-но суке, з надзвичайною сором’язливiстю прикриваючись рукавом, не показувала свого обличчя, Гендзi, пильно вдивившись, таки розгледiв ii профiль. Повiки ii очей трохи припухли, лiнiя носа нечiтко окреслена, шкiра на ньому зблякла й постарiла. Загалом вона була негарною, але, зодягнена з тонким смаком, приваблювала до себе бiльше, нiж красуня навпроти, яка, однак, зачаровувала жвавiстю вдачi й упевненiстю в собi – вона поводилася вiльно, смiялась i жартувала. «От легковажна особа!» – подумав було Гендзi, але сам, схильний до зальотiв, не мiг вiдiрвати вiд неi погляду. Жiнки, з якими вiн досi зустрiчався, не поводилися вiльно, а трималися вкрай церемонно й сором’язливо приховували свое обличчя. Тож цього разу, вперше пiдглядаючи за настiльки вiльною, природною поведiнкою жiнок, якi нi про що не здогадувалися, вiн не мiг на них вдосталь надивитися, але почулася хода Когiмi, й Гендзi тихенько вiдступив до виходу на галерею.
«У сестри несподiвана гостя… – сказав винувато Когiмi. – Я не мiг навiть пiдiйти до неi». – «То що, менi й цiеi ночi повертатися додому нi з чим?! Жах! – обурився Гендзi. – Просто нестерпно!» – «Та нi, якщо гостя пiде, я щось придумаю», – пообiцяв хлопець.
«Схоже, що йому вдасться схилити сестру до мене, – думав Гендзi. – Бо хоча вiн iще дитина, але впевнений, що може розгадати намiри людей i суть справи».
Гендзi почув шелест шовковоi одежi – мабуть, гра закiнчилася i жiнки розходилися по кiмнатах. «Де ж молодий пан? Зачиняю дверi!» – сказав хтось, i почувся стукiт.
«Схоже, всi вже лягли. Пiди й щось придумай», – сказав Гендзi. Хлопець знав, що його сестра надто порядна, щоб пiддатися намовi, а тому без домовленостi з нею вирiшив: «Як тiльки всi вляжуться, впущу його».
«Молодша сестра Кii-но камi також тут? Я хотiв би крадькома глянути на неi», – попросив Гендзi, але Когiмi вiдповiв: «На жаль, це неможливо. Бо там, крiм гратчастих дверей, е ще пересувна завiса». «Так, але все-таки… Жаль тiльки, що я не сказав йому, що вже бачив ii», – винувато думав Гендзi й лише нетерпляче зiтхав: «Хоч би скорiше настала нiч!» Цього разу Когiмi зайшов у будинок, постукавши в бiчнi дверi. Там уже всi затихли й лягли спати. «Влаштуюся на нiч бiля входу. Обдувай мене, вiтерцю!» – сказав Когiмi й, розстеливши рогожу, лiг.
Усi жiнки, напевне, розмiстилися у схiдних покоях. Дiвчинка-служниця, що вiдчинила йому дверi, пройшла туди ж спочивати, а Когiмi якийсь час вдавав, що спить, а потiм, загородивши свiтло ширмою, у напiвтемрявi потихеньку впустив Гендзi.
«Чого можна сподiватися? Це ж просто нахабство…» – думав той, ступаючи несмiливо, але покiрно вслiд за своiм поводирем. Пiднявши нижнiй край завiси перед входом у головнi покоi, вiн спробував прослизнути туди потай, але серед нiчноi тишi його видав виразний шелест м’якоi одежi.
«Яка я щаслива, що вiн нарештi забув мене!» – думала тим часом дружина Ійо-но суке, але, на жаль, останнiм часом ii переслiдував спогад про той колишнiй начебто сон, тож серед дня вона часом упадала в сумнi роздуми, а вночi раптом прокидалась i тяжко зiтхала, хоч i весна ще не настала. «Сьогоднi i я тут ляжу», – повiдомила гостя, жваво розмовляючи, прилягла поруч i швидко заснула – видно, нiщо ii не турбувало. Раптом дружина Ійо-но суке вiдчула, що в повiтрi розливаються приемнi пахощi. Пiднявши голову, крiзь прорiзи переносноi завiси вона помiтила в темрявi виразнi обриси людськоi постатi. Не тямлячись вiд страху, вона поволi встала й, накинувши на плечi шовкову спiдню одежу, вислизнула з кiмнати. Зайшовши до покою i помiтивши, що жiнка сама, Гендзi полегшено зiтхнув. Двi служницi розташувалися нижче, бiля галереi. Вiдкинувши покривало, вiн прослизнув до неi i несподiвано помiтив, що вона бiльша, нiж минулого разу. Те, що жiнка спала мiцно, також здалося йому пiдозрiлим. Коли Гендзi зрозумiв, в яку халепу потрапив, то подумав: «Прокинувшись, жiнка вважатиме мене зухвальцем, якщо дiзнаеться, що я переплутав ii з кимось. Однак так само нерозумно й марно думати про свою обраницю, яка, видно, вiд мене втекла». І тодi в ньому перемогла ганебна легковажнiсть: «Ну що ж, якщо це та красуня, яку я бачив бiля свiтильника, то…»
Коли дiвчина нарештi прокинулася, то, вражена несподiванкою, не встигла нiчого подумати й приготуватися до опору. Однак у такому вiцi, коли рiдко хто розумiеться на життевих справах, вона виявилася по-сучасному досвiдченою i не втратила голови. Гендзi вирiшив не вiдкривати iй свого iменi, розумiючи, що згодом обставини, що призвели до iхньоi зустрiчi, викличуть у неi пiдозру. Нiщо йому не загрожувало, але от ту жорстокосерду, яка понад усе боялася розголосу, вiн пожалiв, а тому дiвчину з усiх сил переконував, що кожного разу зупинявся в цьому домi лише для того, щоб зустрiтися з нею. Якби на ii мiсцi була жiнка догадлива, досвiдчена, то вiдразу б усе збагнула, але юна дiвчина, попри свою розвиненiсть, не засумнiвалася в його словах.
Вона не була погана собою, але Гендзi не мав пiдстав забувати про ту, жорстоку. «Вона десь заховалась i насмiхаеться з мене, як з дурня. Такоi впертоi особи свiт не бачив!» – нарiкав Гендзi, але все одно його думки незмiнно вирували навколо неi. Однак вiн не переставав клястися у вiрностi й простодушнiй юнiй дiвчинi, яка йому також сподобалася.
«Ще в давнину люди казали: «Таемне кохання мiцнiше вiд явного». Тож полюбiть мене так, як я вас. Мое становище змушуе мене до стриманостi, i я не можу вiддаватися сердечним поривам. Та, боюсь, i вашi родичi не схвалять нашого зв’язку. Але не забувайте й чекайте на мене», – переконував Гендзi.
«Але ж я не зможу з вами листуватися, бо осоромлюся, якщо люди про все дiзнаються», – простодушно зiзналася вона.
«Взагалi-то краще, щоб нiхто нiчого не знав. А листи переноситиме мiй юний помiчник. Поводьтеся так, нiби нiчого не сталося», – сказав Гендзi й, пiдхопивши верхню одежу, яку, напевне, скинула та, безсердечна, вийшов.
Коли Гендзi взявся будити K°гiмi, що лежав поблизу, той притьмом схопився на ноги – мабуть, спав неспокiйно. А як тiльки вiн тихенько вiдчинив дверi, то пролунав сердитий голос староi служницi: «Гей, хто там?» – «Я!» – знiяковiло вiдповiв Когiмi. «А чого це ви розгулюете серед ночi?» – i стара послужливо виглянула назовнi. «Та нi, не розгулюю. Просто вийшов ненадовго», – вiдповiв сердито Когiмi, виштовхуючи Гендзi назовнi, але стара, раптом помiтивши людську постать у свiтанковому сяйвi мiсяця, запитала: «А хто це з вами? Часом не Мiмбу? Бо такого зросту нема нi в кого…»
Із служницi Мiмбу часто насмiхалися через ii високий зрiст. Подумавши, що Когiмi вийшов саме з нею, стара сказала: «Скоро, зовсiм скоро, i ви зрiвняетеся з нею своiм зростом», – i також вийшла за дверi.
Опинившись у скрутному становищi, Гендзi ж бо не мiг заштовхати стару в будинок, а тому, вiдступивши до входу на перехiдну галерею, став там так, щоб мiсячне сяйво не падало йому на обличчя. Наблизившись до нього, стара сказала: «І ви сьогоднi ввечерi побували в нашоi панi? А у мене вже з передучора нестерпно болить живiт, тож я хотiла переночувати в нижчих покоях, але панi покликала мене до себе – мовляв, у будинку надто мало людей. От я звечора сюди й перейшла, хоча бiль замучив», – поскаржилась вона й, не чекаючи вiдповiдi, скрикнула: «Ой, знову живiт!.. Поговоримо пiзнiше…» Нарештi Гендзi мав нагоду пiти звiдти. Лише тепер вiн, напевне, зрозумiв, наскiльки небезпечними е його легковажнi пригоди.
Посадивши K°гiмi ззаду в карету, Гендзi вирушив у свою садибу на Другiй лiнii. Розповiдаючи хлопцевi про подii минулоi ночi, вiн зневажливо бурчав: «А все-таки ти зовсiм ще малий», – i гнiвно ляскав пальцями. Жалiючи його, Когiмi навiть не посмiв виправдовуватися.
«Твоя сестра так мене ненавидить, що я сам став собi осоружним. Чого вона сторониться мене й не вiдповiдае люб’язно на мiй лист? Звичайно, менi далеко до Ійо-но суке, але все-таки…» – ображено казав Гендзi, однак, лягаючи спати, спочатку накрився ii одежею, а поверх неi своею. Когiмi поклав поруч, щоб вилити на нього свое невдоволення й поговорити.
«Ти дуже милий, але твоя спорiдненiсть з цiею безсердечною особою не сприятиме нашiй дружбi», – сказав Гендзi суворим тоном, i Когiмi геть-чисто занепав духом.
Якийсь час Гендзi лежав, але не мiг заснути. Потiм, звелiвши принести туш, узявся писати не листа, а скорiше вправу з калiграфii…
«Одежу скинула цикада
Й полетiла хтозна-куди,
А я стою пiд деревом
І бiльше, нiж колись,
Про неi згадую», —
так написав вiн, а Когiмi сховав аркуш паперу за пазуху й понiс сестрi.
«А та, друга, про що вона думае?» – жалiв Гендзi, але, добре помiркувавши, вирiшив не посилати iй доречного в такому випадку листа. Тонку ж одежу, що зберегла пахощi любоi йому особи, поклав бiля себе i раз у раз милувався нею.
Коли K°гiмi повернувся додому, сестра вже чекала на нього, щоб прочитати йому сувору нотацiю: «З ганебноi вчорашньоi iсторii я все-таки виплуталась i втекла, але ж позбутися того, що подумають люди, неможливо. Просто жах!.. А яку думку матиме про тебе твiй пан, який побачив твiй чисто дитячий розум?» – соромила вона брата. Вiдчуваючи нестерпнi докори з обох бокiв, Когiмi все-таки витягнув з-за пазухи складений аркуш паперу. А сестра, незважаючи на обурення, взяла його i стала читати. «Напевне, ця шкаралупка цикади просякла сiллю, як одежа рибачки з Ісе»,[72 - Слова з такоi танки: «Пiд горою Судзука / Залишила рибачка iз Ісе / Одежу свою. / Кожен тепер побачить, / Як просякла сiллю вона» («Госенвакасю», 719).] – думала вона й не могла заспокоiтися.
А панi Захiдних покоiв,[73 - Тобто Нокiба-но огi.] вкрай розгублена, повернулася до себе. Нiхто з прислуги нiчого не знав про те, що сталося, а вона, крадькома зiтхаючи, щоразу завмирала, коли повз проходив Когiмi, але, на жаль, листа не приносив. Про обман вона не здогадалася, а тому, колись життерадiсна, ставала щораз сумнiшою. А та, безсердечна, насилу зберiгала спокiй i, згадуючи начебто щиру прихильнiсть Гендзi до себе, думала: «От якби все це вiдбувалося тодi, коли я ще не була замiжня!» Та, на жаль, повернути минуле назад вона не могла й, не витримавши туги, написала на краю присланого листа:
«Як краплi роси
На крилах цикади
Ховаються в дерева листi,
Так вiд слiз моiх
Потай мокне рукав».
Вечiрне лице
Головнi персонажi:
Гендзi, – 17 рокiв
Панi з Шостоi лiнii – (наложниця-мати Рокудзьо), 24 роки, кохана Гендзi
Дайнi, – годувальниця Гендзi
Коремiцу, – син годувальницi Дайнi, прибiчник Гендзi
Монах Адзарi, – син годувальницi Дайнi
Сьосьо, – дочка годувальницi Дайнi
Уцусемi, – дружина Ійо-но суке
Ійо-но суке, – чоловiк Уцусемi, батько Кii-но камi i Нокiба-но огi
Когiмi, – брат Уцусемi
Аоi, – 21 рiк, дочка Лiвого мiнiстра, дружина Гендзi
То-но цюдзьо, – син Лiвого мiнiстра, брат Аоi, першоi дружини Гендзi
Югао («Вечiрне лице»), – 19 рокiв, кохана То-но цюдзьо, потiм Гендзi
Укон, – служниця Югао
Куродо-но бен, – син Лiвого мiнiстра, молодший брат То-но цюдзьо та Аоi
Імператор Кiрiцубо, – батько Гендзi
Лiвий мiнiстр, – тесть Гендзi
У той час, коли Гендзi таемно вiдвiдував одну особу з Шостоi лiнii,[74 - Йдеться про вулицi, що, пролягаючи зi сходу на захiд i перетинаючись з дорогами, якi проходили з пiвночi, вiд Імператорського двору, на пiвдень, роздiляли Кiото на окремi квартали, де розмiщувалися традицiйнi садиби столичноi знатi.] одного разу по дорозi з палацу вирiшив навiдатися на П’ятiй лiнii до своеi годувальницi Дайнi, яка, тяжко занедужавши, постриглася в монахинi.
Опинившись у каретi перед замкненими ворiтьми ii дому, Гендзi велiв своiм супутникам покликати Коремiцу, ii сина, а сам тим часом взявся оглядати убогу, безладно забудовану вулицю. Поруч з оселею годувальницi за новим кипарисовим парканом стояв невеликий будиночок. Кiлька верхнiх половинок гратчастих вiкон на ньому було пiднято, й крiзь бiлястi, наче прохолоднi, бамбуковi завiси виднiли привабливi жiночi голiвки, що визирали надвiр. Стежачи за iхнiм безперервним рухом, Гендзi мимоволi зробив висновок, що жiнки дуже високi на зрiст. «Цiкаво, хто ж там зiбрався?» – дивувався вiн.
Приiхавши в дуже скромнiй каретi й навiть без передового ескорту, Гендзi був упевнений, що нiхто його тут не впiзнае, а тому крадькома визирнув з карети. Ворота до будиночку були пiднятi, як вiконницi, й перед Гендзi вiдкрилося настiльки тiсне i бiдне житло, що йому стало сумно. «Який менi притулок…»[75 - Слова з танки: «Який менi / Притулок вiдшукати / На цiй землi? / У мандрах проживу / І просто неба буду ночувати!» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 987).] – подумав вiн. А втiм, i дорогоцiнний палац не кращий. Штахети зручно обвивала якась яскраво-зелена повзуча рослина, з якоi, гордовито всмiхаючись, визирали бiлi квiти. «Спитав би я, якби спитати мiг…»[76 - Слова з вiрша типу «седока»: «Як звуть цi квiти, / Що, неначе снiг, / Поля встелили? – / Ту, що так далеко, / Спитав би я, / Якби спитати мiг…» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 1007).] – мимоволi вирвалося у Гендзi, й один з його супутникiв, шанобливо схилившись, вiдповiв:
«Цю бiлу пишну квiтку називають «вечiрне лице».[77 - Рослина з родини гарбузових, legenaria siceraria, що розцвiтае ввечерi i в’яне вранцi.] З таким, як у людей, iменем, а зацвiла на зовсiм непривабливiй огорожi».
Поглядаючи на навколишнi справдi маленькi будиночки, розташованi безладно тут i там, з перехнябленими стiнами i зотлiлими стрiхами, по яких повзли такi ж квiти, Гендзi сказав: «Яка жалюгiдна доля випала цим квiтам! Зiрвiть менi одну». Хтось iз супутникiв зайшов за пiднятi ворота й зiрвав квiтку. І саме тодi з простих, але зручних пересувних дверей вийшла чарiвна дiвчина-служниця у довгих хакама з жовтого шовку-сирцю поманила його, простягнула напахчене бiле вiяло i сказала:
«Будь ласка, вiднесiть ii на вiялi. Стебло в неi, здаеться, не дуже гарне».
Саме в цю мить з’явився Коремiцу, щоб вiдкрити ворота материного двору, i взяв квiтку для Гендзi.
«От бiда, забув ключi! Вибачте, що спiзнився. Щоправда, нiхто з мiсцевих вас не впiзнае, але змусити вас чекати на цiй бруднiй вулицi…» – виправдовувався вiн.
Карету затягли у двiр, i Гендзi зiйшов на землю. Бiля постелi хвороi зiбралися: старший брат Коремiцу, монах Адзарi,[78 - Адзарi – монах-наставник, зразок служiння в буддiйськiй сектi Тендай i Сiнгон.] зять – Мiкава-но камi й дочка. Всi вони радо, уклiнно, зустрiли прихiд високого гостя. Навiть хвора пiдвелася на постелi.
«Нi, я зовсiм не дорожу життям, але досi не могла розлучитися з цим свiтом лише тому, що в такому разi, ставши монахинею, не була б, як от зараз, з вами й не вiдчувала б на собi вашого доброго погляду, а тому й зволiкала. Однак тепер, коли я прийняла священний сан, хвороба вiдступила, а ви вшанували мене своiми вiдвiдинами, зi спокiйною душею чекатиму, коли зiйде на мене свiтло будди Амiди[79 - Будда Амiда – володар Чистоi землi, найшанованiший будда стародавньоi Японii.]», – сказала вона i, знесилена, заплакала.
«Останнiм часом я не переставав журитися тим, що ваше здоров’я не полiпшуеться. Я з жалем дiзнався про ваше зречення свiту. Але все ж таки живiть довго, щоб побачити, якого високого становища я досягну. Пiсля того ви безперешкодно вiдродитеся на верхньому, дев’ятому, колi Чистоi землi. Кажуть, що негоже йти з цього свiту, коли хоч щось прив’язуе до нього», – сказав Гендзi, пустивши сльозу.
