скачать книгу бесплатно
Мiнiстровi подарували коня з Лiвоi Імператорськоi конюшнi й сокола з Канцелярii Імператорського двору. Принци кровi i знатнi вельможi, стоячи в ряд пiд сходами, отримали дорогi подарунки вiдповiдно до своiх рангiв.
Наiдки в кипарисових коробочках i фрукти у прив’язаних до гiлок кошичках приготував той-таки Удайбен за велiнням Імператора. Таць з рисовими колобками й китайських скриньок з подарунками для гостей було повно-повнiсiнько, набагато бiльше, нiж у день повнолiття принца Весняних покоiв. Одним словом, панувала небачена щедрiсть.
Того вечора Імператор послав Гендзi до садиби Лiвого мiнiстра. Там прийняли майбутнього зятя iз щирою душею, пишно, за всiма звичаями. Рiдню мiнiстра вiд його незвичайноi краси у такому юному вiцi переповнювала тривога: «А чи довговiчна вона?» Сама наречена, Аоi, набагато старша вiд судженого, почувалася вкрай нiяково.
Оскiльки Лiвий мiнiстр користувався прихильнiстю Імператора, а його дружиною була сестра Імператора, тож посiдав впевнене становище при ньому. А от Правий мiнiстр, що як дiдусь принца Весняних покоiв мав би правити в майбутньому державою, тепер, коли Лiвий мiнiстр привернув до себе Гендзi, утратив свiй вплив.
Лiвий мiнiстр мав багато дiтей вiд рiзних жiнок. Принцеса кровi народила йому дуже вродливого сина, Куродо-но сьосьо,[34 - Йдеться про приятеля i суперника Гендзi, в наступних роздiлах вiдомого як То-но цюдзьо.] молодшого офiцера Імператорськоi охорони, якого Правий мiнiстр хотiв мати за зятя, вiддавши за нього свою найулюбленiшу Четверту дочку, хоча з його батьком часто не ладнав. Обидва, Гендзi й той молодший офiцер, якими тестi однаково дорожили, були iдеальними побратимами.
Гендзi не мiг довго перебувати в домi Лiвого мiнiстра, бо Імператор часто викликав його до себе. В його душi жив тiльки образ принцеси Фудзiцубо, що не мала рiвних собi у свiтi. «От з такою я хотiв би одружитися! Але, на жаль, iншоi такоi нема. Звiсно, дочка мiнiстра гарна й добре вихована, та душа до неi не лежить», – думав вiн i, зосередившись своiм юним серцем на цiй единiй пристрастi, вiдчував нестерпний бiль.
Тепер, коли Гендзi став дорослим, Імператор не пускав його за ширми, куди сам заходив. Пiд час музичних розваг той принц супроводжував ii гру на кото спiвом своеi флейти, а ii голосок, ледве чутний з-за ширми, солодко заспокоював йому душу. От, мабуть, тому життя в палацi його так вабило. Перебуваючи там поспiль днiв п’ять-шiсть, вiн iнодi повертався на один-два днi у дiм мiнiстра, однак той не осуджував його, зважаючи на його юнiсть, i ставився до нього, як завжди, дбайливо.
Для молодоi пари мiнiстр добрав найкращу прислугу. Часто влаштовував приемнi забави – одним словом, з усiх сил, як тiльки мiг, намагався догодити зятевi.
Покоi Кiрiцубо Імператор передав Гендзi й залишив при ньому колишнiх материних служниць. За його дорученням ремонтна служба й столярна майстерня до невпiзнання перебудували материн будинок. У саду, який i ранiше славився деревами й штучними пагорбами, розширили ставок так, що вся садиба засяяла своею красою по-новому. «Якби-то я мiг поселити тут особу, до якоi тягнеться душа!» – думав юнак, зiтхаючи.
Кажуть, начебто Блискучим назвав Гендзi корейський вiщун, вражений його вродою.
Дерево-мiтла
Головнi персонажi:
Гендзi, – 17 рокiв, син iмператора Кiрiцубо й наложницi Кiрiцубо
То-но цюдзьо, – офiцер Імператорськоi охорони, син Лiвого мiнiстра, брат Аоi
Аоi, – дочка Лiвого мiнiстра, перша дружина Гендзi
Лiвий мiнiстр, – тесть Гендзi
Принц Хьобукьо, – брат принцеси Фудзiцубо, батько Асагао
Кii-но камi, – намiсник провiнцii Кii
Ійо-но суке, – батько Кii-но камi й чоловiк Уцусемi
Когiмi, – молодший брат Уцусемi
Емон-но камi, – батько Когiмi й Уцусемi
Блискучий Гендзi… Таке iм’я було величавим, але вiн сам своiми численними витiвками, вартими осуду, зводив його нанiвець, тож побоюючись, щоб чутки про його любовнi пригоди як вiтрогона не залишилися в пам’ятi наступних поколiнь, намагався iх приховати, бо нема нiчого гiршого, як людськi поговори. А втiм, вiн поводився так стримано, що нiчого особливого пiд час його зальотiв не ставалося, тож Катано-но сьосьо[35 - Персонаж загубленого любовного роману.] посмiявся б з нього.
Коли вiн ще був у чинi цюдзьо[36 - Другий за старшинством офiцер Імператорськоi охорони – Лiвоi або Правоi.] на службi в Імператорськiй охоронi, то рiдко вiдвiдував дiм тестя, Лiвого мiнiстра. А тому в тiй родинi навiть пiдозрювали, чи вiн часом не захопився iншою невiдомою особою. Насправдi ж Гендзi зовсiм не був схильний до звичноi в такому вiцi раптово-нерозсудливоi закоханостi, але мав звичку iнодi, всупереч самому собi, вiддатися пристрастi, що вимагала зусиль i, на жаль, призводила до невтiшних наслiдкiв.
Пiд час тривалих безпросвiтних дощiв, коли в палацi дотримувалися обряду очищення душi й тiла,[37 - Йдеться про буддiйський обряд, дуже схожий на християнський пiст.] Гендзi перестав бувати у домi Лiвого мiнiстра, тож там непокоiлись i нарiкали, але постiйно присилали йому рiзноманiтний найкращий одяг та iншi дрiбнички, а сини мiнiстра вiдвiдували його в палацi. З-помiж них Гендзi найближче здружився з То-но цюдзьо, що народився вiд принцеси кровi й був незмiнним учасником усiх розваг частiше, нiж iншi. Йому, зятевi Правого мiнiстра, було нудно в домi тестя, хоча там йому догоджали, як могли, а вiн, невиправний гульвiса, шукав любовних насолод деiнде. Запрошуючи Гендзi до себе, в розкiшно облаштованi покоi батькiвського дому, спiльно, днями й ночами, проводячи з ним час за навчанням i розвагами й, нi в чому не вiдстаючи вiд нього, хлопець так з ним здружився, що без усяких церемонiй звiряв йому своi сокровеннi думки.
Одного вечора, коли вiд самого ранку нудно сiявся дощ, а в палацi було майже безлюдно, Гендзi сидiв бiля свiтильника у своему, як нiколи, тихому службовому примiщеннi й переглядав книжки. То-но цюдзьо, його нерозлучний приятель, вийняв з шафки, що стояла поблизу, рiзнокольоровi аркушi паперу й, видно, дуже захотiв iх почитати.
«Ну що ж, покажу тобi лише тi, якi чогось вартi. Бо е також нiкудишнi», – зважився Гендзi.
«Саме тi, якi ти вважаеш нiкудишнiми, я хотiв би прочитати. Звичайних я, недостойний, переглянув чимало, коли сам обмiнювався листами. Як на мене, найцiкавiшими е саме тi, що написанi в мить роздратування або надвечiр в очiкуваннi зустрiчi», – настирливо наполягав То-но цюдзьо.
Звичайно, Гендзi мiг бути абсолютно спокiйним, бо листи, якими понад усе дорожив, вiн зберiгав не в цiй убогiй шафцi, а заховав напевне подалi вiд чужих очей, тож не заперечував, коли приятель узявся переглядати решту. «О, якi вони в тебе рiзнi! – сказав То-но цюдзьо i почав допитуватися: – Цей вiд такоi-то?… А от цей?…» Вражений тим, як товариш iнодi вгадував авторку листа, а iнодi сумнiвався у своiх здогадах, вiдбуваючись небагатьма малозначущими словами, Гендзi повернув листи у шафку.
«Мабуть, i ти назбирав iх силу-силенну, – сказав вiн. – От хотiлося б на них поглянути! Тодi я з радiстю вiдкрив би для тебе цю шафку».
«Навряд чи в мене знайдеться щось вартiсне, – заперечив То-но цюдзьо. – Останнiм часом я нарештi зрозумiв, що немае на свiтi жiнки без вад, яка була б у всьому самою досконалiстю. Гадаю, е чимало жiнок, начебто здатних на глибокi почуття, що вправно орудують пензликом, щоб написати листа, i вчасно дають доречну вiдповiдь, але, правду кажучи, якщо шукати серед них досконалу, то жодна не витримае випробування. Як це не прикро, але бiльшiсть з них переоцiнюе своi здiбностi й принижуе чужi. Бувае й так, що дiвчина, яка i вдень, i вночi перебувае пiд незмiнною опiкою батька й матерi, що хочуть забезпечити iй гiдне майбутне, лише завдяки хвалебним чуткам про своi прихованi чесноти збуджуе зацiкавлення до себе. Вона, молода, вродлива й простодушна, ще не обтяжена домашнiми обов’язками, може дечого навчитися в людей i, природно, зосередившись на якомусь одному видi мистецтва – музицi чи поезii, – досягти високого рiвня. Домашнi, розводячись про неi, приховують ii вади й всiляко прикрашають чесноти, але хiба можна безпiдставно, наздогад, зневажливо питати: «Та невже це правда?». Однак, на жаль, коли зустрiнешся з нею, щоб розвiяти такi сумнiви, обов’язково розчаруешся».
Вражений його обiзнанiстю, Гендзi почувався нiяково – можливо, готувався доповнити почуте своiми висновками. Тож, усмiхаючись, запитав:
«А взагалi бувають жiнки без жодних обдарувань?»
«Звичайно, бувають, але кого вони можуть привабити? Жiнок нiкчемних, нiчого не вартих, так само мало, як i тих, яких вважають бездоганними, вершиною досконалостi. Дiвчата, що за народженням належать до високого стану, батько-мати дбайливо доглядають i часто приховують вiд чужих очей iхнi вади, тож, природно, вони справлятимуть якнайкраще враження. Дiвчата у батькiв середнього стану мають рiзнi вдачi й нахили, а тому вiдрiзнити iх одна вiд одноi набагато легше. Що ж стосуеться дiвчат низького походження, то про них не варто й згадувати», – вiдповiв То-но цюдзьо з таким виглядом, нiби йому вiдкрито всi таемницi, а тому Гендзi поцiкавився:
«А як, по-твоему, за якими ознаками треба вiдносити людей до одного з цих трьох станiв? Адже бувае так, що людина благородного походження розорюеться, ранг мае низький i зводиться на пси. І, навпаки, простолюдин пiднiмаеться до рiвня вельможi, пишно обставляе свiй дiм дорогими меблями, обвiшуе прикрасами й усе турбуеться, щоб не вiдстати вiд iнших багатiiв. Тож до якого стану iх обох можна зарахувати?»
І саме тодi для виконання обряду очищення душi й тiла до палацу прибули Сама-но камi, головний конюший лiвих стаень, й Тосiкiбу-но дзьо з Церемонiального вiдомства. Оскiльки обидва були добрячими гульвiсами й вправними баляндрасниками, То-но цюдзьо, нiби давно чекаючи на них, залучив iх до суперечки про те, кого з жiнок до якого стану треба зараховувати. І за розмовою сказали вони чимало такого, що стало для Гендзi великою несподiванкою.
«Хоч би як високо пiднялася людина низького походження, все-таки оточення ставитиметься до неi упереджено, – почав Cама-но камi. – А бувае так, що людина благородного роду, позбавлена засобiв для iснування, з плином часу втрачае довiру й повагу людей, але зберiгае гордiсть навiть у злиднях. Їх обох я зарахував би до середнього стану. Якщо говорити про таких, як дзурьо, чиновникiв, зайнятих управлiнням далеких провiнцiй, що за службою мають визначений статус, але все-таки мiж собою трохи рiзняться, то в наш час з iхнього середовища можна вибрати цiлком пристойну дiвчину середнього стану. Як на мене, приемне враження справляе не стiльки скороспiлий вельможа, як придворний четвертого рангу, що не став радником, але заслужив повагу серед людей i живе собi спокiйно, втiшаючись своею родовитiстю. В його домi пануе достаток, а дочки живуть у розкошах i дiстають бездоганне виховання. Можна навести чимало прикладiв того, як вони, ставши на службу в палацi, досягають несподiваного щастя ранiше за iнших суперниць».
«Виходить, що все залежить вiд заможностi батькiв», – сказав, посмiхаючись, Гендзi.
«Так мiг би сказати хтось iнший, а не ти», – дорiкнув То-но цюдзьо.
«Якщо зустрiнеш дiвчину, яка виросла в родовитiй i шанованiй усiма людьми сiм’i, але не вражае нi вродою, нi зразковою поведiнкою, то мимоволi з прикрiстю подумаеш: «Як же ii виховували?» А от коли у схожiй сiм’i дочка виросте в усьому бездоганною, то кожен уважатиме це зовсiм природним i не здивуеться, нiби чимось незвичайним. А втiм, не менi про них, сановитих, судити. Як на мене, особливу увагу привертае до себе несподiвано вродлива, нiкому невiдома жiнка, що живе самотньо в убогiй оселi за ворiтьми, обвитими хмелем. «Чому вона прирекла себе на таке вiдлюдництво?» – дивуешся, i серце шалено тягнеться до неi. А хiба раптом не збудить зацiкавлення iнша особа, що живе з батьком, старим товстуном, та осоружним старшим братом й, оберiгаючи свою гiднiсть, в скромнiй заднiй кiмнатi, як не дивно, досягае незвичайноi витонченостi в усьому, нехай навiть у незначному, до чого прикладае руку? І хоча, звичайно, вона навряд чи витримае порiвняння з досконалими, без жодних вад, жiнками, нею не можна нехтувати», – сказав Сама-но камi, глянувши на Тосiкiбу-но дзьо, i той, видно, здогадався, що натяк стосуеться його сестер, про якi останнiм часом точилися розмови, але промовчав.
«Що ж тут дивного, якщо навiть серед високого стану важко знайти iдеальну жiнку?» – напевне, думав Гендзi. У м’якому бiлому одязi з абияк накинутим носi,[38 - Носi – верхнiй буденний чоловiчий одяг придворного.] з розпущеним шнурком, вiн напiвлежав, спершись на лавочку-пiдлокiтник, i його обличчя, осяяне вогнем свiтильника, вражало невимовною красою. От якби вiн був жiнкою! Такому не пiдiйде до пари навiть найкраща з найкращих.
Юнаки й далi не переставали обговорювати рiзних жiнок.
«Узагалi навiть з-помiж багатьох жiнок, бездоганних у всьому, неможливо зупинити свiй вибiр на однiй, яка стала б твоею опорою в життi, – сказав Сама-но камi. – До речi, так само важко знайти чоловiка, який на службi в Його Величностi мiг би стати надiйною пiдвалиною держави, бо рiдко у кого е всi потрiбнi для цього здiбностi. Хоч би яким мудрим вiн був, нiколи не бувае так, щоб один чоловiк або двое вправно порядкували державними справами. Вищим допомагають нижчi, нижчi пiдкоряються вищим – усе залагоджуеться завдяки взаемним домовленостям i поступкам. Коли ж задумаешся над вибором жiнки, якiй доведеться порядкувати в невеликiй сiм’i, то виходить, що вона мае поеднувати в собi безлiч рiзних, потрiбних якостей. Адже бувае так, що жiнка розумiеться на чомусь одному, а на iншому – нiтрохи, бо, як кажуть, у неi «…все не так…»,[39 - Цитата з вiрша: «Що б не зробив – / Виходить все не так. / Що б не сказав – / Усе не те, що треба… / І зустрiч – мука, i розлука – жах!» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 1060).] тож витерпiти ii найчастiше несила. Рiч зовсiм не в тому, що нам до вподоби перебирати численних жiнок задля власних любовних розваг. Нi, просто кожен щиро хоче знайти одну-едину, яка могла б стати йому надiйною опорою в життi. Зрештою, все одно доведеться зупинити на комусь свiй вибiр, тож хочеться вiдшукати жiнку, яка припала б до душi, але не потребувала перевиховання й не мала невиправних вад.
Бувае, що чоловiк, неспроможний порушити колишню обiтницю, залишаеться жити з жiнкою, яка йому зовсiм не до душi. В людських очах вiн видаеться чесною людиною, а пов’язана з ним жiнка вважаеться надiленою тонкими душевними рисами. Однак хоч скiльки пар я бачив у життi, жодна з них не здавалася менi особливо бездоганною. Я вже не кажу про вас – вищого вiд вас немае нiкого, тож яка жiнка виявиться для вас гiдною?
Молодi миловидi жiнки думають лише про те, щоб жодна порошинка на них не впала. Як пишуть листа, щедро добирають слова, котрi, збiгаючи стовпчиками вниз непомiтно, наче пензлик ледь-ледь торкаеться паперу, змушують тривожитися i вiдчайдушно сподiватися: «От би глянути на неi зблизька!» Коли ж пiдступиш до неi настiльки близько, що чуеш ii голос, вона, вправно приховуючи своi вади, говорить якомога менше й так тихо, наче задихаеться. Заворожений ii лагiдною вдачею, зблизишся з нею, оточиш турботами, а вона виявиться вiтрогонкою. Легковажнiсть треба вважати щонайпершою жiночою вадою.
Якщо головним обов’язком жiнки е турбота про чоловiка, то навiщо, здавалося б, iй зацiкавлення мистецтвом, розумiння сумовитоi краси мiнливого свiту й здатнiсть показувати свою чутливiсть з будь-якого, навiть найменшого, приводу? Але хiба краще, якщо вона, немов проста служниця, повсякчас метушиться по дому iз заклопотаним виразом обличчя i волоссям, закладеним за вуха, байдужа до враження, яке справляе на людей?
Чи особливо розповiдатимеш чужiй людинi про те, що було на службi, якi новини при дворi та у знайомих сiм’ях, що сталося доброго чи поганого – словом, про все, що впало в очi та вуха? Ясна рiч, хочеться подiлитись думками з людиною близькою, здатною вислухати тебе й зрозумiти. А що робити чоловiковi такоi заклопотаноi особи? Вiн то смiеться сам до себе, то плаче, то, розсердившись, подумае: «А чи варто розповiдати?» – i вiдвернеться, посмiхнеться своiм думкам або потай зiтхне, а дружина тiльки розгублено дивиться на нього знизу вгору: «Та що це з ним?» Ну хiба не прикро?
А чому б не взяти дружину по-дитячому простодушну, лагiдну i самому зайнятися ii вихованням? З нею матимеш чимало клопоту, але почуватимеш, що твоi зусилля не даремнi. І справдi, побачивши таку жiнку поряд, на ii вади подивишся крiзь пальцi, бо дуже мила. Але якщо доведеться залишити ii на час саму, то наставляеш ii, як годиться, однак навiть з найпростiшими обов’язками вона не може дати собi ради, бо iй не вистачае розумiння чи то важливоi справи, чи то якоi-небудь дрiбницi. Вкрай прикро вiд такоi жiночоi вади. І, навпаки, жiнка, зазвичай сувора, неприваблива, може iнодi висвiтитися з кращого боку», – сказав усезнайка Сама-но камi, але, не дiйшовши певного висновку, лише тяжко зiтхнув.
«А тепер залишiмо осторонь розмову про походження жiнки та ii зовнiшнiсть, – провадив вiн далi. – Якщо вона не прославилася упертим норовом, а розсудлива i спокiйна, то врештi-решт можеш зупинити на нiй свiй вибiр. І якщо, крiм того, виявиш у дружини естетичний смак i сердечнiсть, то радiй i не старайся прискiпливо вишукувати в нiй вади. Якщо в жiнки лагiдна, миролюбна вдача, то, природно, зовнiшня витонченiсть додасться пiзнiше.
Бувають жiнки, звабливi й боязкi, якi хтозна-як терплять образи й прикидаються спокiйними й наче безтурботними, а коли вже не можуть стримати накопиченого в серцi гнiву, вибухають потоком невимовно гiрких слiв або сумною пiснею i, залишивши чоловiковi докiрливий подарунок на згадку, ховаються вiд людей в гiрськiй глушинi або на дикому морському узбережжi.
Змалку, коли я чув, як служницi читали вголос такi оповiдання, то настiльки засмучувався, що думав: «Яка це зворушлива iсторiя!» – i навiть плакав. А тепер поведiнка таких жiнок видаеться менi легковажною i неприродною. Адже безглуздо раптом, собi ж самiй на зло, покидати закоханого в тебе чоловiка, тiкати i ховатися вiд нього, вдаючи, що не знаеш про його ставлення до тебе, бентежити його душу, а себе прирiкати на тривале, як саме життя, випробування для того, щоб переконатися в його вiрностi. Бо, пiдбадьорена похвалою оточення – мовляв, якi в неi глибокi почуття! – вона може навiть постригтися в монахинi. Зважившись на такий крок, вона щиро вiрить, що ii серце зовсiм очистилося i нiщо бiльше не прив’язуе ii до цього тлiнного свiту. Але ось хтось iз давнiх знайомих заходить провiдати ii зi словами: «О, як жаль… Як ви могли…» Коли вiстка про змiну в ii долi дiйде до чоловiка, який ще не збайдужiв до неi, то вiн розплачеться, про що iй негайно повiдомить якась служниця або стара годувальниця: «Чоловiк так щиро вас любить, а ви, така молода…» І ось вона сама з жахом обмацуе волосся край чола, ii охоплюе безсилля, а обличчя спотворюе нестримний плач. Хоч як вона намагаеться взяти себе в руки, але не може витримати – сльози все капають i капають, а каяття так ii мучить, що, дивлячись на неi, Будда подумав би: «Нi, ii душа зовсiм не очистилась, а навпаки…» Справдi, людина, що вiдмовилася вiд свiту, але не звiльнилася вiд суетних помислiв, напевне, потрапить на одну з поганих дорiг набагато швидше, нiж та, що живе, загрузнувши в мирськiй метушнi. Якщо подружжя скрiплене досить мiцними зв’язками, закладеними ще в минулому народженнi, то чоловiковi iнодi вдаеться розшукати й повернути дружину перш, нiж вона прийме постриг, але й тодi хiба не будуть спогади про ii вчинок причиною постiйного взаемного невдоволення? Хiба не здаеться вам мiцнiшим i гiдним похвали такий союз, коли подружжя переживають разом погане й добре, намагаються не помiчати слабкостей одне одного i прощати мимовiльнi образи? А от у серцях цiеi пари назавжди оселиться тривога, i навряд чи зможуть вони довiряти одне одному.
Так само нерозумно, коли дружина, обурена тим, що ii чоловiк випадково захопився iншою особою, вiдвертаеться вiд нього. Навiть якщо так сталося з чоловiком, краще не звертати на це уваги, а згадувати з нiжнiстю про те, якими сильними були його почуття на перших зустрiчах, i не забувати, що такi непорозумiння ведуть до розриву стосункiв.
Жiнцi завжди треба зберiгати спокiй. Якщо е привiд для ревнощiв, то краще про це натякнути, докори слiд висловлювати нiби мiж iншим, без зайвоi образи, тодi й чоловiкова прихильнiсть змiцнiе. Бо здебiльшого стан душi чоловiка цiлком залежить вiд жiнки, що живе поруч iз ним. А втiм, якщо дружина надасть йому повну свободу й не звертатиме на його поведiнку нiякоi уваги, то в його ставленнi до неi, попри ii довiру й нiжнiсть, проглядатиме зневага. Справдi, мало кому сподобаеться доля «неприв’язаного човника»,[40 - Метафора привiльного життя, запозичена з китайськоi поезii.] хiба нi?» – проказав Сама-но камi, й То-но цюдзьо кивнув у вiдповiдь.
«Мабуть, дуже неприемно жiнцi пiдозрювати в ненадiйностi вродливого, любого ii серцю чоловiка. Вона думае, що той виправиться, якщо вона, залишаючись вiрною, дивитиметься крiзь пальцi на його вибрики, але, на жаль, i це не завжди допомагае. У всякому разi iй нiчого кращого не залишаеться, як смиренно, всупереч усьому, терпiти», – сказав То-но цюдзьо, думаючи: «Саме так i робить моя молодша сестра…» Помiтивши, що Гендзi задрiмав i вiдповiдати не збираеться, вiн невдоволено замовк. Тим часом Сама-но камi, в ролi знавця жiночих чеснот i вад, просторiкував далi. А То-но цюдзьо приготувався слухати уважно до самого кiнця його мiркування.
«А тепер подивiмося, що вiдбуваеться в iнших сферах. Вiзьмiмо, наприклад, столярство. Деякi ремiсники охоче виготовляють рiзноманiтнi речi з дерева так, як iм заманеться, однак такi вироби – це просто забавки, створенi поза всякими правилами й канонами. Дивлячись навiть на найвигадливiшi з них, подумаеш: «Справдi, в цьому теж щось е…» – та й годi. Вони по-своему привабливi як зразок осучаснення чогось уже вiдомого. Але якщо порiвняете iх з речами, по-справжньому прекрасними, виготовленими згiдно з канонами, то вiдразу зрозумiете, чим вiдрiзняеться рука справжнього майстра вiд руки простого ремiсника.
Або ще один приклад. Хоча в Імператорськiй художнiй майстернi е чимало малярiв, на пiдставi iхнiх ескiзiв одразу нелегко визначити серед них найобдарованiшого. Деякi з них, даючи волю власнiй уявi, щоб налякати людей, малюють дивовижнi речi: недосяжну людському зору гору Хорай,[41 - Острiвна гора, краiна безсмертних.] жахливу рибу серед розбурханого моря, лютих звiрiв Китайськоi землi, небачених людьми демонiв, але iм байдуже, що в життi такого не бувае.
А от коли треба зобразити звичайнi гiрськi схили, воднi потоки, звичнi людськi оселi на тлi милого серцю краевиду – пологих гiр, вкритих звивинами густого дикого лiсу, або перенести на папiр те, що мiститься за близькою огорожею, згiдно з канонами, то вiдразу стае ясно, чим справжнiй майстер вiдрiзняеться вiд посереднього ремiсника.
Те саме стосуеться калiграфii. Якщо за пензлик вiзьметься людина, неглибоко обiзнана з цим мистецтвом, то напише розмашисто якiсь довгi лiнii, пiдкреслено незрозумiлi завитки, а от знавець, що строго дотримуеться канонiв, начебто не створить чогось, що вирiзняеться зовнiшнiм блиском, але порiвняйте його напис з попереднiм зразком i легко зрозумiете, котрий з них вийшов з-пiд пензля справжнього майстра.
Щось подiбне спостерiгаеться i в iнших видах мистецтва, навiть у найпростiших. А що вже казати про людське серце? Нiколи не варто довiряти почуттям, зумисне перебiльшеним i виставленим напоказ. Ось послухайте, що сталося колись зi мною. Боюся тiльки, що моя розповiдь здасться вам трохи легковажною…» – сказав Сама-но камi, пiдсуваючись ближче до Гендзi, вiд чого той прокинувся.
То-но цюдзьо сидiв навпроти, пiдперши щоку рукою, i нiби довiрливо слухав буддiйську проповiдь про марноту людського життя, хоча, як не дивно, саме в такий час люди вiдкривають одне одному своi душевнi таемницi.
«Так от, колись давно, маючи ще досить низький ранг, я запiзнався з однiею жiнкою. Їi зовнiшнiсть була далека вiд досконалостi, як у тих, про кого я вам щойно розповiдав, i я, схильний в юностi до безпутства, зовсiм не думав зупиняти на нiй остаточного вибору. Хоч я й тримався ii, але, шукаючи кращоi, частенько розважався деiнде i тим самим збуджував у нiй ревнощi, що менi нiтрохи не подобалося. «Невже вона не може без цього? – дратувався я. – Якби вона була трохи поблажливiшою до мене…» Отож, з одного боку, мене обтяжували ii необгрунтованi пiдозри, а з iншого – я iнодi iй спiвчував: «Та чого вона не покине такоi нiкчемноi, як я, людини?» – i, природно, намагався бути розсудливiшим.
Вирiзнялася вона тим, що з усiх сил намагалася зробити навiть те, що було iй не до снаги, аби тiльки менi догодити. Прагнучи приховати своi вади, ревно дбала про мене, нi в чому менi не перечила. Спочатку я вважав, що в неi владний, непоступливий характер, але виявилося, що вона лагiдна й слухняна. Щоб зберегти мою прихильнiсть, вона пильно дбала про свою зовнiшнiсть, а щоб не кинути на мене неславу, при зустрiчi з незнайомою людиною поводилася вкрай сором’язливо – словом, була надзвичайно розважливою. І тiльки одного я не мiг витерпiти – ii ревнощiв.
І ось тодi я подумав: «Вона, напевне, боiться мене втратити. А що, як я ii налякаю, щоб провчити? Може, вона одумаеться i перестане докучати менi своiми скаргами? Покажу iй, що втомився вiд ii пiдозр i готовий розiйтися з нею. Якщо вона справдi небайдужа до мене, то це буде для неi добрим уроком». Так вирiшивши, я став удавати, що зовсiм збайдужiв до неi, а коли вона, як зазвичай, обурилась, то я сказав iй таке: «Якщо в жiнки сварлива вдача, то навiть наймiцнiша обiтниця не витримае i розлучення стане неминучим. Якщо ви готовi припинити нашi зустрiчi, то й далi докоряйте менi своiми пiдозрами. Але якщо збираетесь у майбутньому йти зi мною одним шляхом, то вам доведеться терпiти, а коли подолаете свою погану звичку, то я вас ще бiльше покохаю. А коли я виб’юсь у люди й трохи стану на ноги, у вас не буде суперниць». Я промовляв пiднесено, задоволений своiм розумним повчанням, але як тiльки я замовк, вона, посмiхнувшись, вiдповiла: «Якби треба було перетерпiти ваше багато в чому непривабливе, принизливе становище, щоб дочекатися, коли виб’етеся в люди, то я не хвилювалася б. Але з важким тягарем на серцi марно сподiватися, що врештi-решт таки настане час, коли ви позбудетеся поганоi звички, я не спроможна, а тому, мабуть, нам краще розлучитися».
Їi ревнивi слова мене розлютили, i я наговорив ii чимало неприемного, а вона, не стримавши себе, схопила мене за руку й укусила палець. Я став несамовито кричати: «Ой, як же я покажусь мiж людьми, якщо ви покалiчили мене? Мiй ранг i так низький, тож яким чином я пiднiмусь догори? Мабуть, не залишиться нiчого iншого, як постригтися в монахи чи що? – Потiм грiзно вигукнув: – Ну що ж, вiднинi мiж нами всьому кiнець!» – i, зiгнувши пальця, наостанок вимовив:
«Коли на пальцях порахую
Все, що було мiж нами,
Чи можу я сказати,
Що тiльки цим
Ви скривдили мене?
Нi, не треба ревнувати».
Почувши моi слова, вона все-таки заплакала й вiдповiла:
«Таемно у душi
І я вела рахунок кривд,
Але невже настав той час,
Щоб ми навiки
Руки розняли?…»
Хоч ми й обмiнялися рiзкими словами, насправдi я не мав намiру поривати з цiею жiнкою остаточно, але довгий час вiддавався скороминущим утiхам на сторонi й навiть не писав до неi. Та одного разу, пiзно увечерi, коли сiявся не то дощ, не то снiг, а люди пiсля репетицii Надзвичайного свята Камо[42 - Надзвичайне свято Камо вiдбувалося одинадцятого мiсяця за мiсячним календарем, а звичайне, вiдоме також як Свято мальв, припадало на четвертий мiсяць.] розходилися по домiвках, я подумав i раптом зрозумiв, що менi нiкуди йти, крiм як до неi. Ночувати самому в палацi було б неприемно, а вiд самоi думки про зустрiч з якою-небудь пихатою особою я здригався, а тому, бажаючи дiзнатися, як живе й що думае та жiнка, струшуючи з себе снiг, урештi-решт попрямував до неi. Дорогою нiяковiв, покусуючи нiгтi, але все-таки вирiшив: «Хай буде, що буде, може, в такий вечiр вона забуде про свiй колишнiй гнiв?» І от я побачив, як свiтильник пiд стiною освiтлюе кiмнату слабким свiтлом, теплий домашнiй одяг грiеться на високiй пiдставцi, всi завiси пiднятi, нiби вона сподiвалася мого приходу саме сьогоднiшньоi ночi. «Я так i знав!» – самовпевнено подумав я, але, на жаль, самоi жiнки вдома не застав. Мене зустрiли тiльки служницi, вiд яких я довiдався, що iхня господиня ще ввечерi поiхала до батькiв.
З того дня, як ми розiйшлися, вона, на жаль, замкнулася вдома, не присилала менi нi любовних вiршiв, нi листiв хоч з якимсь натяком, тож я, пригнiчений цим, подумав, що, може, вона бурхливо ревнувала навмисне, щоб остаточно зi мною розiрвати стосунки. Щоправда, я не мав жодних доказiв цього i поки мучився сумнiвами, згадав про одяг, який вона залишила менi, пошитий вправнiше, нiж колись, з майже iдеальними вiдтiнками барв i кроем, а тому вiдразу збагнув, що покинута жiнка постiйно думала про мене.
«Мабуть, все-таки вона не готова зi мною остаточно розлучитися», – подумав я i спробував то сяк, то так вiдновити нашi стосунки. Жiнка не вiдверталася вiд мене, не ховалася, щоб я розпачливо ii шукав, а смiливо заявляла: «Я не збираюсь, як досi, бiльше терпiти. Знову зустрiчатимусь з вами, якщо виправитесь i станете розсудливiшим». Однак, вважаючи, що вона все ж колись передумае, я нiчого не обiцяв i далi не полишав думки, щоб ii провчити. Жiнка тужила, плакала i зрештою померла. Тiльки тодi я зрозумiв, що так жартувати не можна.
І от тепер я знаю, що саме на таку жiнку можна покластися в усьому. Вона була менi порадницею не тiльки у дрiбних й великих справах, але також могла змагатися у фарбуваннi тканин iз самою дiвою Тацута[43 - Богиня осенi як втiлення гори Тацута, славноi красою осiннього листя, покровителька ткацтва.] й не поступатися у шиттi Небеснiй Ткалi[44 - Небесна Ткаля – персонаж легенди про Ткалю й Волопаса (про зiрок Вега й Альтаiр), якi живуть роздiленi Небесною рiкою (Чумацьким Шляхом) i зустрiчаються один раз щороку на мостi, створеному зграями сорок.]».
Згадуючи покiйну, Сама-но камi гiрко зiтхнув, а То-но цюдзьо пiдбадьорив:
«Однак вiдкладiмо набiк майстернiсть твоеi Небесноi Ткалi й звернiмо увагу на вiчну нерозлучнiсть небесноi пари. Звичайно, парча твоеi дiви Тацути справдi не мае собi рiвних. Але ж веснянi квiти й осiнне листя дерев зникнуть, не привабивши до себе людських очей, розтануть, мов роса, якщо не ляжуть на них барви вiдповiдноi пори року. Ось чому так важко знайти в цьому свiтi обдаровану жiнку, яка назавжди припала б до серця».
«Майже в той самий час, – провадив далi Сама-но камi, – я навiдувався до ще однiеi жiнки. Вона, здавалось, була кращоi вдачi, нiж перша, мала тонку, чутливу душу: складала вiршi, вправно писала, чудово грала на кото, тобто славилася всiм, що робила й говорила. А оскiльки була гарна собою, то я, постiйно зупиняючись у тiеi норовистоi, iнодi потай вiдвiдував i другу так часто, що не на жарт прихилився до неi. Коли ж та, перша, померла, то що я мав робити? Не залишалося нiчого iншого, як сумувати. Пiсля того як я став частiше бувати у другоi, то помiтив у нiй непривабливi риси – хизування i надмiрну легковажнiсть, а зрозумiвши, що на неi не можна покладатися, вiддалився вiд неi, i, видно, саме тодi вона таемно запiзналася з iншим.
Одного разу в яскраву мiсячну нiч десятого мiсяця, коли я вирушив на нiчлiг до свого батька, на виiздi з палацу до мене в карету пiдсiв знайомий придворний i сказав: «Мене чекають сьогоднi в одному домi, тож я цим дуже заклопотаний…» Дорога пролягала повз оселю моеi знайомоi, i як тiльки крiзь дiру в глинянiй стiнi заблищала вода в ставку, в якому спочивав мiсяць, попутник залишив мене, а я не мiг не скористатись нагодою простежити за ним. Мабуть, вiн давно спiзнався з нею, бо, надзвичайно схвильований, присiв на галереi неподалiк вiд ворiт i якийсь час милувався мiсяцем. Збляклi вiд паморозi хризантеми й багряне листя, що, змагаючись з вiтром, кружляло в повiтрi, являли собою справдi зворушливу картину.
Вийнявши з-за пазухи флейту, чоловiк заграв i сам собi пiдспiвував: «І тiнi там густi…»[45 - Слова з народноi пiснi у стилi «сайбара»: «Бiля джерела в Асука / Я радо б вiдпочив / Гей-гей! / І тiнь там густа / І вода прохолодна / І трава для коня соковита».] – а жiнка майстерною грою на японському кото, заздалегiдь настроеному, приедналася до нього. Мелодii в ладi «рiцi»,[46 - Один з двох ладiв японськоi класичноi музики, що приблизно вiдповiдае мiнорному ладу захiдноевропейськоi музики.] виходячи з-пiд нiжних жiночих пальцiв i долiтаючи з-поза завiс, звучали на струнах свiжо й у гармонii з прекрасною мiсячною нiччю. Пiдiйшовши ближче, закоханий чоловiк iронiчно зауважив: «Сподiваюсь, що це червоне листя у саду нiхто ще не приминав?» Потiм, зiрвавши хризантему, вимовив:
«Звук струн кото, яскравий мiсяць —
Усе прекрасне
В цьому домi,
Та чи затримали б вони
Людину з холодною душею?
Вибачте за безцеремонне запитання… Зiграйте ще. Покажiть до кiнця свою майстернiсть вдячному слухачевi». Вiн попросив жартiвливо, а жiнка манiрно вiдповiла:
«З вiтром осiннiм у згодi
Голос флейти звучить,
Та несила словам
Його тут
Зупинити…»
Ось так вони залицялися одне до одного, не пiдозрюючи, як це мене дратуе, а потiм жiнка, взявши кото «со»,[47 - Тринадцятиструнний щипковий iнструмент, завезений з Китаю.] настроене в тональностi «бансiкi»,[48 - Одна з шести основних тональностей японськоi класичноi музики.] заграла досить майстерно в сучасному стилi, але я почувався збентеженим. Ясна рiч, жартiвлива легковажнiсть може бути доречною у поведiнцi жiнок, що прислуговують у палацi. А от коли навiдуешся до жiнки, щоб зробити ii надiйною опорою на все життя, й бачиш, що вона вийшла за всякi межi, то не можеш заспокоiтися. Зрозумiло, що пiсля тiеi нiчноi пригоди менi остаточно перехотiлося ii вiдвiдувати.
Взявши до уваги цi два випадки, я, будучи ще молодим, збагнув, що розв’язнi жiнки надзвичайно ненадiйнi. Упевнений, що подальше життя ще бiльше мене в цьому переконае. Ось зараз вас, напевне, приваблюють жiнки звабливо-нiжнi, покiрнi вашiй волi, немов краплi роси на гiлцi хагi, що впадуть, як захочеш ii зламати, або наче градинки на листках бамбука, якi вiдразу розтануть, коли iх торкнешся. Але рокiв через сiм ви мене зрозумiете. Прошу вас, послухайтесь моеi скромноi поради: остерiгайтеся занадто пiддатливих жiнок. Вони легко впадають у блуд i тим накликають неславу на голови своiх чоловiкiв», – повчав юнакiв Сама-но камi. То-но цюдзьо звично кивнув, а Гендзi посмiхнувся, видно думаючи: «Що ж, можливо…» – i сказав: «Обидвi цi iсторii вельми непривабливi».
«А тепер я, – втрутився То-но цюдзьо, – розповiм вам про одну дурну жiнку. Я почав вiдвiдувати ii таемно, зовсiм не збираючись пiдтримувати з нею тривалий зв’язок, але мало-помалу прихилився до неi i, хоча рiдко з нею зустрiчався, все-таки не забував ii. Та й вона довiрилася менi. Я раз у раз дорiкав собi за свою легковажнiсть: «Невже вона менi так довiряе, що навiть не ревнуе?» Жiнка поводилася так, нiби нiчого не помiчала, нiколи не докоряла i, коли я повертався до неi пiсля довгоi перерви, була такою ж лагiдною i привiтною, як i досi, що я не переставав заспокоювати ii обiцянкою про свое заступництво в майбутньому. Вона була сиротою й безпорадною, а тому я тiшився, що вона готова довiрити менi свое життя. Жiнка почувалася спокiйною, i я досить довго до неi не навiдувався. І от саме тодi – про це я дiзнався пiзнiше – моя дружина через когось образила ii жорстокими, огидними натяками. Не знаючи нiчого про завданi образи, я не приiжджав i навiть не посилав iй листiв, хоча, звiсно, й не забував про неi, тож вона, зовсiм занепавши духом, стривожена долею маляти на своiх руках, зiрвала квiтку гвоздики й послала менi…» – й То-но цюдзьо пустив сльозу.
«То що ж вона написала?» – запитав Гендзi.
«Що? Та начебто нiчого особливого… – вiдповiв То-но цюдзьо, – щось на зразок:
«Хоч огорожа стара
Навколо хатини гiрськоi,
Ти, росо, все-таки iнодi
Обдаруй своiм блиском
Пелюстки цiеi гвоздики…»
Згадавши жiнку, я поспiшив до неi. Як i колись, вона зустрiла мене з вiдкритим серцем, та коли сумно поглядала на запущений будинок i сад, обсипаний росою, то, змагаючись iз комашиним дзижчанням нишком, як це бувае у старовиннiй повiстi, заплакала.
«Коли всi квiти розцвiли,
Уже не знати,
Котра з них краща,
Та, як на мене, жодна з них
«Вiчному лiту» нерiвня».[49 - У своему вiршi пiд гвоздикою (в оригiналi – «надесiко») жiнка розумiе свою дочку. У свою чергу То-но цюдзьо у своему вiршi вводить iншу назву гвоздики – «токонацу» («вiчне лiто»), натякаючи на любовне ложе, оскiльки «токо» означае не тiльки «вiчне», але й «ложе», а «нацу» – «лiто».]
Так, вiдсуваючи убiк квiточку гвоздики, я хотiв завоювати серце матерi, нагадавши, що «навiть пил не впаде на гвоздику…».[50 - Слова з вiрша: «Думав, що нiколи / Навiть пил / Не впаде на гвоздику – / Ложе, де ми колись / З коханою лежали» («Кокiнвакасю», 167).]
