скачать книгу бесплатно
«Змок вiд роси
Рукав, що ложа торкнувся…
О, «вiчне лiто»!
Разом з вiтром холодним
Осiнь прийшла…» —
вимовила вона нiби мимохiть, не показуючи, що глибоко ображена. Сльози котилися по ii щоках, а вона сором’язливо намагалася будь-що iх приховати, щоб анiтрохи не засмучувати мене тим, що збагнула, як безсердечно я ставився до неi. Тому, трохи заспокоiвшись, я знову перестав ii вiдвiдувати, i саме тодi вона кудись безслiдно зникла. Якщо вона ще жива, то, напевне, поневiряеться в цьому непевному свiтi. Якби ця жiнка тодi, коли я любив ii, смiливiше вiдстоювала мою прихильнiсть, то не залишила б свого дому. Я не покинув би ii саму надовго й забезпечив би iй пристойне становище на тривалий час. А «маленька гвоздика» менi люба й досi. Я довго думав, як ii знайти, але так i не довiдався, де вона. Мабуть, i ця особа належить до тих ненадiйних жiнок, про яких ми щойно розводилися. Нiтрохи не здогадуючись, як вона покiрно терпить мою безсердечнiсть, я не переставав ii дарма кохати. Тепер, коли ii образ поволi стираеться з пам’ятi, я iнодi думаю: «А що, як вона й досi не може мене забути й вечорами тужить, вiдчуваючи, що в усьому винна сама?» Нi, такi жiнки, як вона, не придатнi для спiльного життя, покладатися на них неможливо. От i виходить, що про ревнивицю забути важко, але зустрiчатися з нею неприемно, ба навiть вiдразливо. Та, друга, з багатьма талантами, що начебто вправна у грi на кото, занадто легковажна. Остання, надмiрно скритна, мимоволi викликае пiдозру. Отож, як почнеш вибирати, то навряд чи зможеш на комусь остаточно зупинитися. Бо такий наш свiт. Жiнок важко порiвнювати. Де знайти жiнку, що поеднувала б у собi все найкраще цих трьох осiб i не мала б iхнiх вад? Якщо ж ви спробуете закохатися в богиню Кiцiдзьо,[51 - Богиня щастя, вiдома своею красою.] то розчаруетесь, бо в нiй, просякнутiй святенництвом, немае нiчого людського», – сказав То-но цюдзьо, й усi засмiялися.
«Гадаю, i Тосiкiбу-но дзьо може подiлитися з нами чимось цiкавим. Ну, розкажи-но що-небудь!» – спонукав То-но цюдзьо.
«Чим же я, найнижчий з низьких, з вами подiлюся?» – спитав Тосiкiбу-но дзьо, але То-но цюдзьо пiдганяв, i той, задумавшись: «Що ж розповiсти?» – почав: «Коли я був ще студентом, менi трапилася одна зразково-розумна жiнка. Як i та, про яку розповiдав Сама-но камi, вона могла порадити i в службових, i в найскладнiших особистих життевих справах. Була настiльки обiзнана, що могла присоромити будь-якого вченого мужа й не дати нiкому всупереч слова сказати. Це сталося тодi, коли я проходив навчання в домi одного вченого. Дiзнавшись, що в нього багато дочок, я ненароком зблизився з однiею з них, а батько, зачувши про це, принiс заздоровнi чашки й урочисто звернувся до мене зi словами: «Послухайте пiсню мою про двi дороги».[52 - Цитата з одного вiрша Бо Цзюйi, в якому вихваляеться перевага одруження з бiдною дiвчиною.] Хоча його дочка не дуже мене вабила, я, поважаючи бажання вчителя, все-таки зустрiчався з нею. Вона ж, закохавшись у мене, оточила мене щирою турботою. Навiть пiд час нiчних розмов навчала мене, як розвивати своi здiбностi, кориснi для успiшного просування на службi. Листи писала бездоганно лише iероглiфами за суворими зразками, уникаючи лiтер «кана».[53 - Як правило, чоловiки писали iероглiфами, а жiнки – лiтерами «кана», створеними внаслiдок спрощення деяких iероглiфiв.] Тож, природно, я не мiг розлучитися з нею i навчався у неi всього, як у вчительки, навiть складання сяких-таких китайських вiршiв, за що я iй донинi вдячний. Проте остаточно пов’язувати з нею свое життя я не збирався хоча б тому, що надто часто я, неук, перед нею осоромлювався. Тим паче вам, благородним юнакам, i зовсiм не варто користуватися послугами таких заповзятих жiнок. Втiм, iнодi бачиш, що ця особа неосвiчена, безталанна, але чомусь – видно, так у попередньому народженнi судилося – серце мимоволi тягнеться до неi. Чоловiки бувають вельми безвольнi». Тосiкiбу-но дзьо замовк, але решта, радi дiзнатися, що сталося згодом, узялися його пiдбадьорювати, вигукуючи: «Ну й дивовижна особа!» – i той, розумiючи, що вiд нього хочуть, гордий увагою до себе, провадив далi:
«Так от, одного разу я довго ii не вiдвiдував, а коли при якiйсь нагодi завiтав, то вона прийняла мене не у зручнiм покоi, а десь iнде, як на зло, вiдгородившись вiд мене завiсою. «Що за дурниця? Вона чимось незадоволена? – подумав я. – Якщо так, то це добра нагода розлучитися з нею». Однак ця жiнка була досить розумна, щоб легковажно спалахувати гнiвом. Вона давно засвоiла всi принципи людських вiдносин i нiколи не ревнувала. Пiдвищивши голос, з-поза завiси вона сказала: «Кiлька мiсяцiв тому я сильно застудилася i вiд гарячки лiкуюся вiдваром цiлющих трав з часником, а тому через неприемний запах не можу побачитися з вами вiч-на-вiч. Але якщо маете невiдкладну справу, я готова й так обговорити ii з вами». Що я мiг вiдповiсти на такi чiтко сказанi слова? Я тiльки вiдповiв: «Розумiю», – i вже збирався виходити, але жiнка, мабуть утомлена самотнiстю, вигукнула: «Заходьте, коли запах зникне!..» Жаль було не дослухати ii, але залишатися довше я також не мiг, бо все навколо i справдi просякло огидним запахом, а тому, приготувавшись до втечi, я вимовив:
«Ось i вечiр настав,
Про що, напевне, тебе
Павучок сповiстив,[54 - Цей вiрш створений за мотивами танки: «Мабуть, / Пiд вечiр милий завiтае: / Заздалегiдь / Маленький павучок / Для нього пастку з павутин сплiтае» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 1110). За давнiм повiр’ям, павук був провiсником зустрiчi з коханим.]
А ти менi: «Прийди —
Як зникне запах часнику…»
«Як це розумiти?…» – не доказавши, я вискочив геть, а ii вiдповiдь наздогнала мене:
«Якщо полюбиш так,
Що ночi жодноi не годен
Без зустрiчi прожити,
То почекати кiлька днiв
Не соромно…»
«Вiдповiла вона швидко», – спокiйно сказав Тосiкiбу-но дзьо, а враженi юнаки засмiялися – мовляв, все це вигадка.
«Та де таку жiнку можна знайти? Краще вже зустрiчатися з чортом! Просто жах! – i вони роздратовано заляскали пальцями. – Знайшов про що розповiдати!»
«Може, розкажеш щось трохи приемнiше?» – домагалися юнаки в Тосiкiбу-но дзьо.
«А по-моему, навряд чи ви почуете щось незвичайне», – вiдповiв той i замовк.
«Дуже погане враження справляють неосвiченi люди – i чоловiки, i жiнки, – якi люблять хизуватися своiми поверховими знаннями, – сказав Сама-но камi. – Як на мене, жiнка, обiзнана з усiма тонкощами Трьох iсторiй i П’яти книг,[55 - Йдеться про класичнi твори, призначенi для освiти чоловiкiв: «Історичнi записки» Сима Цяня, «Історiя ранньоi династii Хань» Бань Гу, «Історiя пiзньоi династii Хань»; «Книга пiсень», «Книга документiв», «Книга змiн», «Весни й осенi», «Книга ритуалiв».] програе в привабливостi. Але це не означае, що вона не мае розумiтися на службових та приватних справах лише тому, що е жiнкою. Жiнкам не дають освiти, але кожна з них, маючи хоч трошки кмiтливостi, може багато чого навчитися – почути вухами й побачити очима. Серед них трапляються й такi, що врештi-решт вправно пишуть iероглiфами, але, втративши почуття мiри, недоречно перевантажують ними своi листи, зверненi до жiнок, що зовсiм неприпустимо. Може, вони самi цього не хочуть, але коли вголос читаеш такi листи з надмiрною кiлькiстю iероглiфiв, то вiдчуваеш, як вони звучать штучно й уривчасто. Найчастiше так пишуть дами високого стану. А деякi, що вважають себе поетесами, нi на хвилину не розлучаються з вiршами: присилають тобi, зазвичай в недоречний час, свiй твiр, в якому на самому початку мiститься згадка про цiкаву давню подiю, й тим самим ставлять тебе у скрутне становище. Не вiдповiсти – нечемно, а вiдповiсти невдало означае наразитися на глум! Бувае, поспiшаеш зранку в палац на якусь урочистiсть, скажiмо, на свято П’ятого мiсяця,[56 - Цього дня придворнi обмiнювалися мiшечками «кусудама» з пахощами лепехи та полину, а також проводилися змагання у стрiльбi з лука.] тож хiба е час думати про лепеху? А тобi приносять листа з натяком на це дивне корiння. Або готуешся до Свята хризантем на дев’ятий день дев’ятого мiсяця, коли не маеш вiльноi хвилини, бо обдумуеш змiст складного китайського вiрша, а до тебе приходить лист з натяками на росу й пелюстки хризантем. Якби цей вiрш надiйшов в iнший час, то, природно, потiм здався б цiкавим i витонченим, але, недоречний цього разу, лише свiдчить, що складений бездумно. Якщо людина не розумiе, коли й що збираеться робити, то iй не варто виставляти напоказ, який у неi витончений смак. І взагалi, навiть якщо тобi щось вiдоме, краще вдавати, що ти нiчого не знаеш, а якщо кортить щось розповiсти, то постарайся промовчати», – повчав Сама-но камi, а Гендзi подумки переносився до тiеi, однiеi: «У нiй немае жодноi з тих неприемних вад, про якi йшла мова» – i серце його стискалося. За розмовою про нескiнченнi дивовижнi iсторii юнаки так i не вирiшили, якi жiнки кращi, а тим часом надiйшов свiтанок.
Нарештi сьогоднi випогодилося. Добре знаючи, що в домi Лiвого мiнiстра невдоволенi його тривалим перебуванням у палацi, Гендзi вирушив туди. Вiд усього оздоблення в будинку й вiд поведiнки молодоi господинi вiяло спокiйним благородством та iдеальним порядком, тож Гендзi здалося, що саме про таких жiнок була вчора розмова як про найнадiйнiших дружин. Однак холодна пишнiсть дочки Лiвого мiнiстра не сприяла душевному зближенню, й при нiй вiн губився. А тому, щоб подолати збентеження, заходився жартувати з молодими служницями Цюнагон i Нацукаса, якi захоплено дивилися на нього, знудженого спекою, з розпущеними шнурками носi, i справдi напрочуд гарного собою.
Зайшов i сам мiнiстр, але, побачивши, що Гендзi вiдпочивае, завiв з ним розмову з-поза завiси. «У таку спеку… – поморщився Гендзi, й служницi захихотiли. – Тихiше!» – вгамував вiн iх i сперся на лавочку-пiдлокiтник. Вiдразу було видно, що вiн почувався тут абсолютно вiльним.
Коли стемнiло, одна iз служниць сказала: «Цiеi ночi бог Накагамi перекрив дорогу з палацу».[57 - Одне з восьми небесних божеств, якi, спускаючись на землю, пересувалися, змiнюючи напрям через кожних п’ять днiв. Рухатися людинi в такому напрямi вважалося небезпечним.] – «Так, справдi», – погодився Гендзi. – Як правило, ця дорога несприятлива. Але ж i моя cадиба на Другiй лiнii розташована в тому ж напрямку. Де ж менi перепочити? Просто бiда!» – i Гендзi зiбрався лягати спати. «Нi-нi, так не можна робити», – навперебiй попереджали служницi. А одна порадила: «Вам можна перебути нiч у вашого знайомого Кii-но камi, що мае будинок на березi рiчки Накагава. Вiн нещодавно провiв з неi воду у свiй сад, i тепер там прохолодно».
«От добре! – погодився Гендзi. – Тiльки я змучився i хотiв би, щоб мене туди пiдвезли».
Звичайно, Гендзi мiг перечекати несприятливий час деiнде, адже таемно вiдвiдував чимало будинкiв, та, мабуть, не хотiв засмучувати дружину Аоi, яка подумала би: «Нарештi прибув, наче навмисне, в несприятливий день, мабуть, для того, щоб одразу податися до iншоi?» Не гаючи часу, покликали Кii-но камi, i той погодився, але, вiдходячи, скромно висловив побоювання:
«Як на бiду, домашнi мого батька Ійо-но суке тримаються посту з якогось приводу i на цей час перебралися до мене. Через них, на жаль, у будинку буде тiсно для такого шанованого гостя».
Почувши таке, Гендзi сказав:
«Навпаки, я радий бути з людьми. Мене завжди лякала самотня постiль мандрiвника, без жiнок. Менi досить хоч якогось мiсця за ширмою…»
«Справдi, кращого мiсця для перепочинку не знайти», – вирiшили його люди й вислали туди гiнця. Оскiльки переiзд був поспiшним i без зайвоi пишноти, то Гендзi виiхав одразу за ним у супроводi найвiрнiших охоронцiв, не сказавши й слова мiнiстру.
Кii-но камi просив вибачити, що не встиг як слiд приготуватися, але нiхто його не слухав. Для Гендзi спiшно приготували схiднi покоi головного будинку садиби. Дзюркотливий струмок справляв чарiвне враження. Любовно доглянутий сад оточував тин у сiльському стилi. Що могло бути приемнiшим? Повiвав прохолодний вiтерець, дзвенiли невiдомi комахи, в повiтрi мерехтiли незлiченнi свiтлячки. Милуючись струмком, що витiкав з-пiд галереi, супутники Гендзi пригощалися вином. Господар метушився навколо, немов «закуску шукав»,[58 - Слова з народноi пiснi «Коштовний глечик», в якiй iдеться про те, що господар поставив перед гостями глечик з вином, а сам побiг шукати закуску на березi – iстiвнi водоростi.] i Гендзi, спостерiгаючи за ним i згадуючи вчорашню розмову, подумав: «Ось вам людина, що належить до середнього стану».
Здогадуючись, що в домi перебувае жiнка, яка прославилася гордою вдачею,[59 - Йдеться про Уцусемi, другу дружину Ійо-но суке.] Гендзi захотiв побачити ii i коли нашорошив вуха, то почув, що в захiдних покоях хтось е, бо звiдти долинав шурхiт одягу й приемнi молодi голоси. Почувся i чийсь приглушений смiх. Напевне, служницi пiдняли гратчастi вiкна, але господар насварив: «Так нечемно!» – а тому iх поспiшно опустили. Над внутрiшньою перегородкою просочувалося тьмяне свiтло. Гендзi пiдступив до неi, аби хоч щось побачити, але жодноi щiлини не помiтив. Деякий час постояв, прислухаючись. Видно, жiнки були неподалiк, у головних покоях. Чулося, як вони перешiптуються про нього: «Вiн занадто серйозний для свого вiку. Мабуть, його зовсiм не тiшить те, що йому так рано пiдшукали родовиту дружину. А втiм, вiн i тепер не цураеться любовних пригод».
Почувши це, Гендзi, думками якого володiла та, едина, вiдчув, як серце його стиснулося вiд зловiсного передчуття: «А що, як доведеться коли-небудь почути плiтки й про неi?»
Нiчого особливо цiкавого в жiночiй розмовi не було, i вiн перестав слухати. Встиг лише почути, як хтось iз них продекламував у трохи спотвореному виглядi вiрш, який вiн надiслав разом з квiткою «вранiшне лице»[60 - «Вранiшне лице» (оригiнальна назва – «асагао») – iпомея, що цвiте рожевим i блакитним кольором, розпускаючись зранку i в’янучи надвечiр.] дочцi принца Сiкiбукьо. «Видно, вмiють розважатися, – подумав Гендзi, – i до вiршiв небайдужi. То невже я в iхнiй господинi розчаруюся?»
Зайшов господар, повiсив новi лiхтарi й, пiдтягнувши гноти свiтильникiв, щоб горiли яскравiше, принiс гостевi фруктiв i солодощiв.
«А як же «завiси й штори»?[61 - Слова з народноi пiснi «Мiй дiм» у стилi «сайбара»: «Повiшено завiси й штори, / Тож прийди, благородний юначе, / Станеш зятем моiм. / Чим пригостити тебе? / Може, вушком морським, трубачем? / Чи морським iжаком?»] Поганий той господар, який про це не потурбувався», – дорiкнув йому Гендзi.
«Нiяк не можу придумати, чим пригостити», – знiяковiв Кii-но камi.
Гендзi примостився поблизу галереi, щоб тимчасово подрiмати, i його супутники замовкли. Неподалiк розташувалися на нiч привабливi сини господаря. Декого з них вiн неодноразово бачив у палацi. Разом були й сини Ійо-но суке. Серед них усiх видiлявся благородним виглядом один, рокiв дванадцяти-тринадцяти.
«Чиi тут дiти?» – поцiкавився Гендзi, й Кii-но камi взявся пояснювати:
«Ось цей – наймолодший син Емон-но камi. Батько, який дуже любив його, помер, коли хлопчик був ще малим, залишивши його пiд опiкою старшоi сестри. Вiн здiбний до наук i слухняний, тож я думаю вiддати його на службу до палацу, але навряд чи легко зможу цього досягти.
«Як жаль! Виходить, його сестра тепер доводиться вам мачухою?»
«Так, це правда».
«Не дуже-то пiдходяща мати вам дiсталася. Навiть Його Величнiсть знае про неi, бо недавно сказав: «Їi батько натякав, що хотiв би вiддати ii на службу до палацу. То що з нею сталося?» Справдi, людська доля непередбачувана!» – сказав Гендзi тоном досвiдченоi людини.
«О так, ii шлюб з моiм батьком був несподiваним. А втiм, як ви зауважили, свiт мiнливий. А доля жiнки, як це не сумно, особливо хитка…» – вiдповiв Кii-но камi.
«Ваш батько дорожить новою дружиною? І, мабуть, вважае своею повелителькою?»
«А як же iнакше? Вiн обожнюе ii, але ми, передусiм я, не схвалюемо такоi його легковажностi».
«У всякому разi, молодим гультяям вiн навряд чи поступиться. Попри свiй поважний вiк, вiн упевнена в собi людина».
За такою розмовою про те про се Гендзi нарештi запитав: «А де ж вона зараз?»
«Жiнки мали спуститися в нижчi примiщення для прислуги, але, здаеться, не всi послухалися», – вiдповiв господар. Нарештi захмелiлi гостi поснули на галереi, i навколо стало тихо.
Тiльки Гендзi не мiг спокiйно заснути вiд самоi думки про те, що, на жаль, доведеться спати самому. Та ось його увагу привернув шурхiт за пiвнiчною перегородкою, i вiн подумав: «О, напевно, вона там ховаеться». Гендзi пiднявся i, затамувавши подих, прислухався. Вiн почув хрипкий, але водночас приемний голос хлопця, про якого була розмова з Кii-но камi.
«Гей, де ви?» – питав хлопець.
«Я лежу тут. А гостя вже поклали спати? Я боялася, що вiн буде надто близько, та, видно, я дарма турбувалася», – вiдповiла жiнка.
Їi глухуватий сонний голос дуже скидався на голос хлопця, i Гендзi здогадався, що це його сестра.
«Гостя помiстили в переднiх покоях. Нарештi я побачив своiми очима того, про якого чув вiд людей. Вiн i справдi прекрасний», – прошепотiв хлопець.
«Якби зараз був день, я також спробувала б на нього подивитися», – сонно бурмотiла жiнка. Голос ii звучав приглушено – очевидно, вона прикрила обличчя ковдрою.
«От неприемнiсть! – невдоволено подумав Гендзi. – Могла б ще щось про мене запитати».
«Я ляжу неподалiк. О, як темно!» – сказав хлопець, мабуть поправляючи гнiт свiтильника. Жiнка, напевне, лежала у найдальшому кутку за перегородкою.
«А де ж панi Цюдзьо? – запитала жiнка. – У будинку наче нема нi душi, аж страшно».
Було чути, як вiдгукнулася одна iз служниць, що розмiстилися неподалiк вiд галереi:
«Спустилась униз купатися. Сказала, що негайно повернеться».
Аж ось, здаеться, всi поснули. Спробувавши вiдсунути засув, Гендзi помiтив, що з того боку перегородка не замкнена. Навпроти входу стояла ширма, у тьмяному сяйвi свiтильника виднiли розставленi сяк-так начебто китайськi скринi. Обходячи iх, Гендзi помiтив, що в кiмнатi лежить одна людина невеликого зросту, й попрямував до неi. Жiнка була невдоволена, що ii потривожили, але поки Гендзi не вiдкинув з неi верхнього одягу, вона думала, що прийшла Цюдзьо, яку щойно кликала.
«Ви кликали Цюдзьо?[62 - Гра слiв: Гендзi мав звання «цюдзьо», тобто офiцера Імператорськоi охорони.] Менi здаеться, що ви здогадалися про мою потаемну любов», – сказав Гендзi, але жiнка так нiчого й не зрозумiла. Перелякавшись, що на неi хтось напав, вона намагалася зойкнути, але накинутий на ii голову одяг заглушив голос.
«Звичайно, ви можете вважати мiй вчинок випадковою, нещирою примхою, – сказав Гендзi, – але я хочу, щоб ви знали, як довго прагло зустрiчi з вами мое серце. Повiрте, таке тривале очiкування цiеi митi лише пiдтверджуе глибину моiх почуттiв».
В його словах було стiльки нiжностi, що навiть злий демон не мiг би йому опиратися, то що вже казати про жiнку? Вона, розгублена, не могла крикнути: «Рятуйте, тут хтось чужий!» У розпачi подумала: «Це ж нiкуди не годиться…» – i насилу невдоволено сказала:
«Боюсь, ви мене з кимось переплутали…»
Жiнка мало не задихалася, але, бачачи ii в такому стражденному, жалiсливому станi, вiн ще бiльше до неi прихилявся:
«О нi, я нi з ким вас не переплутав. Мене привiв сюди голос серця, та, на жаль, ви вдаете, що нiчого не розумiете. Я зовсiм не хочу здатися вам легковажним джигуном. Просто мушу вiдкрити вам хоч часточку того, що зберiгаю у глибинi душi», – сказав Гендзi.
Жiнка була настiльки малою i тендiтною, що вiн легко пiдняв ii i, притискаючи до грудей, попрямував до перегородки саме тодi, коли там з’явилася та сама Цюдзьо, яку ранiше кликали.
«О!» – вигукнув Гендзi, i служниця злякано виставила руки вперед, але, вiдчувши, що повiтря, напоене надзвичайними пахощами, здавалось, обкурило ii обличчя, про все здогадалася, тож, приголомшена, завмерла, нездатна вимовити жодного слова. Якби перед нею була звичайна людина, вона грубо ii виштовхнула б. Але й тодi не обiйшлося б без людських пересудiв. Тому, не тямлячись вiд хвилювання, вона пiшла за Гендзi, а вiн, пройшовши за перегородку в глибинi покоiв, наказав: «Прийдiть на свiтанку». У цю мить жiнка була готова провалитися крiзь землю вiд самоi гадки: «Що подумае про мене Цюдзьо?» – й обливалася холодним потом. Жалiючи ii, нещасну, Гендзi бозна-звiдки за своiм звичаем добував нiжнi, спiвчутливi слова, але вона сумно сказала: «О нi, я не думаю, що це правда. Мене, людину низького стану, ви, як видно, зневажаете, тож хiба я можу легко повiрити щиростi ваших почуттiв? Бо в життi кожному свое…»
Прикро вражений ii опором, Гендзi щиро пожалiв ii i вiдчув сором.
«Про те, що люди належать до рiзних станiв, я знаю дуже мало через юначу недосвiдченiсть. Менi прикро, що ви вважаете мене звичайним джигуном. Мабуть, ви чули про мене й знаете, що я не схильний до свавiльного любострастя. А сюди, очевидно, привела мене сама доля. Я просто дивуюся, що моя природна зачарованiсть вiдштовхуе вас вiд мене…» – серйозно й багатослiвно вмовляв Гендзi, але його незвичайна краса тiльки збiльшувала ii опiр. «Нехай йому здаеться, що я черства, нетовариська й груба», – думала вона й не пiддавалася його словам. Зазвичай лагiдна й м’яка, вона виявила твердiсть, як бамбукова гiлка, що покiрно гнеться, але не ламаеться. Вкрай роздратована, нездатна спекатися завзятостi Гендзi, жiнка дала волю сльозам. Хоча ii горе було глибоким, Гендзi подумав: «А хiба було б краще, якби я не знав ii?»
«Чого ви сторонитесь мене? – дорiкнув вiн, вiдчувши, що нездатний заспокоiти ii. – Звикнiть до думки, що наша несподiвана зустрiч наперед визначена долею. Не вдавайте, що ви нiчого не розумiете в житейських справах. Я в це не повiрю».
«О, коли б ваше серце вiдкрилося менi ранiше, коли ще не визначилася моя злощасна доля! – вiдповiла жiнка. – Тодi, можливо, я тiшила б себе самовпевненими надiями, що побачимося ще не один раз. Але тепер сама думка про цю скороминущу зустрiч доводить мене до вiдчаю. Тож прошу вас, «хто б не питав – нiкому не кажи!».[63 - Слова з вiрша: «Якщо кохаеш – / Честю дорожи! / Що ти бував не раз в моiй оселi, / Хто б не питав – / Нiкому не кажи!» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 811).]
Видно, що вона страждала. Напевне, Гендзi не пошкодував ласкавих слiв i палких клятв, щоб заспокоiти ii.
Та ось заспiвав пiвень, i люди в будинку прокинулися. Було чути голоси супутникiв Гендзi: «О, ми сьогоднi добряче заспали! Пора готувати карету». З’явився i Кii-но камi:
«Ви так квапитеся, нiби у вашого пана любовне побачення. Хiба не бачите, що зовсiм ще темно?»
«На жаль, такого випадку бiльше не буде, а просто так прийти до неi я не зможу. І навiть переслати iй листа менi не вдасться, – думав Гендзi, й серце його защемiло вiд болю. Коли iз внутрiшнiх покоiв вийшла Цюдзьо з розгубленим виразом обличчя, вiн уже збирався вiдпустити жiнку, але в останню мить затримав ii. «Як менi до вас писати? І ваша нечувана холоднiсть, i моя палкiсть залишиться назавжди в нашiй пам’ятi як щось неймовiрно дивовижне», – сказав вiн, а його обличчя у сльозах стало ще чарiвнiшим. Знову заспiвав пiвень, i Гендзi квапливо вимовив:
«Ще не скiнчив я
На вашу безсердечнiсть
Нарiкати,
Чого ж тодi уранцi
Пiвень перервав наш сон?»
Але жiнка вважала себе негiдною уваги такоi знатноi особи, тож нiякi слова Гендзi вже не сприймала. Перед ii очима стояла постать завжди суворого ненависного Ійо-но суке, i вона тремтiла вiд самоi думки, що буде, якщо хоча б увi снi йому вiдкриеться ii таемниця.
«Не встигла я вдосталь
На гiрку долю пожалiтись,
Як нiч скiнчилася,
Та пiвня крик лиш
Подвоiв моi ридання», —
вiдповiла вона.
Швидко розвиднiло, й Гендзi провiв жiнку до дверей покою. У будинку i на подвiр’i вже шумiли люди, коли вiн, попрощавшись з нею, засунув дверi. На душi в нього було так тяжко, нiби iх роздiлила гiрська застава пiсля довгожданоi зустрiчi.
Зодягнутий у носi, Гендзi пiдiйшов до пiвденного поруччя i якийсь час милувався садом. Із захiдного боку гучно пiднялось гратчасте вiкно – напевно, за ним стежили легковажнi молодi служницi, захопленi красою його особи, що невиразно виднiла над невисокою ширмою посерединi галереi.
На свiтанковому небi ще був помiтний мiсяць, i хоча його сяйво зблякло, його обриси вимальовувалися досить чiтко. В такий час i байдуже небо залежно вiд настрою людини може здаватися або чарiвно-привабливим, або сумним. Залишаючи будинок Кii-но камi, Гендзi раз у раз озирався, а його груди стискав бiль вiд самоi думки про те, що не зможе з нею навiть листуватися.
Повернувшись у садибу Лiвого мiнiстра, Гендзi не мiг спокiйно вiдпочити. Розпачливо думав про те, що навряд чи побачить жiнку вдруге, а ще про те, що в неi зараз на душi. «Хоча нiчим особливим вона не вирiзняеться, але гiдна того, щоб вiднести ii до середнього стану вiдповiдно до мiркувань обiзнаного з жiночими серцями Сама-но камi», – дiйшов вiн висновку.
Останнiм часом Гендзi здебiльшого перебував у садибi Лiвого мiнiстра. Із сумом згадував дружину Ійо-но суке i тривожився здогадами: «Що вона подумае, якщо не отримае вiд мене жодноi звiстки?» – аж поки нарештi, геть-чисто змучений, не викликав до себе Кii-но камi.
«Ви не могли б прислати до мене того хлопця, сина Емон-но камi? – спитав Гендзi. – Вiн менi сподобався, i я спочатку вiзьму його до себе. А потiм спробую влаштувати на придворну службу».
Серце Гендзi вiд радостi калатало, але вiн питав далi: «Ота його сестра вже привела вам молодшого брата?» – «Поки що нi. Минуло вже два роки, як вийшла замiж за Ійо-но суке, й усе нарiкае, що пiшла всупереч батькiвському заповiту, який хотiв бачити ii на придворнiй службi. Кажуть, що незадоволена таким становищем». – «От, бiдолаха! А про неi колись прихильно вiдгукувалися. Вона справдi гарна?» – питав Гендзi. «Можливо, i непогана. Ми живемо окремо, а тому, як вимагають звичаi, залишаемося одне одному чужими».
Так от, минуло ще п’ять чи шiсть днiв, i Кii-но камi привiв хлопця. Той не був вродливим, але привертав до себе увагу благородною поведiнкою. Пiдкликавши його до себе, Гендзi почав по-дружньому з ним розмовляти. Хлопець почувався на сьомому небi. Гендзi докладно розпитував його про сестру, але той вiдповiдав стисло, нiяковiючи, тож розговорити його було досить важко. Проте Гендзi таки вдалося йому пояснити, про що йдеться.
«Он воно що…» – подумав вражений хлопець, але своiм дитячим розумом не до кiнця все збагнув, а тому подався до сестри. Побачивши його з листом, дружина Ійо-но суке вiд несподiванки заплакала. Збентежена тим, що може подумати хлопець, вона все-таки розгорнула лист, прикриваючи ним свое обличчя. Лист виявився досить довгим i закiнчувався вiршем:
«Поки зiтхав,
Чи знов присниться
Сон, колись побачений,
Очей я не стуляв
Нi вдень, нi вночi».[64 - Цей вiрш складений за мотивами такоi танки: «Чим я розвiю / Кохання тугу, / Коли вночi не сплю, / Щоб хоч у снi / Побачитись з тобою? («Сюiвакасю», 735).]
Лист був настiльки блискучим, що в неi аж сльози затьмарили зiр. Усю нiч вона пролежала в роздумах над своею незбагненною долею, яка iй випала. Наступного дня Гендзi покликав Когiмi, щоб той зайшов до сестри по вiдповiдь.
«Передай своему пановi, що в нас нема кому читати його листа», – сказала вона, а вiн, усмiхнувшись, вiдповiв: «Менi ж велено, щоб я не помилився. То що я йому скажу?»
Почувши це, дружина Ійо-но суке невдоволено, у великому розпачi, подумала: «Мабуть, вiн усе йому розповiв».
«Ти ще не настiльки дорослий, щоб говорити про такi речi. Краще взагалi до нього не ходи», – сердито наказала вона братовi. «Але ж пан прислав по мене, то хiба я можу не послухатися?» – вiдповiв той i пiшов.
До речi, Кii-но камi був охочим до жiнок, зокрема, не мiг обiйти увагою також свою мачуху, а тому, щоб iй сподобатися, пiклувався ii братом i всюди брав його iз собою.
