скачать книгу бесплатно
Їi
Сергiй Мисько
Летаргiчна кома внаслiдок збiгу дивних обставин… Маленька дiвчинка Іра не прокинулася вранцi першого вересня – вона розпочала дивну подорож теренами незвiданих свiтiв у пошуках виходу з лабiринту безжальноi летаргii. Завдяки допомозi таемничоi Пачамачi, Іринцi вдалося подолати непереборний страх i прокинутися…. Дiвчинка виросла… Тепер вона лiкар-науковець.
Сергiй Мисько
Їi…
Роман
Глава 1. Їi
Їi ракетка на одному колiщатках
– Доню, прокидайся, – будив Їi лагiдний голос матусi Фанi.
Малеча солодко спить у казковому полонi своiх снiв. Насправдi ж дiвчинку звуть Ірою, а Їi – ii нове iм’я.
Хто мае можливiсть таке почути, то почув би, як гамiрно бувае в цiй кiмнатi нiчноi пори. Іринi сни, заповзято сперечалися з мрiями. Сни доводили мрiям, що iх час почнеться вранцi, коли малеча прокинеться i зiйде сонце. Мрii впевнено торували собi шлях, iнодi успiшно, мiмiкруючи пiд яскравi сновидiння. Таким чином вони все ж мали можливiсть заповнювати собою казку по якiй подорожувала маленька дiвчинка Їi.
В свою чергу сни наполегливо перемовлялися i мiж собою. Який мае наснитися першим? Деякi змовлялися по двое, а то й по трое, намагаючись хитрощами позачергово потрапити до казки.
Даремно, поза чергою жоден з них не починав своi дива. Отака неймовiрна круговерть. Могло скластися враження, що хтось дуже поважний навмисне шикуе iх у чiткiй вiдповiдностi, за своiм вподобанням. Секрет послiдовностi знае тiльки вiн – отой, недосяжний Хтось.
– Доню, прокидайся, – вдруге пролунали чарiвнi слова.
Сон ще не вiдпускав малу бранку зi своiх липких обiймiв. Чекав, коли матуся втрете скаже: «Доню, прокидайся». Щоправда, Іру iнодi будив тато, але не так часто, як мама.
Цi чарiвнi слова, сказанi на вушко, майже шепотом, могли розбудити весь всесвiт. Хоча спочатку його треба комусь приспати аби той мiцно заснув. А вже потiм, без вагань, мiг прокинутися вiд цих слiв i знову вiдродити нове життя. Та вiн ще не спить…
Кiмната, де нинi жила дiвчинка Іра, наповнилася сонячними промiнчиками. Вони обережно торкалися обличчя малоi, нiби остерiгалися передчасно ii розбудити.
Першого вересня в перший клас. Книжки, зошити, олiвцi, глобус, карта, лiнiйка поки що вiдпочивали. Цi архаiчнi шкiльнi атрибути, привезенi iз далекоi краiни, подарував iй тато на день народження. На новенькому, рожевому в зелену цятку ноутбуцi, спала подружка Їi – лялька Шуша.
До речi, цю iграшку вони зробили разом з татком i мамою, використавши целофановi пакети вiд подарункiв. Всередину, на прохання малоi, мама напхала сухого горiхового листя. Цього добра було вдосталь. Пiд вiкно рiс велетень-горiх. Чарiвне створiння, голосно шурхотiло, щойно до нього торкалися. За це вона отримала iм’я Шуша.
Цi музейнi експонати мали особливий вплив на життя Їi, бо в школах такого вже давно нема, а сучаснi iграшки мали iнший вмiст i змiст. До речi, iх вiднедавна, щовечора, Їi теж вкладае спати, а вранцi вони прокидаються разом з нею, опiсля того, як iх всiх розбудять, тричi повторенi чарiвнi слова. Ось так, як тепер:
– Доню, прокидайся.
У вiдповiдь Їi посмiхнулася, але очей не вiдкривала:
– Доброго ранку, матусю. А якими будуть казки в майбутньому?
– Доброго ранку. Отакоi. Я не знаю. Спробуй сама вигадати свою казку майбутнього.
– Вигадую… – Це було звичним для малоi, щойно прокинувшись, не вiдкриваючи очей, задавати дивнi запитання.
Мама Фаня вже звикла до цих дивацтв, тому не барилася жартома на них вiдповiдати.
Дiвчинка солодко потягнулася, але очей ще й досi не вiдкривала. Їi завжди вiдкривала очi тiльки опiсля того, як вiдкине ковдру i встане з лiжка.
Хоча останнiм часом чарiвна красуня, попри свiй вiк, намагалася бути аж занадто дисциплiнованою, бо скоро до школи. А туди ж бо йдуть не тiльки заради знань. Там навчають бути дорослими i самостiйними. А вона, як i всi дiти, поспiшала вирости.
Мама поцiлувала Їi в щiчку. Вона так завжди робить, пiсля того, як ii донечка вставала з лiжка i вiдкривала очi. Мамин нiжний голос, розвiював залишки сну, змiшаних з вранiшнiми лiнощами:
– От хитруля, ще очей не вiдкрила, а зачомукати встигла.
– Чому не можна народитися вiдразу дорослою? – несподiвано запитала Їi. – Заснула маленькою, а прокинулася такою, як ти.
– Встигнеш. Ще й набридне… На осiнь в школу. А осiнь вже на носi. Мерщiй вмиватися, одягатися…
Їi взувала капцi, як завжди не на ту ногу. Вона навмисне так робила. Їй хотiлося привертати до себе увагу. Це вiдбувалося практично безконтрольно. Навiть вiршики вона складала не замислюючись:
– На носi – осiнь. Осiнь на носi… Ранок сiв на нiс i звiсив нiжки. Показав нам всi дорiжки. Народився новий вiршик. Мамо, завтра осiнь… І перше вересня теж завтра.
– Так. Завтра у тебе почнеться нове життя.
– Я знаю. Ма, коли ти мене будиш, менi здаеться, що я знову народжуюся. Тiльки не малесенькою, а вже такою, як тепер.
– Яка ти в мене розумниця. А капцi знову взула не на ту ногу.
– Ту ногу не на ту ногу. Мамо, а де моi iграшки. Тi, першi?
– Забула. Вони в коробцi… на антресолях. Будеш гратися брязкальцями?
– Не буду. Я хочу знову на них подивитися. Подарую одну бабусi. Дiстанеш iх сьогоднi ввечерi?
– Чекай. А iй навiщо?
– Я чула, як вона казала своiй подружцi: «Що старе, що мале!».
– Бабуся так пожартувала, – зауважила малiй мама Фаня.
– Тодi вона передаруе iграшку менi, – не розгубившись, вiдповiла пустунка.
– Ранком краще про ранкове. Снiданок вже на столi. Доню, менi треба виглядати на всi сто. А це, ой, як не просто. З тобою менi часу вистачае тiльки на 99.
– А один буде в запасi. Мамо, ти у мене красунечка!
– Розумнице моя…
Їi вмивалася, не забуваючи чомукати:
– А на кого я була схожа? Ну, коли щойно народилася на свiт?
– На маму й тата, – не довго думаючи, вiдповiла заклопотана матуся. Вона стояла бiля люстра i приводила себе до ладу, тому вiдповiдi на запитання були короткими.
– На обох вiдразу? Тато хлопчик. Чим я на нього схожа?
– Ти можеш хоча б хвилинку не задавати питань? – в цей час мама фарбувала вii, а це потребувало концентрацii.
– Мовчу, бо чищу зубки, – Їi намагалася орудувати зубною щiткою i водночас говорити з мамою. – В пологовому будинку – пологи. Правильно?
– Так… Пологи. Це вже занадто. – Мама нарештi отримала вiдповiдну форму очей. – Помовчи хвилинку. Одягай-но хутчiш шкарпетки… бiленькi.
– Добре. Збираюся. Одягну спочатку шкарпетки. Нi, бiленькi, не хочу. Вони не кольоровi, – мала навмисне озвучувала своi дii, щоб мама не занадто захоплювалася собою. – Хвилинка – це довго. В пологовому будинку? Якщо я там народилася… Будинок – мама. Вiн, що менi мама? Моя мама ти.
– Для одного ранку цього забагато, – вже трiшки знервовано вiдреагувала мама.
– Забагато? Тато, коли сердитий, теж не вiдповiдае на моi питання. Бубнить собi пiд носа.
– Їi, скiльки тобi рокiв? От будеш мамою, тодi i знатимеш вiдповiдi на всi питання.
– Вихователька в садочку запитувала, кого я бiльше люблю тата чи маму.
– І що ти iй вiдповiдала?
– Я вас обох люблю, а не бiльше чи менше.
– Це тебе Ктататик навчив? Чи ти не закохалася в цього хлопчика?
– Не навчив, я чула, як вiн вiдповiв Ларисi Михайлiвнi на таке ж питання. А що? Я вас обох люблю, – зробивши невеличку паузу, продовжила. – А про закохалася, краще промовчу, – сором’язливо виправдалася Іра.
– Так i е. Вiн тобi подобаеться. Та це нормально…
– «Подобаеться» бiльше подобаеться, – передражнила маму донечка.
– Для одного ранку цього вже забагато. Чи я вже казала це? – прошепотiла мама. Вона закiнчувала помадити губи. – Так, все. Нiби нормально. Треба купити нову помаду.
– Мамо, купи зелену. Якщо не сподобаеться, то подаруеш менi.
– Зелену?
– Зелену.
– Так. Їж кашку i…
– Мамо, а ти?
– Я на дiетi. Менi зранку вистачае одного яблука i кави.
– Зеленого?
– Рiзнокольорового, – пожартувала мама.
– Коли вже я буду на дiетi?
– Ще встигнеш, – сказала мама i зосередилась на фарбуваннi повiк.
Їi сiла за стiл. За мить вона знову гукала маму:
– Ма, я розбила твою чашку!
Мама забiгла на кухню. Вона одночасно заспокоювала себе i Їi, швидко збираючи в пакет розбиту чашку:
– Моя хороша, ти не поранилася. Добре, що я не налила кави. Чашку ми ввечерi склеiмо, а потiм зробимо з неi печерку для нашоi акварiумноi рибки Тосi чи будиночок для тритона. До речi, в нього почали вiдростати нiжки. Тато казав, якщо вiдростають нiжки, то це не тритон, а саламандра.
– А я вам, що казала. Ось побачите, в неi ще й крильця вiдростуть.
Їi винувато дивилася на свою шкоду та зрозумiвши, що все минулося продовжила снiданок. Мамину чашку, мала зачепила випадково, повернувшись аби задати чергове питання.
– Мамо Фанечко, ми з татом подаруемо тобi нову чашку. Ще кращу.
– Добре, – мама вiдразу погодилася.
Їi полюбляла вiвсянку з полуничним джемом. Вона швидко впоралася з улюбленою стравою, тож мовчання тривало лiченi хвилини:
– А де мiй триколiсний велосипедик? Моя ракетка на колiщатках. Можна я на нiй сьогоднi покатаюся?
– Хочеш, щоб з тебе знову глузували всi дiти у дворi? Завтра накатаешся.
– Завтра у мене багато справ. Хочу сьогоднi… Ти будеш йти, а я iхатиму. Хто швидше? Або ж давай ти на велосипедику.
– От хитрулька. Ти знаеш сама, що мами на дитячих велосипедиках не iздять.
– Вiн маленький для тебе чи ти для нього велика?
– Моя дорогенька, хто повiдкручував йому колеса. Тепер твiй велосипедик-ракетка схожий на велотренажер. Замiсть трьох колiс в нього залишилося тiльки одне. Як ти на ньому збиралася iхати? – промовляючи це мама посмiхалася i гладила малу по голiвцi.
Їi нiколи не барилася з вiдповiдями:
– Одне колiщатко я подарувала Ктататику на день народження. Інше теж подарувала на наступний… Йому ще не скоро буде сiм, тiльки наступного року, восени. А якщо забуду? Так краще, подарунок вже в нього. Залишилося дочекатися цього дня.
– Тепер ти на своiй ракетцi тiльки у снах зможеш кататися.
– Тепер не кататися, а лiтати, – прошепотiла Їi. – Лiтати, лiтати…
Їi стояла бiля вiкна i спостерiгала, як чубляться горобцi на гiлцi горiха. Мама, тим часом, перед тим, як взути рожевi босонiжки, налiпила смужки прозорого пластиру на п’яти. Взуття було зовсiм новим, тому й намуляло ноги.
Доклеiвши пластир мама пiдвелася. Їi погляд ковзнув по годиннику на стiнi в дитячiй… В цей час пролунав дзвiнок ii мобiльного. Три рази поспiль повторилася чудернацька мелодiя i стихла. Вона не звернула на це уваги. Чи то у неi запаморочилося у головi вiд надмiрноi концентрацii у дуже незручнiй позi, чи дiйсно вiдчула щось особливе… Вона зайшла до кiмнати Їi i здивовано дивилася на миготiння зелених цяток. Їй здалося, що час зупинився: «Та не може бути. Сiм годин сiм, хвилин i сiм секунд. Сiм секунд… Батарейки тiльки вчора помiняла». Вiд напруження в неi почали сльозитися очi. За кiлька секунд прискiпливого спостереження вона полегшено здихнула: «Хоча – нi. Вiсiм секунд, дев’ять. Нiби пiшов. Йде, йде. То мабуть у мене мозок завис вiд шквалу питань».
До тями ii привiв тоненький голосок:
– Мамо, тобi хтось телефонував…
– Дарма. Зовсiм нi… то будильник спiзнився мене розбудити.
– А мое волосся не спiзнюеться рости. Вже он яке довжелезне. Чому у мене росте волосся на головi? Навiщо? Бо Ктататику не треба. Вiн менi сказав, що пiдстрижеться… Буде лисим.
