скачать книгу бесплатно
Навiть ракетка зупинилася. Вона доставила мене до першоi зупинки ще не iснуючих маршрутiв. Тут маю отримати перепустку в новий свiт i озирнутися аби ще раз побачити свое тiло…
Раптом я чiтко почула, як тато намагався мене розбудити, але даремно. Того дня мене будив тато! Чому?
Як би мене першою будила мама, то цього б жахiття не сталося. Хоча, навряд.
Потiм мамин голос. Спочатку спокiйний. Вона намагалася, своiми чарiвними словами повернути менi життя. Марно. Згодом все перетворилося на плач i зникло…
Деякий час я думала, що це такий сон. Якийсь страшний, чужий сон, увiрвався в мою казку. Тому прийняла все, як гру. Гра у нову гру швидко закiнчилася. Звуки i запахи почали розчинятися в тишi. Останнiм зник запах синiх троянд. Натомiсть невiдома темiнь з маленькою, ледь помiтною зеленою цяткою – зiркою. Це була моя зелена зiрочка Пачамача. Лише вона була зi мною в цiй невiдомостi.
Тiльки я та моя зелена зiрка. Ота, перша з перших. Найперша у всесвiтi. Вона дуже далеко. Так далеко, що навiть уявити неможливо, тiльки намагатися… Ідеального, досконалого зеленого кольору.
Нарештi менi стало справдi страшно… З маленькоi дiвчинки я вiдразу перетворилася на дорослу iстоту невизначеного вiку, та ще й без тiла…
* * *
Знову вiдчула запахи. Троянди. В кiмнатi пахло свiжими… синiми трояндами. Так, вони пахли по особливому, прикрашенi тонкими нотками ледь вловимих ароматiв моеi уяви.
Звуки з’явилися не вiдразу. Здалося нiби вони виникли iз пахощiв моiх улюблених троянд. Розгойдана вранiшнiм вiтерцем, злегенька поскрипувала вiдкрита кватирка. Було добре чутно, як поспiшають до школи дiти. Вони жартували, смiялися… З ними мала бути i я.
Вересень. Я не пiшла до школи. Перший раз до першого класу. Я мала б старанно виконати домашне завдання. Спочатку записати в чернетку, а потiм начисто виводити букви в зошит. Нi, я б iх не писала, а вимальовувала…
«Наташенька! Давай, швидше! Ми запiзнюемося!», – цi останнi, почутi мною слова, сказанi сусiдським хлопчиком своiй сестричцi, стали запрошенням у абсолютну тишу.
Потрiйна тиша. Абсолютний вакуум в кубi. Тiло зникло. Невiдомiсть, беззвучним вiдлунням мороку заповнила мое ество. Почалося мое iнше життя.
Так обiрвався зв’язок iз зовнiшнiм свiтом.
Комп’ютерна гра. Пачамача
Вона запитала у Майбутнього:
– Який день сьогоднi?
Наступного дня отримала вiдповiдь:
– Вчора була п’ятниця…
Чорний колiр змiнила нова реальнiсть насичена абсурдними парадоксами. Чiтке i яскраве, але невидиме… i схоже на комп’ютерну гру про пригоди у магiчних свiтах.
Порядок речей, на диво, здався менi дуже логiчним. Мое минуле розлетiлося на друзки. А теперiшне пропонувало аж занадто екстремальнi умови. Я була, але мене не було! Майбутне пропонувало тiльки вiдповiдi на загадки, якi я ще не придумала. Нi тiла, нi свiдомостi i одночасно абсолютна здатнiсть усвiдомлювати це. Нажаль, керувати нею я не мала можливостi. Все вiдбувалося всупереч моiм спробам завершити це божевiлля. Іншi форми, химернi персонажi. Щось зовсiм незвiдане, але не вороже, вiдмiнне вiд вже iснуючого в моему свiтi.
* * *
Першими з’явилися кольоровi невидимi мишi. Висунули своi вусатi носики iз чорних дiр мороку, принюхуючись до моеi появи.
Вони швидкi та хитрi. Дарма, бо хитрi до певноi мiри. Напрочуд легко попадалися у моi пастки…
Поки я поселяла у скляний слоiк червону мишу з мишоловки, вiдчувала, як iншi шiсть, присутнiх у цьому об’емi, спокушенi наживкою, чекали своеi черги. З нетерпiнням i тремтiнням очiкували тiеi митi, коли можливiсть буде накинутися на згубну поживу.
Знову налаштувала мишоловку на автоматичне спрацювання. Наживкою цього разу була солодка цукерка iриска. Розраду тепер мали цi кольоровi мишi. Безпрограшний варiант. Наперебiй ринули назустрiч спокусливiй смакотi. Тепер вже шiсть iх вовтузилося в скляному полонi. Останньою вкусила наживку зелена миша. Принада важливiша за життя. Причина в незнаннi. Достоту зрозумiле для них означене пахощами.
Тiльки-но я хотiла вкинути й цю мишу у слоiк, як раптом мою забавку обiрвав чийсь голос. Вiд несподiванки я вiдпустила ii. Зелена вертихвiстка обернулася на зелений горiшок i вiдразу зникла, не оминувши прихопити з собою цукерку…
Натомiсть я почула чийсь приемний до солодкого голос:
– Вiтаю з летаргiею… Тут дiе система подвiйних стандартiв: вхiд один, а виходiв два: додому чи у невiдомiсть. Шанс вийти звiдси мiзерний, але вiн е i доволi простий. Хочеш, називай мене Пачамачею.
– Це все сон! Зараз мене розбудить мама Фаня! – я спробувала криком заперечити цiй невидимiй iстотi, не приховуючи роздратування вiд втрати зеленоi мишi, яка перетворилася на горiшок. – Не хочу я спати!
– Це не сон… «Зараз», на разi, звучить якось невизначено. Тобi, хочеш-не-хочеш доведеться пристати на мою пропозицiю.
Я трiшечки оговталася, тому спробувала гнути своеi:
– Захочу, то й сама прокинутися зможу. Пiду сьогоднi до школи, бо я вже доросла.
– Доросла, доросла. Тепер аж занадто… Нiхто й не заперечуе.
– Зараз вiдкрию очi i ти зникнеш.
– Знову «зараз»… Ти, до речi, вже невидима. Хочеш станемо нормальними i подивимося одне на одного?
– Хочу – не хочу. Це вiд мене не залежить.
– Добре. Ич яка… Тримай краще смарагдову кульку, доросла ти моя. Розжуй i проковтни. Та й чекай собi спокiйно отого «зараз»! – цi слова промовила дуже гарна напiвпрозора, майже гола, жiнка з жмутком зеленоi трави на головi замiсть волосся. – Ти бачиш мене? Тiльки не обманюй, бо я тебе наскрiзь бачу. Навiть знаю чим ти й дихаеш.
– Хто б казав про наскрiзь. Якщо ви гарнi, напiвпрозорi, а ще… майже без одягу – бачу.
– Одяг? Хоча… На тобi, до речi, дуже гарна бiло-зелена сукенка.
Тут я дiйсно побачила на собi гарну сукенку. Дуже схожу на мою шкiльну форму.
– Ще б пак! Нарештi ти трохи заспокоiлася.
Пачамача одягнена в дивне вбрання. Воно нiби було на нiй i водночас – нi. Якщо рахувати за одяг сухе горiхове листя, яке нiби навмисне облiпило ii гарне тiло, прикривши соромiцькi мiсця.
Вона дiстала з-за спини якусь дивну пляшку, в якiй лiтали зеленi кульки. Їх було дуже багато. Жiнка витрусила декiлька. Вибрала навмання одну з них i люб’язно менi запропонувала. Я вирiшила не ризикувати, тому спробувала чемно вiдмовитися вiд частування:
– Не люблю я пiгулки. Скуштуйте краще ви.
– Це не пiгулки, а смарагдовi кульки. Можеш називати iх горiшками. Я вже вдосталь поласувала цими кульками свого часу, – загадково посмiхаючись, почала виправдовуватися красуня.
– Про це знаете тiльки ви. Всi пiгулки гiркi.
– Не всi. Тобi треба повторювати двiчi?
– Не знаю…
– Чого ти? Не ображайся. Ця, не гiрка. Смачнюча… На смак, як горiхова iриска. Не пожалкуеш. Починай жувати. Та не пiгулки це, – улесливо вiдповiла напiвпрозора жiнка.
Я нарештi наважилася скуштувати.
– Справдi… Схоже на iриску зi смаком грецького горiха, – вiдповiла я Пачамачi.
Насправдi смак у цiеi кульки був неперевершений. Казковий аромат вартий всiх чудес свiту. Таких кульок я ще нiколи не куштувала. Мабуть менi i всiх пiгулок iз цiеi дивноi пляшки було б замало.
– Жуй, жуй. Отак. Правильно, без цього далi нiяк. А жувати доведеться ого-го. Тут ти нiкому не треба, окрiм самоi себе… та й то не завжди.
Я тихцем проковтнула iриску, а сама час вiд часу вдавала нiби продовжую жувати. Нiчого не змiнилося. Тому я спокiйно продовжила розмову:
– Я маю бути у школi. Пусто у вас якось. Порожньо. Тiльки звуки, мишi та ви iз своiми вибриками. До речi, зелена миша перетворилася на горiшок i втекла…
Пачамача у вiдповiдь посмiхнулася:
– Впiймаеш, згодом. Можливо, навiть не тут i не за цiеi днини, а вже там – дома… Вона й буде твоiм бiлетиком у твiй новий свiт… Швидко ти впоралася з кулькою. Та нiчого можна й так. Давай-но перейдемо на ти.
Замiсть вiдповiдi менi спало на думку просто кивнути головою.
– Мишi, кажеш? Кольоровi… Це звичайнi мiсцевi лабораторнi мишi.
– Мабуть я вiдпущу й iнших, – перебила я Пачамачу.
– Правильно. Хай чекають на нових вiдвiдувачiв.
– Нових?
– Нових, – передражнила мене Пачамача. – Це не вигадка, не сон, не iлюзiя, не марення, не хвороба… Це твоя нова реальнiсть, донечко моя.
– Навiть не знаю яка я тепер, де я, хто я, але я не твоя донечка.
– Може моя, а може й не моя. Знову одне й теж. Читай по губам: Пачамача. А твое iм’я Іра.
– Пачамача… Я так назвала мою зiрку. Я сама вигадала iй iм’я. А ще так скрипить колiщатко на моему, колись триколiсному, велосипедику. Тепер вiн ракетка на одному колiщатку. Я на нiй сюди прилетiла. А ще була у мене лялька Шуша з пакетiв i горiхового листя. Може ви Шуша?
– Нi, Пачамача. Я твоя зiрка. А ти Іра.
– Зiрка? Свое iм’я я пам’ятаю. Їi або Іра. Мабуть так, але мала б бути Ірою-Іридою. Нудне й довге iм’я. Щоб i мамi й тату догодити. А ти часом не Cмерть?
– Добре. Слухай. Тут, а взагалi i там… немае нiякого розподiлу на смерть та життя. Я контролюю те, що ви всi називаете цими словами.
– Хто ж ти насправдi?
– Я дно i вершина об’еднанi в одне едине. Одним словом. Я – Пачамача. Повторюю…
– Ви доволi часто вживаете оце слово «повторювати». Мабуть воно до вподоби… Таемницi. Де я i з ким розмовляю? Виявляеться замiсть сказати все вiдразу треба трiшки познущатися.
– Тут можна навiть брехати, – раптом заявила Пачамача, – Це не вважатиметься злочином. Тобi просто-на-простовсе нiхто не повiрить. Ха-ха. Тут все твое i про тебе. Чи може сама собi збрешеш?. Ха-ха. Можеш смiятися над моiми жартами. Тут все й так дадуть i навiть бiльше, нiж тобi треба.
– Зрозумiла, – навiщось ствердно вiдповiла Пачамачi. – Я й не думала брехати, бо поки що не вiдрiзняю ваших жартiв вiд ваших не жартiв.
– Їi, ситуацiя така собi, не аби яка. Справа в тому, що ти живеш кожне свое життя не так, – дуже серйозним тоном заявила Пачамача.
– Тепер взагалi нiчого не розумiю, хоча згодна. Погоджусь аби ви мали спокiй. Про що взагалi йдеться? Перед вами маленька дiвчинка, – я говорила, але вже з великим сумнiвом. – Менi треба до школи. – З кожним словом я вiдчувала, що починаю озвучувати не властивi менi думки, якiсь дiйсно аж занадто передчасно дорослi.
– Ти не маленька. Тут нема маленьких чи великих. Цiлковита людська рiвнiсть. Не перебивай, не опирайся та пливи собi цiею рiкою. За одне едине свое життя тут i там ти проживеш скiльки життiв, скiльки сама побажаеш. Яким чином? Скажу.
– Хто зможе витримати почуте? Мiй орган, в якому народжуються думки, вiдмовляеться розумiти i скоро перетвориться на твердий горiх. Здаюся. Згодна. Краще вже хай щось вiдбуваеться.
Пачамача спокiйно продовжила:
– Вже вiдбуваеться. Слухай далi мою казку. Для тебе е вхiд i вихiд… Третього варiанту не iснуе, якщо ти вже ввiйшла кудись. Хоча, можна лишитися назавжди. Але визначитися з вибром рано чи пiзно доведеться. – Чомусь аж занадто сумно резюмула Пачамача.
Я вдала нiби пристала на ii поради:
– Хто б сумнiвався. Просто, як е i нема. А про назавжди… Якось тупо. Можу типу треба, але страшно чи якась iнша причина.
– Забудь. Краще збреши щось. Хоча – нi. На ось. Ознайомся з манускриптиком, – аж занадто зверхньо кинула Пачамача.
– Манускриптик? Де вiн?
– Ти й досi думаеш словами. Не намагайся запам’ятати буквально новий рецепт свого мозку. Рiдкий агрегатний стан свiдомостi! Все тече. Все змiнюеться.
– Почуття гумору – це норма. Тим бiльш, що смiх покращуе циркуляцiю кровi. Тим самим подовжуе життя, – я спробувала трiшки зняти серйознiсть з обличчя Пачамачi.
– Нарештi ти збрехала. Розумнице ти моя. Достойно. Почуття? Теж невдовзi маеш забути. І гумору, i iншi. Але якщо ти без них зовсiм не зможеш, то будь ласка. Згодом сама все зрозумiеш. Зоставиш тiльки зовнiшнi прояви. Симуляцiя в разi необхiдностi. Пiдкресли для себе щойно сказане.
Я вже не звертала уваги на копiтке марнослiв’я Пачамачi. Плила за течiею i це менi почало подобатись. Слова перетворилися на чарiвну мелодiю.
– Забудь тих, хто повторював тобi повсякчас: «Божественна еманацiя». Виживае не найсильнiший. Залишаеться переможець. Слабкий вiн чи сильний не матиме сенсу. Змiг збрехати й обдурити собi на користь – маеш сенс. Криптографiя для безумства розуму. Видряпай лише одне слово на своiй свiдомостi – Я. Вклонись собi i досить.
– Щось… не те. Хоча заперечити не можу. Все вiрно. Але брехати кепська права. Равно чи пiзно вилiзе з одного мiсця.
Раптом я помiтила бiлу хмарку, яка почала розпадатися на дрiбнi часточки, схожi на лiтери. Тi, в свою чергу струнко шикувалися у стрiчки. За мить передi мною з’явилася кольорова книжечка без картинок, але з назвою на кожнiй сторiнцi: «Закон одинадцяти дев’яток».
– Пачамачо, а тебе часом не цiкавить чи вмiю я читати? – я сама схаменулася вiд цiеi думки.
– А чи вмiеш ти читати, шановна Їi? – посмiхаючись, промовила Пачамача.
Я вiдразу вiдповiла:
– Вмiю, але тiльки по складах.
– Є нагода навчитися пристойно читати. Заодно освоiш хiмiю, математику, бiологiю i ще багацько яких дисциплiн. Якщо все буде добре, то в школi буде легше й швидше… Будеш ковтати знання, мов смачнi цукерки i живити мозок аби бути не така, як усi.
Книга сама себе почала повiльно гортати, пропонуючи менi свiй вмiст: «Конструктор тiла. Практичний курс невiдворотних помилок. Варiант розвитку вiд паразитарноi ембрiональноi форми до невизначеноi форми. Здатнiсть до розмноження ще не ознака вищоi форми. Доведи анатомо-фiзiологiчнi константи до iдеалу. Є певнi вимоги. Одна з них – площа поверхнi твого тiла повинна дорiвнювати площi твоiх ста долонь. Одна долоня – 1 % вiд загальноi площi тiла. Сiм фрагментiв: голова – 9 %, кiнцiвка верхня (2) – 9 %+9 %, кiнцiвка нижня (2) – 9 %+9 %+9 %+9 %, тулуб – 9 %+9 %+9 %+9 %, промежина – 1 %. Кожен фрагмент дорiвнюе певнiй кiлькостi зон. Кожна зона – дев’ять площ однiеi долонi. Крiм однiеi – дванадцятоi. Їi площа – одна долоня – 1 %. Це – промежина. Ще одне… Площа твого тiла приблизно = 16000см2.
Стислий перелiк основних складових людини: голова – 1 шт.; рука – 2шт.; нога – 2шт.; тулуб – 1шт».
Дивний текст… Уже прочитане розпадалося на слова, якi повiльно падали навколо мене, перетворюючись на свое значення. Вiдкарбувавшись у моiй свiдомостi слова безслiдно зникали. Це дивовижне дiйство тривало невiдомо скiльки часу. Менi здалося, що минула чи не цiла вiчнiсть.
