скачать книгу бесплатно
Дочитавшись, книга закрилась i зникла.
Я пiд враженням прочитаного, вибухнула безглуздими запитаннями. Хоча мене не цiкавили вiдповiдi. Вразив не сам принцип, а невiдворотна необхiднiсть самiй виконати всi цi настанови:
– Ти насмiхаешся? Що це за набiр детальок? Голова, рука, нога?
– Заспокойся. Така груба градацiя матерiалу мае своi принади i навiть таемницi. Це ж просто глина. Так зрозумiлiше?
– Глина?
– Для необiзнаних – так. Аби вони вiдразу зрозумiли i не бiдкалися. Всi тонкощi з’ясуеш поступово пiд час процесу. Не матимеш це за таемницю чи за недоступнiсть вищого розуму… Всi регуляторнi механiзми бiо-конструкцiй керованих свiдомим автоматизмом пiдвладнi одному закону. Побожне життя юродивого… Життя починаеться з першим поштовхом серця.
– Добре коли ти поряд. Тiло, тiло… А, як же iнтелект i, в кiнцi кiнцiв, душа?
– Буде тiло, буде й душа! Інакше, все втрачае смисл. Затям собi!
– А що далi, опiсля тiла?
– Про це згодом…
– Ми з тобою теревенимо про якiсь дурницi. Тiльки час гаемо. Їi вiдчувае прохолоду i хоче спати, – я вирiшила трiшки вiдпочити вiд нудних, надокучливих слiв цiеi, облiпленоi горiховим листям жiнки.
– Теревенi, кажеш? Прохолода? Спати? Мене не обведеш навколо пальця. Так мае бути! Я не ловлю час годинниками. Тут зовсiм iнша щiльнiсть. У твоему свiтi вже минув рiк, вiдколи ти тут казкуеш…
Вибiр. Слухай
– Де у рибки вушка?
У мене не було вибору. Я тiльки й могла, що невтомно iневимовно протестувати. Перебiг подiй мав дуже невизначений статус. Менi доводилося безперервно вислуховувати безкiнечнi теревенi. Майже нiчого не вiдбувалося… Знову й знову я мала виконувати чиюсь волю.
Єдине, що мене надихало на хоч якусь надiю, це – обiцянки про мое повернення додому. Я мала все приймати на вiру.
Голос, цiеi облiпленоi горiховим листям жiнки, був для мене единою ознакою мого порятунку:
– Так-от… Ти хотiла знати якими будуть казки майбутнього.
– Не те, щоб аж занадто, але цiкаво.
– Вважай, що ти сама на разi у такiй казцi. Дослухайся, дивись, будь нею сама… Невдовзi побачиш, як виглядае звук мого i твого голосу. Коли набридне скажеш менi. Житимеш в нiй рiвно стiльки, скiльки зможеш витримати. А ця казка продовжиться i опiсля твоеi летаргii… якщо все буде добре.
– А чому я маю тобi вiрити?
– У тебе немае вибору. Спробуй сама вiдповiсти на свое ж питання.
– Я мабуть…
Пачамача перебила мене. Мабуть не даремно, бо вiдповiла на моi питання, якi я iй не встигла озвучити:
– Буде в тебе дитинство. Не бiйся. Витримаеш цю частину казки – вважай себе народженою вдруге. Заспокойся… Кажеш тобi стало холодно? Ось, тримай мiшечок. В ньому зеленi рукавички. Схожi на справжнi руки. Заспокойся, вони iграшковi, але живi. Не буди iх поки що. Просто одягни. Зараз тобi буде зле. Вони зiгрiють тебе. Ними ти потiм маеш доторкнутися до Пачамачi. Тодi вона стане тобою, а ти нею…
Вона вручила менi прозорий целофановий пакет. В ньому дiйсно знаходилися рукавички дуже схожi на справжнi зеленi руки!
– Чекай. А ти ж i е – Вона!
– Не перебивай. Вона, я… Я – це ти, а ти – це я. Ха-ха… Треба ж тобi побачити приблизний варiант своеi досконалостi. А ти як думала отримати можливiсть iснувати поза часом i простором? Слухай уважнiше. Я – це ти, а ти – це я i навпаки. Тому я можу вiдразу, всупереч закону, створити рiвну собi, а ти нi, бо ти ще не я. Ха-ха…
– Менi холодно! Не знаю, як це, але вiдчуваю нестерпний бiль. Вiн стискае мене. Я скоро зникну.
Менi стало зле. Я втрачала зв’язок навiть з цим примарним свiтом. Вiдбувалося щось неймовiрне. Я почала зменшуватися i зникати…
– Одягай швидше рукавички. Не зволiкай!
Я дослухалася поради. Подiяло! Менi вiдразу полегшало. Приемне тепло повернуло мене в знайомий стан.
– Заспокойся, ти тепер в надiйних руках. Скоро розтанеш, якщо будеш слухняною. Розгадаеш головоломку. Доторкнешся до Пачамачi i вважай, що впiймала зелену мишу-горiшок. Будь здорова. Два виходи перед тобою. Хочеш, спочатку додому – у дитинство, а вже потiм у невiдомiсть.
– Хочу додому… А де твоя головоломка?
– Вона вже розпочалася, щойно ти мене зустрiла. Головоломка – це i е твоя казка майбутнього. Проста-простiсiнька. Вона е i ii немае одночасно. Поки ти холодна, маеш знайти все зайве для себе. Уважно дослухай ii, бо тобi доведеться в нiй жити i опiсля летаргii. Якщо все буде добре… Чи це вже говорила. А втiм зайвий раз не зашкодить.
Дiдок. Бабуня
«Душа прагне зла або ж добра. Тiлам аби лиш сите лiто».
Головоломка чи казка, чи незрозумiло що зовсiм не мала продовження. Тiльки якийсь аж занадто безглуздий початок…
Пачамача на деякий час зникла. Тепер чула тiльки ii слова. Вiрнiше не чула, а бачила iх у виглядi яскравих зображень.
Передi мною виник геоглiф Дiдка – гiгантський багатовимiрний лабiринт з барвистою назвою посерединi «Дiдок», що нагадував обриси людини. Там все нудне i цiкаве одночасно. Щоб розгадати його я маю пройти весь ритуал. Почала ходити навколо аж поки ноги не втомилися. Вiдпочила трiшки i знову… Так три рази поспiль. Мабуть заблудилася!
Щойно я це усвiдомила, як казка знову перетворилася на сумiш справжнього голосу Пачамачi i яскравих картинок:
«Набридне – йди геть у невiдомiсть. Тiльки невеличка проблемка виникне… Продовжуватимеш опiсля знову з того мiсця де починала. Отака дрiбничка. Все з самiсiнького початку. Йди слiдом за Дiдком, але нi в якому разi не попереду нього. Попереду – нi в якому разi. Тодi зiткнення з ним невiдворотне.
Вiн розкидае пригоршнями морок де мае пройти. А там де пройшов кидае дещицю свiтла варту пригоршнi мороку. Дiдок, насправдi – це володар iдеалу Людини. Не раджу недооцiнювати його. Вiн не якийсь там пустопорожнiй iстукан для поклонiння.
Те мiсце потребуе особливого уваги. Пуп геоглiфа – Контрольна вiдмiтка часу. Навколо нього зайвого вистачае. Їi охороняе Бабуня.
Шлях виявиться заглибоким для тебе. Його слiд – прiрва без ознак меж. Не бiйся i зроби перший крок через край. Або бiйся… Як захочеш, але зроби перший крок. Глибина зустрiне тебе привiтно. Дiстанешся свого дна неушкодженою.
Тiльки-но вiдчуеш пiд ногами опору, знову станеш собою. Все стане на своi мiсця, заздалегiдь визначенi головоломкою. Ось тому йди там, де щойно пройшов Дiдок. Рухайся в такт своiм потребам i бажанням. А згодом станеться те, заради чого все i вiдбуваеться…
Хоча, як би ти потiм не йшла все одно будеш позаду, а тобi здаватиметься – нiби вже попереду. Це – iлюзiя твоеi бездоганностi. Закономiрна властивiсть твого розумiння. Здобудеш особливий хист. Особливо не захоплюйся. Вiн не зiйде з шляху, а ти можеш потрапити ненароком на хибну стежку. Блукатимеш манiвцями. Потрапиш у безвихiдь i знову проживеш життя невiгласа.
Головоломка iснуватиме завжди. Кожного разу розгадка для тебе буде iншою. Ще дрiбничка. Нiколи не закривай очi. Завжди тримай iх вiдкритими. Закриеш – втратиш можливiсть розрiзняти кольори. Зважся на це без прелюдiй. Не занедбуй себе даремно».
– Чому ти мене повчаеш? Навiть у моiй власнiй казцi… Прелюдiй…
– Не повчаю, а доводжу до твого вiдома варiанти. Думаеш, якщо в тебе в руках зеленi руки, то ти вже не аби хто?
– Я й не хизуюся. Менi вже краще. Тримаю iх аби не згубити. Звiдки я знаю чи можна тобi довiряти. Я навiть дорiкнути тобi не зможу. Тiльки вiрити i край…
– Ото ж бо й воно! Приймай одностайне рiшення з собою. Іншоi дороги, для тебе нема. Я тебе дурити не збираюсь. Забагато честi для тебе. Яка менi користь вiд цього. Один клопiт.
– Просто вiрити тобi… Яке безглуздя.
– Вiр менi. Бо бiльше нiкому… Ледь не забула. Менi наказано передати подаруночок для тебе.
– Знову подаруночок?
– Дiдок пiклуеться про тебе… тримай.
– Що це? Воно не живе та ще й не пухнасте…
– Облиш. У нього просто-на-просто вiдсутнiй мовний репертуар. Познайомся, це – твiй новий мовчазний друг для твоiх мандрiв – порожне мiсце або пацюк Зомботько. Вiн одночасно друг бобра-охоронця спиляноi яблунi. З бобром ти згодом познайомишся. Зомботько живий i неживий одночасно. Коли неживий – порожне мiсце. Вважай, що вiн спить. Не будеш витрачати час на догляд за ним i годування. Для того, щоб вiн ожив злегенька потряси його за лапку. Потiм удай дзвiночок i скажи: «Дзiнь-дзiлiнь». Тобi ж не звикати гратися неживими iграшками? Штучнi опудальця з токсичних матерiалiв…
– А якщо я вiдмовлюсь вiд… подарунка, – я спробувала зауважити самовпевненiй Бабунi.
– Вiдмовляешся… Тобi ж гiрше. Досить про пусте. Бери мовчки. Можливо вiн тобi взагалi не знадобиться. Пора.
– Зачекай. Я не зрозумiла… Що менi робити? Куди далi? – Чого це я так розгубилася?
Ця Пачамача таки вмiе пудрити свiдомiсть. Куди? Туди, куди я насправдi збиралася – у невiдомiсть. Чи спочатку додому?
Раптом все здригнулося i зникло разом з Пачамачею. Я незчулася, як вже поряд зi мною була якась Бабуня. Звiдки я знала ii iм’я i звiдки вона тут взялася? Я заспокоiла себе. Скорiше за все я таки почала рухатися лабiринтом. А про цю примару менi товкмачила Пачамача. Бабуня – це ж пуп…
Бабуня, наслiдуючи Пачамачу, спокiйно продовжила:
– Бабуня я. Без сумнiву… Тут всiм прибульцям ранiше робили розтин свiдомостi, мумiфiкували i спроваджували на достигання. Слабенькi i нiкчемнi були. А ти ще й досi тримаешся. Гаразд, будеш тимчасово, моею донько-онучкою.
Я вдала нiби не помiтила пiдмiну. Хоча добряче злякалася, бо ця особа мала не досить привабливий вигляд. Я споглядала на неi, мов крiзь пелену туману.
– Хай так. Ба, а Пачамача iснуе? – зненацька вирiшила приголомшити цю мару.
– Не коректне запитання. Будеш надалi чемною, отримаеш хула-хуп – орбiту комети Щастя. Буде вiчно кружляти навколо тебе аж поки не залоскоче аби тобi щастя досхочу. Ха-ха…
– Не треба менi твого щастя. Чому не коректне запитання?
– Зачомукати мене захотiла? Тут тобi не мiсце мiж небом i землею чи печера, що висить посеред всесвiту. Існуе – слово не для цього об’ему. О. Отак, щоб зрозумiлiше тобi було.
– Покажи, як правильно запитувати? Наступного разу не буду прискiпливою.
Витримавши коротку паузу Бабуня проголосила:
– Завжди, запитуй отак: «ПАЧАМАЧА Є!» – помпезно вигукнула Бабуня.
– Але ж це неправильно. Ти промовила ствердно, без запитальноi iнтонацii. Навiщо менi кожного разу ставити тобi одне й те саме питання?
– Так треба. Крапка…
Я урочисто виголосила:
– Бабуня, а ПАЧАМАЧА Є!
– Правильно! Оце так запитала! Розумнице моя! Вiдповiдь я тобi не обiцяла.
– Добре… Менi починае подобатися це безглуздя. Казна що i головне так серйозно, мов насправдi.
– Ти новонавернена. Тепер маеш помолитися разом зi мною, – раптом наказала моя вибаглива спiврозмовниця. – Молись, Їi. Чула чи нi? Бий поклони! Я тобi дiло кажу.
– Не вмiю. Та й зайве це для мене, – невпевнено вiдповiла я Бабунi.
– Роби, як я!
– Та ну його, – навмисне нейтрально вiдповiла я.
– Веди себе вiдповiдно. Розмовляеш так, нiби ти вже бабуся. Ставай на колiнця i молись. Як не станеш, то покладу тобi до кишенi чарiвну монетку i забудеш для чого ти тут. Залишишся тут назавжди i так далi…
– По перше, ви спочатку створiть хоч якiсь умови для цього. Де молитися. Немае нi верху, нi низу. Взагалi нiчого немае. Зробiть хоч щось бiльш-менш зрозумiле.
Бабуня на мить затихла. Вона стояла нерухомо. Несподiвано ii силует став чiтким. Почали з’являтися ознаки реального свiту! Я вiдчула землю пiд ногами. Подув вiтерець здiймаючи куряву. Ого! З’явилося свiтло. Менi здалося, що я прокинулася i стою посеред безкрайого степу…
Тепер я почула трiшки iнший голос. Слова цiеi Бабунi вже звучали бiльш приемнiше, але не без ноток вихвалянь:
– Просила – маеш! Але тепер i надалi…
– І так далi? А далi – це ж все по колу? – перебила я Бабуню.
– А я тобi за що? Ото ж. Краще молитися. Молись!
– Виросту, нагрiшу, тодi й молитимусь сама без примусу.
– Виростеш. А поки ростеш, молись завчасно. Трохи бiльше галасу не завадить. Занадто тихо навколо. Хоча тут нема атмосфери. Нема чистого, нагрiтого повiтря для дихання таким, як ти. Нема навiть вакууму. Нiчого немае. Немае немае.
– Не заплутуй мене своiми лякачками. Боюся й без них. Я чую слова сказанi тобою. А я знаю, що звук змiна тиску повiтря, – я навмисне вирiшила змiнити тему.
– Слова утворилися у тебе в головi мимо твоеi волi. А вже потiм дiяли, як звуковi хвилi на твоi вуха. Ти ж середовище яке-не-яке – субстанцiя… посередник мiж мною i тобою.
– Якiсь нiсенiтницi божевiльного невiгласа. Я сюди не приходила сама. Але пiти звiдси можу коли сама захочу. Менi поки що цiкаво. Тому я вислуховую тебе. Ну добре… Ось дивися! Молюсь… І що це мiняе? Я ж не вiрю у те, що роблю. Не щиро молюсь.
Менi самiй закортiло спробувати помолитися. Я ще нiколи цього не робила. Я стала на колiна i почала робити так, як показувала Бабуня. Повторила всi ii рухи. Нiчого особливого… Я не знала, що я роблю, тому менi кортiло добитися вiд цiеi iстоти смислу цього дiйства.
– Хибнi думки – твоя слабкiсть. Не лiзь даремно на рожен i не вдавай буцiмто сама собi даеш раду. Тобi ще потрiбен поводир. Дуреписько мале… Я супроводжую «слiпих», таких, як ти i знаю хто чого вартий.
Я стояла у пилюцi. Себе я не бачила. Може й на краще. Але вiдбитки своiх нiг я чiтко вирiзнила. Їх тiльки два. Слiд двох маленьких нiжок. Лiва й права. Бабусиних слiдiв не було…
Пiд впливом цiеi реальностi я насмiлилася суперечити вимогам про молiння:
– Що мiняе? Для мене – нiчого. Хто ти така насправдi? Жереб кину. Давай свою монетку. Якщо твоя вiзьме верх – помолюсь насправдi аби вiдчепилася вiд мене. А в тiм, молишся ти сама собi! Дай менi краще снiгу i цукру. Тiльки справжнього – солодкого, теплого. А то пiдсунеш, як минулого разу холодне порожне мiсце.
