скачать книгу бесплатно
Замiсть вiдповiдi мала почула:
– Ранок сьогоднi якийсь дивний. Задовгий чи що? Час нiби зупинився. Навiщо? Невже й вiн вагаеться, приймаючи якiсь важливi рiшення? – насторожено промовила мама.
– Мамо, ти з Шушею розмовляеш у моiй кiмнатi? – нагадала про себе Їi.
Мама Фаня вийшла iз кiмнати.
– Чи ти не задуриш голову. З Шушею… Я вже не в тому вiцi. Сама до себе. Доню, моя люба, ти – дiвчинка. Дуже гарна. – Вона поцiлувала Їi в щiчку.
Фанасiя виховувала свою доню згiдно свого життевого досвiду. Та це на повiрку не давало бажаних результатiв. Все вiдбувалося навiть всупереч намiрам матусi. Хоча б оця сьогоднiшня розмова про волосся. Вона була спровокована вранiшнiм заплiтанням косичок. Їi мала довге русяве волосся. Дуже гарне. Вона була вiд нього в захватi. Особливо коли сама собi робила зачiски. Фантазувала i розважалася. Заплiтала косички не на потилицi, а на лобi або ж вплiтала у волосся своi iграшки…
З косичками вона виглядала не такою дорослою, якою себе вважала. Не хотiла бути звичною дiвчиною з косичками i все тут.
– Я знаю. Ти менi вже говорила.
– Нарештi ти знаеш i не питаеш.
– Ма, для чого дiвчаткам довге волосся? Я чула, як одна тьотя в телевiзорi говорила: «Бути гарними на радiсть людям протилежноi статi».
– Ірчику, припини. Ми з тобою вже про це розмовляли.
– А я протилежноi статi?
– Розумнице моя, згодом сама все знатимеш i воно стане тобi нецiкавим.
– Згодом, – замрiяно повторила Їi.
– Давай краще сходимо сьогоднi в зоопарк, мама спробувала змiнити тему розмови. – Подивимося на звiрiв.
– У них волосся росте не тiльки на головi.
– Їi, ми люди, тому волосся у нас менше нiж у тварин.
Іринка на мить задумалася i ошелешила маму новим одкровенням:
– Ми розумнiшi за тварин, бо садимо iх у клiтки, а не вони нас. Вони не знають набагато бiльше за мене. Краще вже до тата на роботу. Вiн покатае мене на конячцi.
– Ого… я краще промовчу.
– Ма, краще до татка, – Їi говорила i смикала маму за руку.
– Добре, домовилися. Завтра скачки. Вiн запросив дуже вiдомих жокеiв. Розважимося. Поставимо на якусь конячку… А потiм на атракцiони в мiстечко «Казка», – мама говорила це i мабуть подумки вже була у завтрашньому днi, бо на ii обличчi сяяла усмiшка.
– Чому весь ранок тiльки й чути: завтра, завтра, завтра?
– Тому… Досить. Зараз заплетемо тобi гарнюню косичку.
Мама на всi витiвки своеi неслухняноi донечки реагувала спокiйно:
– З розкошканим волоссям не годиться ходити серед людей. Ти ж не на подiумi. Це там можна вiдкривати всi дверi для фантазiй. Хоча теж серед людей… А Їi ще маленька i на головi у неi повинна бути вiдповiдна зачiска. Не гризи нiгтi. Що менi з тобою робити?
– Тiльки любити, як говорить бабуся. А завтра ми заплетемо косичку на лоба. Костик мне постiйно за неi смикае i смiеться. Я хочу бачити, коли вiн це робить. Каже, що це в мене не косичка, а хвiст. Мамо вiн дурненький? Так?
– Добре. Спереду. Завтра так i зробимо. Пiдеш до школи не така, як усi. Жартую звiсно. Трiшки помовчи, а то в мене вже голова обертом.
– А я бачила таку зачiску у тьотi.
– Де це ти бачила таких тьоть?
– Вчора ми з татом гуляли парком. А вона лежала на лавцi i спiвала казна що…
– Їi, то була зовсiм не та тьотя на яку треба рiвнятися маленьким дiвчаткам.
– Погана? Ма, а, як це? Вона сама так захотiла – бути поганою? Погана – це коли коса не на тому мiсцi?
– Їi, тобi не важко в твоему вiцi бути такою розумною? – втомлено зiтхнула мама Фаня.
– Ага… Я зрозумiла. Коли хтось щось комусь чи чомусь заважае – означае – поганий. Правильно?
– Правильно, але це кожен розумiе по своему.
– Правильно… а я погана?
– Ти – нi. Ти моя доня. Моя хороша. Моя рiдненька…
– Тепер бiльше нiколи не говори менi: «Не заважай. Я не встигаю». Або ж не звертай на мене увагу коли фарбуешся. Домовилися?
– Бiльше не буду… Вiд бабусi тебе сьогоднi знову забере тато. Я затримаюся на роботi. Добре, моя люба?
– Добре, – сказала Їi i потягнулася за помадою на косметичному столику своеi матусi.
– Мамо дай твою помаду. Ну хоч оту, безкольорову. Я трiшки. Ну дай. Прийдемо до бабусi я витру.
– Ти у мене красунька i без помади, сонечко ти мое.
Вона взяла доню на руки. Вони обое побачили свое вiдображення у люстрi. На них звiдти дивилися схожi, мов двi краплини води усмiхненi обличчя. Тiльки одне трiшечки дорослiше i зi смаком нафарбоване.
– Красунi, – посмiхнулася мама Фаня.
Їi все ж бере помаду аби провести нею по лобi. Потiм, пручаеться, вислизае iз маминих обiймiв та тiкае до себе у дитячу кiмнату.
– Хочеш залишитися вдома одна однiсiнька, мов стебелинка? – спробувала налякати малу мама.
Їi iй вiдповiдае, нiби нiчого не сталося, вистрибуючи на однiй нозi iз кiмнати:
– Мамо, а навiщо нам аж по двi ноги? Дивись, як я можу стрибати. Стриб. Стриб…
– Їi не бешкетуй. Я не встигаю. На роботi мене по голiвцi не погладять за запiзнення. Давай я тобi витру лоба. Ти встигла за цей ранок видати менi 1000 запитань.
– Не знаю. Якось само собою. Ма-а, ти не забула?
– Що я не забула?
– У мене скоро день народження.
– Так… Я не забула. До цього скоро ще пiв року…
– Подаруеш менi щось цiкаве. Тато, до речi, теж пам’ятае.
– Мама не встигла вiдповiсти на, тому тiльки й змогла, що вiдкрити рота.
– Ма, чому мене назвали Ірою, а тепер Їi? Розкажи ще разочок. Ну будь ласочка.
– Нема часу. Ввечерi почуеш замiсть казочки. Добре?
– Добре.
– Ранок сьогоднi нi в року. Цiла вiчнiсть минула. Нарештi ми вiдвантажилися, – полегшено сказала мама Фаня, закриваючи на ключ дверi квартири. – Давай ручку, ходiмо.
* * *
Останнiй ранок лiта… Легенький вiтерець шурхотiв листям дерев, крiзь яке пробивалися яскравi сонячнi промiнчики. Їi мiцно тримала мамину руку аби не спiткнутися, бо намагалася роздивитися на сонячне диво, яке примушувало мружити очi. Вона по черзi вiдкривала i закривала то лiве, то праве око.
– Їi, моя хороша, ми вже запiзнюемося. Швидше перебирай нiжками, – непокоiлася мама Фаня.
– Ма, я вже не хочу до бабусi. Вiзьми мене з собою на роботу.
– Там на мене чекають двадцять майже таких, як ти. Єдине втiшае, що вони дорослi i запитань у них менше. Якби вони всi «чомукали» я б i хвилинки не витримала.
Мама Фаня працювала дизайнером у будинку моди «Коло». Їй не звикати мати справу з дуже вередливими особистостями. Але всьому е межа.
– Жартую. Ма, а ми живемо на 7-му поверсi?
– Нi, на першому. А що це новина для тебе?
– Я чула як ти тату говорила. Я на сьомому небi. То значить на другому поверсi – восьме небо, а на третьому…
– Моi вуха нiчого не чують. Чуеш? Я нiчого не чую. Це вже занадто. Заспокойся. – Мама прискорила крок, з надiею припинити цей потiк запитань.
Їi майже бiгла за матусею, але не припиняла «чомукати»:
– Я ще чула, як тато розмовляв з кимсь по телефону. Вiн повторив декiлька разiв: «Бери бiльше. Кидай далi. Тiкай швидше».
– Що за ранок сьогоднi? Мабуть даеться взнаки оце безкiнечне i безглузде переведення часу на лiтнiй перiод. Догралися. Ось вам… – занепокоено промовила мама Фаня.
– Ма, а чого це дядя Вася не пiдмiтае двiр? Коли ми вранцi йдемо до бабусi вiн зажди вiтаеться з нами.
– А я про що… Мабуть його здали в ремонт або ж сьогоднi в нього тех. огляд. Час… Ми прогавили час.
– Вiн, що робот? Роботи з високим рiвнем свiдомостi помiж людей не живуть. У нас на Землi, екологiчна недоторканна територiя. А наше мiсто – музей. Роботи тiльки на Мiсяцi працюють в шкiдливих для здоров’я умовах, а ще у далекому космосi виконують завдання. Шукають енергоресурси… Як у фантастичному мультику «Планета людей». Нам в садочку показували всi вiсiмнадцять серiй, – протараторила Їi.
– Мультики? Бо я вже було подумала… Їi, дядя Вася вже впорався зi своею роботою. Це ми так запiзнюемося. Тепер вiн займаеться мистецтвом. Створюе арт-шедеври зi смiття на мiському звалищi.
– Не сердься. Бiжи на роботу. До бабусi я сама дострибаю.
Мама вже не досить лагiдно сказала:
– Ти думаеш менi легко йти в туфельках на шпильцi, не звертати уваги на виряченi очi перехожих, вiдповiдати на твоi питання i налаштовуватися на робочий день? Заспокоiлася?
– Добре зараз зупинюся. Заспокоюся. Сяду прямо на тротуар i буду спокiйною.
Їi вирiшила пожалiти маму, але по своему:
– Вибач. Я ж маленька i дурненька, нiчого не знаю… Ти почала жартувати зi мною, як з дорослою.
– ? – у вiдповiдь мама здивовано подивилася на Їi.
Замiсть говорити, вона пiдхопила балакучу неслухняну на руки. Далi вони йшли мовчки.
Їi уважно дивилася iз-за маминоi спини, як вiддаляеться iхнiй будинок по мiрi iх наближення до двору бабусi. Вiн не тiльки вiддалявся, а ще й злегенька пiдстрибував в такт маминих крокiв.
* * *
Затишний бабусин дворик зустрiв iх дзвiнким голосками дiтей. Справа в тому, що будинки в цьому дворi дуже старi. Деяким було аж за двiстi рокiв. Їх навiть оголосили пам’ятками архiтектури. Опiсля реставрацii все тут нагадувало побут часiв розквiту механiки. Та й жили тут переважно люди пенсiйного вiку, яких дiти радували онуками. Поки батьки на роботi за малечею приглядали бабусi i дiдусi.
Костика не було… Їi похнюпила носика. Це означало, що нiчого цiкавого не вiдбудеться. Найкраща подружка Льолька вже сперечалася з хлопцями. Мабуть знову буде з нею гратися в перукарiв.
Бабуся Оля чекала бiля пiд’iзду. Їi, перша, випередивши маму, чемно привiталася з бабусею:
– Доброго ранку! Ба, а я завтра в школу! А де Костик?
– Доброго ранку, Ольго Фiлiмонiвно. Ось твоя помiчниця, – навмисне офiцiйно, але не без ноток iронii, сказала мама Фаня. – Сподiваюсь вона не дасть тобi нудьгувати. – Їi, щоб без бiйок i всього такого. Не вистачало ще синцiв перед школою, i, пока. Я побiгла, бо вже здаеться запiзнилася.
Не на роки моложава бабуся, вчителька iсторii на пенсii, з дуже екстравагантною зовнiшнiстю та не менш незвичайним барвистим вбранням iз минулоi епохи, нi на мить не забарилася дiловито вiдповiсти, таки дiждавшись можливостi говорити, терпляче вислухавши привiтання.
– Доню, привiт-пока. Бiжи. Вперше чи що? А тобi, моя люба онучко, доброго ранку.
Не даремно ii колеги в школi, позаочi, жартома, величали княгинею Ольгою.
Бабуся поцiлувала в щiчку свою онуку. Ця парочка дружньо сiла на лавку бiля пiд’iзду. Вони за звичай так робили аби провести поглядами маму Фаню за рiг будинку. Та намагалася йти дуже швидко. Так швидко, наскiльки iй дозволяли тонесенькi високi пiдбори рожевих босонiжок. Вiдiйшовши метрiв з п’ятнадцять обернулася i дала забуту настанову:
– Ледь не забула! Не купуйте морозиво! Самi знаете, що з ангiнами ми не дружимо! І змiряеш iй температуру. Про всяк випадок. Ільки не ртутним. Отим, що я тобi вчора купила. Чуете!
– Чуемо! – вiдповiла за бабусю Їi.
Мала притулилася до бабусi Олi i тоненьким голосочком запитала:
– Ба, а ми дружимо? Морозиво буде?
