скачать книгу бесплатно
– Може морозива? – улесливо запропонувала Бабуня, на деякий час забувши за молiння.
Навколо мене почали з’являтися слiди вiд нiг бабунi! В такт словам, вони один за одним утворювали коло…
– Морозива? А звiдки ти знаеш про морозиво? А куди подiлася коза? Коза мае вiддати свое молоко аби утворилося морозиво. Без кози нiяк.
Звiдки я знала про козу? Оце так так, здивувувала саму себе!
– Не треба нiяких жеребiв. Мене не обдуриш. Молитимешся, як миленька. Ти ж помiтила, що я розмовляю з тобою, як з дорослою, стиглою людиною. Навiть наслiдила навколо тебе, щоб ти не сумнiвалася в моему iснуваннi.
– Дякую вам з це. Давайте краще за козу… – продовжила я.
– Коза? Вiдпочивае. Я ii вклала спати. У неi зараз аморальна травма. Закопала он там за небокраем… Нехай поспить. Потiм спробую знову здоiти молока трiшки для морозива. А щоб не вiдкопав нiхто, купу бажань твоiх не здiйснених поверх поклала. Хочеш, пiди забери iх. Менi менше роботи. Морозиво швидше приготую.
Виявляеться Бабуня пiд час розмови зi мною, не припиняла молитися i бити поклони. Я на коротку мить побачила ii яскраве зображення. Нiяка вона не потвора. Нiчого бридкого в нiй нема. Звичайна мара.
В кiнцi кiнцiв жага спокутувати щось взяла верх. Розрада довгоочiкувана не могла втiшити ii своею появою. Бабуня не розчаровувала себе тимчасовими постулатиками. Стисло чесно шанувала недовiру до себе – молилася.
– Молись вже по справжньому, грiшниця. Кидайся додолу ницьма i молись. Буде тобi обiцяне морозиво!
– Я ще думаю…
– А тобi не соромно було тобi кататися на моiй козi з тим ненормальним Костиком? Неначе з глузду з’iхали… Вас двох навiть нiчне жахiття не заспокоювало. Титруй своi думки. Моя кiзка перестала давати молоко. Нема з чого робити цукор для морозива. Хочеш iж снiг. Вiн холодний. Вiд нього ангiна, а вiд ангiни може бути летаргiя, – Бабуня навмисне зробила наголос на словi ангiна.
– Не хочеш пригощати морозивом? Так i скажи…
Простiр наповнився новими образами. Стало цiкавiше. Щось вiдбуваеться! Коза все одно не залишила мене без подарунка. Може тому, що я хотiла поцупити зелену лопатку для вiдкопування кози. Лопатка в свою чергу переховувала себе встромившись з пiд землi в повiтря. За цей час навiть проросла бiлими гiлками крiзь грунт аж до невiдворотностi знищення. Коза подарувала менi свiй оркестр. Це був барабанчик-набатник зi шкiри козиноi i три палички схожi на барабаннi: Перша, Друга, Третя. Третя – запасна (скорiше всього на випадок перелому однiеi з двох, тих, якими я буду вистукувати ритми набату. А якщо зламаються двi вiдразу? Про це забула запитати. Своеi шкiри козi не шкода. На нiй було аж сiм шкур. Бiльше того знята вiдразу вiдновлювалася. Незважаючи на те, що вона спала-вiдпочивала, все ж придiлила менi увагу цим подарунком. Не могла залишити мене без чогось непотрiбного, як менi завжди здаеться. А все через молоко…
Цю майже iдилiю знову порушив голос Бабунi:
– А Ктататик, до речi… Втiк вiн звiдси. Боягуз.
– Вiн не боягуз.
– Байдуже… Залишив тобi тiльки кермо. Ось, тримай i «кермуй» свою ситуацiю. Сiв на мого пухнастого кактуса i здимiв. А вiн же скоро повинен зацвiсти. Тiльки смуга лягла. Нема iй бiльше, що робити, як кожного разу лягати коли хтось зникае звiдси. Треба залишити ii в спокоi. Досить з неi.
– Не треба керма. Менi вже не цiкаво, – я показала, що менi набридли цi теревенi, тупнувши нiжкою у свiй слiд, здiйнявши хмарку пилу.
– Заспокойся… Я кажу тiльки правду. Ктататик на прощання, сказав, що назавжди тiкае. Наказав тобi шукати його в чорнiй ямi. А де вона, та яма, я не вiдаю. Може та, що у Дiдка на головi.
– Тiльки й чуеш одне й те ж саме: «Шукай. Молись…»
– Набридло, то залишайся тут сама чи у компанii своiх друзiв-iграшок. Вони чекають на тебе. Поглянь. Ось качка з головою гадюки, гадюка з головою качки, собачка з головою котика i котик з головою собачки.
– Нема у мене таких друзiв. Навiть вигаданих. Я не знайома з ними. Забери iх звiдси. І пацюк цей якийсь дурний. Спить i все. Я хочу гратися справжнiми iграшками. Я боюся ще бiльше.
– Справжнiх iграшок не iснуе. Гратися штучними опудальцями – едина розвага для малечi, бо нiхто не хоче бути живою iграшкою в чиiхось руках. Всiм аби гратися кимсь.
– Це ти так жартуеш? Бо у мене й так все кепсько. Ще й ти…
– Добре, не хвилюйся. Вони не твоi друзi. Жаль, вам не можна зустрiчатися. Ви нiколи не зустрiнетеся вiч-на-вiч. Хоча… Є один варiант. Зустрiч вiдбудеться. Тiльки от яка i як? Не скажу. Не сумуй. А знаеш що? Вiзьми моi очi i подивись, хоч хвильку, на нього справжнього. А я твоi поки потримаю у своiх долонях. Не зволiкай. Вiддай своi очi. Ось тобi моi. Будеш бачити набагато бiльше, нiж тобi треба тепер i знатимеш хто вiн насправдi… Ну то як?
– Нiчого я тобi не дам. Твоi менi нi до чого. Ти все одно мене обдуриш.
Бабуня замовкла i перестала молитися. Вона застигла в однiй позi, притуливши вухо до пiску. Це тривало недовго, але я встигла трiшки вiдпочити. Раптом вона почала дуже iнтенсивно молитися i вигукнула:
– Зараз побачиш Дiдка з дiрою на головi! Вiн – противага хаосу i порядку. Що правда ти не встигатимеш за ним. Тобто нiколи не побачиш його справжньоi макiвки. Бо вiн високий до неможливостi. Ха-ха-ха!
– А може вiн просто-на-просто звичайнiсiнький чарiвник чи й того… чаклун? Тiльки даремно час витрачатиму на цi витребеньки.
– Чарiвник? У тебе, що в головi геть порожньо, як у деяких твоiх, так би мовити, друзiв? Привiтай його – падай ницьма i не пiдiймайся. Дiдок!!!
З’явився Дiдок. Вiн чомусь був схожим на пересувний гiгантський постамент у капелюсi, який надавав йому солiдного вигляду. Я ледь почула його шепiт: «Ень. Не – Інь. Не – Ян». Опiсля цих слiв у нього вiдразу зад став передом, а перед задом. В свою чергу перед став задом, а зад передом.
Перший його крок у напрямку Бабунi був тяжким, аж бризки полетiли вiд води якоi тут нiколи не було. У слiд за першим кроком вiдразу другий, нiби помста першому. Мабуть послiдовнiсть була притаманна йому. Пiсля першого кроку неодмiнно робив другий. Обов’язково не третiй i не четвертий, i не якийсь iнший. За рiдким виключенням – коли у нього заплiталися ноги i не було на що ступати чи просто був поганий настрiй.
Змiнився неоковирно у себе на очах. В захватi вiд промовленого i скоеного собою аж пiдстрибнув разом з усiма своiми причандалами. Хоча не високо. Всього-на-всього на три з декiлькома половинами найменшi вимiрнi одиницi. Потiм додав: «Далебi не там i не тут. Наука – це нонсенс концентрований невiглаством. Центрифуга! Котамак! Колайдер! Реактор! Трактор!» Цi слова, з його вуст, були схожими на лайку. Тiльки от на чию адресу…
Справжнiсiнький дiд Дiдок. Коли вiн тут з’являвся у нього вiдразу зникала адаптацiя на тепло температурне, на тепло душевне i на тепло свiтла. Будь яке вище нуля неприпустимим для нього ставало (у Бабунi все навпаки – алергiя на холод. Все нижче нуля унеможливлювало ii нормо-звичайне спiвiснування з самою собою. Статутне спiвiснування. Тому вони перiодично перебували в цьому мiсцi абсолютного нуля. Почували себе доволi комфортно. Тим бiльше… антиподи сконцентрованi в адаптованому для iх перебування мiсцi. Поруч – не неподалiк, могли бути деякий час для справ i спiлкування. Та ще для тактильно-дифузного контакту комфортабельного i вимушеного все одно. Отака майже пiкантна подробиця декларативна). Вже без бороди i не так гучно, як минулого разу. Волосся сивого також вже не було нiде на ньому. В тому числi i на головi. Лисочолим був тепер. А ще тягнув за собою торбу прив’язану до лiвоi ноги вище колiна товстим канатом. На торбi був напис: «Торба з дустом». Вона була йому конче необхiдною i потрiбною. Вiн звитяжно труiв дустом шкiдникiв, якi в даному випадку тiльки сприяли розквiтанню Льонi (таке iм’я вiн дав рослинцi).
Справа в тому, що у нього на правому плечi був прикрiплений вазончик з рослинкою. Тепер на правому, бо лiве тепер зайняте жвавим пористим дятлом з одним единим червивим оком. В оцi жив справжнiй черв’як. Вiн поволi робив з ока дятла жеод-пустку. Окрiм цього, дзьобатий ловив повсякчас витрiшки (не перiодично, як годиться), бо був хрящомозким мiкроцефалом. Дефект мозку тiльки сприяв призначенню його – знаходитись на плечi у когось. Хоча це не завадило йому мимоволi виконувати дуже важливе завдання Дiдка. Доводив свою потрiбнiсть завзято.
Дятел своiм зiгнутим i загнутим догори дзьобом, пiдiймаючи i закидаючи голову назад, хвацько влучав прямiсiнько в яму чорного кольору. Їi навiть можна було вважати кратером, бо туди перiодично потрапляла гора з чорного льоду. Вона знаходилася над головою Дiдка i час вiд часу опускалася прямiсiнько на одне й теж мiсце. По такiй собi прямолiнiйнiй орбiтi. Таким чином не давав звужуватися зовнiшньому отвору. Яма не мiлiла i не втрачала первинну форму. Довбав вдало. Присутнiсть його здавалася теж вимушеною. Не для краси чи незграбного натхнення розмiр пiдтримував. Для закономiрностi снування свого утримувача.
Дятла звали Камбул. Один раз на сто вимiрних промiжкiв, середнього розмiру, вiн промовляв голосом зрозумiлим для iнших: «Птахи не лiтають, вони теж плазують, опираючись на атмосфернi гази».
Вiн не страждав вiд голоду. Вiдколи Дiдок посадив його до себе на плече. Йому вистачало того перiодичного занурювання дзьобу в чорне, що ямою виглядало зовнi. Енергiя чорна невичерпна додавала сил. Вiн лишень пiдтримував вхiд до неi одного стандартного розмiру.
В уявi Дiдка вже iснувала клiтка для сухого пористого дятла. Нова i модифiкована зi спецiальним ортопедичним вiддiлом адаптованим для специфiчного дзьобу майбутнього мешканця. Корекцiя дзьоба необхiдна, бо вiдпаде невдовзi потреба вiдновлювати зовнiшнiй отвiр ями-кратера. Дiдок сам перетвориться на чорне тiльки i буде тодi вже ховатися у свiй матерiальний i означений формою органiзм. Отака колiзiя. Дверцята клiтки обов’язково вiдкритi навстiж. Не злегенька прочиненi для вентиляцii. Замок навiсний ржавий з ключем золотого кольору i обов’язково переламаним навпiл.
Так от, Льоня… Поверх рослинки вiн поставив справжню заплiснявiлу клiтку, а щоб вона добре трималася мiсця закрiпив дротом дрiт, що позичив у павука, який жив у нього в бородi i секретував павутину залiзну залiзними залозами. А на разi вiдсипався у нього пiд пахвою. Дiдок плiв з цього секрету ловчi сiтки для часу незнайомим нащадкам своiм. До речi, клiтка для рослинки, сплетена також з залiзноi павутини. Абсолютно екологiчно безпечноi.
Виявляеться, опiсля появи квiтки, яка вiдразу стае плодом, рослинка перетворюеться на ракетку на одному колiщатцi. В наслiдок чого може завиграшки стартувати i зникнути в невiдомому напрямку. А ця подiя не входила в плани Дiдка. Пам’ятав попередника полоненоi рослинки. Вiн перешкоджав цьому i проводив запобiжнi заходи. Грунт у вазончику замiнив на холодець. Завдячуючи цiй замiнi i став називав рослинку – Льонька-холодець. Добрива i мелiорацiя одночасно. Та ще й сприяе невдалому старту.
Та ще тепер рослинка не зможе так, як треба вiдштовхнутися i злетiти. Корiнцiв у неi не було зовсiм. Такий сорт – безкореневий гiбрид рослинно-ракетний. Не передбачено селекцiонером. За його задумом рослинка не тiльки поверхонь триматися зобов’язана. Могла за певних умов i будь коли в певний перiод розвитку чинити з собою на свiй розсуд. Зникати кудись аби не бути тiльки чиеюсь. Сама собою мала змогу розпорядитись…
Одягнений у свiй бiлий мiшок з домотканоi мiшковини непромокальноi i згорiти не мала властивостi. Передбаченi отвори для голови, рук, нiг, крилець за спиною i вазона з рослинкою, накритого клiткою. На мiшку виднiвся чiткий напис, бiлими лiтерами: «Вiнвонавоно».
Крильця вiд звичайного реактивного лiтака. Мiцнi. Срiбного кольору зовнi. Шматок правого крила був вiдкушений кимсь (виднiлися слiди вiд здоровенних зубiв). Тому можна було побачити металеву арматуру i алмазний бетон коричневого кольору з яскравими рiзнокольоровими маленькими зiрочками…
На крильцях ще мешкав м’якотiлий слимак-самiтник на iм’я Цита-Дель. Повзав безперестанку, нiвелюючи спроби нечистот заполонити його ареал iснування. Чистив поверхню крилець своiм шкарубким язиком. Бруд i пил слугували iжею йому, i завданням. Перетравлюючи все, що попадало до рота, шлунком в нозi без залишкiв неперетравлених назовнi. При цьому затамовував подих аби побути трiшки брунатним. Раковина слимака нагадувала скорiше захисний бастiон. Мiцний i укомплектований всiма захисними засобами на випадок iнтервенцii з боку зазiхачiв на його самотнiсть. А ще мав прилади для спостереження за появою нерегламентованих об’емiв мороку у всесвiтi. Вiн один такий залишився iз усiеi популяцii слимакiв-самiтникiв, тому був удостоений честi iсти бруд з крилець Дiдка.
На ноги Дiдок взув червонi кораблики для чiткостi ходи. Йшов, утворюючи на поверхнi свого перебування колосальний геоглiф. Фактично Дiдок завжди рухався одним i тим же маршрутом.
З глибини пiрнання риби глибоководноi, нинi сухоi вже у безмежнiсть верхнього океану всесвiту, що був над ними, можна було розгледiти цей альтернативний символ, витоптаний ногами, взутими в кораблики. Глуха крилата людина-гадюка без вух з хвостом мавпи створена вже давно. Вiн рухався, орiентуючи свое майбуття по чiтко означеному шляху, але завжди знав, що це не бездоганний варiант.
Вiн навмисне припускався незначних помилок – вiдхилень вiд норми. Абсолютнiсть параметрiв збалансованого вiдтворення повинна бути прикрита невеличкою таемницею. Манiвцi для корисливих мали мiсце в цiй головоломцi.
Не мав можливостi наблизитися до Бабунi впритул. Знаходилася вона в центрi утвореного Дiдком геоглiфа. Пуп на цьому мiсцi знаходився.
Насправдi це був один единий вихiд. Вийти i потрапити у простiр вiдкритого безмежного всесвiту свiдомостi. Це буде можливо тiльки у випадку вдалого намагання Бабунi реабiлiтувати себе перед собою. Бо кожен хто не захоче бути бранцем цього свiту неодмiнно повинен зрушити Бабуню з насидженого мiсця. А це станеться тiльки пiсля розгадки головоломки.
Мiсця на полi де ступали ноги Дiдка, взутi в кораблики, вiдзначали слiд його, перетворюючись на сiль чорно-бiлу. Ненадовго. Всього-на-всього на 100 секунд. Брав рiвно 100 крупинок: 50 – бiлих, 50 – чорних. Завжди дотримувався цiеi пропорцii. Цими крупинками Дiдок посипав рослинку, своiми пальцями без нiгтiв. Солив ii для того, щоб вона забувала про все i не так швидко розквiтала…
Про своi вказiвнi пальцi вiн полюбляв розповiдати Бабунi. Зробив iх не гнучкими наступним чином. Позабивав у них гвiздки дуже великi i товстi. Забив на всю довжину майже. Ледь-ледь не по шапочки. Вказiвнi пальцi перетворилися на виказувачi напрямку. Складалося враження нiби Дiдок постiйно вказуе напрямок якийсь, кудись i комусь. Чи натякае на щось помiтне i вiдоме тiльки йому.
Завдяки цьому мав нагоду нагадувати самому собi про заздалегiдь прогнозовану випадковiсть i комусь ще помiчати особливостi неконтрольованого перебiгу подiй.
Червонi суходiльнi кораблики на його ногах не знали нi штормiв, нi мiлин, нi прибоiв морських берегових. Справжнi, залiзнi, iдеально обтiчнi. У них навiть була спiльна назва, одна на двох: «КТАТАТ». І слiд по собi залишали також один на двох.
Із труб, загальна кiлькiсть яких дорiвнювала шiсть – по три на кожне судно, пiдiймався густий дим. Пiдiймався i рiзко падав назад до труб. Ця процедура повторювалася безкiнечно.
Кораблики з вiдкритими навстiж кiнгстонами. Необхiдний захiд, щоб в разi самолiквiдацii не перейматися упереджено даремно ще й цим. В кормовiй частинi оберталися величезнi гвинти. Вимiрникiв з десять в дiаметрi. До того вони ще й невимовно вимагали час вiд часу зрошувати себе рiдиною. Хоча цього нiхто нiколи не робив i не думав робити.
На палубах метушилися матроси в картатих капелюхах i викрикували скоромовками лайки та робили вигляд аж занадто важливоi роботи. Термiнова евакуацiя, на випадок аварiйного зiткнення корабликiв, не давала всiй командi спокою. Робити щось кориснiше iх не примусили б навiть арапники двох боцманiв, якi в свою чергу були на полюваннi в цей час. До сих пiр не можуть вполювати морську рибу в’юн на iм’я Тося. Причина проста. Їi пiймала вже Бабуня. А вони простаки й не знають.
У вiльний вiд полювання час, встановлювали вiтрильця на рятiвнi шлюпки. Та ще копали одне одного пiд зади для розваги. На верхнiй палубi все оце вiдбувалося, бо бiльше нiде зовсiм. Ще прислухалися до пострiлiв гармат, що безперестанку салютували. Гармати були невеличкi. Точнiше крихiтнi. Вони знаходилися на самих кiнчиках носiв корабликiв. А салюти були чорного кольору, бо в честь Бабунi придуманi. Бiля гармат знаходилися по два вдавано пригнiченi матроси, святково одягненi в iдеально бiлi мундирчики, призначенi виключно для урочистостей. Один матрос обов’язково був гiдрофiльним, а iнший – гiдрофобним. Для рiвноваги несумiсностi. Вони наспiвували сумну i безкiнечну пiсеньку:
– Бухта. Гавань. Якорi.
Штиль. Шторм.
Морська вода.
А-а-а-а-а-а-а!!!
Все зникло.
Нiби й не було.
Нi бухти.
Нi гаванi.
Нi якорiв.
Нi морськоi води.
Д-и-и-и-и-и-и!!!
Куди?
Куди ми? Куди?!!!
М – и – и – и – и – и – и!!!
Цунамi, потоп. Суха вода.
А-а-а-а-а-а-а-а!!!
Кораблики являли собою суцiльнi шматки металу. Про це знав тiльки сам Дiдок. Кораблики – по формi, а по змiсту – черевики бо всерединi корабликiв знаходилися його ноги. Добре хоч не чиiсь, а дiда Дiдка.
Капiтани неквапом вели несумiснi зi свiтськими розмови в кают-компанiях. Теревенили про свiженькi новини на корабликах та покурювали трубки з льоду.
Трубки туго набитi звичайним морським туманом в перемiшку з залишками дусту iз торби Дiдка. Капiтани курили i випускали у навколишне iдкий i солодкий дим свавiлля свободи. Пили з сумчастих пляшок (у сумках сумчастих пляшок знаходилися маленькi недоношенi пляшки. Зовсiм маленькi. З них ще неможливо пити. Вони росли i набиралися об’ему) напiй – копчену, морську воду.
Погомонiвши, зголосилися скурювати все, що потрапить iм до рук чи нiг, вух чи ще кудись. Все i всiх, що бiльш-менш курилося, хоча не без хворобливоi пирхоти в горлi. Все, що знаходилося в кают-компанiях i навколо них. Навiть свiй одяг. Навiть самих себе, щоб потiм знову зробити себе з диму. Типу викурити себе назад чи знову. Все, все, все, що забреде в голову i випаде у виглядi опадiв на свiдомiсть.
А ще вони принципово не виходили на капiтанськi мiстки, провокуючи анархiю серед матросiв на своiх червоних корабликах. Це було подекуди схожим на пафосну манiю, але не величi.
Недавнiй саботаж наказiв – триматися чiтко неозначеного курсу мав результат, бо давався в знаки безглузда вiдсутнiсть плану на час iхньоi безкiнечноi подорожi.
Капiтани надмiрно не зашорювали себе реальним непорозумiнням з командами. Все тому, що дуст не постiйно потрапляв в iхнi трубки через прочиненi iлюмiнатори. Бо труiв Дiдок шкiдникiв не постiйно i рештки отрути, якi обсипалися з рослинки в перемiшку з шкiдниками не повсякчас дарували незабутню насолоду примхливим капiтанам. Тому iм доводилося курити навiть слова, що потрапляли в зону прослуховування, не зважаючи на гiгiену курiння та з сумом згадувати справжнiх конопляних скиртов’язiв.
Попри все, умовнi штрих-пунктирнi мапи Дiдка, якi лежали на пiдлогах кают-компанiй, залишалися табу для скурювання. Капiтани не наважувалися iх курити. Скурити iх – означало збитися назавжди з курсу i потрапити в зону впливу Бабунi. Отодi начувайся. Одними кораблетрощами не обiйдеться. Допомагали м’якi флюгери в виглядi половин хоботiв дiрявих слонiв. Вони зажди були в одному й тому ж положеннi аби показувати напрямок руху потоку справжнього вакууму. Хоча iнодi iх навмисне знiмали боцмани для дезорiентацii капiтанiв. Щоправда на капiтанiв це не справляло враження або ж не викликало належноi вiдповiдноi реакцii.
Зовсiм кепськi справи… Каземат довiчний означений невiдомiстю замкненого кола. Точнiше, а скорiше не кола, а iдеального багатокутника.
Час вiд часу кораблики гудiли дуже голосно гудками, як справжнi гiгантськi пароплави, омайбутнюючи реальнiсть. Лице Дiдка вiд гудiння ставало хитрим i добрим з поволокою старанно прихованоi насолоди i оминулене споминами про спотворене сприйняття самого себе. Хитрощiв додавало йому ще й хаотично-жваве перемiщення очей, носа, вух i губ з мiсця на мiсце. Мiнялися мiсцями або взагалi опинялися зовсiм десь аж на шиi чи на головi, чи на iнших частинах тiла його. Навiть на тих, що були прикритi одягом, затримуючись на певному мiсцi лише на декiлька секунд. Виправданим все оце здавалося на перший погляд.
Заборонив собi Дiдок акцентувати прискiпливу свою увагу на комусь чи на чомусь. По iншому реакцiя стала його обличчя свiдчила б про невдоволення чимось. Мiмiка його обличчя на вiщувала б нiчого втiшного. Був у нього один улюблений абсурд… Показував собi ж свою шаткiвницю для моркви. Полюбляв вiн дивитися на справжню шатковану моркву нормального морквяного кольору. Таким чином запобiгав передозуванню вiтамiну А, щоб не бути повсякчас незадоволеним всiм вiдбуванням, якi суперечили його принципам осучаснення. Посмiхався таким чином вiн нав’язливо щиро. Але почав невдовзi городити таке… що i на голову не натягнеш.
Я вже було хотiла затулити чимось собi вуха й очi, щоб не слухати й не бачити цього божевiлля. Але цiкавiсть i надiя на порятунок додавали менi наснаги й терпiння витримати всi цi випробування.
Говорив Дiдок якiсь незрозумiлi слова, але солодко i розбiрливо. Не голосно, але широко вiдкриваючи рота. Мiг не напружуючись затьмарити комусь свiдомiсть своiми витребеньками… Бо на головi в нього була заповiтна яма чорного кольору. Хоча ця обставина й додавала йому негараздiв. Цей простiр безмежний все одно залишався примiщенням для нього, бо обмежував його для всiх своiм розумiнням меж. А без всiх iнших i зайвих його iснування було недоцiльним. І чорна яма, якоюсь там штучною декоративною порожнечею. Це була б справжня вирва зловтiхи самотнiстю. А так вона справляла враження майбутньоi чорноi дiри. Жерло безоднi сконцентроване для втiхи самотнiстю.
Дуже глибока та широка, бо розмiрами не для уяви та порiвнянь. В тiй ямi вiн перiодично ховався сам, щоб не заподiяти самому ж собi якоiсь шкоди. Над головою Дiдка, якраз над ямою, знаходилася непохитна гора-пiрамiда – надмiцний алмаз, в якому сконцентрована вся органiчна сутнiсть iснуючого. Цей кристал то тужавiв до неможливостi, то ставав поступливим.
Нависала над Дiдком ця гора, будучи без вершини i без пiднiжжя. На нiй i в нiй теж iнколи знаходився ii власник, але тiльки тодi, коли не мав можливостi мати тiло. Притаманне йому таке. Гора мала iм’я, бо називав ii Дiдок вiдповiдно до цього. Звав ii – Трататата. За зовнiшнiми розмiрами була невеличкою зовсiм. А нiби над нею ще й хмара з усiеi води, яка тiльки iснувала, в замороженому станi. Свого роду льодовик, який загрозливо натякав на небезпеку. Мiг розтанути в будь який момент, не питаючи на це згоди у свого власника. Спокiйно, але майже без зайвого простору розмiстити Трататату можливiсть була в чорнiй ямi. Однаковi габарити мали. Розмiстивши гору в ямi, Дiдок втрачав яму i гору одночасно. Зникало все i назавжди. Та ще й голова ставала правильною занадто i набувала здатностi закривати найголовнiше – свiтло та темряву.
А говорити все ж продовжував i далi, навiть знаходячись у ямi своiй або на горi. Слова його всi, як на пiдбiр неправильнi. Аргументовано повiдомляв щось, не спрямовуючи конкретно на когось чи на щось. Для загалу нiби були слова оцi – всiм хто хотiв щось почути чи когось почути крiм самого себе. Хоча з усiх присутнi слухачами могли бути тiльки я, Бабуня i вiн сам – Дiдок. Все сказане ним я не пам’ятаю дослiвно.
А Бабуня взагалi не переймалася особливо нiчим, окрiм самоi себе та й то не особливо завзято. Ототожнила все з нiчим i нiяким та й продовжувала свое молiння. Хоча в кiнцi слiв своiх сказав важливе. Ім’я свое промовив чiтко. І дозволив менi вiднинi в разi необхiдностi промовляти iм’я його – Дiдок. А що це для мене означатиме не встиг сказати…
З мiркувань безпеки я все ж з презирством ставилася до деяких його нахабних слiв. Хоча б до оцих: «Протест твiй нiкому ТУТ не потрiбен… На нього нiкому реагувати».
Дiйсно – нiкому. Сказавши це, Дiдок зменшився до неможливого i став дрiбкою пiску серед безлiчi собi подiбних.
Знову з’явилася Бабуня. Тепер я чiтко побачила ii образ. Ось, яка ти насправдi, Бабуня!
Вона стояла на колiнах посеред поля i била поклони. Пришила собi свого язика до нижньоi губи. Нитками зеленого кольору. Трьома стiжками хрест-на-хрест. Завдяки цим змiнам ii молитва звучала тепер аж занадто незрозумiло. Торкалася лобом поля.
Бiльше нiкого навкруги. Нiкого. Тiльки я та Бабуня. Якась вона дуже худа. Одягу на нiй тiльки й було, що якогось брудного лахмiття.
Воно заважало iй молитися. Повсякчас обсмикувала його разом зi своiм довгим, сивим волоссям, що переплелося з ii дивною одежиною. Свое обличчя закривала руками. Спочатку вона менi не наважувалася його показати. А чи вдень це було, чи вночi… Я не знала. Всюди були чорно-бiлi смуги та сiрi плями. А ще жмутки темряви в свiтлi. Все змiшане одне з одним.
Добре, що хоч не торкалася мене своiми кострубатими руками.
На кожному пальцi ii рук i мабуть нiг прив’язанi на коротких чорних мотузочках металевi ржавi гачки. Невеличкi, розмiром з нiготь Бабусин. Кого чи що вона хотiла пiймати?
