скачать книгу бесплатно
– Буде. Я вчора купила. З горiшками. Поласуемо.
– Я буду iсти потрошку, як ти вчила. А горло в мене вже не болить. І температуру мiряти не треба. Хiба, що трiшки.
– Не будемо. Нi трутним, нi електронним.
– З ртутними я з дитинства не дружу. Ти ж знаеш. Вони розклеюються у моiх руках.
– Гаразд. Що новенького у свiтi? – змовницьки пiдморгнувши, продовжила розмову бабуся.
– Щойно тут були разом двi мами, двi донi i одна бабуся. П’ять. А нас всього трое. Рахувати я вже вмiю. Ось така новина.
– Ого… Розсмiшила. – Бабуся щиро, голосно розсмiялася, аж сусiди почали визирати з вiкон. – Тепер моя черга. Дiдусь передавав привiт. З плавання вiн повернеться за тиждень, але поштою прислав тобi справжнiй морський подарунок. На кораблi без цього нiяк. Казав щось дуже цiкаве i корисне.
– А де ж мiй подарунок?
– Завтра отримаемо. А твiй Костик… Тобто Ктататик. Одним словом, цей хлопчик переiхав до iншого мiста. Його тато отримав нову роботу. Пiдвищення. От добре. Все обiйшлося. Ми всi тут у дворi почокались. Навiть я трiшки… Що то була за дитина, – вона виразно промовляла iм’я Ктататик, нiби пiдкреслювала свое особливе ставлення до цього хлопчика, не приховуючи гарного настрою, який щойно у неi з’явився в зв’язку з приходом Їi.
Мала намагалася iй заперечити. Їхня розмова почала нагадувати суперечку двох подруг.
– Спокiйний, розумний хлопчик.
– Та вiн цим спокоем усiх дiтей в дворi причарував. Грали у якiсь божевiльнi iгри. Як то кажуть в тихому болотi чорти живуть. А тепер ще й сумувати будеш?
– Буду! Вже сумую. Вiн найкращий!
– Не сумуй. Мабуть вiн тобi подобаеться… Пiдростеш. Станеш дорослою. Знайдеш свого Ктататика. Колись… Я тобi правду кажу. Якщо не забудеш, – намагалася заспокоiти свою онучку мудра бабуся-княгиня.
– Ктататик – мiй найкращий i единий друг. Хоча й дражнив мене iрискою, але вiн добрий i не дурний. Навчив, як з поганих людей робити хороших. Треба вказати на них вказiвним пальцем, промовляючи чарiвне слово. Одного разу ми спостерiгали, крiзь паркан, як на вулицi дядько сперечався з тьотею. Може вона його наречена, чи ще хтось. Дуже кричав i хотiв вдарити, а вона плакала. Костик показав на нього своiм вказiвним пальчиком i сказав: «Жхсцчшщ!». Той вiдразу й замовк, аж принишк. Став посмiхатися. Потiм поцiлував ту тьотю.
– Молодець… Як добре, що вiн переiхав. А я й не знала, – хитаючи головою, занепокоено прошепотiла баба Оля.
Їi продовжила розповiдати бабунi своi плани на найближче майбутне:
– Я буду вчитися дуже швидко. Закiнчу школу за вiсiм… нi, за сiм рокiв. Вiдразу стану дорослою i гайда шукати Ктататика. Знайду його. Потiм буде видно. Головне знайти його.
– Чого доброго, а такi рано чи пiзно дають самi про себе знати. Аби тiльки вiн не почав тебе шукати…
– Знайду. Побачите. Ми будемо шукати одне одного одночасно i обов’язково знайдемося.
– Знайдетеся, – стримано сказала Ольга Фалiмонiвна.
– Ми одружимося. Потiм у нас народиться донечка. Назвемо ii Ірою, як мене. Ми будемо жити в казцi, яку самi придумаемо. Ось. Будемо жити-поживати i все буде краще нiж ви можете собi уявити.
– Вiрно. А поки що тобi треба рости i набиратися сили, то ж пiдемо снiдати. Спочатку помий руки.
– Скiльки можна мити цi руки? Ба, а моi руки вже не хворi. Не кольоровiшають. Тiльки коли мене дiстають всiлякi дурнi.
– От i добре. Лiкарi правильно попередили, що це вiкове i згодом минеться. Переростаеш.
– А снiдати не хочу. Я вже дома iла вiвсянку.
– Я все зрозумiла. Їсти треба в апетит, – повчально промовила Ольга Фiлiмонiвна. – Не хочеш iсти? Добре. Тодi чекай морозива. Посидимо ще трiшки. Чудовий ранок.
Вони сидiли на лавцi. Їi бовтала нiжками i посмiхалася. У них обох був гарний настрiй.
– Бабуню, розкажи менi будь-ласочка. Чому мене називають Їi?
Бабуня деякий час вагалася, поправляючи окуляри в золотiй оправi:
– Все просто. Невже тобi тато не розповiдав?
– Розповiдав. І мама. А ти сьогоднi ще не розповiдала, – мала так щиро посмiхнулася, не залишивши бабусi iншого вибору, як в соте переповiсти знайому iсторiю. – Ну, будь-ласочка. Тiльки не кажи, як татко: «Не iж мiй мозок своiми питаннями».
– Моя версiя така. Тато хотiв назвати тебе Ірою, а мама Іридою. У першому свiдоцтвi так i записали подвiйне iм’я Іра-Ірида. Але згодом шальки терезiв схилилися на сторону тата, бо перше слово, яке ти промовила було «тато». Тому й помiняли твое свiдоцтво, хоча цього не варто робити. Навiщо таке затiяли? Ти ж народилася один раз, не два. У другому свiдоцтвi залишили тiльки iм’я Іра. Мама поступилася… Коли ти була зовсiм маленькою i тiльки-тiльки почала вимовляти бiльш-менш зрозумiлi слова, на запитання: «Як тебе звати?», ти, не вагаючись, вiдповiдала, щось схоже на: «Їi».
– Майже, як у тата з мамою. А можна змiнити свое iм’я чи повернути перше?
– Можна. Пiдростеш. Отримаеш паспорт. Тiльки мiняй не мiняй, а по батьковi залишишся тою ж…
– Тато назавжди тато… Татусь Петрусь, – багатозначно сказала Їi. – Чому мама його iнодi, коли сердиться, називае конюхом?
– Отакоi. Всi були б такими конюхами. Вiн керуе племiнним коне-заводом… Пiдростеш, тодi все знатимеш. А дорослих треба слухати, – дiловито сказала бабуся.
Їi заперечила:
– Треба, але ж не всiх. Вони бувають i п’яними, i хворими, i дурними. Своiх рiдних дорослих, маму з татом, я й так слухаю.
– Молодець. Тiльки ти могла таке придумати. Добре. Не будеш, то ходiмо викинемо контейнер зi смiттям.
– Бабуню, домовилися. А де ти береш смiття?
– Воно саме десь береться. Або ж… Інодi доводиться купувати щось вкрай необхiдне, а згодом воно саме стае непотребом. Жартую, – спохватилася Ольга Фалiмонiвна.
– Чур, викидати буду я.
– Кидати не треба. Сьогоднi поставимо на цьому майданчику та й досить. Скоро мае приiхати смiттевоз.
Бабуня загадково посмiхалася. Вона знала майже всi секрети своеi онуки. А окрiм морозива мала ще дуже багато цiкавинок:
– Тепер гайда до кактусiв. Час iх поливати. Вони всi, як один, цiеi ночi розцвiли. Справжне веселкове диво.
– А мiй? Опунцiя розцвiла? Їi сьогоднi не треба. Я вчора полила ii медом, – сором’язливо зiзналася Їi.
– Яким медом? – не приховуючи цiкавостi запитала бабуся.
– Горiховим, – хiхiкнула у вiдповiдь Їi. – Менi Ктататик казав, що вiд меду кактуси вночi свiтяться, а потiм на них з’являються смарагдовi горiховi iриски.
– Що менi з тобою робити? Тiльки любити. Ходiмо, сама побачиш. Твiй кактус – найкращий. Розцвiв, розцвiв. Синя квiтка. Чарiвна, i пахне казкою… Буде смачнючий плiд. Іриска…
Їi за лiченi секунди, здолала шiстнадцять сходинок. Задоволена цим чудовим довгим ранком, стояла на другому поверсi, бiля бабусиноi квартири № 7.
– Синя!? – навмисне голосно перепитала мала.
Першим iй вiдповiло вiдлуння пiд’iзду:
– Синя! Синя! Синя!..
– Синя, – пiдтвердила бабуня, долаючи останню сходинку. Вона доволi швидко наздогнала онуку, бо була ще молодою не тiльки душею. Їi фiзичнiй формi заздрили всi сусiди пенсiонери.
– Скажу тобi по секрету… Сьогоднi ввечерi, аж iз Японii, привезуть твоi улюбленi синi троянди. Тато замовив на перше вересня.
– Троянди! – Їi подобалося гостювати у бабусi, бо та нiколи не втомлювалася вiдповiдати на ii питання.
Без школи. Летаргiя
– Доiш цей шматочок, моя люба, бо вночi буде за тобою ганятися… i не дай боже наздожене.
Осiння феерiя… Перше вересня. Свято було десь дуже далеко. Я не пiшла до школи. Проспала. Не змогла прокинутися. Намагалася, але даремно. Мое тiло нiчого не вiдчувало, бо його температура знизилася до температури повiтря у моiй кiмнатi.
На плiчках висiла святкова сукня, в якiй я мала зробити перший крок до краiни знань. Подорож скасовано… Бiлий портфелик з рожевими метеликами, самотньо стояв бiля столу. Букет синiх троянд так i залишився у прозорiй вазi з холодною водою. Цi троянди тато замовив менi аж iз Японii. Доставили iх вчора ввечерi. Все було на своiх мiсцях. Окрiм мене. Свято оминуло нашу квартиру… Натомiсть я потрапила в iнший свiт. Таким був для мене початок нового дня.
Згадала, вже якось зовсiм по дорослому, казку про сплячу красуню. Але я ще зовсiм маленька аби чекати принца з рятiвним поцiлунком. Тепер менi треба доводити собi, що я ще маленька! Думки вiдразу змiнилися. Їх стало набагато бiльше. І вони вже мали iнший стержень, нiж тi, якi заповнювали мою свiдомiсть вчорашнiм вечором.
Все, включно з реально iснуючими залишками мого життя, почало обертатися, змiшуючись в одне рiзнокольорове мiсиво. Так продовжувалося до тих пiр, аж доки чорний колiр не став домiнуючим, поглинувши всi барви.
Раптом менi здалося, що я на своему, колись триколiсному, велосипедику «Ракетка». Нi, це вже була справжня ракета на одному колiщатках. Одне замiсть трьох! Ракетка мчить просторами всесвiту в невiдомому напрямку. Їi несе течiя безкiнечноi, бездонноi рiки без берегiв. Неосяжна невiдомiсть гостинно запрошуе мене в своi володiння…
Не центроване колiщатко крутиться з ледь чутним скрипом, схожим на: пача, мача, пача-мача… В iлюмiнаторi морок раптом змiнюеться мерехтiнням моеi новоi казки.
* * *
Три доби до мого повного вiдключення вiд цього свiту…
Я вiдразу подорослiшала! Збулася моя мрiя. Але, щоб отак!
Це вiдчуття вщерть заповнило мою свiдомiсть. Дивно, але я тепер знала вiдповiдi майже на всi своi, ще не озвученi питання. Зникла потреба цiкавитись чимось новим. Весь спектр подiй не пiдлягав критицi. Абсурд найвищоi проби. Абсолютний апокалiпсис здорового глузду. Тiльки споглядати i аналiзувати. Та й у кого тут запитаеш? Я наодинцi з собою…
Маленька доросла дiвчинка Іра стала невiльним свiдком подiй, якi вiдбулися напередоднi. Деякi фрагменти були зовсiм новi – мабуть ранне, несвiдоме дитинство. Все крутилося у зворотному порядку одночасно зi звичним плином часу. Секунда за добу, година за хвилину. Єдина багатовимiрна картинка, на якiй я бачила одночасно рух мого життя у двох дiаметрально протилежних напрямках з рiзною швидкiстю.
Стан речей набував iнших властивостей. Нiби хтось монтував фiльм мого життя. Перемотував, прискорював i вуалював таемницями занадто важливi фрагменти, якi не хотiв виставляти на загальний показ. Інодi все мелькало з шаленою швидкiстю, залишаючи неймовiрний кольоровий, калейдоскопiчний слiд. Минуле i теперiшне переплелися мiж собою, даруючи менi шанс на iснування у цьому вимiрi без меж i часу.
* * *
Ось я стрибаю на однiй нiжцi, хизуючись перед своею матусею. Вона поспiшае. Їй треба достойно виглядати самiй i мене зiбрати в дитсадок. Аж ось вона нахиляеться так близько до мене. Гладить по голiвцi i цiлуе у щiчку. Я вiдкриваю очi i впiзнаю саму себе! Мабуть коли я виросту буду, мов двi намистинки схожа на неi. Я дивлюся на себе. Незвично! Споглядаю ту, яка дивиться на мене. І та iнша – це я сама.
За мить все змiнилося. Я стою бiля вiдчиненого вiкна. Щойно був дощ… Саламандру я знайшла на пiдвiконнi. Мама завжди вiдкривала вiкна опiсля дощу аби свiже, насичене киснем повiтря наповнило всi кiмнати квартири. Скалiчена тваринка нерухомо лежала на самому краечку i здавалося ось-ось мае впасти на пiдлогу. Переднiх лапок у неi не було, натомiсть поряд лежало два бiленьких крильця. Їi здалося що саламандра мертва. Я не злякалася. Смiливо взяла iстоту до рук. Та, вiдчувши тепло, поворушила хвостиком. З тих пiр саламандра живе в роздiленому навпiл металевоi сiткою акварiумi, разом iз золотою рибкою Тосею…
* * *
Моя кiмната… Все у моiй дитячiй нагадуе пересiчну реальнiсть, призвичаену для простоти сприйняття, окрiм двох дрiбничок. Тут не було механiчного годинника зi стрiлками i розеток.
Механiчний годинник зi стрiлками, бачте, вiдволiкае дитину вiд нормального розвитку. Буцiмто такi годинники придають невпевненостi. Час мовчазний i беззвучний. Його треба бачити вiдразу, без зайвих обчислень. Вiд таких приладiв однi неприемностi. Так думав тато Петро. Один з таких годинникiв став причиною дуже небезпечноi ситуацii. Тепер над столом Їi висiв електронний хронометр на батарейках, який висвiчував час зеленими свiтлячками.
Вiдсутнi розетки – сувора заборона мами Фанi. Їх зняли опiсля прикрого непорозумiння. Нещодавно дiвчинка Іра, тобто я, розiбрала годинника аби змайструвати з отриманих детальок механiчного чоловiчка. Вистачило тiльки на половину. Іграшка несподiвано ожила, щойно Їi поклала створiння на стiл бiля розетки. В отвори розетки потрапили його довгi антени, що спричинило цю небезпечну пригоду.
Мов святковi феерверки, рiзнокольоровi iскри розлiталися врiзнобiч, але Їi не злякалася – навпаки вiдразу кинулася рятувати iграшку. За мить, мов зачарована, Іра дивилася на кольорове диво, тримаючись за розпечену до червоного залiзячку, яка почала енергiйно рухатися чи то вiд електричних iмпульсiв, чи то вiд напруження м’язiв малоi пустунки. Електричнi розряди не завдали iй шкоди. Хiба що на пальчиках залишилися ледь помiтнi слiди вiд точкових опiкiв.
Своечасно до кiмнати нагодилася мама Фанасiя.
Все обiйшлося «малесенькою» неприемнiстю. Механiчний чоловiчок розпався на дрiбнi обгорiлi часточки. А ще по всьому будинку згорiли ввiмкненi електроприлади.
Вiдбулася i дивна змiна. Як виявилося згодом, опiсля електричноi пригоди, мiкрофлора шкiри, а особливо рук малоi, знову набула здатностi змiнювати кольори.
* * *
Фiзично моi очi тепер бачили тiльки тьмяне рожеве свiтло, яке пробивалося крiзь повiки. Вдень – щось схоже на густющий рожевий туман. Вночi – морок i ледь-ледь помiтне мерехтiння смарагдових свiтлячкiв електронного годинника. Але iнше бачення занурило мене на таемнi глибини моеi пiдсвiдомостi.
Цiкаво споглядати себе i бути учасником подiй. Я бачила себе не, як маленька дiвчинка!!! Це була я, але приблизно три днi тому. Така реальна i жива. Дiвчинка Іринка – це я! Менi дуже подобалося стояти на правiй нiжцi i виголошувати своi дитячi промови. Лiва була зiгнута в колiнцi, таким чином, щоб п’ятою дiстати стегна. Про всяк випадок, для рiвноваги вона притримувала ii ще й рукою. Вона, як iй здавалося, по дорослому поводила себе пiд час розмов зi старшими.
Стояла на однiй нiжцi, а лiвою рукою активно жестикулювала, нiби допомагала своiм словам скорiше дiстатися вух спiврозмовника. Інодi вказувала вказiвним пальчиком на предмет чи подiю, чи ще щось. Спiвбесiдник довго не витримував такоi розмови, тому завжди за звичай погоджувався зi всiм, що говорила Їi.
На будь-яке запитання дорослого, який здавався менi занадто зарозумiлим, жартом вiдповiдала: «Я не знаю, я – ще маленька». Навiть якщо це було конкретне запитання. Чи хотiв хто знати скiльки менi рокiв. Або ж чи подобаеться ходити до дитячого садочку. Деякi вважали мене дивною. Оцю дiвчинку Іру.
* * *
Дiвчинка Іра у вiдповiдь на чиюсь образу вiдразу показувала язика або ж погрожувала кулачками, примовляючи: «Зараз отримаеш вiд мене на горiхи оцими кольоровими кулачками».
Так, кольоровими. Справа в тому, що опiсля пригоди з розеткою менi здалося, що я не звичайна дiвчинка Іра, а казкова кольорова принцеса Їi. До мене повернулася здатнiсть сяяти барвами безлiчi веселок. А може не тiльки здавалося. Я вирiшила нiкому про це не розповiдати. Навiть мамi й тату.
Тепер ця подiя вiдбувалася виключно в екстремальних ситуацiях. Дiвчинка починала сяяти барвистим свiтлом. Це перетворення починали бачили тi опоненти, якi ставали винуватцями чарiвних перетворень. Деколи було достатньо й цього аби заспокоiти зухвальцiв. Опiсля таких пригод вони чомусь нiкому не розповiдали про побачене…
* * *
Справа в тому, що й ранiше у мене, час вiд часу, змiнювався колiр шкiри. Ця дивина почалася на сьомий день опiсля народження. Мерехтiння яскравих кольорiв нагадувало дивний калейдоскоп у якому тисячi веселок, переплетених у дивнi мережива. В цей час маленька дiвчинка посмiхалася i промовляла чудернацькi звуки. Не вистачало тiльки зеленого кольору…
Того ж дня коли веселкова дiвчинка промовила свое перше слово «тато» у дивовижному сяйвi з’явився ще й зелений колiр. Тепер був повний комплект. Яскрава веселка!
Вiдтепер неймовiрну веселкову гру свiтла могли бачити не тiльки мама з татом. Нарештi! Вони ж бо мало кому розповiдали про це диво аби iх мали за нормальних людей. Дiвчинку Іру лiкарськi комiсii визнавали цiлком здоровою. Ця особливiсть залишалася за межею сприйняття дослiдницькоi спроможностi вiдповiдних спецiалiстiв.
Їi почала сприймати реальнiсть, як казочку про подорож у незвiданi свiти своiм велосипедиком – ракеткою на одному колiщатках.
Хоча змiна кольору iнодi була продиктована звичайними побутовими подiями, як то миття рук. Чи то хлорована вода була винуватицею, чи яскраве вранiшне сонце могло примусити нi з того нi з сього перефарбувати у всi кольори веселки дiвчинку Їi.
Можливо справжньою причиною слугувала нещодавно, вiдкрита нею зiрка Пачамача, яка з’являлася на просторах всесвiту коли цього хотiла Їi. В певний час, чергова порцiя променiв якоi, досягала планети Земля. Ця подiя вiдбувалося доволi часто i переважно вранiшньоi пори. Чи навпаки, спочатку – подii на Землi, а потiм зоря з’являлася коли iй заманеться, а все iнше потiм. А можливо всi цi подii спiвпадали. Отака невизначена круговерть.
* * *
Бiль, холод, тепло, свiтло втрачали свiй вплив на мою свiдомiсть. Зв’язок iз зовнiшнiм свiтом набув iнших ознак. Тiльки ледь вiдчутнi запахи ще трiшки дозволяли моему тiлу орiентуватися в просторi.
