скачать книгу бесплатно
Легенди i мiфи Стародавньоi Грецii
Микола Альбертович Кун
«Що розповiдали древнi греки та римляни про своiх богiв i героiв» – вперше книжка пiд такою назвою вийшла друком 1922 року. Вiдверто кажучи, ця назва мало знайома широкому колу читачiв. Але все стае на своi мiсця, якщо ми назвемо ii автора та сучасну назву: Микола Альбертович Кун, «Легенди i мiфи Стародавньоi Грецii». Ця книга стала «класичною», вже багато десятилiть ii iз задоволенням читають як дорослi, так i дiти. І це не дивно – детальний i при цьому легкий для сприйняття переказ древнiх мiфiв захоплюе з першоi ж сторiнки.
М. А. Кун
Легенди i мiфи Стародавньоi Грецii
Частина перша
Боги i героi
Боги
Походження свiту i богiв
Мiфи про богiв та iх боротьбу з гiгантами i титанами подано в основному за поемою Гесiода «Теогонiя» («Походження богiв»). Деякi сказання запозиченi також з поем Гомера «Ілiада» i «Одiссея» i поеми римського поета Овiдiя «Метаморфози» («Перетворення»).
Спочатку iснував тiльки вiчний, безмежний, темний Хаос. У ньому було джерело життя свiту. Все виникло з безмежного Хаосу – весь свiт i безсмертнi боги. З Хаосу походить i богиня Земля – Гея. Широко розкинулась вона, могутня, i дае життя всьому, що живе й росте на нiй. А далеко пiд Землею, так далеко – як далеко вiд нас неосяжне, ясне небо, в незмiрнiй глибинi народився похмурий Тартар – жахлива безодня, повна вiчноi пiтьми. З Хаосу, джерела життя, народилась i могутня сила, всеоживляюча Любов – Ерос. Почав творитися свiт. Безмежний Хаос породив вiчний Морок – Ереба i темну Нiч – Нюкту. А вiд Ночi i Мороку постали вiчне Свiтло – Ефiр i радiсний свiтлий День – Гемера. Свiтло розлилося по свiту, i почали змiняти одне одного нiч i день.
Могутня, благодатна Земля породила безмежне блакитне Небо – Урана, i розкинулось Небо над Землею. Гордо пiднялися до нього високi Гори, народженi Землею, i широко розлилося вiчношумливе Море. Мати-Земля породила Небо, Гори i Море, i немае в них батька.
Уран – Небо – запанував у свiтi. Вiн узяв собi за дружину благодатну Землю. Шiсть синiв i шiсть дочок – могутнiх, грiзних титанiв – мали Уран i Гея. Їх син, титан Океан, що обтiкае, наче безмежна рiка, всю землю, i богиня Фетiда породили на свiт усi рiки, що котять хвилi своi до моря, i морських богинь – Океанiд. А титан Гiпперiон i Тейя дали свiтовi дiтей: Сонце-Гелiоса, Мiсяць-Селену i рум’яну Зорю – рожевоперсту Еос (Аврора). Вiд Астрея i Еос походять всi зiрки, якi горять на темному нiчному небi, i всi вiтри: бурхливий пiвнiчний вiтер Борей, схiдний Евр, вологий пiвденний Нот i захiдний пестливий вiтер Зефiр, що несе багатi на дощ хмари.
Крiм титанiв, породила могутня Земля трьох велетнiв-циклопiв з одним оком у лобi i трьох величезних, як гори, п’ятдесятиголових велетнiв – сторуких (гекатонхейрiв), названих так тому, що сто рук мав кожен з них. Проти iх жахливоi сили нiщо не може встояти, iх стихiйна сила не знае меж.
Зненавидiв Уран своiх дiтей-велетнiв, у надра богинi Землi замкнув вiн iх у глибокiй темрявi i не дозволив iм виходити на свiт. Страждала мати iх Земля. Їi давив цей страшний тягар, замкнений в ii надрах. Викликала вона дiтей своiх, титанiв, i переконувала iх повстати проти батька Урана, але вони боялися пiдняти руку на батька. Тiльки наймолодший з них, пiдступний Крон[1 - Крон – всепоглинаючий час (хронос – час).], хитрощами скинув свого батька i вiдняв у нього владу.
Богиня Нiч народила на покару Кроновi цiлий сонм жахливих божеств: Таната – смерть, Ерiду – розбрат, Апату – обман, Кер – знищення, Гiпноса – сон з роем похмурих тяжких примар, нещадну Немесiду – вiдплату за злочини i багато iнших. Жах, чвари, обман, боротьбу i нещастя принесли цi боги в свiт, де воцарився на тронi свого батька Крон.
Зевс[2 - Зевс – римський Юпiтер. Картину життя богiв на Олiмпi дано за творами Гомера «Ілiадою» та «Одiссеею», якi прославляють родоплемiнну аристократiю i басилевсiв, що ii очолювали, як найкращих людей, якi стоять набагато вище вiд усiеi маси населення. Боги Олiмпу вiдрiзняються вiд аристократii i басилевсiв тiльки тим, що вони безсмертнi, могутнi i можуть творити чудеса. Бог Зевс – той же басилевс, що править, спираючись на аристократiю богiв, усiею землею i небом. Посейдон – такий же iдеалiзований басилевс, як Зевс. Вiн править морем, оточений аристократiею морських богiв. Отже, серед богiв, як i серед людей, ми бачимо басилевсiв, якi правили кожен своею сферою. Зевс править небом i землею, Посейдон – морем, а Аiд – пiдземним царством.]
Народження Зевса
Крон не був певний, що влада назавжди залишиться в його руках. Вiн боявся, що й проти нього повстануть дiти i приречуть його на таку саму долю, на яку прирiк вiн свого батька Урана. Вiн боявся своiх дiтей. І наказав Крон дружинi своiй Реi приносити йому народжуваних дiтей i безжалiсно ковтав iх. Жахалася Рея, бачивши долю дiтей своiх. Уже п’ятьох проковтнув Крон: Гестiю[3 - Богиня жертовного вогню i вогню родинного вогнища, покровителька мiст i держави. В Римi згодом з Гестiею була ототожнена Веста, богиня родинного вогнища.], Деметру[4 - Велика богиня родючостi землi, яка дае рiст усьому, що росте на землi, дае родючiсть нивам, благословляе працю землероба. Римляни назвали богиню Деметру iм’ям своеi стародавньоi богинi родючоi ниви, Церери. Мiф про Деметру див. нижче.], Геру, Аiда (Гадеса) i Посейдона.[5 - У римлян iм вiдповiдали Юнона, Плутон i Нептун.]
Рея не хотiла втратити й останню свою дитину. За порадою своiх батькiв, Урана-Неба i Геi-Землi, вiддалилася вона на острiв Крит i там, у глибокiй печерi, народився в неi молодший син Зевс. У цiй печерi Рея заховала свого сина вiд жорстокого батька, а йому дала проковтнути, замiсть сина, довгий камiнь, загорнений у пелюшки. Крон не пiдозрював, що його обдурила дружина.
А Зевс тим часом рiс на Критi. Нiмфи Адрастея та Ідея лелiяли маленького Зевса, вони вигодували його молоком божественноi кози Амалфеi. Бджоли носили мед маленькому Зевсовi зi схилiв високоi гори Дiкти. А при входi в печеру юнi Курети[6 - Пiвбоги, охоронцi i захисники Зевса. Пiзнiше куретами називали на Критi жерцiв Зевса i Реi.] били в щит мечами щоразу, коли маленький Зевс плакав, щоб не почув плачу Крон i щоб не спiткала Зевса доля його братiв i сестер.
Зевс скидае Крона. Боротьба богiв-олiмпiйцiв з титанами
Вирiс i змужнiв прекрасний i могутнiй бог Зевс. Вiн повстав проти свого батька i примусив його повернути знов на свiт поглинутих ним дiтей. Одного по одному викинув з уст Крон своiх дiтей-богiв, прекрасних i ясних. Почали вони боротьбу з Кроном i титанами за владу над свiтом.
Жахлива i завзята була ця боротьба. Дiти Крона укрiпилися на високому Олiмпi. На iх бiк стали i деякi з титанiв, а першими – титан Океан i дочка його Стiкс з дiтьми Завзяттям, Мiццю i Перемогою. Небезпечна була ця боротьба для богiв-олiмпiйцiв. Могутнi i грiзнi були iх супротивники титани. Але Зевсовi на допомогу прийшли циклопи. Вони викували йому громи i блискавки, iх метав Зевс у титанiв. Боротьба тривала вже десять рокiв, але перемога не схилялася нi на той, нi на другий бiк. Нарештi вирiшив Зевс визволити з надр землi сторуких велетнiв-гекатонхейрiв; вiн покликав iх на допомогу. Жахливi, величезнi, як гори, вийшли вони з надр землi i кинулись у бiй. Вони вiдривали вiд гiр цiлi скелi i кидали iх у титанiв. Сотнями летiли скелi назустрiч титанам, коли вони пiдступили до Олiмпу. Стогнала земля, гуркiт наповнив повiтря, все навкруги хиталося. Навiть Тартар здригався вiд цiеi боротьби. Зевс метав одну по однiй полум’янi блискавки i оглушливо рокочучi громи. Вогонь охопив усю землю, моря кипiли, дим i сморiд заволiкали все густою пеленою.
Нарештi могутнi титани подалися. Їх сила була зломлена, вони були переможенi. Олiмпiйцi скували iх i скинули в похмурий Тартар, у вiковiчну пiтьму. Бiля мiдних незламних ворiт Тартара на вартi стали сторукi гекатонхейри i стережуть вони, щоб не вирвались знову на волю з Тартара могутнi титани. Влада титанiв у свiтi минулася.
Боротьба Зевса з Тiфоном
Та не скiнчилась на цьому боротьба. Гея-Земля розгнiвалась на олiмпiйця Зевса за те, що вiн так суворо повiвся з ii переможеними дiтьми-титанами. Вона одружилася з похмурим Тартаром i породила на свiт жахливу стоголову потвору Тiфона. Величезний, з сотнею драконових голiв, пiднявся Тiфон з надр землi. Диким виттям сколихнув вiн повiтря. Гавкiт собак, людськi голоси, рев розлютованого бика, рикання лева чулися в цьому виттi. Бурхливе полум’я клубочилося навколо Тiфона, i земля хиталася пiд його важкими кроками. Боги здригнулися вiд жаху. Але смiливо кинувся на нього Зевс-громовержець, i зчинився бiй. Знову заблищали блискавки в руках Зевса, загуркотiли громи. Земля i небозвiд потряслись до самих основ. Яскравим полум’ям спалахнула знову земля, як i пiд час боротьби з титанами. Моря кипiли вiд самого наближення Тiфона. Сотнями сипались вогненнi стрiли-блискавки громовержця Зевса; здавалось, що вiд iх вогню горить саме повiтря, палають темнi грозовi хмари. Зевс спопелив Тiфоновi всi його сто голiв. Звалився Тiфон на землю; вiд тiла його йшов такий жар, що плавилося все навколо. Зевс пiдняв тiло Тiфона i скинув у похмурий Тартар, що породив його. Але i в Тартарi загрожуе ще Тiфон богам i всьому живому. Вiн викликае бурi i виверження; вiн породив з Єхидною, напiвжiнкою-напiвзмiею, жахливого двоголового пса Орфо, пекельного пса Кербера, лернейську гiдру та Химеру; часто хитае Тiфон землю.
Перемогли боги-олiмпiйцi своiх ворогiв. Нiхто бiльше не мiг опиратися iх владi. Вони могли тепер спокiйно правити свiтом. Наймогутнiший з них громовержець Зевс узяв собi небо, Посейдон – море, а Аiд – пiдземне царство душ померлих, Земля ж лишилася в спiльному володiннi. Хоч i подiлили сини Крона мiж собою владу над свiтом, але все ж над усiма ними царюе повелитель неба Зевс; вiн править людьми i богами, вiн вiдае всiм на свiтi.
Олiмп
Високо на свiтлому Олiмпi царюе Зевс, оточений сонмом богiв. Тут i дружина його Гера, i золотокудрий Аполлон з сестрою своею Артемiдою, i золота Афродiта, i могутня дочка Зевсова Афiна[7 - У римлян iм вiдповiдали: Гера – Юнона, Артемiда – Дiана, Афродiта – Венера та Афiна – Мiнерва.], i багато iнших богiв. Три прекраснi Ори охороняють вхiд на високий Олiмп i пiдiймають густу хмару, що закривае ворота, коли боги спускаються на землю або пiдносяться до свiтлих чертогiв Зевса. Високо над Олiмпом широко розкинулось блакитне бездонне небо, ллеться з нього золоте свiтло. Нi дощу, нi снiгу не бувае в царствi Зевса; вiчно там ясне, радiсне лiто. А нижче клубочуться хмари, часом закривають вони далеку землю. Там, на землi, весну i лiто змiнюють осiнь i зима, радiсть i веселощi чергуються з нещастям i горем. Правда, i боги зазнають печалi, але вона швидко минае, i знову настае радiсть на Олiмпi.
Бенкетують боги у своiх золотих чертогах, побудованих сином Зевса Гефестом[8 - У римлян – Вулкан.]. Цар Зевс сидить на високому золотому тронi. Величчю i гордо-спокiйною свiдомiстю влади i могутностi вiе вiд мужнього, божественно прекрасного обличчя Зевса. Бiля трону його богиня миру Ейрена i повсякчасна супутниця Зевса, крилата богиня перемоги Нiке. Ось входить прекрасна велична богиня Гера, дружина Зевса. Зевс шануе свою дружину: пошаною оточують Геру, покровительку шлюбу, всi боги Олiмпу. Коли, сяючи своею красою, в розкiшному вбраннi, велика Гера входить до бенкетного залу, всi боги встають i схиляються перед дружиною громовержця Зевса. А вона, горда своею могутнiстю, iде до золотого трону i сiдае поруч царя богiв i людей – Зевса. Коло трону Гери стоiть ii посланниця, богиня райдуги, легкокрила Ірiда, завжди готова швидко нестись на райдужних крилах виконувати велiння Гери в найдальшi краi землi.
Бенкетують боги. Зевсова дочка, юна Геба, i син царя Троi, Ганiмед, улюбленець Зевса, який дiстав вiд нього безсмертя, пiдносять iм амброзiю i нектар – iжу i напiй богiв. Прекраснi харити[9 - У римлян – грацii.] i музи потiшають iх спiвами i танцями. Взявшись за руки, водять вони танки, а боги милуються iх легкими рухами i чудовою, вiчно юною вродою. Веселiшае бенкет олiмпiйцiв. На цих бенкетах вирiшують боги всi справи, на них визначають вони долю свiту i людей.
З Олiмпу розсилае людям Зевс своi дари i стверджуе на землi порядок i закони. В руках Зевса доля людей; щастя i нещастя, добро i зло, життя i смерть – все в його руках. Двi великi посудини стоять бiля ворiт палацу Зевса. В однiй посудинi дари добра, в другiй – зла. Зевс черпае з них добро i зло i посилае людям. Горе тiй людинi, якiй громовержець черпае дари тiльки з тiеi посудини, в якiй зло. Горе i тiй, що порушуе встановлений Зевсом порядок на землi i не додержуе його законiв. Грiзно насупить Кронiв син своi густi брови, чорнi хмари закриють тодi небо. Розгнiваеться великий Зевс, i страшно пiдiйметься волосся в нього на головi, очi спалахнуть нестерпним блиском; махне вiн своею десницею – удари грому покотяться по всьому небу, блисне вогненна блискавка i здригнеться високий Олiмп.
Не сам Зевс охороняе закони. Бiля його трону стоiть охоронниця законiв богиня Фемiда. Вона скликае, з наказу громовержця, збори богiв на свiтлому Олiмпi i народнi збори на землi, пильнуючи, щоб не порушувався порядок i закон. На Олiмпi i дочка Зевсова, богиня Дiке[10 - Богиня справедливостi.], стежить за правосуддям. Суворо карае Зевс несправедливих суддiв, коли Дiке доносить йому, що не додержують вони законiв, даних Зевсом. Богиня Дiке – захисниця правди i ворог обману.
Зевс охороняе лад i правду в свiтi i посилае людям щастя й горе. Та хоч i посилае Зевс людям щастя i нещастя, все ж долю людей визначають невблаганнi богинi долi – Мойри[11 - У римлян – парки.], якi живуть на свiтлому Олiмпi. Доля самого Зевса в iх руках. Пануе фатум над смертними i над богами. Нiкому не втекти вiд велiнь невблаганного фатуму. Нема такоi сили, такоi влади, яка могла б змiнити хоч що-небудь у тому, що призначено богам i смертним. Тiльки смиренно схилитися можна перед фатумом i скоритися йому. Тiльки мойри знають велiння фатуму. Мойра Клото пряде життеву нитку людини, визначаючи строк ii життя. Обiрветься нитка, i скiнчиться життя. Мойра Лахесiс виймае, не дивлячись, жереб, який випадае людинi в життi. Нiхто не мае сили змiнити визначеноi мойрами долi, бо третя мойра, Атропос, усе, що призначили в життi людинi ii сестри, заносить у довгий сувiй, а що вже занесено в сувiй долi, те неминуче. Невблаганнi величнi й суворi мойри.
Є ще на Олiмпi богиня долi – це богиня Тюхе[12 - У римлян – Фортуна.], богиня щастя i благоденства. З рога достатку, рога божественноi кози Амалфеi, молоком якоi було вигодувано самого Зевса, сипле вона дари людям, i щаслива та людина, яка зустрiне на своему життевому шляху богиню щастя Тюхе; але як рiдко це бувае, i яка нещаслива та людина, вiд якоi вiдвернеться богиня Тюхе, яка щойно давала iй своi дари!
Так пануе оточений сонмом свiтлих богiв на Олiмпi великий цар людей i богiв Зевс, охороняючи лад i правду в усьому свiтi.
Посейдон i божества моря
Глибоко в безоднi моря стоiть чудовий палац великого брата громовержця Зевса, землетрясця Посейдона. Пануе над морями Посейдон, i хвилi моря слухають найменшого руху його руки, озброеноi грiзним тризубцем. Там, у глибинi моря, живе з Посейдоном i його прекрасна дружина Амфiтрiта, дочка морського вiщого старця Нерея, яку викрав великий володар морськоi глибини Посейдон в ii батька. Одного разу вiн побачив, як водила вона танок зi своiми сестрами нереiдами на березi острова Наксосу. Захопився бог моря прекрасною Амфiтрiтою i хотiв вивезти ii на своiй колiсницi. Але Амфiтрiта заховалася в титана Атласа, який тримае на своiх могутнiх плечах небозвiд. Довго не мiг Посейдон знайти прекрасну дочку Нерея. Нарештi вiдкрив йому ii притулок дельфiн; за цю послугу Посейдон помiстив дельфiна серед небесних сузiр’iв. Посейдон викрав в Атласа прекрасну дочку Нерея i одружився з нею.
З того часу Амфiтрiта живе з чоловiком своiм Посейдоном у пiдводному палацi. Високо над палацом шумлять морськi хвилi. Сонм морських божеств оточуе Посейдона, покiрний його волi. Серед них син Посейдона Тритон, який громовим звуком своеi сурми з раковини викликае грiзнi бурi. Серед божеств i прекраснi сестри Амфiтрiти, нереiди. Посейдон пануе над морем. Коли вiн на своiй колiсницi, запряженiй чудовими кiньми, мчить по морю, тодi розступаються вiчно шумливi хвилi i дають дорогу володаревi Посейдону. Рiвний своею вродою самому Зевсовi, швидко мчить вiн по безбережному морю, а навколо нього грають дельфiни, риби випливають з морськоi глибини i товпляться навколо його колiсницi. Коли ж махне Посейдон своiм грiзним тризубцем, тодi, неначе гори, здiймаються морськi хвилi, вкритi бiлими гребенями пiни, i бурхае на морi люта буря. Б’ються тодi з шумом морськi вали об прибережнi скелi i стрясають землю. Але простягае Посейдон свiй тризубець над хвилями, i вони заспокоюються. Вщухае буря, знову море спокiйне, рiвне, як дзеркало, i ледве чутно плескочеться бiля берега – сине, безкрае.
Багато божеств оточуе великого Зевсового брата, Посейдона; серед них вiщий морський старець Нерей, який вiдае всi глибокi таемницi майбутнього. Нереевi чужi неправда i обман; тiльки правду вiдкривае вiн богам i смертним. Мудрi тi поради, якi дае вiщий старець. П’ятдесят прекрасних дочок у Нерея. Весело хлюпощуться юнi нереiди у хвилях моря, сяючи серед них своею божественною вродою. Побравшись за руки, випливають вони з морськоi пучини i водять танок на березi пiд ласкавий плескiт хвиль спокiйного моря, що тихо набiгають на берег. Луна прибережних скель повторюе тодi звуки iх нiжних спiвiв, подiбних до тихого рокоту моря. Нереiди охороняють мореплавця i дають йому щасливе плавання.
Серед божеств моря i старець Протей, який змiнюе, неначе море, свiй образ i обертаеться за бажанням у рiзних тварин i потвор. Вiн також вiщий бог, треба тiльки вмiти захопити його несподiвано, оволодiти ним i примусити його вiдкрити таемницю майбутнього. Серед супутникiв землетрясця Посейдона i бог Главк, покровитель морякiв та рибалок, i вiн мае дар вiщування. Часто, випливаючи з глибини моря, вiдкривав вiн майбутне i давав мудрi поради смертним. Могутнi боги моря, велика iх влада, але пануе над усiма ними великий брат Зевса Посейдон.
Усi моря i всi землi обтiкае сивий Океан[13 - Греки твердили, що всю землю кругом обтiкае потiк, який котить своi води у вiчному вирi.] – бог-титан, рiвний самому Зевсовi пошаною i славою. Вiн живе далеко на границях свiту, i не тривожать його серце справи землi.
Три тисячi синiв, рiчкових богiв, i три тисячi дочок Океанiд, богинь струмкiв i джерел мае Океан. Сини i дочки великого бога Океана дають благоденство i радощi смертним своею вiчнорухливою живлющою водою, вони напоюють нею всю землю i все живе.
Царство похмурого Аiда (Плутона)[14 - Стародавнi греки уявляли собi царство Аiда, царство душ померлих, похмурим i страшним, а «загробне життя» – лихом. Недаром тiнь Ахiлла, викликана Одiссеем з пiдземного царства, говорить, що краще бути батраком на землi, нiж царем у царствi Аiда.]
Глибоко пiд землею пануе невблаганний, похмурий брат Зевса, Аiд. Повне мороку i страхiть його царство. Нiколи не проникае туди радiсне промiння ясного сонця. Бездоннi прiрви ведуть з поверхнi землi в сумне царство Аiда. Темнi рiки течуть у ньому. Там протiкае священна рiка Стiкс, яка все леденить i водами якоi присягаються самi боги.
Котять там своi хвилi Коцiт i Ахеронт; душi померлих наповнюють своiм сумним стогоном iх похмурi береги. В пiдземному царствi струменiють води джерела Лети[15 - Звiдси вислiв: «кануло в Лету», тобто забуто назавжди.], що дають забуття всього земного. По похмурих полях царства Аiда, що позаростали блiдими квiтами асфодела[16 - Асфодел – дикий тюльпан блiдо-жовтого кольору.], витають безтiлеснi, легкi тiнi померлих. Вони нарiкають на свое безрадiсне життя без свiтла i без бажань. Тихо лунае iх стогiн, ледве вловимий, подiбний шелесту зiв’ялого листя, гнаного осiннiм вiтром. Немае нiкому вороття з цього царства смутку. Триголовий пекельний пес Кербер[17 - Інакше – Цербер.], на шиi якого плазують з грiзним шипiнням змii, вартуе при виходi. Суворий, старий Харон, перевiзник душ померлих, не повезе через темнi води Ахеронту нi однiеi душi назад, туди, де яскраво свiтить сонце життя. На вiчне безрадiсне iснування приреченi душi померлих у похмурому царствi Аiда.
В цьому-то царствi, до якого не доходять нi свiтло, нi радiсть, нi печалi земного життя, править Зевсiв брат, Аiд. Вiн сидить на золотому тронi зi своею дружиною Персефоною. Йому слугують невблаганнi богинi помсти Ерiнii. Грiзнi, з бичами i змiями, переслiдують вони злочинця; не дають йому нi хвилини спокою i мучать його докорами сумлiння; нiде не можна сховатися вiд них, всюди знаходять вони свою жертву. Бiля трону Аiда сидять суддi царства померлих – Мiнос i Радаманф. Тут же, коло трону, бог смертi Танат з мечем у руках, у чорному плащi, з величезними чорними крилами. Могильним холодом вiють цi крила, коли прилiтае Танат до ложа вмираючого, щоб зрiзати своiм мечем пасмо волосся з його голови i вирвати душу. Поряд з Танатом i похмурi Кери. На крилах своiх носяться вони, несамовитi, по полю бою. Кери радiють, бачачи, як один за одним падають убитi героi; своiми криваво-червоними губами припадають вони до ран, жадiбно п’ють гарячу кров убитих i виривають з тiла iх душi.
Тут же, бiля трону Аiда, i прекрасний юний бог сну Гiпнос. Вiн нечутно носиться на своiх крилах над землею з макiвками в руках i лле з рога снотворний напiй. Нiжно дотикаеться вiн своiм чудесним жезлом до людських очей, тихо склеплюе повiки i занурюе смертних у солодкий сон. Могутнiй бог Гiпнос, не можуть опиратися йому нi смертнi, нi боги, нi навiть сам громовержець Зевс: i йому Гiпнос склеплюе грiзнi очi i занурюе його в глибокий сон.
Витають у похмурому царствi Аiда i боги сновидiнь. Є серед них боги, якi дають вiщi i радiснi сновидiння, але е боги i страшних, гнiтючих сновидiнь, що лякають i мучать людей. Є боги i облудних снiв, вони вводять людину в оману i часто ведуть ii до загибелi.
Царство невблаганного Аiда повне мороку й страхiть. Там бродить у пiтьмi жахливий привид Емпуса з ослячими ногами; вiн, заманивши в нiчнiй темрявi хитрощами людей у вiдлюдне мiсце, випивае всю кров i пожирае iх ще трепетне тiло. Там бродить i потворна Ламiя; вона вночi пробираеться у спальню щасливих матерiв i викрадае в них дiтей, щоб напитися iх кровi. Над усiма привидами й потворами пануе велика богиня Геката. Три тiла i три голови мае вона. Безмiсячноi ночi блукае вона у глибокiй пiтьмi по шляхах i бiля могил з усiм своiм жахливим почтом, оточена стiгiйськими собаками[18 - Потворнi собаки пiдземного царства Аiда, з берегiв пiдземноi рiки Стiксу.]. Вона посилае страхiття i тяжкi сни на землю i губить людей. Гекату прикликають як помiчницю в чаклунствi, але вона ж таки й едина помiчниця проти чаклування для тих, якi шанують ii i приносять iй на роздорiжжях, де розходяться три дороги, у жертву собак.
Жахливе царство Аiда i ненависне воно людям.[19 - Пiдземнi боги втiлювали, головним чином, грiзнi сили природи; вони багато старшi богiв олiмпiйцiв. У народних вiруваннях вони вiдiгравали бiльшу роль.]
Гера[20 - Гера (у римлян Юнона) – богиня неба, покровителька шлюбу, охоронниця матерi пiд час пологiв; особливо шанована була в Спартi, Коринфi, Олiмпii i в Аргосi, де був ii знаменитий храм. У мiфах про Геру вiдбилося i становище жiнки в Грецii. Як грецька жiнка не була рiвноправною з чоловiком i в значнiй мiрi пiдкорялась чоловiковi, так i Гера пiдкоряеться своему чоловiковi Зевсу. В культi Гери збереглися слiди тотемiзму; ми маемо вiдомостi, що ii iнодi зображали, наприклад, з головою коня. Вже це вказуе на те, що Гера – одна з найдавнiших богинь Грецii.]
Велика богиня Гера, дружина егiдодержавного Зевса, сприяе шлюбовi i пильнуе святостi i непорушностi шлюбних союзiв. Вона посилае подружжю численних нащадкiв i благословляе матiр пiд час народження дитини.
Велику богиню Геру, пiсля того як ii та ii братiв i сестер виверг зi своiх уст переможений Зевсом Крон, мати ii Рея вiднесла на край землi до сивого Океану; там виховала Геру Фетiда. Гера довго жила далеко вiд Олiмпу, у тишi i спокоi. Великий громовержець Зевс побачив ii, покохав i викрав у Фетiди. Боги пишно справили весiлля Зевса i Гери. Ірiда i харити прибрали Геру в розкiшнi шати, i вона сяяла своею юною величною красою серед сонму богiв Олiмпу, сидячи на золотому тронi поруч з великим царем богiв i людей Зевсом. Усi боги пiдносили дари володарцi Герi, а богиня Земля-Гея виростила з надр своiх у подарунок Герi чудову яблуню з золотими плодами. Все в природi славило царицю Геру i царя Зевса.
Гера царюе на високому Олiмпi. Пануе вона, як i чоловiк ii Зевс, над громами й блискавками, за словом ii темнi дощовi хмари вкривають небо, помахом руки здiймае вона грiзнi бурi.
Прекрасна велика Гера, волоока, лiлейнорука, з-пiд вiнця ii спадають хвилею чудовi кучерi, владою i спокiйною величчю горять ii очi. Боги шанують Геру, шануе ii i чоловiк, хмарогонець Зевс, i часто радиться з нею. Але нерiдкi i сварки мiж Зевсом i Герою. Часто заперечуе Гера Зевсовi i сперечаеться з ним на радах богiв. Тодi гнiваеться громовержець i погрожуе своiй дружинi карами. Замовкае тодi Гера i стримуе гнiв. Вона пам’ятае, як катував ii Зевс, як скував золотими ланцюгами i повiсив мiж небом i землею, прив’язавши до ii нiг два важких ковадла.
Могутня Гера, немае богинi, рiвноi iй владою. Велична, у довгих розкiшних шатах, витканих самою Афiною, в колiсницi, запряженiй двома безсмертними кiньми, з’iжджае вона з Олiмпу. Вся iз срiбла колiсниця, з чистого золота колеса, а спицi iх виблискують мiддю. Чудовi пахощi сповнюють землю там, де проiжджае Гера. Все живе схиляеться перед нею, великою царицею Олiмпу.
Io
Викладено за поемою Овiдiя «Метаморфози».
Часто зазнае образ Гера вiд чоловiка свого Зевса. Так було, коли Зевс покохав прекрасну Іо i, щоб сховати ii вiд дружини своеi Гери, обернув у корову. Але цим громовержець не врятував Іо. Гера побачила бiлоснiжну корову Іо i зажадала в Зевса, щоб вiн подарував ii iй. Зевс не мiг вiдмовити в цьому Герi. Гера ж, заволодiвши Іо, вiддала ii пiд охорону стоокому Аргусу[21 - Стоокий Аргус – уособлення зоряного неба.]. Страждала нещасна Іо, нiкому не могла вона розповiсти про своi страждання; обернена в корову, вона була позбавлена мови. Невсипущий Аргус стерiг Іо, не могла вона сховатися вiд нього. Зевс бачив ii страждання. Покликавши свого сина Гермеса, вiн звелiв йому викрасти Іо.
Швидко примчав Гермес на вершину тiеi гори, де стерiг стоокий сторож Іо. Вiн приспав своiми розмовами Аргуса. Як тiльки склепились його сто очей, вихопив Гермес свiй зiгнутий меч i одним ударом вiдтяв Аргусу голову. Іо була визволена. Але й цим Зевс не врятував Іо вiд гнiву Гери. Вона послала дивовижного овода. Своiм жахливим жалом овiд гнав з краiни в краiну збожеволiлу вiд мук нещасну страдницю Іо. Нiде не знаходила вона собi спокою. В шаленому бiгу неслася вона все далi й далi, а овiд летiв за нею, щохвилини впинаючи в тiло ii свое жало; жало овода пекло Іо, як розпечене залiзо. Де тiльки не пробiгала Іо, в яких тiльки краiнах не побувала вона! Нарештi, по довгому блуканнi досягла вона в краiнi скiфiв, на крайнiй пiвночi, скелi, до якоi прикований був титан Прометей. Вiн провiстив нещаснiй, що тiльки в Єгиптi позбудеться вона своiх мук. Помчала далi гнана оводом Іо. Багато мук зазнала вона, багато бачила небезпек, перш нiж досягла Єгипту. Там, на берегах благодатного Нiлу, Зевс повернув iй ii попереднiй образ, i народився в неi син Епаф. Вiн був першим царем Єгипту i родоначальником великого поколiння героiв, до якого належав i найбiльший герой Грецii, Геракл.
Аполлон[22 - Аполлон – один з найдавнiших богiв Грецii. В його культi яскраво збереглися слiди тотемiзму, так, наприклад, в Аркадii поклонялися Аполлону, зображеному у виглядi барана. Спочатку Аполлон був богом, який охороняв стада. Поступово вiн дедалi бiльше ставав богом свiтла. Пiзнiше його стали вважати покровителем переселенцiв, покровителем засновуваних грецьких колонiй, а потiм покровителем мистецтва, поезii та музики. Тому i в Москвi, на Великому академiчному театрi стоiть статуя Аполлона з лiрою в руках, який iде на колiсницi, запряженiй четвериком коней. Крiм того, Аполлон був богом, що провiщае майбутне. В усьому стародавньому свiтi славилось його святилище в Дельфах, де жриця-пiфiя давала провiщення. Провiщення цi, звичайно, складали жерцi, якi добре знали все, що робилося в Грецii, i складали iх так, що iх можна було тлумачити по-рiзному. Вiдоме було за стародавнiх часiв провiщення, дане в Дельфах царевi Лiдii, Крезу, пiд час його вiйни з Персiею. Йому було сказано: «Якщо ти перейдеш рiку Галiс, то погубиш велике царство», але яке царство, свое чи перське, цього не було сказано.]
Народження Аполлона
Бог свiтла, золотокудрий Аполлон, народився на островi Делосi. Мати його Латона, гнана гнiвом богинi Гери, нiде не могла знайти собi притулку. Переслiдувана посланим Герою драконом Пiфоном, вона блукала по всьому свiту i, нарештi, сховалася на Делосi, що носився в тi часи по хвилях бурхливого моря. Тiльки ступила Латона на Делос, як з морськоi безоднi пiднялися величезнi стовпи i зупинили цей пустинний острiв. Вiн став непохитно на тому самому мiсцi, де стоiть i досi. Навколо Делосу шумiло море. Сумно пiдносились скелi Делосу, голi, без найменшоi рослинностi. Лише чайки морськi знаходили притулок на цих скелях i наповняли iх своiм смутним криком. Та ось народився бог свiтла Аполлон, i всюди розлились потоки яскравого свiтла. Як золотом, залили вони скелi Делосу. Все навколо зацвiло, заблискотiло: i прибережнi скелi, i гора Кiнт[23 - Гора на островi Делос.], i долина, i море. Гучно славили народженого бога богинi, якi зiбралися на Делос, пiдносячи йому амброзiю i нектар. Вся природа навколо радiла разом з богинями.
Боротьба Аполлона з Пiфоном i заснування Дельфiйського оракула
Юний, свiтлосяйний Аполлон полинув по блакитному небу з кiфарою[24 - Старогрецький струнний музичний iнструмент, подiбний до лiри.] в руках, зi срiбним луком за плечима; золотi стрiли гучно дзвенiли в його сагайдаку. Гордий, трiумфуючий, нiсся Аполлон високо над землею, загрожуючи всьому злому, всьому породженому мороком. Вiн прямував туди, де жив грiзний Пiфон, який переслiдував його матiр Латону; вiн хотiв помститися йому за все зло, яке той iй заподiяв.
Швидко досягнув Аполлон темноi ущелини, житла Пiфона. Навколо височiли скелi, пiдносячись високо в небо. Морок панував в ущелинi. По дну ii стрiмко нiсся, сивий вiд шумовиння, гiрський потiк, а над потоком клубочилися тумани. Виповз зi свого лiгвища жахливий Пiфон. Величезне тiло його, вкрите лускою, звивалося помiж скель незчисленними кiльцями. Скелi й гори дрижали вiд ваги його тiла i зрушувалися з мiсця. Лютий Пiфон усе спустошував, смерть сiяв вiн навколо. З жахом тiкали нiмфи i все живе. Пiдвiвся Пiфон, могутнiй, розлютований, розкрив свою жахливу пащу i вже готовий був поглинути золотокудрого Аполлона. Тодi почувся дзвiн тятиви срiбного лука, немов iскра блиснула в повiтрi золота стрiла, що б’е без промаху, за нею друга, третя; стрiли дощем сипалися на Пiфона, i вiн мертвий упав на землю. Гучно залунала трiумфуюча переможна пiсня (пеан) золотокудрого Аполлона, переможця Пiфона, i вторили iй золотi струни кiфари бога. Аполлон закопав у землю тiло Пiфона там, де стоять священнi Дельфи, i заснував вiн у Дельфах святилище й оракул, щоб провiщати в ньому людям волю батька свого Зевса.
З високого берега далеко в морi Аполлон побачив корабель критських морякiв. Обернувшись дельфiном, кинувся вiн у сине море, наздогнав корабель i променистою зiркою злинув з морських хвиль на корму його. Аполлон привiв корабель до пристанi мiста Крiси[25 - Мiсто на березi Коринфськоi затоки, що було гаванню для Дельф.] i через родючу долину повiв критських морякiв, граючи на золотiй кiфарi, в Дельфи. Вiн зробив iх першими жерцями свого святилища.
Дафна
Викладено за поемою Овiдiя «Метаморфози».
І свiтлий, радiсний бог Аполлон зазнае суму, i його спiткало горе. Вiн зазнав горя незабаром пiсля перемоги над Пiфоном. Коли Аполлон, гордий зi своеi перемоги, стояв над убитою його стрiлами потворою, вiн побачив коло себе юного бога кохання Ерота, який натягував свiй золотий лук. Смiючись, сказав йому Аполлон:
– Навiщо тобi, дитя, така грiзна зброя? Залиш краще менi посилати разючi золотi стрiли, якими я зараз убив Пiфона. Чи тобi рiвнятися славою зi мною, стрiловержцем? Чи не хочеш ти, часом, досягти бiльшоi слави, нiж я?
Ображений Ерот гордо вiдповiв Аполлоновi:
– Стрiли твоi, Фебе-Аполлоне, не знають промаху, всiх разять вони, але моя стрiла поразить тебе.
Ерот змахнув своiми золотими крильцями i вмить злетiв на високий Парнас. Там вийняв вiн iз сагайдака двi стрiли: одну, що ранить серце i викликае кохання, – нею пронизав вiн серце Аполлона, а другу, що вбивае кохання, пустив вiн у серце нiмфи Дафни, дочки рiчкового бога Пенея.
Зустрiв якось прекрасну Дафну Аполлон i покохав ii. Але тiльки-но побачила Дафна золотокудрого Аполлона, як зi швидкiстю вiтру кинулася тiкати, адже стрiла Ерота, що вбивае кохання, пронизала ii серце. Побiг навздогiн iй срiбнолукий бог.
– Стiй, прекрасна нiмфо, – благав Аполлон, – чому бiжиш вiд мене, немов овечка, переслiдувана вовком. Немов голубка, яка рятуеться вiд орла, тiкаеш ти! Адже я не ворог твiй! Дивись, ти поранила ноги об гострi колючки тернику. О, почекай, спинись! Адже я Аполлон, син громовержця Зевса, а не звичайний смертний пастух.
Але все швидше бiгла прекрасна Дафна. Мов на крилах, мчить за нею Аполлон. Все ближче вiн. Ось зараз наздожене! Дафна вiдчувае його дихання. Сили лишають ii. Почала благати Дафна батька свого Пенея:
– Батьку Пенею, допоможи менi! Розступися швидше, земле, i поглинь мене! О, вiднiмiть у мене цей образ, вiн завдае менi лише страждань!
Тiльки сказала вона це, як зараз же занiмiли ii члени. Кора вкрила ii нiжне тiло, волосся обернулося в листя, а руки, пiднесенi до неба, перетворились у вiти. Довго сумний стояв Аполлон перед лавром i, нарештi, промовив:
– Нехай же вiнок тiльки з твоеi зеленi прикрашае мою голову, нехай вiднинi прикрашатимеш ти своiм листям i мою кiфару, i мiй сагайдак! Хай нiколи не в’яне, лавре, твоя зелень! Стiй же вiчно зеленим!
А лавр тихо шелестiв у вiдповiдь Аполлону своiми густими вiтами i, немовби на знак згоди, схилив свое зелене верхiв’я.
Аполлон в Адмета
Аполлон повинен був очиститись вiд грiха пролитоi кровi Пiфона. Адже i сам вiн очищае людей, якi вчинили вбивство. Пiшов вiн, за присудом Зевса, у Фессалiю[26 - Край на сходi Пiвнiчноi Грецii.] до прекрасного i благородного царя Адмета. Там пас вiн стада царя i цiею службою спокутував свiй грiх. Коли Аполлон грав на пасовищi на очеретянiй флейтi або на золотiй кiфарi, дикi звiрi виходили з лiсових хащ, зачарованi його грою. Пантери i лютi леви мирно ходили серед стад. Оленi й сарни збiгалися на звуки флейти. Мир i радiсть панували навкруги. Благоденство вселилось у дiм Адмета; нi в кого не було таких плодiв, його конi й стада були найкращими на всю Фессалiю. Все це дав йому золотокудрий бог. Аполлон допомiг Адметовi дiстати руку дочки царя Іолка Пелiя, Алкести. Батько обiцяв вiддати ii за дружину лише тому, хто спроможеться запрягти в свою колiсницю лева i ведмедя. Тодi Аполлон надiлив твого улюбленця Адмета непереможною силою, i той виконав це завдання Пелiя. Аполлон служив в Адмета вiсiм рокiв i, вiдбувши строк своеi спокутоi служби, повернувся в Дельфи.
Весну i лiто живе Аполлон у Дельфах. Коли ж настае осiнь, в’януть квiти i листя на деревах жовкне, коли наближаеться вже холодна зима, яка вкривае снiгом вершину Парнасу, тодi Аполлон на своiй колiсницi, запряженiй бiлоснiжними лебедями, лине до краiни гiпербореiв, де не бувае зими, до краiни вiчноi весни. Там живе вiн цiлу зиму. Коли ж знову зазеленiе все у Дельфах, коли пiд живлющим подихом весни розпукаються квiти i рiзнобарвним килимом укриють долину Крiси, повертаеться на лебедях своiх золотокудрий Аполлон у Дельфи провiщати людям волю громовержця Зевса. Тодi в Дельфах святкують повернення бога-провiсника Аполлона з краiни гiпербореiв. Усю весну i лiто живе вiн у Дельфах, вiдвiдуе вiн i батькiвщину свою Делос, де вiн мае теж розкiшне святилище.
Аполлон i музи
Весною i влiтку на схилах лiсистого Гелiкону, там, де таемничо дзюрчать священнi води джерела Гiппокрени, i на високому Парнасi, бiля чистих вод Кастальського джерела, Аполлон водить танки з десятьма музами. Юнi, прекраснi музи, дочки Зевса i Мнемосiни[27 - Богиня пам’ятi.], – повсякчаснi супутницi Аполлона. Вiн керуе хором муз i супроводить iх спiв грою на своiй золотiй кiфарi. Величаво йде Аполлон попереду хору муз, увiнчаний лавровим вiнком, за ним iдуть усi дев’ять муз: Каллiопа – муза епiчноi поезii, Евтерпа – муза лiрики, Ерато – муза пiсень про кохання, Мельпомена – муза трагедii, Талiя – муза комедii, Терпсiхора – муза танцiв, Клiо – муза iсторii, Уранiя – муза астрономii i Полiгiмнiя – муза священних гiмнiв. Урочисто гримить iх хор, i вся природа, немов зачарована, слухае iх божественний спiв.
Коли ж Аполлон у супроводi муз появляеться в сонмi богiв на свiтлому Олiмпi i лунають звуки його кiфари i спiв муз, тодi все замовкае на Олiмпi. Забувае Арес про гук кривавих битв, не блискае блискавка в руках хмарогонця Зевса, боги забувають чвари, мир i тиша настають на Олiмпi. Навiть орел Зевса опускае своi могутнi крила i заплющуе своi зiркi очi, не чути його грiзного клекоту, вiн тихо дрiмае на жезлi Зевса. У повнiй тишi урочисто бринять струни кiфари Аполлона. Коли ж Аполлон весело вдаряе по золотих струнах кiфари, тодi радiсний сяючий танок рухаеться в бенкетному залi богiв. Музи, харити, вiчно юна Афродiта, Арес з Гермесом – усi беруть участь у веселому танку, а попереду всiх iде велична дiва, сестра Аполлона, прекрасна Артемiда. Залитi потоками золотого свiтла, танцюють юнi боги пiд звуки кiфари Аполлона.
Сини Алоея
Грiзний далекоразячий Аполлон у своему гнiвi, i не знають тодi пощади його золотi стрiли. Багатьох уразили вони. Вiд них загинули гордi своею силою сини Алоея, От i Ефiальт, якi не хотiли нiкому коритись. Уже в ранньому дитинствi славилися вони своiм величезним зростом, своею силою i хоробрiстю, що не знала перепон. Бувши ще юнаками, От i Ефiальт почали погрожувати богам-олiмпiйцям.
– О, дайте нам тiльки змужнiти, дайте тiльки дiйти повноi мiри нашоi надприродноi сили. Ми згромадимо тодi одну на одну гори Олiмп, Пелiон i Оссу[28 - Найвищi гори в Грецii, на узбережжi Егейського моря, у Фессалii.] i зiйдемо по них на небо. Ми викрадемо тодi у вас, олiмпiйцi, Геру i Артемiду.
Так, як колись титани, погрожували олiмпiйцям непокiрнi сини Алоея. Вони здiйснили б свою погрозу. Адже скували вони ланцюгами грiзного бога вiйни Ареса; повних тридцять мiсяцiв мучився вiн у мiднiй в’язницi. Довго б ще мучився ненаситний битвами Арес у полонi, коли б не викрав його, знесиленого, спритний Гермес. Могутнi були От i Ефiальт. Аполлон не стерпiв iх погроз. Напнув далекоразячий бог свiй срiбний лук; немов iскри полум’я, блиснули в повiтрi його золотi стрiли, i впали пронизанi стрiлами От i Ефiальт.
Марсiй
Жорстоко покарав Аполлон i фрiгiйського сатира Марсiя за те, що Марсiй насмiлився змагатись iз ним у музицi. Кiфаред[29 - Тобто той, що грае на кiфарi.] Аполлон не стерпiв такого зухвальства. Одного разу, блукаючи по полях Фрiгii, Марсiй знайшов очеретяну флейту. Їi кинула богиня Афiна, помiтивши, що гра на винайденiй нею самою флейтi спотворюе ii божественно прекрасне обличчя. Афiна прокляла свiй винахiд i сказала:
– Хай же люто буде покараний той, хто пiднiме цю флейту.
Нiчого не знаючи про те, що сказала Афiна, Марсiй пiдняв флейту i незабаром навчився так добре грати на нiй, що всi заслухувалися цiею невигадливою музикою. Марсiй загордився i викликав самого покровителя музики Аполлона на змагання.
Аполлон з’явився на виклик у довгiй пишнiй хламидi, в лавровiм вiнку i з золотою кiфарою в руках.
Яким мiзерним здавався перед величним, прекрасним Аполлоном житель лiсiв i полiв Марсiй, зi своею жалюгiдною очеретяною флейтою! Хiба мiг вiн видобути з флейти такi чарiвнi звуки, якi злiтали iз золотих струн кiфари привiдця муз Аполлона! Перемiг Аполлон. Розгнiваний викликом, вiн звелiв повiсити за руки нещасного Марсiя i здерти з нього живого шкiру. Так поплатився Марсiй за свою смiливiсть. А шкiру Марсiя повiсили в гротi бiля Келен у Фрiгii i розповiдали потiм, що вона завжди починала рухатись, нiбито танцювала, коли долiтали у грот звуки фрiгiйськоi очеретяноi флейти, i лишалася нерухомою, коли лунали величавi звуки кiфари.
Асклепiй (Ескулап)
Але не тiльки месником е Аполлон, не тiльки загибель шле вiн своiми золотими стрiлами – вiн лiкуе хвороби. Син же Аполлона Асклепiй – бог лiкарiв i лiкарськоi справи.
