скачать книгу бесплатно
Мудрий кентавр Хiрон виховав Асклепiя на схилах Пелiону. Пiд його керiвництвом Асклепiй став таким умiлим лiкарем, що перевершив навiть свого вчителя Хiрона. Асклепiй не тiльки зцiляв усi хвороби, а навiть померлих повертав до життя. Цим прогнiвив вiн володаря царства померлих Аiда i громовержця Зевса, бо порушив закон i порядок, встановлений Зевсом на землi. Розгнiваний Зевс метнув свою блискавку i поразив Асклепiя. Але люди обожествили Аполлонового сина як бога-зцiлителя. Вони спорудили йому багато святилищ i серед них знамените святилище Асклепiя в Епiдаврi.[30 - Мiсто на пiвнiчно-захiдному узбережжi Арголiди – областi у центрi Пелопоннесу.]
По всiй Грецii шанували бога Аполлона. Греки вшановували його як бога свiтла, бога, який очищае людину вiд скверни пролитоi кровi, як бога, що прорiкае волю батька його Зевса, бога, що карае, насилае хвороби i зцiляе iх. Його шанували грецькi юнаки як свого покровителя. Аполлон – покровитель мореплавства, вiн допомагае заснуванню нових колонiй i мiст. Художники, поети, спiвцi та музиканти перебувають пiд особливим покровительством проводиря хору муз, Аполлона-кiфареда. Аполлон рiвний самому Зевсу-громовержцю по тому поклонiнню, яке вiддавали йому греки.
Артемiда[31 - Артемiда (у римлян Дiана) – одна з найдавнiших богинь Грецii. Як можна гадати, Артемiда – богиня-мисливиця – спочатку була покровителькою тварин, як свiйських, так i диких. Сама Артемiда в найдавнiшi часи зображалась iнодi у виглядi тварини, наприклад ведмедицi. Так зображалась Артемiда Брауронська в Аттицi, недалеко вiд Афiн. Потiм Артемiда стае богинею-охоронницею матерi пiд час народження дитини, даючи благополучнi пологи. Як сестра Аполлона, бога свiтла, вона вважалася також богинею мiсяця i ототожнювалася з богинею Селеною. Культ Артемiди – один з поширених у Грецii. Знаменитий був ii храм у мiстi Ефесi (Артемiда Ефеська).]
Вiчно юна, прекрасна богиня народилася на Делосi одночасно з братом своiм, золотокудрим Аполлоном. Вони близнята. Найщирiша любов, наймiцнiша дружба еднае брата i сестру. Глибоко люблять вони i матiр свою Латону.
Всiм дае життя Артемiда. Вона пiклуеться про все, що живе на землi i росте в лiсi та в полi. Пiклуеться вона про диких звiрiв, про стада свiйськоi худоби та про людей. Вона викликае рiст трав, квiтiв i дерев, вона благословляе народження, весiлля та шлюб. Багатi жертви приносять грецькi жiнки славетнiй дочцi Зевса Артемiдi, яка благословляе i дае щастя в шлюбi i зцiлюе та насилае хвороби.
Вiчно юна, прекрасна, як ясний день, богиня Артемiда, з луком i сагайдаком за плечима, зi списом мисливця в руках, весело полюе в тiнистих лiсах i залитих сонцем полях. Гомiнкий натовп нiмф супроводжуе ii, а вона, велична, в короткому одязi мисливицi, що доходить лише до колiн, швидко несеться по лiсистих схилах гiр. Не врятуватися вiд ii стрiл, що б’ють без промаху, нi полохливому оленю, нi боязкiй ланi, нi розлютованому кабану, який ховаеться в заростях очерету. За Артемiдою поспiшають ii супутницi нiмфи. Веселий смiх, крики, гавкiт зграi собак далеко розлягаються в горах, i вiдповiдае iм гучно гiрська луна. Коли ж стомиться богиня на полюваннi, то поспiшае вона з нiмфами в священнi Дельфи, до улюбленого брата, стрiловержця Аполлона. Там вiдпочивае вона. Пiд божественнi звуки золотоi кiфари Аполлона водить вона танки з музами i нiмфами. Попереду всiх iде в танку Артемiда, струнка, прекрасна; вона прекраснiша вiд усiх нiмф i муз i вища вiд них на цiлу голову. Любить вiдпочивати Артемiда i в повитих зеленню гротах, де вiе прохолодою, вдалинi вiд очей смертних. Горе тому, хто порушуе спокiй ii. Так загинув i юний Актеон, син Автоноi, дочки фiванського царя Кадма.
Актеон
Викладено за поемою Овiдiя «Метаморфози».
Одного разу полював Актеон зi своiми товаришами в лiсах Кiферону. Настав жаркий пiвдень. Стомленi мисливцi розташувалися на вiдпочинок в затiнку густого лiсу, а юний Актеон, вiддiлившись вiд них, пiшов шукати прохолоди в долинах Кiферону. Вийшов вiн на зелену квiтучу долину Гаргафiю[32 - Долина в Беотii з однойменним джерелом, вiд якого через усю долину протiкав струмок.], присвячену богинi Артемiдi. Буйно розрослись у долинi платани, мирти та смереки, як темнi стрiли, височiли на нiй стрункi кипариси, а зелена трава ряснiла квiтами. Прозорий струмок дзюрчав у долинi. Всюди панувала тиша, спокiй i прохолода. В крутому схилi гори побачив Актеон чудовий грот, увесь повитий зеленню. Вiн пiшов до цього грота, не знаючи, що в гротi часто вiдпочивае Зевсова дочка Артемiда.
Коли Актеон пiдiйшов до грота, туди щойно ввiйшла Артемiда. Вона вiддала лук i стрiли однiй з нiмф i готувалася до купання. Нiмфи зняли з богинi сандалi, волосся зав’язали вузлом i вже хотiли йти до струмка набрати холодноi води, як бiля входу в грот показався Актеон. Голосно скрикнули нiмфи, побачивши Актеона, що входив. Вони оточили Артемiду, вони хочуть сховати ii вiд очей смертного. Подiбно до того як пурпуровим вогнем запалюють хмари променi сонця, що сходить, так зашарiлося краскою гнiву обличчя богинi, гнiвом блиснули ii очi i ще прекраснiша стала вона у своему гнiвi. Розгнiвалась на те Артемiда, що Актеон порушив ii спокiй. В гнiвi Артемiда перетворила нещасного Актеона у стрункого оленя.
Гiллястi роги виросли на головi Актеона. Ноги i руки обернулися в ноги оленя. Витяглася його шия, загострились вуха, плямиста шерсть покрила все тiло. Лякливий олень кинувся швидко втiкати. Побачив Актеон свое вiдображення в струмку. Вiн хоче крикнути: «О, горе!» – та немае в нього дару мови. Сльози покотились у нього з очей – але з очей оленя. Лише розум людини зберiгся в нього. Що робити йому? Куди бiгти?
Собаки Актеона почули слiд оленя; вони не впiзнали свого господаря i з лютим гавкотом кинулися за ним. Через долини по ущелинах Кiферону, по стрiмчастих скелях гiр, через лiси i поля, як вiтер, мчав прекрасний олень, закинувши на спину гiллястi роги, а за ним мчали собаки. Все ближче i ближче собаки, ось вони наздогнали оленя, i iх гострi зуби вп’ялися в тiло нещасного Актеона-оленя. Хоче крикнути Актеон: «О, згляньтеся! Адже це я, Актеон, ваш господар!» – та тiльки стогiн вириваеться з грудей оленя, i чутно в цьому стогонi звук голосу людини. Впав на колiна олень-Актеон. Скорбота, жах i благання видно в його очах. Неминуча загибель, – рвуть його тiло на шматки розлютованi пси.
Наспiлi товаришi Актеона шкодували, що нема його з ними при такому щасливому ловi. Чудового оленя зацькували собаки. Не знали товаришi Актеона, хто цей олень. Так загинув Актеон, який порушив спокiй богинi Артемiди, единий зi смертних, що бачив небесну красу дочки громовержця Зевса i Латони.
Афiна-Паллада[33 - Афiна (у римлян Мiнерва) – одна з найбiльш шанованих богинь Грецii; вiдiгравала велику роль у грецькому народному епосi. Афiна – охоронниця мiст. В гомерiвськiй Троi була статуя Афiни, яка нiби впала з неба, так званий паладiум: вважалося, що вона охороняе Трою. З ростом грецькоi культури Афiна стала також i покровителькою науки.]
Народження Афiни
Самим Зевсом народжена була богиня Афiна-Паллада. Зевс-громовержець знав, що богиня розуму, Метiс, матиме двое дiтей: дочку Афiну i сина, незвичайного розуму й сили. Мойри, богинi долi, вiдкрили Зевсовi таемницю, що син богинi Метiс скине його з престолу i вiднiме в нього владу над свiтом. Злякався великий Зевс. Щоб уникнути грiзноi долi, яку вiщували йому мойри, вiн, приспавши богиню Метiс ласкавими словами, проковтнув ii, перш нiж у неi народилась дочка, богиня Афiна. Через деякий час вiдчув Зевс страшенний бiль у головi. Тодi вiн покликав свого сина Гефеста i наказав розрубати собi голову, щоб позбавитись нестерпного болю i шуму в головi. Махнув Гефест сокирою, сильним ударом розколов Зевсовi череп, не зашкодивши йому, i вийшла на свiт з голови громовержця могутня войовниця, богиня Афiна-Паллада. В повному озброеннi, в блискучому шоломi, зi списом i щитом стала вона перед здивованими очима богiв-олiмпiйцiв. Грiзно потрясла вона своiм блискучим списом. Войовничий поклик ii розкотився далеко по небу, i до самих основ потрясся свiтлий Олiмп. Прекрасна, велична, стояла вона перед богами. Блакитнi очi Афiни горiли божественною мудрiстю, вся вона сяяла чудовою, небесною, могутньою красою. Славили боги народжену з голови батька-Зевса улюблену дочку його, захисницю мiст, богиню мудростi й знання, непереможну войовницю, Афiну-Палладу.
Афiна – покровителька героiв Грецii, дае iм своi сповненi мудростi поради i допомагае iм, непереможна, пiд час небезпеки. Вона охороняе мiста, фортецi та iх мури. Вона дае мудрiсть i знання, вчить людей мистецтв i ремесел. І дiвчата Грецii шанують Афiну за те, що вона вчить iх рукодiлля. Нiхто зi смертних i богинь не може перевершити Афiну в умiннi ткати. Знають усi, як небезпечно змагатися з нею в цьому, знають, як поплатилась Арахна, дочки Ідмона, яка хотiла перевершити Афiну в цьому мистецтвi.
Арахна
Викладено за поемою Овiдiя «Метаморфози».
На всю Лiдiю[34 - Держава в Малiй Азii, розгромлена персами в VI ст. до н. е.] славилась Арахна своiм мистецтвом. Часто збиралися нiмфи зi схилiв Тмолу i з берегiв золотоносного Пактолу милуватися ii роботою. Арахна пряла з ниток, подiбних до туману, тканини, прозорi як повiтря. Пишалась вона, що немае iй рiвноi в свiтi в умiннi ткати. Якось вигукнула вона:
– Нехай приходить сама Афiна-Паллада змагатися зi мною! Не переможе вона мене; не боюсь я цього.
І от, набравши вигляду сивоi, згорбленоi бабусi, яка спиралася на палицю, стала перед Арахною богиня Афiна i сказала iй:
– Не саме зло несе з собою, Арахно, старiсть; роки несуть з собою досвiд. Послухайся моеi поради: прагни перевершити лише смертних у своему мистецтвi. Не викликай богиню на змагання. Смиренно благай ii простити тобi за гордовитi слова. Благаючих прощае богиня.
Арахна випустила з рук тонку пряжу; гнiвом спалахнули ii очi. Впевнена у своему мистецтвi, смiливо вiдповiла вона:
– Ти нерозумна, стара! Старiсть позбавила тебе розуму. Повчай так своiх невiсток i дочок, а менi дай спокiй. Я зумiю й сама дати собi раду. Що я сказала, так хай i буде. Чому ж не йде Афiна, чого не хоче змагатися зi мною?
– Я тут, Арахно! – вигукнула богиня, набравши свого справжнього вигляду.
Нiмфи i лiдiйськi жiнки низько схилилися перед улюбленою дочкою Зевса i славили ii. Одна лише Арахна мовчала. Подiбно до того як червоною загравою займаеться рано-вранцi небосхил, коли злiтае в небо на своiх блискучих крилах рожевоперста Зоря-Еос, так спалахнуло гнiвом обличчя Афiни. Стоiть на своему Арахна, як i ранiше, палко бажае вона змагатися з Афiною. Вона не передчувае, що загрожуе iй швидка загибель.
Почалося змагання. Велика богиня Афiна виткала на своему покривалi посерединi величний Афiнський акрополь, а на ньому зобразила свою суперечку з Посейдоном за владу над Аттикою. Дванадцять свiтлих богiв Олiмпу, а серед них батько ii, Зевс-громовержець, сидять як суддi в цiй суперечцi. Пiдняв землетрясець Посейдон свiй тризубець, ударив ним об скелю, i ринуло солоне джерело з безплiдноi скелi. А Афiна в шоломi, зi щитом i в егiдi потрясла своiм списом i глибоко встромила його в землю. Із землi виросла священна олива. Боги присудили перемогу Афiнi, визнавши ii дар Аттицi за бiльш цiнний[35 - Сцена суперечки Афiни з Посейдоном була зображена на фронтонi храму Парфенона в Афiнах вiдомим грецьким скульптором Фiдiем (V ст. до н. е.); в дуже пошкодженому виглядi фронтон зберiгся до нашого часу.]. По кутах зобразила богиня, як карають боги людей за непокiрнiсть, а навколо виткала вiнок з листя оливи. Арахна ж зобразила на своему покривалi багато сцен iз життя богiв, в яких боги виявляють себе слабими, з людськими пристрастями. Навколо ж виткала Арахна вiнок з квiтiв, перевитих плющем. Найвищоi досконалостi була робота Арахни, вона не поступалася в красi роботi Афiни, але в зображеннях ii було видно неповагу до богiв, навiть презирство. Страшенно розгнiвалась Афiна, вона розiрвала роботу Арахни i вдарила ii човником. Нещасна Арахна не знесла ганьби: вона зсукала вiрьовку, зробила петлю i повiсилась. Афiна звiльнила з петлi Арахну i сказала iй:
– Живи, непокiрна. Але ти вiчно висiтимеш i вiчно ткатимеш, i буде тривати ця кара i в твоiх нащадках.
Афiна окропила Арахну соком чарiвного зiлля, i зараз же тiло ii стислося, густе волосся впало з голови, i обернулась вона в павука. З того часу висить павук-Арахна в своiй павутинi i вiчно тче ii, як ткала за життя.
Гермес[36 - Гермес(у римлян Меркурiй) – один з найдавнiших богiв Грецii; спочатку був богом-покровителем отар, його зображали iнодi з бараном на руках. У гомерiвському епосi Гермес насамперед посланець богiв i провiдник душ померлих у пiдземне царство Аiда. Гермес – покровитель мандрiвникiв; з розвитком торгiвлi Гермес стае богом-покровителем торгiвлi, а також спритностi, обману i навiть злодiйства. Крiм того, Гермес – покровитель юнацтва, атлетiв, бог гiмнастики; його статуi ставилися в палестрах i гiмнасiях – закладах, де навчали боротьби, кулачного бою, метання диска, бiгу, стрибкiв i т. д. Пiсля завоювання Александром Македонським усiеi Перськоi держави (кiнець IV ст. до н. е.), коли в Азii i Єгиптi виникають грецькi держави, Гермес ототожнюеться з египетським богом науки i магii Тотом i стае також богом магii i астрологii (тобто ворожiння по зiрках); його починають називати богом Гермесом тричi найвеличнiшим.]
В гротi гори Кiллени в Аркадii[37 - Область у центральнiй частинi Пелопоннесу.] народився син Зевса i Майi, бог Гермес, посланець богiв. Зi швидкiстю думки переноситься вiн з Олiмпу на найдальший край свiту в своiх крилатих сандалях, з жезлом-кадуцеем у руках.
Гермес охороняе шляхи, i присвяченi йому герми[38 - Кам’янi стовпи, зверху яких вирiзьблювалася голова Гермеса.] можна бачити поставленими край дорiг, на перехрестях i бiля входiв у будинки всюди в Стародавнiй Грецii. Вiн допомагае мандрiвникам у подорожах за життя, вiн же веде душi померлих в iх останню путь – до сумного царства Аiда. Своiм чарiвним жезлом склепляе вiн очi людей i навiвае на них сон. Гермес – бог-покровитель шляхiв i мандрiвникiв i бог торгових зносин i торгiвлi. Вiн дае в торгiвлi бариш i посилае людям багатство. Гермес винайшов i мiри, i числа, i азбуку, вiн навчив усього цього людей. Вiн же i бог красномовства, а разом з тим спритностi i обману. Нiхто не може перевершити його в спритностi, хитрощах i навiть у злодiйствi, бо вiн незвичайно спритний злодiй. Це вiн одного разу жартома викрав у Зевса його скiпетр, у Посейдона – тризубець, в Аполлона – золотi стрiли i лук, а в Ареса – меч.
Гермес викрадае корiв Аполлона
Ледве народився Гермес у прохолодному гротi Кiллени, як вiн уже замислив першу свою витiвку. Вiн вирiшив викрасти корiв у срiбнолукого Аполлона, який пас на той час череди богiв у долинi Пiерii, в Македонii. Тихенько, щоб не помiтила мати, вибрався Гермес iз пелюшок, виплигнув з колиски i прокрався до виходу з грота. Бiля самого грота вiн побачив черепаху, зловив ii i зi щита черепахи та трьох гiлок зробив першу лiру, натягнувши на неi солодкозвучнi струни. Потай повернувся Гермес у грот, сховав лiру в своiй колисцi, а сам знову пiшов i швидко, неначе вiтер, понiсся в Пiерiю. Там вiн викрав з череди Аполлона п’ятнадцять корiв, прив’язав до iхнiх нiг очерет i гiлля, щоб замести слiд, i швидко погнав корiв у напрямi до Пелопоннесу. Коли Гермес уже пiзно ввечерi гнав корiв через Беотiю[39 - Край у Середнiй Грецii з головним мiстом Фiвами.], вiн зустрiв старого дiда, який працював у своему винограднику.
– Вiзьми собi одну з цих корiв, – сказав йому Гермес, – тiльки нiкому не розповiдай, що бачив, як я прогнав тут корiв.
Старий, зрадiвши щедрому подарунку, дав слово Гермесовi мовчати i не показувати нiкому, куди той погнав корiв. Гермес пiшов далi. Але вiн вiдiйшов ще недалеко, як йому захотiлося випробувати старого, – чи додержить вiн даного слова. Сховавши корiв у лiсi i змiнивши свiй вигляд, повернувся вiн назад i спитав дiда:
– Скажи, чи не проганяв тут хлопчик корiв? Якщо ти менi вкажеш, куди вiн iх прогнав, я дам тобi бика й корову.
Недовго вагався старий, сказати чи нi, дуже вже хотiлося йому дiстати ще бика й корову, i вiн показав Гермесу, куди погнав хлопчик корiв. Страшенно розгнiвався Гермес на старого за те, що вiн не додержав слова, i в гнiвi обернув його в нiму скелю, щоб вiчно мовчав вiн i пам’ятав, що треба додержувати даного слова.
Пiсля цього вернувся Гермес до корiв i швидко погнав iх далi. Нарештi пригнав вiн iх у Пiлос. Двох корiв принiс вiн у жертву богам, потiм знищив усi слiди жертвоприношення, а корiв, що лишилися, сховав у печерi, вводячи iх до неi задом, щоб слiди корiв вели не в печеру, а з неi.
Зробивши все це, Гермес спокiйно повернувся в грот до матерi своеi Майi i лiг тихенько в колиску, загорнувшись у пелюшки.
Але Майя помiтила вiдсутнiсть свого сина. Вона з докором сказала йому:
– Погане замислив ти дiло. Навiщо викрав ти корiв Аполлона? Розгнiваеться вiн. Адже ти знаеш, який грiзний у гнiвi своему Аполлон. Хiба ти не боiшся його стрiл, що б’ють без промаху?
– Не боюсь я Аполлона, – вiдповiв матерi Гермес, – нехай собi гнiваеться. Якщо вiн надумае скривдити тебе або мене, то я, щоб вiдомстити йому, розграбую все його святилище в Дельфах, викраду всi його триножники, золото, срiбло й одяг.
А Аполлон уже помiтив, що пропали корови, i подався iх розшукувати. Вiн нiде не мiг iх знайти. Нарештi, вiщий птах привiв його в Пiлос, але й там не знайшов своiх корiв золотокудрий Аполлон. В печеру ж, де були схованi корови, вiн не ввiйшов, – адже слiди вели не в печеру, а з неi.
Нарештi, пiсля довгого марного шукання, прийшов вiн до грота Майi. Зачувши наближення Аполлона, Гермес ще глибше забрався в свою колиску i щiльнiше загорнувся в пелюшки. Розгнiваний Аполлон увiйшов у грот Майi i побачив, що Гермес з невинним виглядом лежить у своiй колисцi. Вiн почав докоряти Гермесовi за крадiжку корiв i вимагав, щоб вiн повернув iх йому, але Гермес вiд усього вiдрiкався. Вiн запевняв Аполлона, що й не думав красти в нього корiв i зовсiм не знае, де вони.
– Послухай, хлопчику! – скрикнув у гнiвi Аполлон, – я скину тебе в похмурий Тартар, i не врятуе тебе нi батько, нi мати, якщо ти не повернеш менi моiх корiв.
– О, сину Латони! – вiдповiв Гермес, – не бачив я, не знаю i вiд iнших не чув про твоi корови. Хiба цим я займаюся – iнша тепер у мене справа, iнший клопiт. Я дбаю лише про сон, молоко матерi та своi пелюшки. Нi, присягаюсь, я навiть не бачив злодiя твоiх корiв.
Хоч як сердився Аполлон, вiн нiчого не мiг добитися вiд хитрого, спритного Гермеса. Нарештi золотокудрий бог витяг з колиски Гермеса i примусив його iти в пелюшках до батька iх Зевса, щоб той розв’язав iх суперечку. Прийшли обидва боги на Олiмп. Хоч як викручувався Гермес, хоч як хитрував, все ж Зевс звелiв йому вiддати Аполлону вкрадених корiв.
З Олiмпу повiв Гермес Аполлона в Пiлос, узявши по дорозi зроблену ним зi щита черепахи лiру. В Пiлосi вiн показав, де схованi корови. Поки Аполлон виганяв корiв з печери, Гермес сiв коло неi на каменi i заграв на лiрi. Чудовi звуки сповнили долину i пiщаний берег моря. Здивований Аполлон iз захопленням слухав гру Гермеса. Вiн вiддав Гермесу за його лiру вкрадених корiв, – так полонили його звуки лiри. А Гермес, щоб бавитися, коли пастиме корiв, винайшов собi сопiлку[40 - Музичний духовий iнструмент, що складаеться iз семи рiзноi довжини очеретяних дудочок, зв’язаних одна з одною.], яку так люблять пастухи Грецii.
Меткий, спритний, прекрасний син Майi i Зевса, що носиться по свiту зi швидкiстю думки i який уже в ранньому дитинствi своему довiв свою хитрiсть i спритнiсть, був також i втiленням юнацькоi сили. Скрiзь у палестрах[41 - В античнiй Грецii iснували, переважно при школах, особливi майданчики, оточенi часто колонами, на яких навчали фiзичних вправ, боротьби, кулачного бою i т. iн. Такi майданчики звалися палестрами.] стояли його статуi. Вiн бог молодих атлетiв. Його закликали вони перед боротьбою i змаганнями в швидкому бiгу.
Хто тiльки не шанував Гермеса в Стародавнiй Грецii: i мандрiвник, i оратор, i купець, i атлет, i навiть злодii.
Арес[42 - Арес (у римлян Марс) – бог вiйни, який несе загибель i руiни, старогрецький iдеал хороброго воiна. Вiн проти iнших богiв Грецii користувався меншою пошаною. Це позначаеться i в тому, що сам бог Зевс, за словами грекiв, недолюблюе свого сина, Ареса, який весь час заводить чвари, губить людей i радiе, коли пiд час бою рiкою ллеться людська кров.], Афродiта[43 - У римлян Афродiта – Венера.], Ерот[44 - Ерот – Амур або Купiдон.] i Гiменей[45 - Гiменей – бог шлюбу.]
Арес
Бог вiйни, несамовитий Арес, – син громовержця Зевса i Гери. Не любить його Зевс. Часто говорить вiн своему синовi, що вiн найненависнiший йому серед богiв Олiмпу.
Зевс не любить сина за його кровожернiсть. Якби Арес не був його сином, вiн давно скинув би його в похмурий Тартар, туди, де томляться титани. Серце лютого Ареса радують тiльки жорстокi битви. Несамовитий, носиться вiн серед гуркоту зброi, крикiв та стогону битви помiж бiйцями, в блискучому озброеннi, з величезним щитом. Слiдом за ним несуться його сини, Деймос i Фобос – жах i страх, а поряд з ними богиня розбрату Ерiда i богиня Енюо, яка сiе вбивства. Кипить, гуркоче бiй; радiе Арес; зi стогоном падають воiни. Трiумфуе Арес, коли уб’е своiм жахливим мечем воiна i хлине на землю гаряча кров. Не розбираючи, разить вiн i направо, i налiво; купа тiл навколо жорстокого бога.
Лютий, несамовитий, грiзний Арес, але перемога не завжди супроводить його. Часто доводиться Аресовi поступатися на полi битви войовничiй дочцi Зевса, Афiнi-Палладi. Перемагае вона Ареса мудрiстю i спокiйною свiдомiстю сили. Нерiдко i смертнi героi здобувають перемогу над Аресом, особливо якщо iм допомагае ясноока Афiна-Паллада. Так уразив Ареса мiдним списом герой Дiомед пiд мурами Троi. Сама Афiна спрямувала удар. Далеко рознiсся по вiйську троянцiв i грекiв жахливий крик пораненого бога. Немов десять тисяч воiнiв скрикнули враз, стаючи до завзятого бою, так закричав вiд болю вкритий мiдним обладунком Арес. Здригнули з жаху греки i троянцi, а несамовитий Арес понiсся, оповитий темною хмарою, закривавлений, зi скаргами на Афiну до батька свого Зевса. Але батько Зевс не став слухати його скарг. Вiн не любить свого сина, якому приемнi лише чвари, битви та вбивства.
Якщо навiть дружина Ареса, найвродливiша з богинь Афродiта, приходить на помiч своему чоловiковi, коли вiн у розпалi бою зустрiнеться з Афiною, i тодi перемагае улюблена дочка громовержця Зевса. Войовниця Афiна одним ударом кидае на землю прекрасну богиню кохання Афродiту. Зi сльозами пiдiймаеться на Олiмп вiчно юна, дивно прекрасна Афродiта, а вслiд iй лунае трiумфуючий смiх i несуться глузування Афiни.
Афродiта[46 - Афродiта – спочатку була богинею неба, яка посилае дощ, а також, мабуть, i богинею моря. На Афродiтi i ii культi дуже позначився схiдний вплив, головним чином культу фiнiкiйськоi богинi Астарти. Поступово Афродiта стае богинею кохання. Бог кохання Ерот (Амур) – ii син.]
Не знiженiй, легковажнiй богинi Афродiтi втручатися в кривавi битви. Вона пробуджуе в серцях богiв i смертних любов. Завдяки цiй владi вона пануе над усiм свiтом.
Нiхто не може втекти вiд ii влади – навiть боги. Тiльки войовниця Афiна, Гестiя та Артемiда не пiдкоряються ii могутностi. Висока, струнка, з нiжними рисами обличчя, м’якою хвилею золотого волосся, що, як вiнець, лежить на ii прекраснiй головi, Афродiта – втiлення божественноi краси i нев’янучоi юностi. Коли вона йде, у сяйвi своеi краси, в запашних шатах, тодi яскравiше свiтить сонце, пишнiше розцвiтають квiти. Дикi лiсовi звiрi бiжать до неi з лiсових хащ, до неi зграями злiтаються птахи, коли вона проходить лiсом. Леви, пантери, барси та ведмедi лагiдно лащаться до неi. Спокiйно йде серед диких звiрiв Афродiта, горда з своеi променистоi краси. Їi супутницi Ори i Харити, богинi краси i грацii, прислуговують iй. Вони одягають богиню в розкiшнi шати, зачiсують ii золоте волосся, вiнчають ii голову виблискуючою дiадемою.
Коло острова Кiфери народилась Афродiта, дочка Урана, з бiлоснiжного шумовиння морських хвиль. Легкий, пестливий вiтрець принiс ii на острiв Кiпр[47 - За назвою острова Кiпру Афродiту часто називали Кiпрiдою.]. Там оточили юнi Ори створену з морських хвиль богиню кохання. Вони прибрали ii в золототканi шати i увiнчали вiнком iз запашних квiтiв. Де тiльки ступала Афродiта, там буйно виростали квiти. Все повiтря сповнене було чудовими пахощами. Ерот i Гiмерот[48 - Гiмерот – бог жагучого кохання.] повели прекрасну богиню на Олiмп. Гучно вiтали ii боги. З того часу завжди живе серед богiв Олiмпу золота Афродiта, вiчно юна, найвродливiша з богинь.
Пiгмалiон
Викладено за поемою Овiдiя «Метаморфози».
Афродiта даруе щастя тому, хто вiрно служить iй. Так дала вона щастя i Пiгмалiоновi, великому кiпрському митцевi. Пiгмалiон ненавидiв жiнок i жив самотньо уникаючи шлюбу. Одного разу зробив вiн з блискучоi бiлоi слоновоi кiстки статую дiвчини незвичайноi краси. Немов жива, стояла ця статуя в майстернi художника. Здавалося, вона дихае; здавалося, що ось-ось вона зрушиться, пiде i заговорить. Цiлими годинами милувався художник своiм твором i покохав, нарештi, створену ним самим статую. Вiн дарував статуi дорогоцiнне намисто, зап’ястя i серги, одягав ii в розкiшний одяг, прикрашав голову вiнками з квiтiв. Як часто шепотiв Пiгмалiон:
– О, якби ти була жива, якби могла вiдповiдати на моi слова, о, який би був я щасливий!
Але статуя була нiма.
Настали днi святкувань на честь Афродiти. Пiгмалiон принiс богинi кохання в жертву бiлу телицю з визолоченими рогами; вiн простяг до богинi руки i з молитвою прошепотiв:
– О, вiчнi боги i ти, золота Афродiто! Якщо ви можете дати все благаючому, то дайте менi дружину, таку ж прекрасну, як та статуя дiвчини, що зробив я сам.
Пiгмалiон не наважився просити богiв оживити його статую, вiн боявся прогнiвати такою просьбою богiв-олiмпiйцiв. Яскраво спалахнуло жертовне полум’я перед зображенням богинi кохання Афродiти; цим богиня нiбито давала зрозумiти Пiгмалiоновi, що боги почули його благання.
Повернувся художник додому. Вiн пiдiйшов до статуi i, о щастя, о радiсть! Статуя ожила! Б’еться ii серце, в ii очах свiтиться життя. Так дала богиня Афродiта красуню-дружину Пiгмалiоновi.
Нарцис
Викладено за поемою Овiдiя «Метаморфози».
Але хто не шануе золотосяйноi Афродiти, хто вiдкидае дари ii, хто повстае проти ii влади, того нещадно карае богиня кохання. Так покарала вона сина рiчкового бога Кефiса i нiмфи Лаврiони, прекрасного, але холодного, гордого Нарциса. Нiкого не любив вiн, крiм самого себе, лише себе вважав гiдним любовi.
Одного разу, коли вiн заблудився у густому лiсi пiд час полювання, побачила його нiмфа Ехо. Нiмфа не могла сама заговорити з Нарцисом. На нiй тяжiла кара богинi Гери: мовчати повинна була нiмфа Ехо, а вiдповiдати на запитання вона могла, лише повторюючи тiльки iх останнi слова. Із захопленням дивилась Ехо на стрункого красеня-юнака, схована вiд нього лiсовою гущавиною. Нарцис оглянувся навколо, не знаючи, куди йому йти, i голосно крикнув:
– Ей, хто тут?
– Тут! – почулась голосна вiдповiдь Ехо.
– Іди сюди! – крикнув Нарцис.
– Сюди! – вiдповiла Ехо.
З подивом оглядаеться прекрасний Нарцис на всi сторони. Нiкого немае. Здивований цим, вiн голосно вигукнув:
– Сюди, швидше до мене!
І радiсно вiдгукнулась Ехо:
– До мене!
Простягаючи руки, поспiшае до Нарциса нiмфа з лiсу, але гнiвно вiдштовхнув ii прекрасний юнак. Пiшов вiн поспiшно вiд нiмфи i сховався у темному лiсi.
Сховалась у лiсовiй непрохiднiй гущавинi i знехтувана нiмфа. Вона страждае з кохання до Нарциса, нiкому не показуеться i тiльки сумно вiдгукуеться на кожний поклик нещасна Ехо.
А Нарцис лишився, як i ранiше, гордим, самозакоханим. Вiн вiдкидав кохання всiх. Багатьох нiмф зробила нещасними його гордiсть. І якось одна iз знехтуваних ним нiмф вигукнула:
– Покохай же i ти, Нарцисе! І хай не вiдповiдае тобi на твою любов людина, яку ти покохаеш!
Здiйснилося побажання нiмфи. Розгнiвалась богиня кохання Афродiта на те, що Нарцис вiдхиляе ii дари, i покарала його. Одного разу весною пiд час полювання Нарцис пiдiйшов до струмка i захотiв напитися холодноi води. Ще нi разу не торкалися вод цього струмка нi пастух, нi гiрськi кози, нi разу не падала в струмок зламана гiлка, навiть вiтер не заносив у струмок пелюсток пишних квiтiв. Вода його була чиста i прозора. Як у дзеркалi, вiдбивалося в нiй усе навколо: i кущi, що розрослися на березi, i стрункi кипариси, i блакитне небо. Нагнувся Нарцис до струмка, спершись руками на камiнь, що виступав з води, i вiддзеркалився в струмку весь, в усiй своiй красi. Отут-то i спiткала його кара Афродiти. З подивом дивиться вiн на свое вiдображення у водi, i сильне кохання опановуе його. Повними любовi очима дивиться вiн на свое вiдображення у водi, вiн манить його, кличе, простягае до нього руки. Нахиляеться Нарцис до дзеркала вод, щоб поцiлувати свое вiдображення, але цiлуе тiльки холодну, прозору воду струмка. Все забув Нарцис; вiн не йде вiд струмка; не вiдриваючись, милуеться самим собою. Вiн не iсть, не п’е, не спить. Нарештi, повний вiдчаю, вигукуе Нарцис, простягаючи руки до свого вiдображення:
– Ох, хто страждав так жорстоко! Нас роздiляють не гори, не моря, а тiльки смужка води, i все ж не можемо ми бути з тобою разом. Вийди ж iз струмка!
Замислився Нарцис, дивлячись на свое вiдображення у водi. Раптом жахлива думка прийшла йому в голову, i тихо шепоче вiн своему вiдображенню, нахиляючись до самоi води:
– О, горе! Я боюсь, чи не покохав я самого себе! Адже ти – я сам! Я люблю самого себе. Я почуваю, що небагато лишилося менi жити. Ледве розцвiвши, зiв’яну я i зiйду в похмуре царство тiней. Смерть не лякае мене; смерть принесе менi кiнець мукам кохання.
Залишають сили Нарциса, блiдне вiн i почувае вже наближення смертi, але все ж не може вiдiрватися вiд свого вiдображення. Плаче Нарцис. Падають його сльози в прозорi води струмка. По дзеркальнiй поверхнi води пiшли круги, i зникло прекрасне вiдображення. З жахом вигукнув Нарцис:
– О, де ти! Вернись! Залишся! Не покидай мене, адже це жорстоко. О, дай хоч дивитися на тебе!
Але ось знову спокiйна вода, знову з’явилося вiдображення, знову, не вiдриваючись, дивиться на нього Нарцис. Тане вiн, мов роса на квiтах у промiннi гарячого сонця. Бачить i нещасна нiмфа Ехо, як страждае Нарцис. Вона, як i ранiше, любить його; страждання Нарциса болем стискають ii серце.
– О, горе! – вигукуе Нарцис.
– Горе! – вiдповiдае Ехо.
Нарештi, змучений, слабнучим голосом скрикнув Нарцис, дивлячись на свое вiдображення:
– Прощай!
І ще тихше, ледве чутно, пролунала вiдповiдь нiмфи Ехо:
– Прощай!
