скачать книгу бесплатно
З веселою юрбою уквiтчаних вiнками менад i сатирiв ходить веселий бог Дiонiс по всьому свiту, з краiни в краiну. Вiн iде попереду в вiнку з винограду з прикрашеним плющем тирсом в руках. Навколо нього у швидкому танцi кружляють зi спiвом i криками молодi менади; скачуть сп’янiлi вiд вина незграбнi сатири з хвостами i цапиними ногами. За процесiею везуть на ослi старого Силена, мудрого вчителя Дiонiса. Вiн дуже захмелiв, ледве сидить на ослi, спираючись на мiх з вином, що лежить коло нього. Вiнок з плюща сповз набiк на його лисiй головi. Похитуючись, iде вiн, добродушно усмiхаючись. Молодi сатири йдуть бiля осла, який ступае обережно, i дбайливо пiдтримують старого, щоб вiн не впав. Пiд звуки флейт, сопiлок i тимпанiв шумлива процесiя весело посуваеться в горах, серед тiнистих лiсiв, по зелених галявинах. Весело йде по землi Дiонiс-Вакх, усе пiдкоряючи своiй владi. Вiн учить людей розводити виноград i робити з його важких стиглих грон вино.
Лiкург
Не всюди визнають владу Дiонiса. Часто доводиться йому зустрiчати i опiр; часто силою доводиться йому пiдкоряти краiни i мiста. Але хто зможе боротися з великим богом, сином Зевса? Суворо карае вiн тих, хто чинить опiр йому, хто не хоче визнавати його i шанувати як бога. Перший раз довелося Дiонiсу зазнати переслiдувань у Фракii, коли вiн на тiнистiй долинi iз супутницями своiми менадами весело бенкетував i танцював, захмелiвши вiд вина, пiд звуки музики i спiвiв; тодi напав на нього жорстокий цар едонiв[67 - Фракiйське плем’я, що жило по берегах рiки Стрiмону (сучасна Струма, або Карасу).] Лiкург. Охопленi жахом, порозбiгались менади, покидавши на землю священний посуд Дiонiса; навiть сам Дiонiс кинувся тiкати. Рятуючись вiд переслiдувань Лiкурга, вiн кинувся в море; там сховала його богиня Фетiда. Батько Дiонiса, Зевс-громовержець, жорстоко покарав Лiкурга, який насмiлився образити юного бога: Зевс ослiпив Лiкурга i вкоротив йому вiку.
Дочки Мiнiя
Викладено за поемою Овiдiя «Метаморфози».
І в Орхоменi, в Беотii не хотiли вiдразу визнати бога Дiонiса. Коли з’явився в Орхомен жрець Дiонiса-Вакха i кликав усiх дiвчат i жiнок в лiси i гори на веселе свято на честь бога вина, три дочки царя Мiнiя не пiшли на свято; вони не хотiли визнати Дiонiса богом. Усi жiнки Орхомена пiшли з мiста в тiнистi лiси i там спiвами i танцями шанували великого бога. Обвитi плющем, з тирсами в руках, вони носилися з гучними криками, немов менади, по горах i славили Дiонiса. А дочки царя Орхомена сидiли вдома i спокiйно пряли i ткали; не хотiли й чути вони нiчого про бога Дiонiса. Настав вечiр, сонце сiло, а дочки царя все ще не кидали роботи, поспiшаючи що б там не було закiнчити ii. Раптом чудо з’явилося iх очам. Залунали в палацi звуки тимпанiв i флейт, нитки пряжi обернулись у винограднi лози, i важкi грона повисли на них. Ткацькi верстати зазеленiли, i всiх iх густо обвив плющ. Скрiзь розлилися пахощi мирта i квiтiв. З подивом дивилися царськi дочки на це чудо. Раптом по всьому палацу, огорненому вже вечiрнiми сутiнками, заблищало лиховiсне свiтло факелiв. Почулося рикання диких звiрiв. У всiх покоях палацу появилися леви, пантери, рисi та ведмедi. Грiзно виючи, бiгали вони по палацу i люто блискали очима. Охопленi жахом, царiвни намагалися сховатись у найдальших, найтемнiших примiщеннях палацу, щоб не бачити блиску факелiв i не чути рикання звiрiв. Але все даремно, нiде не можуть вони сховатись. Кара бога Дiонiса цим не обмежилась. Тiла царiвен почали стискатися, вкрилися темною мишачою шерстю, замiсть рук виросли крила з тонкою перетинкою, – вони обернулися в кажанiв. З того часу ховаються вони вiд денного свiтла в темних вогких руiнах i печерах. Так покарав iх Дiонiс.
Тiрренськi морськi розбiйники[68 - Тiрренськi, або тiрсенськi, тобто етруськi морськi розбiйники; етруски – народ, що жив у найдавнiшi часи на заходi Італii, в сучаснiй Тосканi.]
Викладено за гомерiвським гiмном i поемою Овiдiя «Метаморфози».
Дiонiс покарав i тiрренських морських розбiйникiв, але не так за те, що вони не визнавали його богом, як за те зло, якого вони хотiли завдати йому як простому смертному.
Одного разу стояв юний Дiонiс на березi блакитного моря. Морський вiтрець ласкаво грався його темними кучерями i ледве ворушив зборки пурпурного плаща, який спадав зi струнких плечей юного бога. В далечинi моря показався корабель: вiн швидко наближався до берега. Коли корабель був уже близько, побачили моряки – це були тiрренськi морськi розбiйники – гарного юнака на безлюдному морському березi. Вони швидко причалили, зiйшли на берег, схопили Дiонiса i повели його на корабель. Розбiйникам i на думку не спадало, що вони захопили в полон бога. Радiли розбiйники, що така багата здобич потрапила iм до рук. Вони були певнi, що багато золота вторгують за такого прекрасного юнака, продавши його в рабство. Прийшовши на корабель, розбiйники хотiли закувати Дiонiса у важкi кайдани, але вони спадали з рук i нiг юного бога. Вiн же сидiв i дивився на розбiйникiв зi спокiйною усмiшкою. Коли керманич побачив, що кайдани не тримаються на руках юнака, вiн зi страхом сказав своiм товаришам:
– Нещаснi! Що ми робимо! Чи не бога хочемо ми скувати? Дивiться, – навiть наш корабель ледве тримае його! Чи не сам це Зевс, чи не срiбнолукий Аполлон або землетрясець Посейдон? Нi, не схожий вiн на смертного! Це один з богiв, якi живуть на свiтлому Олiмпi. Вiдпустiть його швидше, висадiть його на землю! Коли б не скликав вiн буйних вiтрiв i не зняв на морi грiзноi бурi!
Але капiтан злiсно вiдповiв мудрому керманичевi:
– Нiкчемний! Дивись, вiтер попутний! Швидко понесеться корабель наш по хвилях безкрайого моря. А про юнака ми подбаемо потiм. Ми припливем до Єгипту або на Кiпр, або в далеку краiну гiпербореiв i там продамо його; нехай пошукае там цей юнак своiх друзiв i братiв. Нi, нам послали його боги!
Спокiйно пiдняли розбiйники вiтрила, i корабель вийшов у вiдкрите море. Раптом сталося чудо: по кораблю заструмувало запашне вино, i все повiтря сповнилось пахощами. Розбiйники зацiпенiли з подиву. Та ось на вiтрилах зазеленiли винограднi лози з важкими гронами: темно-зелений плющ обвив щоглу; всюди з’явилися чудовi плоди; кочети весел обвили гiрлянди квiтiв. Коли побачили все це розбiйники, вони почали благати мудрого керманича правити швидше до берега. Але пiзно! Юнак обернувся левом i з грiзним риканням став на палубi, люто блискаючи очима. На палубi корабля з’явилася волохата ведмедиця; страшно вишкiрила вона свою пащу. Охопленi жахом, кинулись розбiйники на корму i стовпились навколо керманича. Величезним стрибком лев кинувся на капiтана i розiрвав його. Втративши надiю на порятунок, розбiйники один по одному кинулись у морськi хвилi, а Дiонiс обернув iх у дельфiнiв. А керманича пощадив Дiонiс. Вiн прийняв свiй попереднiй образ i, привiтно усмiхаючись, сказав керманичевi:
– Не бiйся! Я полюбив тебе. Я – Дiонiс, син громовержця Зевса i дочки Кадма, Семели!
Ікарiй
Нагороджуе Дiонiс людей, якi шанують його як бога. Так вiн нагородив Ікарiя в Аттицi, коли той гостинно прийняв його. Дiонiс подарував йому виноградну лозу, i Ікарiй був першим, хто розвiв в Аттицi виноград. Але сумна доля Ікарiя.
Одного разу вiн дав вина пастухам, а вони, не знаючи, що таке сп’янiння, вирiшили, що Ікарiй отруiв iх, i вбили його, а тiло його закопали в горах. Дочка Ікарiя, Ерiгона, довго шукала батька. Нарештi з допомогою своеi собаки Майри знайшла вона гробницю батька. В розпачi повiсилась нещасна Ерiгона на тому самому деревi, пiд яким лежало тiло ii батька. Дiонiс узяв Ікарiя, Ерiгону та ii собаку Майру на небо. З того часу горять вони на небi темноi ясноi ночi – це сузiр’я Волопаса, Дiви i Великого Пса.
Мiдас
Викладено за поемою Овiдiя «Метаморфози».
Одного разу веселий Дiонiс з шумливою юрбою менад i сатирiв блукав по лiсистих скелях Тмолу у Фрiгii[69 - Краiна на пiвнiчному заходi Малоi Азii.]. Не було в почтi Дiонiса лише Силена. Вiн вiдстав i, спотикаючись на кожному кроцi, сильно захмелiлий, брiв по фрiгiйських полях. Побачили його селяни, зв’язали гiрляндами з квiтiв i вiдвели до царя Мiдаса. Мiдас вiдразу пiзнав учителя Дiонiса, з пошаною прийняв його у своему палацi i дев’ять днiв вшановував розкiшними бенкетами. На десятий день Мiдас сам одвiв Силена до бога Дiонiса. Зрадiв Дiонiс, побачивши Силена, i дозволив Мiдасу в нагороду за ту пошану, яку вiн вiддав його вчителевi, вибрати собi перший-лiпший дар. Тодi Мiдас вигукнув:
– О, великий боже Дiонiсе, звели, щоб усе, до чого я доторкнуся, перетворювалось у щире, блискуче золото!
Дiонiс здiйснив бажання Мiдаса; вiн пожалкував лише, що не вибрав собi Мiдас кращого дару.
Радiючи, пiшов Мiдас. Радий одержаному даровi, зривае вiн зелену гiлку з дуба, в золоту перетворюеться гiлка в його руках. Зривае вiн у полi колоски, золотими стають вони, i золотi в них зерна. Зривае вiн яблуко, яблуко стае золотим, неначе воно з садiв Гесперид. Усе, до чого доторкався Мiдас, зараз перетворювалось у золото. Коли вiн мив руки, вода стiкала з них золотими краплями. Радiе Мiдас. Ось прийшов вiн до свого палацу. Слуги приготували йому розкiшний бенкет, i щасливий Мiдас прилiг до столу. Отут-то вiн зрозумiв, який жахливий дар випросив вiн у Дiонiса. Вiд одного доторку Мiдаса все перетворювалось у золото. Золотими ставали у нього в ротi i хлiб, i всi iства, i вино. Отодi зрозумiв Мiдас, що доведеться йому загинути з голоду. Простягнув вiн руки до неба i вигукнув:
– Зглянься, зглянься, о Дiонiсе! Прости! Я благаю тебе про ласку! Вiзьми назад цей дар!
З’явився Дiонiс i сказав Мiдасовi:
– Іди до джерел Пактолу[70 - Рiка в Лiдii, що впадае в рiку Герм (сучасна Гедiс).], там у його водах змий з тiла цей дар i свою провину.
Вiдправився Мiдас, як велiв Дiонiс, до джерел Пактолу i опустився там в його чистi води. Золотом заструменiли води Пактолу i змили з тiла Мiдаса дар, одержаний вiд Дiонiса. З того часу золотоносним став Пактол.
Пан[71 - Бог Пан, хоч i був одним з найдавнiших богiв Грецii, в гомерiвську епоху i пiзнiше, аж до II ст. до н. е., мав невелике значення. Вже те, що бог Пан зображався як напiвлюдина-напiвцап (пережиток тотемiзму), вказуе на стародавнiсть цього бога. Спочатку Пан – бог лiсу, бог пастухiв, охоронець стад. Навiть в Аркадii i в Аргосi, де Пана бiльше шанували, його не включили в число богiв-олiмпiйцiв. Але поступово бог Пан втрачае свiй первiсний характер i стае богом-покровителем усiеi природи.]
Серед почту Дiонiса часто можна було бачити i бога Пана. Коли народився великий Пан, то мати його нiмфа Дрiопа, глянувши на сина, з переляку кинулась тiкати. Вiн народився з цапиними ногами i рогами i з довгою бородою. Але батько його, Гермес, зрадiв народженню сина; вiн узяв його на руки i вiднiс на свiтлий Олiмп до богiв. Усi боги голосно радiли народженню Пана i смiялись, дивлячись на нього.
Бог Пан не залишився жити з богами на Олiмпi. Вiн пiшов у тiнистi лiси, в гори. Там пасе вiн стада, граючи на дзвiнкiй сопiлцi. Як тiльки почують нiмфи чудовi звуки сопiлки Пана, зараз же юрбами поспiшають вони до нього, оточують його, i незабаром веселий танок рухаеться по зеленiй вiдлюднiй долинi, пiд звуки музики Пана. Пан i сам любить брати участь у танцях нiмф. Коли Пан розвеселиться, тодi веселий шум зчиняеться в лiсах по схилах гiр. Весело граються нiмфи i сатири разом з шумливим цапоногим Паном. Коли ж настае жаркий полудень, Пан iде в гущавину лiсу або в прохолодний грот i там вiдпочивае. Небезпечно турбувати тодi Пана; вiн запальний, вiн може в гнiвi наслати тяжкий гнiтючий сон, вiн може, несподiвано з’явившись, злякати подорожнього, який його потривожив. Нарештi, вiн може наслати i панiчний страх, такий жах, що людина прожогом кидаеться бiгти, не розбираючи дороги, через лiси, через гори, по краю безодень, не помiчаючи, що втеча щохвилини загрожуе iй загибеллю. Траплялося, що Пан цiлим вiйськам вселяв такий страх i примушував iх чимдуж тiкати. Не слiд дратувати Пана, – коли скипить, вiн грiзний. Але якщо Пан не гнiваеться, то милостивий вiн i добродушний. Багато благ посилае вiн пастухам. Береже i плекае стада грекiв великий Пан, веселий учасник танцiв несамовитих менад, частий супутник бога вина Дiонiса.
Пан i Сиринга
І великого Пана не минули стрiли золотокрилого Ерота. Покохав вiн прекрасну нiмфу Сирингу. Горда була нiмфа i вiдкидала любов усiх. Як i для дочки Латони, великоi Артемiди, так i для Сиринги полювання було улюбленим заняттям. Часто навiть приймали Сирингу за Артемiду, такою прекрасною була юна нiмфа у своему короткому одязi, iз сагайдаком за плечима i з луком у руках. Немов двi краплини води, схожа вона була тодi на Артемiду, тiльки лук ii був з рога, а не золотий, як у великоi богинi.
Пан побачив якось Сирингу i хотiв пiдiйти до неi. Глянула на Пана нiмфа i в страху кинулась тiкати. Ледве встигав за нею Пан, прагнучи наздогнати ii. Та ось шлях перетяла рiчка. Куди тiкати нiмфi? Простягла до рiки руки Сиринга i стала благати бога рiки врятувати ii. Бог рiки почув благання нiмфи i обернув ii в очерет. Пiдбiг Пан i хотiв уже обняти Сирингу, але обняв тiльки гнучкий очерет, що тихо шелестiв. Стоiть Пан, сумно зiтхаючи, i чуеться йому в нiжному шелестi очерету прощальний привiт прекрасноi Сиринги. Зрiзав кiлька очеретинок Пан i зробив з них солодкозвучну сопiлку, скрiпивши нерiвнi колiнця очерету воском. Назвав Пан на пам’ять про нiмфу сопiлку сирингою. З того часу великий Пан любить грати в лiсовiй самотi на сопiлцi-сиринзi, наповнюючи ii нiжними звуками навколишнi гори.
Змагання Пана з Аполлоном
Пан пишався своею грою на сопiлцi. Одного разу викликав вiн самого Аполлона на змагання. Це було на схилах гори Тмолу. Суддею був бог цiеi гори. В пурпурному плащi, з золотою кiфарою в руках i в лавровому вiнку з’явився Аполлон на змагання. Пан перший почав змагання. Залунали простi звуки його пастушоi сопiлки, нiжно неслись вони по схилах Тмолу. Скiнчив Пан. Коли замовк вiдгомiн його сопiлки, Аполлон ударив по золотих струнах своеi кiфари. Полились величнi звуки божественноi музики. Всi, хто стояв навколо, немов зачарованi, слухали музику Аполлона. Урочисто гримiли золотi струни кiфари, вся природа притихла в глибокiй мовчанцi, i серед тишi широкою хвилею лилася мелодiя, повна чарiвноi краси. Скiнчив Аполлон; завмерли останнi звуки його кiфари. Бог гори Тмолу присудив Аполлоновi перемогу. Всi славили великого бога-кiфареда. Тiльки один Мiдас не захоплювався грою Аполлона, а хвалив просту гру Пана. Розгнiвався Аполлон, схопив Мiдаса за вуха i витягнув iх. З того часу у Мiдаса ослинi вуха, якi вiн старанно ховае пiд великим тюрбаном. А засмучений Пан, переможений Аполлоном, подався глибше в гущавину лiсiв; часто лунають там сповненi суму нiжнi звуки його сопiлки, i з любов’ю слухають iх юнi нiмфи.
Героi
П’ять вiкiв[72 - Поет Гесiод розповiдае, як сучаснi йому греки розумiли походження людини i змiну вiкiв. У давнину все було краще, але поступово життя на землi гiршало, i найгiрше жилося за часiв Гесiода. Це зрозумiло для Гесiода, представника селянства, дрiбних земельних власникiв. За часiв Гесiода дедалi бiльше поглиблювалось розшарування на класи i посилювалась експлуатацiя бiдноти багатими, тому бiдному селянству справдi жилося тяжко пiд гнiтом багатих землевласникiв. Звичайно, i пiсля Гесiода життя бiднякiв у Грецii краще не стало, як i ранiш, експлуатували iх багатi.]
Викладено за поемою Гесiода «Труди i днi».
Безсмертнi боги, якi живуть на свiтлому Олiмпi, перший рiд людський створили щасливим; це був золотий вiк. Бог Крон правив тодi на небi. Як блаженнi боги, жили за тих часiв люди, не знаючи нi турбот, нi працi, нi смутку. Не знали вони i немiчноi старостi; завжди були дужi й мiцнi iх ноги i руки. Безболiсне i щасливе життя iх було вiчним бенкетом. Смерть, що наставала пiсля довгого iх життя, подiбна була до спокiйного, тихого сну. Вони мали за життя все в достатку. Земля сама давала iм багатi плоди, i не доводилось iм витрачати працю на оброблювання ланiв i садiв. Численнi були iх стада, i спокiйно паслися вони на буйних пасовищах. Безтурботно жили люди золотого вiку. Самi боги приходили до них радитись. Але золотий вiк на землi скiнчився, i нiкого не лишилося з людей цього поколiння. Пiсля смертi люди золотого вiку стали духами, покровителями людей нових поколiнь. Огорненi туманом, вони носяться по всiй землi, захищаючи правду i караючи зло. Так нагородив iх Зевс пiсля iх смертi.
Другий людський рiд i другий вiк уже не були такими щасливими, як перший. Це був срiбний вiк. Не були рiвнi нi силою, нi розумом люди срiбного вiку людям золотого. Сто рокiв росли вони нерозумними в домах своiх матерiв, тiльки змужнiвши, покидали вони iх. Коротке було iх життя в дозрiлому вiцi, а через те, що вони були нерозумнi, то багато нещастя i горя бачили вони в життi. Непокiрнi були люди срiбного вiку. Вони не слухалися безсмертних богiв i не хотiли спалювати iм жертви на вiвтарях. Великий син Крона, Зевс, знищив рiд iх на землi. Вiн розгнiвався на них за те, що не корилися вони богам, якi живуть на свiтлому Олiмпi. Зевс поселив iх у пiдземному похмурому царствi. Там i живуть вони, не знаючи нi радощiв, нi смутку; iм теж вiддають пошану люди.
Отець Зевс створив третiй рiд i третiй вiк – вiк мiдний. Не подiбний вiн до срiбного. З ратища списа створив Зевс людей – страшних i могутнiх. Полюбили люди мiдного вiку гордiсть i вiйну, багату на страждання. Не знали вони землеробства i не iли плодiв землi, якi дають сади i ниви. Зевс дав iм величезний рiст i незламну силу. Невгамовне, мужне було iх серце i непереможнi iх руки. Зброя iх була викута з мiдi, з мiдi були iх будинки, мiдним знаряддям працювали вони. Не знали ще в тi часи темного залiза. Своiми власними руками знищували однi одних люди мiдного вiку. Швидко зiйшли вони в похмуре царство жахливого Аiда. Хоч якi вони були сильнi, все ж чорна смерть забрала iх, i покинули вони ясний свiт сонця.
Як тiльки цей рiд зiйшов у царство тiней, зараз же великий Зевс створив на всеживлючiй землi четвертий вiк i новий рiд людський, благороднiший, справедливiший, рiвний богам рiд напiвбогiв-героiв. І вони всi загинули в лихих вiйнах i жахливих кровопролитних битвах. Однi загинули бiля семибрамних Фiв, у краiнi Кадма, б’ючись за спадщину Едiпа. Іншi полягли пiд Троею, куди з’явились вони за прекраснокудрою Єленою, перепливши на кораблях широке море. Коли всiх iх забрала смерть, Зевс-громовержець оселив iх на краю землi, далеко вiд живих людей. Напiвбоги-героi живуть на островах блаженних бiля бурхливих вод Океану щасливим, безжурним життям. Там родюча земля тричi на рiк дае iм плоди, солодкi, як мед.
Останнiй, п’ятий вiк i рiд людський – залiзний. Вiн тривае й тепер на землi. Уночi i вдень, не перестаючи, губить людей смуток i виснажлива праця. Боги посилають людям тяжкi турботи. Правда, до зла боги домiшують i добро, але все ж зла бiльше, воно пануе всюди. Не шанують дiти батькiв; друг не вiрний друговi; гiсть не бачить гостинностi, нема любовi мiж братами. Не додержують люди даноi клятви, не цiнять правди й добра. Однi в одних руйнують люди мiста. Всюди пануе насильство. Цiняться тiльки гордiсть та сила. Богинi Совiсть i Правосуддя покинули людей. У своiх бiлих шатах злинули вони на високий Олiмп до безсмертних богiв, а людям лишилися тiльки тяжкi бiди, i не мають вони захисту вiд зла.
Девкалiон i Пiрра (Потоп)[73 - В цьому мiфi подаеться оповiдання про Всесвiтнiй потоп i про те, як Девкалiон i Пiрра рятуються у величезнiй скринi. Мiф про потоп iснував i в стародавньому Вавилонi: це мiф про Пiрнапiштима, або Утнапiштима, який запозичили i стародавнi евреi. У них – це бiблiйський мiф про Всесвiтнiй потоп i Ноя.]
Багато злочинiв зробили люди мiдного вiку. Пихатi й нечестивi, не корилися вони богам-олiмпiйцям. Громовержець Зевс прогнiвився на них; особливо прогнiвив Зевса цар Лiкосури в Аркадii, Лiкаон. Одного разу Зевс пiд виглядом простого смертного прийшов у Лiкосуру. Щоб жителi знали, що вiн бог, Зевс дав iм знамення, i всi попадали ниць перед ним i шанували його, як бога. Один лише Лiкаон не хотiв вiддати Зевсовi божеськоi шани i глузував з усiх, хто шанував Зевса. Лiкаон вирiшив перевiрити, чи е Зевс бог. Вiн убив заложника, який був у нього в палацi, частину тiла його зварив, частину засмажив i подав як трапезу великому громовержцю. Страшенно розгнiвався Зевс. Ударом блискавки вiн зруйнував палац Лiкаона, а його самого обернув у кровожерного вовка.
Дедалi нечестивiшi ставали люди, i вирiшив великий хмарогонець, егiдодержавний Зевс знищити весь людський рiд. Вiн вирiшив послати на землю таку велику зливу, щоб усе було затоплено. Вiн заборонив дути всiм вiтрам, лише вологий пiвденний вiтер Нот гнав по небу темнi дощовi хмари. Злива ринула на землю. Вода в морях i рiках пiдiймалась усе вище й вище, затоплюючи все навколо. Сховалися пiд водою мiста зi своiми мурами, будинками i храмами, не видно було вже й башт, якi високо пiдносились на мiських мурах. Поступово вода вкрила все – i порослi лiсом горби, i високi гори. Вся Грецiя сховалася пiд бурхливими хвилями моря. Самотньо пiдносилась серед хвилi вершина двоголового Парнасу. Там, де ранiше селянин обробляв свою ниву i де зеленiли багатi стиглими гронами виноградники, плавали риби, а в лiсах, вкритих водою, гралися табуни дельфiнiв.
Так загинув рiд людський мiдного вiку. Тiльки двое врятувалося серед цiеi загальноi загибелi – Девкалiон, син Прометея, i дружина його Пiрра. За порадою батька свого Прометея, Девкалiон збудував величезну скриню, поклав у неi харч i увiйшов туди з дружиною своею. Дев’ять днiв i ночей носилася скриня Девкалiона по хвилях моря, що вкрило всю сушу. Нарештi хвилi пригнали його до двоголовоi вершини Парнасу. Злива, послана Зевсом, припинилася.
Девкалiон i Пiрра вийшли iз скринi i принесли подячну жертву Зевсу, який зберiг iх серед бурхливих хвиль. Вода спала, i знову показалася з-пiд хвиль земля, спустошена, подiбна до пустелi.
Тодi егiдодержавний Зевс послав до Девкалiона вiсника богiв Гермеса. Швидко понiсся над спустiлою землею вiсник богiв, став перед Девкалiоном i сказав йому:
– Володар богiв i людей Зевс, знаючи твое благочестя, звелiв тобi вибрати нагороду; вислови свое бажання, i виконае його син Крона.
Девкалiон вiдповiв Гермесу:
– О, великий Гермесе, про одне лиш благаю я Зевса: нехай знову населить вiн землю людьми.
Швидкий Гермес понiсся назад до свiтлого Олiмпу i переказав Зевсовi благання Девкалiона. Великий Зевс звелiв Девкалiоновi i Пiррi набрати камiння i кидати його, не оглядаючись, через голову. Девкалiон виконав велiння могутнього громовержця, i з камiння, яке кидав вiн, утворились чоловiки, а з камiння, кинутого дружиною його Пiррою, – жiнки. Так земля пiсля потопу знову була заселена. Їi заселив новий рiд людей, що походять з каменю.
Прометей
Мiф про те, як Прометей був прикований з велiння Зевса до скелi, викладено за трагедiею Есхiла «Прикований Прометей».[74 - Есхiл розповiдае про те, як Зевс, що править усiм свiтом як жорстокий тиран, карае повсталого проти нього титана Прометея. Могутнiй титан всупереч волi Зевса викрав з Олiмпу вогонь i дав його людям; вiн дав iм знання, навчив землеробства, ремесел, кораблебудування, читання й письма; цим Прометей зробив життя людей щасливiшим i пiдiрвав владу Зевса i його помiчникiв – олiмпiйських богiв. Але головна провина Прометея в тому, що вiн не хоче вiдкрити Зевсовi таемницю, вiд кого народиться у Зевса син, який буде могутнiший вiд нього i скине його з престолу.]
Безлюдна, дика мiсцевiсть на самому краю землi в краiнi скiфiв. Суворi скелi заходять за хмари своiми гострокiнцевими вершинами. Навколо – нiякоi рослинностi, не видно нi билинки, все голе й похмуре. Всюди височать темнi купи камiння, що вiдiрвалося вiд скель. Море шумить i гуркоче, б’ючись своiми валами об пiднiжжя скель, i високо злiтають солонi бризки. Морським шумовинням укрите прибережне камiння. Далеко за скелями виднiються снiговi вершини Кавказьких гiр, повитi легким маревом. Поволi застилають далечiнь грiзнi хмари, ховаючи гiрськi вершини. Все вище й вище здiймаються по небу хмари i закривають сонце. Ще похмурiше стае навколо. Безрадiсна, сувора мiсцевiсть. Нiколи ще не ступала тут нога людини. Сюди, на край землi, привели слуги Зевса скованого титана Прометея, щоб прикувати його незламними ланцюгами до вершини скелi. Непереможнi слуги громовержця, Сила й Влада, ведуть Прометея. Величезнi тiла iх нiби витесанi з гранiту. Не знають серця iх жалю, в iх очах нiколи не свiтиться спiвчуття, iх обличчя суворi, як скелi, що стоять навколо. Сумний, низько схиливши голову, iде за ними бог Гефест зi своiм важким молотом. Жахливу справу мае виконати вiн. Вiн повинен своiми руками прикувати друга свого Прометея. Глибока скорбота за долю друга гнiтить Гефеста, але не смiе вiн не послухатись батька свого, громовержця Зевса. Вiн знае, як невблаганно карае Зевс непокiрнiсть.
Сила i Влада звели Прометея на вершину скелi i пiдганяють Гефеста братися за роботу. Їх жорстокi слова примушують Гефеста ще бiльше страждати за друга. Неохоче береться вiн за свiй величезний молот, тiльки необхiднiсть змушуе його коритися. Але квапить його Сила:
– Швидше, швидше бери окови! Прикуй могутнiми ударами молота до скелi Прометея. Даремний твiй жаль до нього, адже ти вболiваеш за ворогом Зевса.
Сила погрожуе гнiвом Зевса Гефестовi, якщо вiн не прикуе Прометея так, щоб нiщо не могло звiльнити його. Гефест приковуе до скелi незламними ланцюгами руки i ноги Прометея. Як ненавидить вiн тепер свое вмiння – через нього вiн мусить прикувати друга на довгi муки. Невблаганнi служителi Зевса весь час пильнують за його роботою.
– Дужче бий молотом! Мiцнiше стягуй окови! Не смiй iх послабляти! Хитрий Прометей, умiе вправно вiн знаходити вихiд i з непереборних перешкод, – говорить Сила, – мiцнiш прикуй його, нехай тут узнае вiн, як обманювати Зевса.
– О, як пiдходять жорстокi слова до всього твого суворого вигляду! – вигукуе Гефест, беручись до роботи.
Скеля здригаеться вiд важких ударiв молота, i з краю в край на землi лунае гуркiт могутнiх ударiв. Прикований, нарештi, Прометей. Та це ще не все, треба ще прибити його до скелi, проколовши йому груди сталевим, незламним вiстрям. Зволiкае Гефест.
– О, Прометею! – вигукуе вiн, – як тужу я, бачачи твоi муки!
– Знову ти зволiкаеш! – гнiвно говорить Гефестовi Сила, – ти все ще вболiваеш за ворогом Зевса! Дивись, як би не довелося тобi вболiвати за самим собою!
Нарештi все скiнчено. Все зроблено так, як звелiв Зевс. Прикований титан, а груди його проколото стальним вiстрям. Знущаючись над Прометеем, говорить йому Сила:
– Ну от, тут ти зможеш бути скiльки хочеш гордим; пишайся, як i ранiш! Давай тепер смертним дари богiв, викраденi тобою! Подивимось, чи спроможнi будуть допомогти тобi твоi смертнi. Доведеться тобi самому подумати про те, як звiльнитися з кайданiв.
Але Прометей гордо мовчить. За весь час, поки приковував його Гефест до скелi, вiн не сказав жодного слова, навiть тихий стогiн не вирвався у нього, – нiчим не виявив вiн своiх страждань.
Пiшли слуги Зевса, Сила i Влада, а з ними пiшов i сумний Гефест. Один лишився Прометей; чути його могли тепер лише море та темнi хмари. Тiльки тепер тяжкий стогiн вирвався з пробитих грудей могутнього титана, тiльки тепер почав вiн нарiкати на свою лиху долю. Голосно крикнув Прометей. Невимовним стражданням i скорботою звучали його нарiкання:
– О, божественний Ефiре, i ви, бистровiйнi вiтри, о, джерела рiк i невгамовний рокоте морських хвиль, о, земле, прамати всього, о, всевидюще сонце, що оббiгаеш все коло землi, – всiх вас кличу я за свiдкiв! Дивiться, що терплю я! Ви бачите, якоi ганьби маю зазнавати я незчисленнi роки! О, горе, горе! Стогнатиму вiд мук я й тепер, i багато, багато вiкiв! Як знайти менi кiнець моiм стражданням? Але що ж це говорю я! Адже я знав усе, що буде. Муки цi не спiткали мене несподiвано. Я знав, що неминучi е велiння грiзноi долi. Я мушу терпiти цi муки! За вiщо ж? За те, що я дав великi дари смертним, за це я мушу страждати так нестерпно, i не минути менi цих мук. О, горе, горе!
Та ось почувся тихий шум, нiбито вiд помахiв крил, немов полiт легких тiл сколихнув повiтря. З далеких берегiв сивого Океану, з прохолодного грота, з легким повiвом вiтерця примчали на колiсницi до скелi океанiди. Вони чули удари гефестового молота, донiсся до них i стогiн Прометея. Сльози заволокли, немов пеленою, прекраснi очi океанiд, коли вони побачили прикутого до скелi могутнього титана.
Рiдним був вiн океанiдам. Батько його, Япет, був братом батька iх, Океана, а дружина Прометея, Гесiона, була iх сестрою. Оточили скелю океанiди. Глибока iх скорбота за Прометеем. Але слова його, якими кляне вiн Зевса i всiх богiв-олiмпiйцiв, лякають iх. Вони бояться, щоб Зевс не зробив ще тяжчими страждання титана. За що спiткала його така кара – цього не знають океанiди. Сповненi спiвчуття, просять вони Прометея розповiсти iм, за що покарав його Зевс, чим прогнiвив його титан.
Прометей розповiдае iм, як допомiг вiн Зевсовi в боротьбi з титанами, як переконав вiн матiр свою Фемiду i велику богиню землi Гею стати на бiк Зевса. Зевс перемiг титанiв i скинув iх, за порадою Прометея, в надра жахливого Тартару. Здобув владу Зевс над свiтом i подiлив ii з новими богами-олiмпiйцями, а тим титанам, якi допомогли йому, не дав громовержець влади в свiтi. Зевс ненавидить титанiв, боiться iх грiзноi сили. Не довiряв Зевс i Прометею i ненавидiв його. Ще дужче розгорiлась ненависть Зевса, коли Прометей почав захищати нещасних смертних людей, якi жили ще в той час, коли правив Крон, i яких Зевс хотiв погубити. Але Прометей пожалiв людей, що не мали ще розуму; вiн не хотiв, щоб зiйшли вони нещасними в похмуре царство Аiда. Вiн вдихнув iм надiю, якоi не знали люди, i викрав для них божественний вогонь, хоч i знав, яка кара чекае його за це. Страх жахливоi кари не спинив гордого, могутнього титана вiд бажання допомогти людям. Не спинили його i перестороги його вiщоi матерi, великоi Фемiди.
З трепетом слухали океанiди розповiдь Прометея. Та ось на бистрокрилiй колiсницi принiсся до скелi сам вiщий старець Океан. Океан намагаеться умовити Прометея покоритися владi Зевса: адже повинен вiн знати, що марно боротися з переможцем жахливого Тiфона. Океановi шкода Прометея, вiн сам страждае, бачачи тi муки, яких зазнае Прометей. Вiщий старець готовий поспiшати на свiтлий Олiмп, щоб благати Зевса помилувати титана, хоча б навiть благанням за нього вiн накликав на себе самого гнiв громовержця. Вiн вiрить, що мудре слово захисту часто пом’якшуе гнiв. Але даремнi всi благання Океана, гордо вiдповiдае йому Прометей:
– Нi, дбай про те, щоб урятувати самого себе. Боюсь я, щоб спiвчуття до мене не зашкодило тобi. До дна вичерпаю я все зло, яке послала менi доля. Ти ж, Океане, бiйся накликати гнiв Зевс благанням за мене.
– О, бачу я, – сумно вiдповiдае Океан Прометеевi, – що цими словами змушуеш ти мене повернутись назад, не досягши нiчого. Вiр же менi, о, Прометею, що привела мене сюди лиш турбота про твою долю i любов до тебе!
– Нi! Йди! Швидше, швидше поспiшай звiдси! Залиш мене! – вигукуе Прометей.
З болем у серцi залишив Океан Прометея. Вiн помчав на своiй крилатiй колiсницi, а Прометей далi розповiдае океанiдам про те, що зробив вiн для людей, як вiн облагодiяв iх, порушивши волю Зевса. В горi Мосхе, на Лемносi[75 - Острiв на пiвночi Егейського моря.], з горна свого друга Гефеста викрав Прометей вогонь для людей. Вiн навчив людей мистецтв, дав iм знання, навчив iх лiчби, читання й письма. Вiн ознайомив iх з металами, навчив, як у надрах землi видобувати iх i обробляти. Прометей приборкав для смертних дикого бика i наклав на нього ярмо, щоб могли користуватися люди силою бикiв, обробляючи своi поля. Прометей впрiг коня в колiсницю i зробив його слухняним людинi. Мудрий титан збудував перший корабель, оснастив його i розгорнув над ним льняний парус, щоб швидко нiс людину корабель по безкрайому морю. Ранiше люди не знали лiкiв, не вмiли лiкувати хвороби, безпораднi були проти них люди, але Прометей вiдкрив iм силу лiкiв, i ними смирили вони хвороби. Вiн навчив iх усього того, що полегшуе горе i робить життя щасливiшим i радiснiшим. Цим i прогнiвив вiн Зевса, за це й покарав його громовержець.
Але не вiчно страждатиме Прометей. Вiн знае, що лиха доля спiткае i могутнього громовержця. Не мине вiн своеi долi! Прометей знае, що царство Зевса не вiчне: буде вiн скинутий з високого царственого Олiмпу. Знае вiщий титан i велику таемницю, як уникнути Зевсовi цiеi злоi долi, але не вiдкрие вiн цiеi таемницi Зевсу. Нiяка сила, нiякi погрози, нiякi муки не вирвуть ii з уст гордого Прометея.
Скiнчив Прометей свою розповiдь. З подивом слухали його океанiди. Дивувалися вони великiй мудростi i незламнiй силi духу могутнього титана, який насмiлився повстати проти громовержця Зевса. Знову охопив iх жах, коли почули вони, якою долею погрожуе Зевсовi Прометей. Вони знали, що коли цi погрози дiйдуть до Олiмпу, то нi перед чим не спиниться громовержець, аби тiльки дiзнатися про фатальну таемницю. Повними слiз очима дивляться на Прометея океанiди, враженi думкою про неминучiсть велiнь сувороi долi. Глибока мовчанка запанувала на скелi; ii порушував лише невгамовний шум моря.
Раптом вдалинi почувся ледве чутний, ледве вловимий стогiн скорботи i болю. Ось знову донiсся вiн до скелi. Все ближчае, все голоснiшае цей стогiн. Гнана величезним оводом, посланим Герою, вся в кровi, вкрита пiною, мчить у нестямному, шаленому бiгу обернена в корову нещасна Іо, дочка рiчкового бога Інаха, першого царя Арголiди. Стомлена, знесилена блуканням, замучена жалом овода, спинилася Іо перед прикованим Прометеем. Голосно стогнучи, розповiдае вона, чого довелося зазнати iй, i благае вiщого титана:
– О, Прометею! Тут, на цiй межi моiх блукань, вiдкрий менi, благаю тебе, коли ж скiнчаться моi муки, коли ж, нарештi, знайду я спокiй?
– О, вiр менi, Іо! – вiдповiв Прометей, – краще не знати тобi цього, нiж знати. Багато ще краiн перейдеш ти, багато зустрiнеш страхiть на своему шляху. Твiй тяжкий шлях лежить через краiну скiфiв, через високий снiжний Кавказ, через краiну амазонок до протоки Босфору, так назвуть ii на честь тебе, коли ти перепливеш ii. Довго будеш ти потiм блукати по Азii. Ти пройдеш повз краiну, де живуть Горгони, що несуть смерть; на iх головах звиваються, сичачи, змii, замiсть волосся. Остерiгайся iх! Остерiгайся грифiв[76 - Грифи – потвори з орлиними крилами i головою та з левовим тiлом, що стерегли на крайнiй пiвночi Азii золотi розсипи.] i однооких аримаспiв[77 - Аримаспи – мiфiчний народ, який жив у сусiдствi з грифами i вiв з ними боротьбу, що не припинялася.]; i iх ти зустрiнеш на своему шляху. Нарештi досягнеш ти Бiблiнських гiр, з них скидае своi благодатнi води Нiл. Ось там-то, в краiнi, яку зрошуе Нiл, бiля його гирла знайдеш ти, нарештi, спокiй. Там поверне тобi Зевс твiй попереднiй прекрасний образ, i народиться в тебе син Епаф. Вiн пануватиме над усiм Єгиптом i буде родоначальником славного поколiння героiв. З цього роду вийде i той смертний, який визволить i мене з кайданiв. Ось що, Іо, розповiла менi про долю твою мати моя, вiща Фемiда.
Голосно вигукнула Іо:
– О, горе, горе! О, скiльки страждань мае послати менi ще зла доля! Серце тремтить у грудях моiх з жаху! Знову опановуе мною безумство, знову впиваеться вогненне жало в мое змучене тiло, знову позбавляюсь я дару мови! О, горе, горе!
Нестямно водячи очима, в шаленому бiгу помчала геть вiд скелi Іо. Немов пiдхоплена вихором, мчала вона в далечiнь. З голосним дзижчанням нiсся за нею овiд, i, як вогнем, пекло його жало нещасну Іо. Сховалась вона в хмарах куряви з очей Прометея i океанiд. Все тихше, тихше доносилися до скелi крики Іо, i завмерли вони, нарештi, вдалинi, немов тихий стогiн скорботи.
Мовчали Прометей i океанiди, уболiваючи за нещасною Іо, та ось вигукнув гнiвно Прометей:
– Хоч як муч ти мене, громовержцю Зевсе, але все ж настане день, коли й тебе повергнуть у нiщо. Позбудешся ти царства i скинутий будеш у морок. Здiйсняться тодi прокляття батька твого Крона! Нiхто з богiв не знае, як вiдвернути вiд тебе цю злу долю! Тiльки я знаю це! Ось, сидиш ти тепер, могутнiй, на свiтлому Олiмпi i мечеш громи i блискавки, але вони тобi не допоможуть, вони безсилi проти неминучоi долi. О, повалений у прах, знатимеш ти, яка рiзниця мiж владою i рабством!
Страх затуманив очi океанiд, i блiдий жах зiгнав рум’янець з iх прекрасних ланiт. Нарештi, простягаючи до Прометея своi руки, бiлi, як морська пiна, вигукнули вони:
– Безумний! Як не боiшся ти погрожувати так царевi богiв i людей, Зевсовi? О, Прометею, ще тяжчi муки пошле вiн тобi! Подумай про долю свою, пожалiй себе!
– На все готовий я!
– Але ж схиляеться мудрий перед невблаганним фатумом!
– О, благайте, просiть ви пощади! Повзiть на колiнах до грiзного владики! А менi – що менi громовержець Зевс? Чого боятися менi його? Не судилося менi померти! Нехай робить, що хоче, Зевс. Недовго йому панувати над богами!
Ледве промовив цi слова Прометей, як у повiтрi швидко, неначе падаюча зiрка, пронiсся посланець богiв Гермес i, грiзний, став перед Прометеем. Його послав Зевс зажадати, щоб титан вiдкрив таемницю: хто скине Зевса i як уникнути велiння долi? Гермес погрожуе жахливою карою Прометеевi за непокору. Але могутнiй титан непохитний, глузуючи, вiдповiдае вiн Гермесовi:
– Хлопчиськом був би ти, i дитячим був би розум твiй, коли б ти сподiвавсь дiзнатися хоч що-небудь. Знай, що я не промiняю своiх скорбот на рабське служiння Зевсовi. Менi краще бути тут прикованим до цiеi скелi, нiж стати вiрним слугою тирана Зевса. Нема такоi кари, таких мук, якими мiг би Зевс налякати мене i вирвати з уст моiх хоч едине слово. Нi, не дiзнаеться вiн, як урятуватися йому вiд долi, нiколи не дiзнаеться тиран Зевс, хто вiднiме в нього владу!
– Так слухай же, Прометею, що буде з тобою, коли ти вiдмовишся виконати волю Зевса, – вiдповiдае титановi Гермес. – Ударом своеi блискавки вiн кине цю скелю з тобою разом у темну безодню. Там, у кам’янiй темницi, багато, багато вiкiв, позбавлений сонячного свiтла, будеш мучитись ти в глибокiй пiтьмi. Минуть вiки, i знову пiдiйме тебе Зевс на свiт з безоднi, але не на радiсть пiдiйме вiн тебе. Кожного дня прилiтатиме орел, якого пошле Зевс, i гострими пазурами i дзьобом буде рвати вiн твою печiнку; знов i знов буде вiдростати вона, i дедалi жахливiшими будуть твоi страждання. Так висiтимеш ти на скелi до того часу, поки iнший не погодиться добровiльно зiйти замiсть тебе в похмуре царство Аiда. Подумай, Прометею, чи не краще скоритися Зевсовi! Адже ж ти знаеш, що Зевс нiколи не погрожуе марно!
Непохитним лишився гордий титан. Хiба могло що-небудь устрашити його серце? Раптом задрижала земля, все навколо здригнулось; загримiв оглушливий грiм, i блиснула нестерпним свiтлом блискавка. Забушував шалено чорний вихор. Немов громаддя гiр, знялися на морi пiнистi вали. Захиталася скеля. Серед реву бурi, серед грому i гуркоту землетрусу пролунав жахливий зойк Прометея:
– О, який удар спрямував проти мене Зевс, щоб викликати жах у моему серцi! О, високошановна мати Фемiдо, о, Ефiре, що струмуеш усiм свiтло! Дивiться, як несправедливо карае мене Зевс!
Завалилась iз страшенним гуркотом скеля з прикованим до неi Прометеем у незмiрну безодню, у вiковiчну темряву.[78 - Цим закiнчуеться трагедiя Есхiла «Прикований Прометей».]
Минули вiки, i знову пiдняв Зевс на свiт з пiтьми Прометея. Але страждання його не скiнчились; ще тяжчi стали вони. Знов лежить вiн, розпростертий на високiй скелi, прикований до неi, опутаний кайданами. Пече його тiло палюче промiння сонця, проносяться над ним бурi, його знесилене тiло перiщать дощi i град, а взимку лапатий снiг падае на Прометея, i жахливий холод сковуе його члени. І цих мук мало! Щодня величезний орел прилiтае, шугаючи могутнiми крилами, до скелi. Вiн сiдае на груди Прометея i роздирае iх гострими, як сталь, пазурами. Орел рве своiм дзьобом печiнку титановi. Потоками ллеться кров i червонить скелю; чорними згустками застигае кров бiля пiднiжжя скелi; вона розкладаеться на сонцi i нестерпним смородом заражае навкруги повiтря. Кожного ранку прилiтае орел i береться до своеi кривавоi трапези. За нiч загоюються рани, i знову вiдростае печiнка, щоб удень дати нову поживу орлу. Роки, вiки тривають цi муки. Стомився могутнiй титан Прометей, але не зломили його гордий дух страждання.
