скачать книгу бесплатно
Схилилась голова Нарциса на зелену прибережну траву, i темрява смертi вкрила його очi. Вмер Нарцис. Плакали в лiсi молодi нiмфи, i плакала Ехо. Приготували нiмфи юному Нарцисовi могилу, але коли прийшли по його тiло, то не знайшли його. На тому мiсцi, де схилилась на траву голова Нарциса, виросла бiла запашна квiтка – квiтка смертi; нарцисом називають ii.
Адонiс[49 - Мiф про Адонiса й Афродiту греки запозичили у фiнiкiйцiв. Ім’я Адонiс не грецьке, а фiнiкiйське i означае «пан». Фiнiкiйцi ж запозичили цей мiф у вавилонян, в яких був мiф про богиню кохання Іштар i прекрасного Таммуза – бога, який вмирае i кожноi весни воскресае.]
Викладено за поемою Овiдiя «Метаморфози».
Але богиня кохання, яка так покарала Нарциса, знала й сама муки кохання, i iй довелося оплакувати любимого нею Адонiса. Вона любила сина царя Кiпру, Адонiса. Нiхто зi смертних не був рiвний йому красою, вiн був навiть кращий вiд богiв-олiмпiйцiв. Забула для нього Афродiта i Патмос, i квiтучу Кiферу. Адонiс був iй милiший навiть вiд свiтлого Олiмпу. Весь час проводила вона з юним Адонiсом. З ним полювала вона в горах i лiсах Кiпру, подiбно до дiви Артемiди. Забула Афродiта про своi золотi оздоби, про свою красу. Пiд пекучим промiнням i в негоду полювала вона на зайцiв, лякливих оленiв i сарн, уникаючи полювання на грiзних левiв i вепрiв. І Адонiса просила вона уникати небезпек полювання на левiв, ведмедiв i вепрiв, щоб не трапилося з ним нещастя. Рiдко покидала богиня царського сина, а покидаючи його, кожного разу благала пам’ятати про ii прохання.
Одного разу, коли не було Афродiти, собаки Адонiса пiд час полювання натрапили на слiд величезного вепра. Вони пiдняли звiра i з лютим гавканням погнали його. Адонiс радiв такiй багатiй здобичi; вiн не передчував, що це його останне полювання. Все ближче гавкiт собак, ось уже промайнув величезний кабан серед кущiв. Адонiс уже готуеться пронизати розлютованого кабана своiм списом, як раптом кинувся на нього кабан i своiми величезними iклами на смерть поранив улюбленця Афродiти. Вмер Адонiс вiд страшноi рани.
Коли Афродiта дiзналася про смерть Адонiса, то, повна невимовного горя, сама пiшла вона в гори Кiпру шукати тiло улюбленого юнака. По стрiмких гiрських кручах, серед похмурих ущелин, по краях глибоких прiрв iшла Афродiта. Гостре камiння i колючки тернини поранили нiжнi ноги богинi. Краплi ii кровi падали на землю, лишаючи слiд усюди, де проходила богиня. Нарештi знайшла Афродiта тiло Адонiса. Гiрко плакала вона над рано загиблим прекрасним юнаком. Щоб завжди зберiгалася пам’ять про нього, звелiла богиня вирости з кровi Адонiса нiжному анемону. А там, де падали з поранених нiг богинi краплi кровi, виросли пишнi троянди, ясно-червонi, мов кров Афродiти. Зглянувся Зевс-громовержець на горе богинi кохання. Звелiв вiн братовi своему Аiду i дружинi його Персефонi вiдпускати щороку Адонiса на землю зi смутного царства тiней померлих. З того часу пiвроку залишаеться Адонiс у царствi Аiда, а пiвроку живе на землi з богинею Афродiтою. Вся природа радiе, коли повертаеться на землю до ясного промiння сонця юний, прекрасний улюбленець золотосяйноi Афродiти, Адонiс.
Ерот
Прекрасна Афродiта пануе над свiтом. У неi, як i в Зевса-громовержця, е посланець; через нього виконуе вона свою волю. Цей посланець Афродiти – син ii Ерот, веселий, жвавий, пустотливий, пiдступний, а часом i жорстокий хлопчик. Ерот носиться на своiх блискучих золотих крилах над землями i морями, швидкий i легкий, як подув вiтерця. В руках його маленький золотий лук, за плечима – сагайдак зi стрiлами. Нiхто не захищений вiд цих золотих стрiл. Без промаху влучае в цiль Ерот, вiн як стрiлець не поступаеться навiть перед самим стрiловержцем золотокудрим Аполлоном. Коли влучае в цiль Ерот, очi його свiтяться радiстю, вiн з трiумфом закидае свою кучеряву голiвку i голосно смiеться.
Стрiли Ерота несуть iз собою радiсть i щастя, але часто приносять вони страждання, муки кохання i навiть загибель. Самому золотокудрому Аполлоновi, самому хмарогонцевi Зевсу немало страждань завдали цi стрiли.
Зевс знав, як багато горя i лиха приносить iз собою у свiт син золотосяйноi Афродiти. Вiн хотiв, щоб умертвили його ще при народженнi. Але хiба могла допустити це мати? Вона сховала Ерота в непрохiдному лiсi, i там у лiсових нетрях вигодували маленького Ерота молоком своiм двi лютi левицi. Вирiс Ерот, i от носиться вiн по всьому свiту, юний, прекрасний, i сiе своiми стрiлами в свiтi то щастя, то горе, то добро, то зло.
Гiменей
Є ще один помiчник i супутник в Афродiти – це юний бог шлюбу Гiменей. Вiн летить на своiх бiлоснiжних крилах поперед весiльних процесiй. Яскраво горить полум’я його шлюбного факела. Дiвочi хори кличуть пiд час весiлля Гiменея, благаючи його благословити шлюб молодих i послати iм радiсть в iх життi.
Гефест[50 - Гефест (у римлян Вулкан) – спочатку бог вогню; з розвитком ремесел, i особливо ковальського ремесла, стае богом-покровителем металургii тих часiв. Особливо шанували Гефеста в Афiнах, де ремесла досягли найбiльшого в Грецii розвитку.]
Гефест, син Зевса i Гери, бог вогню, бог-коваль, з яким нiхто не може рiвнятися в умiннi кувати, народився на свiтлому Олiмпi. Вiн народився кволою i кульгавою дитиною. Розгнiвалась велика Гера, коли показали iй, богинi, негарного, кволого сина. Вона схопила його i кинула з Олiмпу вниз на далеку землю.
Довго неслася в повiтрi нещасна дитина i впала, нарештi, у хвилi безкрайого моря. Зглянулись на нього морськi богинi – дочка великого Океану, Еврiнома, i дочка вiщого морського старця Нерея, Фетiда. Вони пiдняли маленького Гефеста, який упав у море, i понесли його з собою глибоко пiд води сивого Океану. Там у лазуровому гротi виховали вони Гефеста. Вирiс бог Гефест невродливим, кульгавим, але з могутнiми руками, широкими грудьми i мускулястою шиею. Яким вiн був чудовим митцем у своему ковальському ремеслi! Багато викував вiн прекрасних оздоб iз золота i срiбла своiм вихователькам, Еврiномi i Фетiдi.
Довго ховав Гефест у своему серцi гнiв на матiр свою, богиню Геру, нарештi, вирiшив iй помститися за те, що вона скинула його з Олiмпу. Вiн викував золоте крiсло незвичайноi краси i послав його на Олiмп у подарунок матерi. В захопленнi була дружина Зевса-громовержця, побачивши чудовий подарунок. Справдi, тiльки цариця богiв i людей могла сидiти на крiслi такоi надзвичайноi краси. Але – о, жах! Тiльки-но Гера сiла в крiсло, як обвили ii незламнi пута, i Гера була прикута до крiсла. Кинулись боги iй допомагати. Даремно, нiхто з них не був спроможний визволити царицю Геру. Боги зрозумiли, що тiльки Гефест, який викував крiсло, може звiльнити свою велику матiр.
Негайно послали вони бога Гермеса, вiсника богiв, по бога-коваля. Вихором помчав Гермес на край свiту, до берегiв Океану. Мов вихор, пронiсся Гермес над землею i морем i з’явився в гротi, де працював Гефест. Довго просив Гефеста iти з ним на високий Олiмп – звiльнити царицю Геру, але рiшуче вiдмовив бог-коваль: вiн пам’ятав зло, яке зробила йому мати. Не допомогли нi просьби, нi благання Гермеса. На допомогу йому з’явився Дiонiс, веселий бог вина. З голосним смiхом пiднiс вiн Гефестовi келих запашного вина, за ним другий, а потiм ще й ще. Захмелiв Гефест, тепер можна було з ним зробити все – вести куди завгодно. Бог вина Дiонiс перемiг Гефеста. Гермес i Дiонiс посадили Гефеста на осла i повезли на Олiмп. Похитуючись, iхав Гефест. Навколо Гефеста неслись у веселому танцi повитi плющем менади[51 - Менади – супутницi Дiонiса; у перекладi на украiнську мову менади значить шаленiючi; менади – те ж, що й вакханки.] з тирсами[52 - Тирс – палиця, обвита плющем або виноградом, з кедровою шишкою на кiнцi.] в руках. Незграбно стрибали сп’янiлi сатири. Димiли факели, гучно лунали дзвiн тимпанiв[53 - Тимпан – ударний музичний iнструмент, що мав форму двох бронзових чашок, якими ударяли одну об одну.], смiх, гримiли бубни. А попереду йшов великий бог Дiонiс у вiнку з винограду i з тирсом. Весело посувалася процесiя. Нарештi, прийшли на Олiмп. Гефест в одну мить звiльнив свою матiр, тепер уже вiн не пам’ятав кривди.
Гефест залишився жити на Олiмпi. Вiн побудував там богам величнi золотi палаци i собi збудував палац iз золота, срiбла i бронзи. В ньому вiн живе з дружиною своею, прекрасною, привiтною Харитою, богинею грацii i вроди.
В цьому ж палацi мiститься i кузня Гефеста. Бiльшу частину часу Гефест проводить у своiй повнiй чудес кузнi. Посерединi стоiть величезне ковадло, в кутку – горно з палаючим вогнем i мiхи. Дивнi цi мiхи – iх не треба приводити в рух руками, вони покiрнi слову Гефеста. Скаже вiн, i працюють мiхи, роздмухуючи вогонь у горнi в яскраво палаюче полум’я. Вкритий потом, увесь чорний вiд пороху i кiптяви, працюе бог-коваль у своiй кузнi. Якi чудовi вироби виковуе в нiй Гефест: незламну зброю, оздоби iз золота i срiбла, келихи i кубки, триножники, що самi котяться на золотих колесах, немов живi.
Скiнчивши працювати, обмивши в запашнiй ваннi пiт i кiпоть, Гефест iде, накульгуючи i похитуючись на своiх слабких ногах, на бенкет богiв, до батька свого, громовержця Зевса. Привiтний, добродушний, часто припиняе вiн готову розпалитися сварку Зевса i Гери. Без смiху не можуть боги дивитися, як кульгавий Гефест шкутильгае навколо бенкетного стола, розливаючи богам запашний нектар. Смiх примушуе богiв забути сварки.
Але бог Гефест може бути i грiзним. Багато хто зазнав сили його вогню i страшних, могутнiх ударiв його величезного молота. Навiть хвилi бурхливих рiк, Ксанфу i Сiмоiсу, смирив пiд Троею своiм вогнем Гефест. Грiзний, разив вiн своiм молотом i могутнiх гiгантiв.
Великий бог вогню, найвправнiший, божественний коваль Гефест, – вiн дае тепло i радiсть, вiн ласкавий i привiтний, але вiн же i грiзно карае.
Деметра[54 - Деметра(у римлян Церера) – одна з найбiльш шановних богинь Грецii. Це богиня родючостi i землеробства, яку особливо шанували землероби. На честь ii повсюдно в Грецii справлялись численнi свята. Характерно, що в поемах Гомера богиня Деметра як би вiдсунута на другий план. Це свiдчить, що шанувати ii як велику богиню греки стали тодi, коли землеробство було iх головним заняттям, а скотарство втратило колишне значення.] i Персефона
Могутня велика богиня Деметра. Вона дае родючiсть землi, i без ii благотворноi сили нiщо не зростае нi в тiнистих лiсах, нi на лугах, нi на буйних ланах.
Викрадення персефони Аiдом[55 - Викладено за гомерiвським гiмном.]
Мала велика богиня Деметра юну прекрасну дочку Персефону. Батьком Персефони був сам великий син Крона, громовержець Зевс. Одного разу прекрасна Персефона разом зi своiми подругами, океанiдами, безтурботно гуляла на квiтучiй Нiсейськiй долинi[56 - Долина в областi Мегари, на березi Саронiчноi затоки.]. Подiбно до легкокрилого метелика перебiгала юна дочка Деметри вiд квiтки до квiтки. Вона рвала пишнi троянди, запашнi фiалки, бiлоснiжнi лiлii i червонi гiацинти. Безжурно гуляла Персефона, не вiдавши тiеi долi, яку призначив iй батько ii Зевс. Не думала Персефона, що не скоро побачить вона знову ясне свiтло сонця, не скоро буде милуватися квiтами i вдихати iх солодкi пахощi. Зевс вiддав ii за похмурого свого брата Аiда, володаря царства тiней померлих, i з ним мала жити Персефона в пiтьмi пiдземного царства, позбавлена свiтла гарячого пiвденного сонця.
Аiд бачив, як гуляла на Нiсейськiй долинi Персефона, i вирiшив зараз же викрасти ii. Вiн упросив богиню землi Гею виростити надзвичайноi краси квiтку. Погодилась богиня Гея, i виросла чудова квiтка на Нiсейськiй долинi; ii п’янкий аромат далеко розлився в усi сторони. Персефона побачила квiтку; ось вона простягла руку i схопила ii за стебельце, ось уже зiрвана квiтка. Раптом розступилася земля, i на чорних конях появився iз землi у золотiй колiсницi володар царства тiней померлих, похмурий Аiд. Вiн схопив юну Персефону, пiдняв ii на свою колiсницю i миттю зник на своiх швидких конях у надрах землi. Тiльки скрикнути встигла Персефона. Далеко рознiсся крик жаху юноi дочки Деметри; вiн донiсся i до морських глибин, i до високого, свiтлого Олiмпу. Нiхто не бачив, як викрав Персефону похмурий Аiд, бачив це тiльки бог Гелiос-Сонце.
Богиня Деметра почула крик Персефони. Вона поспiшила на Нiсейську долину, скрiзь шукала дочку, питала подруг ii, океанiд, але нiде не було ii. Океанiди не бачили, куди зникла Персефона.
Тяжка скорбота про втрату единоi улюбленоi дочки охопила серце Деметри. Одягнена в темний одяг, дев’ять днiв, нiчого не тямлячи, нi про що не думаючи, блукала велика богиня Деметра по землi, проливаючи гiркi сльози. Вона всюди шукала Персефону, всiх просила вона про допомогу, але нiхто не мiг зарадити ii горю. Нарештi, вже на десятий день, вона прийшла до бога Гелiоса-Сонця i стала слiзно благати його:
– О, свiтлосяйний Гелiосе! Ти об’iжджаеш на золотiй колiсницi високо по небу всю землю i всi моря, ти бачиш усе, нiщо не може сховатися вiд тебе; якщо ти маеш хоч трохи жалю до нещасноi матерi, то скажи менi, де моя донька Персефона, скажи, де менi шукати ii. Я чула ii крик, ii викрадено в мене. Скажи, хто викрав ii. Я скрiзь шукала ii, але нiде не можу знайти!
Вiдповiв Деметрi свiтлосяйний Гелiос:
– Велика богине, ти знаеш, як я шаную тебе, ти бачиш, як уболiваю, бачачи твое горе. Знай, великий хмарогонець Зевс вiддав дочку твою за дружину своему похмурому братовi, володарю Аiду. Вiн викрав Персефону i повiз ii до свого царства, повного страхiть. Побори ж свою тяжку журбу, богине; адже великий чоловiк твоеi дочки, вона стала дружиною могутнього брата великого Зевса.
Ще дужче засмутилася богиня Деметра. Розгнiвалась вона на громовержця Зевса за те, що вiн вiддав без ii згоди Персефону за дружину Аiдовi. Вона покинула богiв, покинула свiтлий Олiмп, прибрала вигляду простоi смертноi i, одягнувшись у темний одяг, довго блукала мiж смертними, проливаючи гiркi сльози.
Усе на землi припинило свiй рiст. Листя на деревах зiв’яло i пообпадало. Лiси стояли голi. Трава поблякла; квiти поопускали своi барвистi вiночки i повсихали. Не було плодiв у садах, посохли зеленi виноградники, не стигли в них важкi соковитi грона. Ранiш родючi ниви опустiли, анi билиночки не росло на них. Завмерло життя на землi. Голод панував усюди, скрiзь чувся плач i стогiн. Загибель загрожувала всьому людському родовi. Але нiчого не бачила, не чула Деметра, заглиблена у тугу за нiжно коханою дочкою.
Нарештi, Деметра прийшла до мiста Елевсiна. Там, бiля мiських мурiв сiла вона в затiнку оливи на «камiнь скорботи» бiля самоi «криницi дiв». Нерухома сидiла Деметра, неначе статуя. Прямими зборками спадав до самоi землi ii темний одяг. Голова ii була опущена, а з очей одна по однiй текли сльози i падали iй на груди. Довго сидiла так Деметра, одна, безутiшна.
Побачили ii дочки царя Елевсiна, Келея. Вони здивувались, помiтивши бiля джерела жiнку в темному одязi, що плакала, пiдiйшли до неi i з спiвчуттям спитали, хто вона. Але богиня Деметра не вiдкрилася iм. Вона сказала, що ii зовуть Део, що родом вона з Криту, що ii вкрали розбiйники, але вона втекла вiд них i пiсля довгих блукань прийшла до Елевсiна. Деметра просила дочок Келея вiдвести ii в дiм iх батька, вона погодилася бути за служницю iх матерi, виховувати дiтей i працювати в домi Келея. Дочки Келея привели Деметру до матерi своеi Метанейри.
Дочки Келея не думали, що вводять у дiм батька свого велику богиню. Але коли вводили вони Деметру в дiм батька, то доторкнулась богиня головою верху дверей, i весь будинок осяяло дивне свiтло. Метанейра встала назустрiч богинi, вона зрозумiла, що не просту смертну привели до неi ii дочки. Низько схилилася дружина Келея перед невiдомою i просила ii сiсти на ii мiсце царицi. Вiдмовилась Деметра; вона мовчки сiла на простому стiльцi служницi, як i ранiше, байдужа до всього, що робилося навколо неi. Служниця Метанейри, весела Ямба, бачачи глибокий сум невiдомоi, намагалася розвеселити ii. Вона весело прислуговувала iй i своiй господинi Метанейрi; голосно лунав ii смiх i сипалися жарти. Посмiхнулась Деметра вперше з того часу, як викрав у неi Персефону похмурий Аiд, i вперше погодилась вона вжити iжi.
Деметра залишилась у Келея. Вона почала виховувати його сина Демофонта. Богиня вирiшила дати Демофонтовi безсмертя. Вона тримала немовля бiля своiх божественних грудей, на своiх колiнах; немовля дихало безсмертним диханням богинi. Деметра натирала його амброзiею[57 - Амброзiя – iжа богiв, яка дае безсмертя.], а вночi, коли всi в будинку Келея спали, вона, загорнувши Демофонта в пелюшки, клала його в яскраво палаючу пiч. Але Демофонт не дiстав безсмертя. Побачила раз Метанейра свого сина, який лежав у печi, страшенно злякалась i стала благати Деметру не робити цього. Деметра розгнiвалась на Метанейру, вийняла Демофонта з печi i сказала:
– О, нерозумна, я хотiла дати безсмертя твоему синовi, зробити його невразливим. Знай же, я – Деметра, яка дае сили i радiсть смертним i безсмертним.
Деметра вiдкрила Келею i Метанейрi, хто вона, i прийняла свiй звичайний вигляд богинi. Божественне свiтло розлилося по покоях Келея. Богиня Деметра стояла, велична i прекрасна, золотисте волосся спадало на ii плечi, очi палали божественною мудрiстю, вiд одягу ii лилися чудовi пахощi. Впали на колiна перед нею Метанейра та ii чоловiк.
Богиня Деметра звелiла побудувати храм в Елевсiнi, бiля джерела Каллiхори, i залишилася жити в ньому. При цьому храмi Деметра сама встановила свята.
Сум за нiжно коханою дочкою не покинув Деметру, не забула вона i гнiву свого на Зевса. Як i ранiше, не родила нiчого земля. Голод ставав дедалi сильнiшим, бо на полях землеробiв не сходило жодноi билинки. Даремно тягли бики землероба важкий плуг по рiллi – марна була iх праця. Гинули цiлi племена. Зойки голодних неслися до неба, але не зважала на них Деметра. Нарештi, перестали куритися на землi жертви безсмертним богам. Загибель загрожувала всьому живому. Не хотiв загибелi смертних великий хмарогонець Зевс. Вiн послав до Деметри вiсницю богiв Ірiду. Швидко помчала вона на своiх райдужних крилах в Елевсiн до храму Деметри, кликала ii, благала повернутися на свiтлий Олiмп до сонму богiв. Деметра не зглянулась на ii благання. Посилав i iнших богiв великий Зевс до Деметри, але богиня не хотiла повернутися на Олiмп, перш нiж поверне iй Аiд ii дочку Персефону.
Послав тодi до свого похмурого брата Аiда великий Зевс швидкого, як думка, Гермеса. Гермес спустився в повне страхiть царство Аiда, став перед володарем душ померлих, який сидiв на золотому тронi, i оповiв йому про волю Зевса.
Аiд погодився вiдпустити Персефону до матерi, але спочатку дав iй проковтнути гранатове зернятко, символ шлюбу. Зiйшла Персефона на золоту колiсницю чоловiка з Гермесом; помчали безсмертнi конi Аiда, нiякi перепони не були iм страшнi, i миттю досягли вони Елевсiна.
Забувши про все вiд радощiв, кинулась Деметра назустрiч своiй доньцi i нiжно обняла ii. Знов була з нею ii улюблена дочка Персефона. З нею повернулася Деметра на Олiмп. Тодi великий Зевс вирiшив, що двi третини року житиме з матiр’ю Персефона, а на одну третину – вертатиметься до чоловiка свого Аiда.
Велика Деметра повернула родючiсть землi, i знову все зацвiло, зазеленiло. Нiжним весняним листям укрились лiси; заряснiли квiти на смарагдовiй муравi лук. Незабаром заколосилися хлiбороднi ниви; зацвiли i сповнились пахощами сади; заблищала на сонцi зелень виноградникiв. Прокинулась уся природа. Все живе радiло i славило велику богиню Деметру i дочку ii Персефону.
Але щороку покидае свою матiр Персефона, i кожного разу Деметра поринае в сум i знову вбираеться в темний одяг. І вся природа сумуе за тiею, що вiдiйшла. Жовкне на деревах листя, i зривае його осiннiй вiтер; вiдцвiтають квiти, лани пустiють, настае зима. Спить природа, щоб прокинутись у радiсному сяйвi весни тодi, коли повернеться до своеi матерi з безрадiсного царства Аiда Персефона. Коли ж повертаеться до Деметри ii дочка, тодi велика богиня родючостi щедрою рукою сипле дари своi людям i благословляе працю землероба багатим урожаем.
ТРІПТОЛЕМ
Велика богиня Деметра, яка дае родючiсть землi, сама навчила людей, як обробляти хлiбороднi лани. Вона дала юному синовi царя Елевсiна, Трiптолему, насiння пшеницi, i вiн перший тричi зорав плугом рарiйське поле бiля Елевсiна i кинув у темну землю насiння. Багатий урожай дало поле, що благословила сама Деметра. На чудовiй колiсницi, запряженiй крилатими змiями, Трiптолем з велiння Деметри облiтав усi краiни i всюди навчав людей землеробства.
Був Трiптолем i в далекiй Скiфii у царя Лiнха. Його теж навчив вiн землеробства. Але гордий цар скiфiв захотiв вiдняти у Трiптолема славу вчителя землеробства, вiн захотiв привласнити цю славу собi. Лiнх вирiшив убити пiд час сну великого Трiптолема. Але Деметра не допустила, щоб стався злочин. Вона вирiшила покарати Лiнха за те, що вiн, порушивши звичай гостинностi, пiдняв руку на ii обранця.
Коли Лiнх уночi прокрався до покою, де мирно спав Трiптолем, Деметра обернула царя скiфiв у дику рись саме в ту мить, коли вiн занiс над сплячим кинджал.
Сховався в темних лiсах обернений у рись Лiнх, а Трiптолем покинув краiну скiфiв, щоб, переносячись з краiни в краiну на своiй чудовiй колiсницi, вчити людей великого дару Деметри – землеробства.
ЕРІСІХТОН
Не одного царя скiфiв, Лiнха, покарала богиня Деметра, вона покарала i царя Фессалii, Ерiсiхтона. Пихатий i нечестивий був Ерiсiхтон, нiколи не шанував вiн богiв жертвами. В своiй нечестивостi вiн насмiлився зухвало образити велику богиню Деметру. Вiн вирiшив зрубати у священному гаi Деметри столiтнього дуба, що був житлом дрiади, улюбленицi самоi Деметри. Нiщо не спинило Ерiсiхтона.
– Хоч би це була не улюблениця Деметри, а сама богиня, – вигукнув нечестивець, – все ж зрубаю я цього дуба!
Ерiсiхтон вирвав з рук слуги сокиру i глибоко увiгнав ii в дерево. Тяжкий стогiн почувся всерединi дуба, i хлинула кров з його кори. Враженi стояли перед дубом слуги царя. Один з них насмiлився зупинити його, але розгнiваний Ерiсiхтон убив слугу, вигукнувши:
– Ось тобi нагорода за твою покiрнiсть богам!
Ерiсiхтон зрубав столiтнього дуба. З шумом, подiбним до стогону, впав дуб на землю, i вмерла дрiада, яка жила в ньому.
Одягнувши темний одяг, дрiади священного гаю прийшли до богинi Деметри i благали ii покарати Ерiсiхтона, який убив iх дорогу подругу. Розгнiвалась Деметра. Вона послала по богиню голоду. Послана нею дрiада швидко помчала на колiсницi Деметри, запряженiй крилатими змiями, в Скiфiю, до гiр Кавказу, i там знайшла на безплiднiй горi богиню голоду, з запалими очима, блiду, розпатлану, з грубою шкiрою, що обтягала самi кiстки. Послана переказала волю Деметри богинi голоду, i та послухалася наказу Деметри.
З’явилася богиня голоду в будинок Ерiсiхтона i вдихнула йому невситимий голод, що спалював йому всi нутрощi. Чим бiльше iв Ерiсiхтон, тим сильнiшi ставали муки голоду. Все свое майно витратив вiн на рiзнi iства, якi тiльки сильнiше збуджували в Ерiсiхтона невситимий, гнiтючий голод. Нарештi нiчого не лишилося в Ерiсiхтона – тiльки одна дочка. Щоб здобути грошей i насититись, вiн продав свою дочку в рабство. Але дочка його дiстала вiд бога Посейдона дар приймати будь-який образ i щоразу визволятися вiд тих, хто ii купував, то пiд виглядом птаха, то коня, то корови. Багато разiв продавав свою дочку Ерiсiхтон, але мало було йому грошей, якi вторговував вiн вiд цього продажу. Голод мучив його дедалi сильнiше, все нестерпнiшими ставали його страждання. Нарештi Ерiсiхтон почав рвати зубами свое тiло i загинув у страшенних муках.
Нiч, Мiсяць, Зоря i Сонце
Поволi iде по небу в своiй колiсницi, запряженiй чорними кiньми, богиня Нiч-Нюкта. Своiм темним покровом закрила вона землю. Пiтьма огорнула все навколо. Навкруг колiсницi богинi Ночi товпляться зiрки i ллють на землю свое непевне, мерехтливе свiтло – це юнi сини богинi Зорi-Еос i Астрея. Багато iх, вони усiяли все нiчне темне небо. Ось, нiби легка заграва показалася на сходi. Розгоряеться вона дедалi бiльше й бiльше. Це сходить на небо богиня Мiсяць-Селена. Круторогi бики поволi везуть ii колiсницю небом. Спокiйно, велично iде богиня Мiсяць по небу в своему довгому бiлому одязi, iз серпом мiсяця на головному уборi. Вона мирно свiтить на сплячу землю, заливаючи все срiблястим сяйвом. Об’iхавши небозвiд, богиня Мiсяць спускаеться в глибокий грот гори Латма в Карii. Там лежить занурений у вiчну дрiмоту прекрасний Ендiмiон[58 - Вважався iнодi сином царя Карii, Ефлiя, iнодi сином Зевса. Можливо, що Ендiмiон – стародавнiй карiйський бог сну. Карiя – краiна в Малiй Азii, на узбережжi Середземного моря.]. Кохае його Селена. Вона схиляеться над ним, милуе його i шепоче слова кохання. Але не чуе ii занурений у дрiмоту Ендiмiон, тому так смутна Селена, i сумне свiтло ii, яке лле вона на землю вночi.
Все ближчае ранок. Богиня Мiсяць уже давно спустилася з небозводу. Ледве посвiтлiв схiд. Яскраво загорiвся на сходi передвiсник зорi Еосфорос – вранiшня зiрка. Подув легенький вiтрець. Все яскравiше розгоряеться схiд. Ось вiдчинила рожевоперста богиня Зоря-Еос ворота, з яких скоро виiде осяйний бог Сонце-Гелiос. В яскраво-шафранному вбраннi, на рожевих крилах злiтае богиня Зоря на прояснiле небо, залите рожевим свiтлом. Лле богиня з золотоi посудини на землю росу, i роса обсипае траву i квiти блискучими, немов алмази, краплями. Сповнене пахощами все на землi, всюди куряться аромати. Пробуджена земля радiсно вiтае бога Сонце-Гелiоса, що сходить.
Четвериком крилатих коней у золотiй колiсницi, яку викував бог Гефест, виiжджае на небо з берегiв Океану свiтлосяйний бог. Промiння сонця, що сходить, золотить вершини гiр, i вони височать, нiби залитi вогнем. Зiрки зникають з небозводу при появi бога сонця, одна по однiй ховаються вони в лонi темноi ночi. Все вище пiдiймаеться колiсниця Гелiоса. В осяйному вiнцi i в довгих блискучих шатах iде вiн по небу i лле свое живлюще промiння на землю, дае iй свiтло, тепло i життя.
Закiнчивши свiй денний путь, бог сонця спускаеться до священних вод Океану. Там чекае його золотий човен, в якому вiн пливе назад на схiд, в краiну сонця, де стоiть його чудовий палац. Бог сонця вночi там вiдпочивае, щоб другого дня зiйти в тому ж сяйвi.
Фаетон
Викладено за поемою Овiдiя «Метаморфози».
Тiльки раз порушений був заведений у свiтi лад, i не виiжджав бог сонця на небо, щоб свiтити людям. Це сталося так. Був син у Сонця-Гелiоса вiд Клiмени, дочки морськоi богинi Фетiди, iм’я йому було Фаетон. Одного разу родич Фаетона, син громовержця Зевса Епаф, глузуючи з нього, сказав:
– Не вiрю я, що ти – син свiтлосяйного Гелiоса. Мати твоя говорить неправду. Ти – син простого смертного.
Розгнiвався Фаетон, зашарiлося вiд сорому його обличчя; вiн побiг до матерi, кинувся до неi на груди i зi сльозами скаржився на образу. Але мати його, простягаючи руки до променистого сонця, вигукнула:
– О сину! Присягаюсь тобi Гелiосом, який нас бачить i чуе, якого i ти сам зараз бачиш, що вiн – твiй батько! Нехай позбавить вiн мене свого свiтла, якщо я говорю неправду. Пiди сам до нього, палац його недалеко вiд нас. Вiн пiдтвердить тобi моi слова.
Фаетон зараз же вiдправився до свого батька Гелiоса. Швидко дiйшов вiн до палацу Гелiоса, що сяяв золотом, срiблом i дорогоцiнним камiнням. Увесь палац нiбито iскрився всiма барвами райдуги, так чудово оздобив його сам бог Гефест. Фаетон увiйшов до палацу i побачив там Гелiоса, який сидiв у пурпурних шатах на тронi. Але Фаетон не мiг наблизитися до свiтлосяйного бога, його очi – очi смертного – не зносили сяйва, що виходило вiд вiнця Гелiоса. Бог сонця побачив Фаетона i спитав його:
– Що привело тебе до мене в палац, сину мiй?
– О, свiтло всього свiту, о, батьку Гелiос! Тiльки чи смiю я називати тебе батьком? – вигукнув Фаетон. – Дай менi доказ того, що ти – мiй батько. Благаю тебе, розвiй мiй сумнiв.
Гелiос зняв свiтлосяйний вiнок, покликав до себе Фаетона, обiйняв його i сказав:
– Так, ти – мiй син; правду сказала тобi мати твоя, Клiмена. А щоб ти не мав сумнiву бiльш, проси в мене, що хочеш, i присягаюсь водами священноi рiки Стiксу, я виконаю твое прохання.
Ледве сказав це Гелiос, як Фаетон став просити дозволити йому поiхати по небу, замiсть самого Гелiоса, в його золотiй колiсницi. Жах пройняв свiтлосяйного бога.
– Безумний, чого ти просиш! – вигукнув Гелiос, – о, коли б мiг я порушити мою клятву! Ти просиш неможливого, Фаетоне. Адже це тобi не пiд силу. Адже ж ти смертний, а хiба це справа смертного? Навiть i безсмертнi боги не можуть устояти на моiй колiсницi. Сам великий Зевс-громовержець не може правити нею, а хто ж могутнiший вiд нього! Подумай тiльки: спочатку дорога така крута, що навiть моi крилатi конi ледве пiднiмаються по нiй. Посерединi вона йде так високо над землею, що навiть мене проймае страх, коли я дивлюсь униз на моря i землi, що розстилаються пiдо мною. А в кiнцi дорога так стрiмко спускаеться до священних берегiв Океану, що без мого досвiдченого керування колiсниця стрiмголов полетить униз i розiб’еться. Ти думаеш, може, зустрiти в дорозi багато чудесного. Нi, серед небезпек, страхiть i диких звiрiв лежить шлях. Вузький вiн; якщо ти збочиш, то чекають тебе там роги грiзного тельця, там загрожуе тобi лук кентавра, лютий лев, потворнi скорпiон i рак[59 - Сузiр’я Тельця, Кентавра, Скорпiона i Рака.]. Багато страхiть на шляху по небу. Повiр менi, не хочу я бути причиною твоеi загибелi. О, якби ти мiг поглядом своiм проникнути менi в серце i побачити, як я боюсь за тебе! Подивись навколо себе, поглянь на свiт, як багато в ньому прекрасного! Проси все, що хочеш, я нi в чому не вiдмовлю тобi, тiльки не проси ти цього. Адже ти просиш не нагороди, а страшноi кари.
Але Фаетон нiчого не хотiв слухати; обвивши руками шию Гелiоса, вiн просив виконати його прохання.
– Гаразд, я виконаю твою просьбу. Не турбуйся, адже я присягався водами Стiксу. Ти дiстанеш, чого просиш, але я думав, що ти розумнiший, – сумно вiдповiв Гелiос.
Вiн повiв Фаетона туди, де стояла його колiсниця. Залюбувався нею Фаетон; вона була вся золота i виблискувала рiзнобарвними самоцвiтами. Привели крилатих коней Гелiоса, нагодованих амброзiею i нектаром. Запрягли коней в колiсницю. Рожевоперста Еос вiдкрила ворота сонця. Гелiос натер обличчя Фаетоновi священною маззю, щоб не обпалило його полум’я сонячних променiв, i поклав йому на голову свiтлосяйний вiнець. Зiтхаючи, сповнений суму, дае Гелiос останнi поради Фаетоновi:
– Сину мiй, пам’ятай моi останнi напутнi слова, виконай iх, якщо зможеш. Не жени коней, держи якомога твердiш вiжки. Самi побiжать моi конi. Трудно стримувати iх. Шлях же ти ясно побачиш по колiях, вони йдуть через усе небо. Не пiднiмайся дуже високо, щоб не спалити небо, але й низько не спускайся, а то спалиш усю землю. Не збочуй, пам’ятай, нi вправо, нi влiво. Шлях твiй саме посерединi мiж змiею i жертовником[60 - Два сузiр’я, що звалися у грекiв Змiя i Жертовник.]. Все iнше я доручаю долi, на неi лише я сподiваюсь. Але час, нiч уже покинула небо; вже зiйшла рожевоперста Еос. Бери мiцнiше вiжки. Та може, ти змiниш ще свое рiшення – адже воно загрожуе тобi загибеллю. О, дай менi самому свiтити землi! Не губи себе.
Але Фаетон швидко скочив на колiсницю i схопив вiжки. Вiн радiе, трiумфуе, дякуе батьковi своему Гелiосу i поспiшае в путь. Конi б’ють копитами, полум’я пашить з iх нiздрiв, легко пiдхоплюють вони колiсницю i крiзь туман швидко несуться вперед по крутiй дорозi на небо. Незвично легка для коней колiсниця. Ось конi мчать уже по небу, вони залишають звичайний шлях Гелiоса i несуться вже без дороги. А Фаетон не знае, де ж дорога, не мае вiн сил правити кiньми. Глянув вiн з вершини неба на землю i зблiд вiд страху, так далеко пiд ним була вона. Колiна в нього задрижали, темрява заслала його очi. Вiн уже шкодуе, що вблагав батька дати йому керувати його колiсницею. Що вiн мае робити? Уже багато проiхав вiн, але попереду ще довгий шлях. Не може справитися з кiньми Фаетон, вiн не знае iх iмен, а стримати iх вiжками немае в нього сили. Навколо себе вiн бачить страшних небесних звiрiв i лякаеться ще дужче.
Є мiсце на небi, де розлiгся страхiтливий, грiзний скорпiон, – туди несуть Фаетона конi. Побачив нещасний юнак вкритого темною отрутою скорпiона, який загрожував йому смертоносним жалом, i, збожеволiвши вiд страху, випустив вiжки. Ще швидше понесли тодi конi, зачувши волю. То звиваються вони до самих зiрок, то, спустившись, мчать майже над самою землею. Сестра Гелiоса, богиня мiсяця Селена, з подивом дивиться, як летять конi ii брата без дороги, нiким не керованi, по небу. Полум’я вiд колiсницi, що близько спустилось, охоплюе землю. Гинуть великi, багатi мiста, гинуть цiлi племена. Горять гори, вкритi лiсом: двоголовий Парнас, тiнистий Кiферон, зелений Гелiкон, гори Кавказу, Тмол, Іда, Пелiон, Осса[61 - Кiферон – мiж Аттикою i Беотiею; Гелiкон – на пiвденному заходi Беотii, Тмол – в Лiдii; Іда – у Фрiгii, в Малiй Азii; Пелiон i Осса – у Фессалii, на узбережжi Егейського моря.]. Дим застилае все навколо; не бачить Фаетон в густому димi, де вiн iде. Вода в рiках i струмках закипае. Нiмфи плачуть i, жахаючись, ховаються в глибоких гротах. Киплять Євфрат, Оронт, Алфей, Еврот[62 - Оронт – в Сирii, Алфей – на заходi Пелопоннесу, Еврот – у Лаконii; на березi Евроту стояла Спарта.] та iншi рiки. Вiд жару трiскаеться земля, i промiнь сонця проникае в похмуре царство Аiда. Моря починають пересихати, i страждають вiд спеки морськi божества. Тодi пiдвелася велика богиня Гея-Земля i голосно вигукнула:
– О, найвеличнiший з богiв, Зевсе-громовержцю! Невже мушу я загинути, невже загинути повинно царство твого брата Посейдона, невже повинно загинути все живе? Дивись! Атлас ледве витримуе вже тягар неба. Адже небо i палаци богiв можуть повалитися. Невже все повернеться до первiсного Хаосу? О, врятуй вiд огню те, що ще лишилося!
Зевс почув благання богинi Геi, грiзно махнув вiн правицею, кинув свою вогненну блискавку i ii вогнем загасив вогонь. Зевс блискавкою розбив колiсницю. Конi Гелiоса розбiглись у рiзнi сторони. По всьому небу порозкиданi уламки колiсницi i упряж коней Гелiоса.
А Фаетон, з палаючими на головi кучерями, пронiсся, як падаюча зiрка, в повiтрi i впав у хвилi рiки Ерiдану[63 - У грекiв цю назву мали: 1) рiка в Аттицi; 2) рiка на пiвночi, можливо, Зах. Двiна; 3) рiка По.], далеко вiд своеi батькiвщини. Там гесперiйськi нiмфи пiдняли його тiло i поховали. У глибокiй скорботi батько Фаетона, Гелiос, закрив свiй лик i цiлий день не появлявся на блакитному небi. Тiльки вогонь пожежi освiтлював землю.
Довго нещасна мати Фаетона, Клiмена, шукала тiло свого загиблого сина. Нарештi знайшла вона на берегах Ерiдану не тiло сина, а його гробницю. Гiрко плакала безутiшна мати над гробницею сина, з нею оплакували загиблого брата i дочки Клiмени, гелiади. Скорбота iх була безмежна. Плачучих гелiад великi боги обернули в тополi.
Стоять тополi-гелiади, схилившись над Ерiданом, i падають iх сльози-смола в холодну воду. Смола застигае й перетворюеться в прозорий янтар.
Уболiвав за загиблим Фаетоном i друг його Кiкн. Його тужiння далеко лунало по берегах Ерiдану. Бачачи нерозважну тугу Кiкна, боги обернули його в бiлоснiжного лебедя. З того часу лебiдь-Кiкна живе на водi, в рiках i широких свiтлих озерах. Вiн боiться вогню, що згубив його друга Фаетона.
Дiонiс[64 - Дiонiс (у римлян Вакх) – бог виноробства, бог вина, в Грецii «зайшлий» бог, принесений з Фракii. Свята на честь Дiонiса важливi були тим, що з них розвинулись в Афiнах театральнi вистави. Пiд час свят в Афiнах (великi Дiонiсii) виступали хори одягнених в козячi шкури спiвцiв i виконували особливi гiмни – дифiрамби; iх починав заспiвувач, а хор йому вiдповiдав; спiв супроводжувався танцем. З цих дифiрамбiв створилася трагедiя (саме слово можна пояснити як «пiсня цапiв»). На сiльських же святах на честь Дiонiса (сiльськi Дiонiсii) виконували жартiвливi пiснi, якi теж починав заспiвувач; вони також супроводжувались танцями; з них виникла комедiя.]
Народження i виховання Дiонiса
Зевс-громовержець кохав прекрасну Семелу, дочку фiванського царя Кадма. Одного разу вiн обiцяв iй виконати будь-яку ii просьбу, яка б вона не була, i заприсягся iй в цьому незламною клятвою богiв, священними водами пiдземноi рiки Стiксу. Але зненавидiла Семелу велика богиня Гера i захотiла ii згубити. Вона сказала Семелi:
– Проси Зевса з’явитися тобi в усiй величi бога-громовержця, царя Олiмпу. Якщо вiн тебе справдi любить, то не вiдмовить у цiй просьбi.
Переконала Гера Семелу, i та попросила Зевса виконати саме цю просьбу. Зевс же не мiг нi в чому вiдмовити Семелi, адже вiн клявся водами Стiксу. Громовержець з’явився iй в усiй величi царя богiв i людей, в усьому сяйвi своеi слави. Вогненна блискавка блищала в руках Зевса; удари грому потрясали палац Кадма. Спалахнуло все навколо вiд блискавки Зевса. Вогонь охопив палац, все кругом хиталося i валилося. Пройнята жахом, упала Семела на землю, полум’я палило ii. Вона бачила, що немае iй рятунку, що згубила ii просьба, на яку намовила Гера.
І народився в умираючоi Семели син Дiонiс, квола, нездатна до життя дитина. Здавалося, вiн теж приречений був на загибель у вогнi. Але хiба мiг загинути син великого Зевса? Із землi з усiх бокiв, немов вiд помаху чарiвного жезла, вирiс густий зелений плющ. Вiн прикрив вiд вогню своею зеленню нещасну дитину i врятував ii вiд смертi.
Зевс узяв врятованого сина, а через те що вiн був ще такий малий i кволий, що не мiг би жити, то зашив його Зевс собi у стегно. В тiлi батька свого, Зевса, Дiонiс змiцнiв i, змiцнiвши, вдруге народився зi стегна громовержця Зевса. Тодi цар богiв i людей покликав сина свого, бистрого посланця богiв, Гермеса, i наказав йому вiднести маленького Дiонiса до сестри Семели, Іно, та ii чоловiка Атаманта, царя Орхомена[65 - Мiсто в Беотii, на березi Капаiдського озера.], – вони мали виховати його.
Богиня Гера розгнiвалась на Іно й Атаманта за те, що вони взяли на виховання сина ненависноi iй Семели, i вирiшила iх покарати. Наслала вона на Атамант божевiлля. В припадку божевiлля вбив Атамант свого сина Леарха. Ледве встигла втечею врятуватися вiд смертi Іно з другим сином, Мелiкертом. Чоловiк погнався за нею i вже наздоганяв ii. Попереду крутий, скелястий морський берег, внизу шумить море, позаду настигае божевiльний чоловiк – порятунку нема в Іно. У вiдчаi кинулась вона разом iз сином у море з прибережних скель. Прийняли в морi Іно i Мелiкерта нереiди. Вихователька Дiонiса i ii син були оберненi в морськi божества i живуть вони з того часу в морськiй безоднi.
А Дiонiса врятував вiд божевiльного Атаманта Гермес. Вiн перенiс його миттю в Нiсейську долину i там вiддав на виховання нiмфам. Дiонiс вирiс прекрасним, могутнiм богом вина, богом, який дае людям сили i радощi, богом, що дае родючiсть. Виховательки Дiонiса, нiмфи, були взятi Зевсом у нагороду на небо, i свiтять вони в темну зоряну нiч, пiд назвою Гiад[66 - Гiадами зветься скупчення зiрок (зоряна купа) в сузiр’i Орiона, одному з найяскравiших сузiр’iв на небi.], серед iнших сузiр’iв.
Дiонiс i його почет
