скачать книгу бесплатно
Нiхто в усiй Грецii не мiг зрiвнятися пiдступнiстю, хитрiстю i спритнiстю розуму з Сiзiфом. Сiзiф, завдяки своiй хитростi, зiбрав незлiченнi багатства у себе в Коринфi; далеко йшла слава про його скарби.
Коли прийшов до нього бог смертi, похмурий Танат, щоб звести його в сумне царство Аiда, то Сiзiф, який уже ранiш вiдчув наближення бога смертi, пiдступно обманув бога Таната i закував його в кайдани. Перестали тодi на землi вмирати люди. Нiде не справлялись бiльше пишнi похорони; перестали приносити й жертви богам пiдземного царства. Порушився на землi лад, заведений Зевсом. Тодi громовержець Зевс послав до Сiзiфа могутнього бога вiйни Ареса. Вiн звiльнив Таната з кайданiв, а Танат вирвав душу Сiзiфа i вiдвiв ii в царство тiней померлих.
Але й тут зумiв зарадити собi хитрий Сiзiф. Вiн сказав дружинi своiй, щоб вона не ховала його тiла i не приносила жертви пiдземним богам. Послухалась чоловiка дружина Сiзiфа. Аiд i Персефона довго чекали похоронних жертв. Усе нема iх! Нарештi наблизився до трону Аiда Сiзiф i сказав володаревi царства померлих, Аiду:
– О, володарю душ померлих, великий Аiде, рiвний могутнiстю Зевсовi, вiдпусти мене на свiтлу землю. Я звелю дружинi моiй принести тобi багатi жертви i повернусь назад у царство тiней.
Так обманув Сiзiф владику Аiда, i той вiдпустив його на землю. Сiзiф не повернувся, звичайно, в царство Аiда. Вiн залишився в пишному палацi своему i весело бенкетував, радiючи, що один з усiх смертних зумiв вернутися з похмурого царства тiней.
Розгнiвався Аiд, знову послав вiн Таната по душу Сiзiфа. З’явився Танат до палацу найхитрiшого з смертних i застав його за розкiшним бенкетом. Вирвав душу Сiзiфову богам i людям ненависний бог смертi; назавжди вiдлетiла тепер душа Сiзiфа в царство тiней.
Тяжку кару вiдбувае Сiзiф у загробному життi за всю пiдступнiсть, за всi обмани, якi вчинив вiн на землi. Його засуджено викочувати на високу, круту гору величезний камiнь. Напружуючи всi сили, працюе Сiзiф. Пiт заливае йому очi вiд тяжкоi працi. Все ближче вершина; ще зусилля, i скiнчена буде праця Сiзiфа; але вириваеться з рук його камiнь i з шумом котиться вниз, здiймаючи хмари пилу. Знову береться Сiзiф до роботи.
Так вiчно котить камiнь Сiзiф i нiколи не може досягти мети – вершини гори.
Беллерофонт[88 - Багато що в цьому мiфi вказуе на те, що Беллерофонт був мiсцевим сонячним богом; вiн несеться по небу на крилатому конi, вiн убив своiми стрiлами потворну Химеру, яка втiлюе в собi бурю, землетрус i вулканiчнi сили землi. Мiфи про героiв, подiбних до Беллерофонта, зустрiчаемо в багатьох народiв земноi кулi.]
Викладено за поемою Гомера «Ілiада» i вiршами Пiндара.
Був у Сiзiфа син, герой Главк, який правив у Коринфi пiсля смертi батька. А Главк мав сина Беллерофонта, одного з великих героiв Грецii. Прекрасний, як бог, був Беллерофонт i рiвний безсмертним богам мужнiстю. Беллерофонта, коли вiн був ще юнаком, спiткало нещастя: вiн убив випадково одного громадянина Коринфа i мусив тiкати з рiдного мiста. Вiн утiк до царя Тiринфа, Пройта. З великою пошаною прийняв цар Тiринфа героя i очистив його вiд грiха пролитоi ним кровi. Недовго довелося Беллерофонтовi пробути в Тiринфi. Зачарувалась його вродою дружина Пройта, богорiвна Антейя. Але Беллерофонт вiдкинув ii кохання. Запалала тодi ненавистю до Беллерофонта цариця Антейя i вирiшила згубити його. Пiшла вона до свого чоловiка i сказала йому:
– О, царю! Тяжко ображае тебе Беллерофонт. Ти повинен убити його. Вiн переслiдуе мене, твою дружину, своiм коханням. Ось як вiддячив вiн тобi за гостиннiсть!
Розгнiвався Пройт; сам вiн не мiг пiдняти руку на свого гостя, бо боявся гнiву Зевса, покровителя гостинностi. Довго думав Пройт, як занапастити Беллерофонта, i, нарештi, вирiшив послати його з листом до батька Антейi, Іобата, царя Лiкii[89 - Краiна на пiвденному заходi Малоi Азii.]. В цьому листi, написаному на подвiйнiй складенiй i запечатанiй таблицi, Пройт написав Іобату, як тяжко образив його Беллерофонт, i просив помститися йому за образу. Беллерофонт вирушив з листом до Іобата, не пiдозрюючи, яка небезпека загрожуе йому.
Пiсля довгоi подорожi Беллерофонт прибув у Лiкiю. З радiстю прийняв Іобат юного героя i дев’ять днiв шанував його бенкетами. Нарештi запитав його Іобат про мету прибуття. Спокiйно подав Беллерофонт царевi Лiкii лист Пройта. Іобат узяв подвiйну запечатану табличку i розкрив ii. Страх пройняв його, коли вiн прочитав, що було в нiй написано. Вiн повинен був убити юного героя, якого встиг уже полюбити за цi дев’ять днiв. Але сам Іобат, як i Пройт, не наважився порушити священного звичаю гостинностi.
Щоб згубити Беллерофонта, вiн вирiшив послати героя на подвиг, що загрожував неминучою смертю. Іобат доручив Беллерофонтовi вбити грiзну потвору Химеру. Їi породили жахливий Тiфон i велетенська Єхидна. Спереду левом була Химера, всерединi – гiрською дикою козою, а ззаду – драконом. Вогонь вивергала вона з трьох пащ. Нiхто не мiг врятуватися вiд грiзноi Химери. Саме наближення ii несло з собою смерть.
Беллерофонта не спинила небезпека цього подвигу – смiливо взявся могутнiй герой за виконання його. Вiн знав, що тiльки той може перемогти Химеру, хто володiе крилатим конем Пегасом[90 - Іменем Пегаса названо сузiр’я. Пiзнiше Пегас став i конем поетiв; на ньому поети пiдносяться на Парнас, до бога Аполлона i муз.], який вилетiв з тiла вбитоi Персеем горгони Медузи, знав вiн, i де знайти цього дивного коня. Пегас часто спускався на вершину Акрокоринфу[91 - Гора, на якiй була фортеця (акрополь) Коринфа.] i пив там воду з джерела Пiрени. Туди й вирушив Беллерофонт. Вiн прийшов до джерела саме тодi, коли Пегас, що спустився з-за хмар, гамував свою спрагу холодною, прозорою, немов кристал, водою джерела Пiрени. Беллерофонт хотiв зараз же пiймати Пегаса. Днi i ночi переслiдував вiн його, але все марно, не допомагали нiякi хитрощi. Пегас не давався до рук Беллерофонтовi. Тiльки-но юний герой наближався до крилатого коня, як, махнувши своiми могутнiми крилами, зi швидкiстю вiтру нiсся кiнь за хмари i ширяв у них, немов орел. Нарештi, за порадою провiсника Полiiда, Беллерофонт лiг спати бiля джерела Пiрени, бiля жертовника Афiни-Паллади, на тому мiсцi, де побачив вiн уперше Пегаса. Беллерофонт хотiв узнати увi снi вiдкриття богiв. Справдi, увi снi з’явилася йому улюблена дочка громовержця Зевса, Афiна, навчила, як пiймати Пегаса, дала золоту вуздечку i звелiла принести жертву боговi моря Посейдону. Прокинувся Беллерофонт. З подивом побачив вiн, що золота вуздечка лежить коло нього. В палкiй молитвi подякував Беллерофонт великiй богинi. Вiн знав тепер, що заволодiе Пегасом.
Незабаром до джерела Пiрени прилетiв на своiх бiлоснiжних крилах дивний кiнь. Смiливо скочив на нього Беллерофонт i накинув на голову золоту вуздечку. Довго швидше вiд вiтру носив Пегас у повiтрi героя, нарештi скорився i з того часу вiрно служив Беллерофонтовi.
Швидко помчав герой на Пегасi до гiр Лiкii, туди, де жила потворна Химера. Химера почула наближення ворога i виповзла з темноi печери, могутня, грiзна. Палючий вогонь вилiтав з трьох ii пащ, клуби диму оповили все кругом. Високо злетiв Пегас з Беллерофонтом, i з вишини Беллерофонт одну по однiй посилав своi стрiли на Химеру. Шалено билася вона об скелi i перекидала iх; несамовита, носилася вона по горах. Все гинуло навколо вiд ii полум’я. Всюди лiтав за нею Беллерофонт на своему крилатому конi. Химера нiде не могла сховатися вiд влучних стрiл героя, смертоноснi стрiли скрiзь наздоганяли ii. Убив грiзну потвору Беллерофонт i з великою славою повернувся до царя Іобата.
Але Іобат дав йому друге доручення. Вiн послав героя проти войовничих солiмiв[92 - Плем’я, яке жило на пiвнiчному кордонi Лiкii.]. Багато героiв загинуло в боях iз солiмами, але перемiг iх Беллерофонт. І цього подвигу було мало Іобату – адже вiн намагався згубити героя. Тому послав вiн героя проти непереможних амазонок. І з цiеi вiйни вийшов переможцем Беллерофонт. Тодi вислав Іобат назустрiч героевi, який повертався в славi перемоги, найсильнiших мужiв Лiкii, щоб вони вбили непереможного Беллерофонта, напавши на нього несподiвано. Лiкiйцi заманили в засiдку героя, але й тут не загинув вiн. Всi найсильнiшi мужi Лiкii загинули вiд руки могутнього героя. Зрозумiв тодi Іобат, якого великого героя прийняв вiн у себе як гостя. З великою пошаною зустрiв вiн славетного переможця. Вiддав за нього Іобат дочку свою, а з нею пiвцарства в придане. А лiкiйцi видiлили Беллерофонтовi в дар iз своiх ланiв найродючiшу землю i дали йому ii у володiння.
З того часу Беллерофонт залишився в Лiкii i жив там, оточений шаною i славою. Але нещасливо закiнчив життя свое Беллерофонт. Загордився великий герой. Вiн захотiв стати рiвним богам-олiмпiйцям, так заслiпила його велика слава. Беллерофонт вирiшив злетiти на свiтлий Олiмп до безсмертних богiв на своему крилатому конi Пегасi. За таку зарозумiлiсть Зевс скарав Беллерофонта. Громовержець наслав на крилатого Пегаса шалену лютiсть, Пегас скинув Беллерофонта на землю, коли той сiв на нього, щоб вилетiти на Олiмп. Вiд падiння на землю могутнiй герой позбувся розуму. Довго блукав вiн, безумний, по «долинi блукань», поки не прилетiв на чорних крилах своiх похмурий бог смертi Танат i не вирвав йому душу. Так зiйшов у сумне царство тiней великий герой Беллерофонт.
Тантал[93 - В цьому мiфi вражае нас дика жорстокiсть Тантала. Вiн убивае свого сина лише для того, щоб пересвiдчитись, чи всезнаючi олiмпiйськi боги. В цьому вчинку Тантала виразно позначаеться пережиток тих часiв, коли у грекiв приносили ще в жертву людей.]
Викладено за поемою Гомера «Одiссея».
В Лiдii, бiля гори Сипiлу, було багате мiсто, що звалося за назвою гори Сипiлом. У цьому мiстi правив улюбленець богiв, син Зевса, Тантал. Усiм у великiй кiлькостi нагородили його боги. Не було на землi нiкого, хто був би багатший i щасливiший за царя Сипiла, Тантала. Незчисленнi багатства давали йому найбагатшi золотi рудники на горi Сипiлi. Нiхто не мав таких родючих ланiв, нiкому не давали таких прекрасних плодiв сади й виноградники. На луках Тантала, улюбленця богiв, паслися величезнi отари тонкорунних овець, череди круторогих бикiв, корiв i табуни швидких, як вiтер, коней. Цар Тантал мав достаток у всьому. Вiн мiг би жити в щастi й розкошах до глибокоi старостi, але згубили його надмiрна гордiсть i злочинства.
Боги дивилися на свого улюбленця Тантала, як на рiвного собi. Олiмпiйцi часто приходили в сяючi золотом чертоги Тантала i весело бенкетували з ним. Навiть на свiтлий Олiмп, куди не сходить жоден смертний, не раз сходив на зов богiв Тантал. Там вiн брав участь у радi богiв i бенкетував з ними в палацi свого батька, громовержця Зевса. Вiд такого великого щастя загордував Тантал. Вiн почав вважати себе рiвним навiть самому хмарогонцевi Зевсу. Часто, повертаючись з Олiмпу, Тантал брав iз собою iжу богiв – амброзiю i нектар – i давав iх своiм смертним друзям, бенкетуючи з ними у себе в палацi. Навiть тi рiшення, якi приймали боги, радячись на свiтлому Олiмпi про долю свiту, Тантал розповiдав людям, вiн не приховував таемниць, якi повiряв йому батько його Зевс. Одного разу пiд час бенкету на Олiмпi великий син Крона звернувся до Тантала i сказав йому:
– Сину мiй, я виконаю все, що ти забажаеш, проси у мене всього, що хочеш. З любовi до тебе я виконаю всяку твою просьбу.
Але Тантал, забувши, що вiн тiльки смертний, гордо вiдповiв батьковi своему, егiдодержавному Зевсовi:
– Я не потребую твоiх милостей. Менi нiчого не потрiбно. Жереб, що випав менi на долю, кращий вiд жереба безсмертних богiв.
Громовержець нiчого не вiдповiв синовi. Вiн насупив грiзно брови, але стримав свiй гнiв. Вiн ще любив свого сина, незважаючи на його зарозумiлiсть. Незабаром Тантал двiчi жорстоко образив безсмертних богiв. Тiльки тодi Зевс покарав зарозумiлого сина.
На Критi, батькiвщинi громовержця, був золотий собака. Колись вiн охороняв новонародженого Зевса i чудесну козу Амалфею, яка його годувала. Коли ж Зевс вирiс i вiдiбрав у Крона владу над свiтом, вiн залишив цього собаку на Критi охороняти свое святилище. Цар Ефесу Пандарей, спокушений красою i силою цього собаки, таемно приiхав на Крит i вивiз його на своему кораблi з Криту. Але де ж заховати чудесну тварину? Довго думав про це Пандарей, пливучи морем, i, нарештi, вирiшив вiддати золотого собаку на сховок Танталовi. Цар Сипiла заховав вiд богiв чудесну тварину. Розгнiвався Зевс. Покликав вiн сина свого, вiсника богiв Гермеса, i послав його до Тантала зажадати вiд нього, щоб той повернув золотого собаку. Миттю примчав з Олiмпу в Сипiл швидкий Гермес, став перед Танталом i сказав йому:
– Цар Ефесу[94 - Мiсто на захiдному березi Малоi Азii.], Пандарей, викрав на Критi з святилища Зевса золотого собаку i вiддав його на сховок тобi. Все знають боги Олiмпу, нiчого не можуть приховати вiд них смертнi! Верни собаку Зевсовi. Остерiгайся накликати на себе гнiв громовержця!
Тантал же так вiдповiв вiсниковi богiв:
– Даремно погрожуеш ти менi гнiвом Зевса. Не бачив я золотого собаки. Боги помиляються, немае його в мене.
Страшною клятвою заприсягнувся Тантал у тому, що говорить правду. Цiею клятвою ще бiльше розгнiвив вiн Зевса. Така була перша образа, заподiяна Танталом богам. Але й тепер не покарав його громовержець.
Кару богiв накликав на себе Тантал iншою, другою образою богiв i страшним злочином. Коли олiмпiйцi зiбралися на бенкет у палацi Тантала, то вiн задумав випробувати iх всевiдання. Цар Сипiла не вiрив у всевiдання олiмпiйцiв. Тантал приготував богам жахливу трапезу. Вiн убив свого сина Пелопса i його м’ясо пiд виглядом чудовоi страви подав богам пiд час бенкету. Боги зараз же збагнули злий замiр Тантала, нiхто з них не доторкнувся до жахливоi страви. Лише богиня Деметра, сповнена скорботи за викраденою в неi дочкою Персефоною, думаючи тiльки про неi i в своему горi нiчого не помiчаючи навколо, з’iла плече юного Пелопса.
Боги взяли жахливу страву, поклали все м’ясо й кiстки Пелопса в казан i поставили його на яскраво палаючий вогонь. А Гермес своiми чарами знов оживив хлопчика. Став вiн перед богами ще кращий, нiж був ранiш, не вистачало тiльки йому того плеча, що з’iла Деметра. З велiння Зевса великий Гефест зараз же зробив Пелопсу плече з блискучоi слоновоi костi. З того часу в усiх нащадкiв Пелопса яскраво-бiла пляма на правому плечi.
Злочин Тантала переповнив чашу терпiння великого царя богiв i людей, Зевса. Громовержець скинув Тантала в похмуре царство брата свого Аiда; там вiн i вiдбувае страшну кару. Страждаючи вiд спраги й голоду, стоiть вiн у прозорiй водi. Вода доходить йому до самого пiдборiддя. Треба йому тiльки нахилитись, щоб угамувати свою нестерпну спрагу. Та ледве нахилиться Тантал, як зникае вода, i пiд ногами його лише суха чорна земля. Над головою Тантала схиляються вiти родючих дерев; соковитi фiги, рум’янi яблука, гранати, грушi та оливи висять низько над його головою; майже торкаються його волосся важкi стиглi грона винограду. Зморений голодом, Тантал простягае руки за чудовими плодами, але налiтае порив бурхливого вiтру i вiдносить плодоноснi вiти. Не тiльки голод i спрага мучать Тантала, вiчний страх стискае його серце. Над його головою нависла скеля, ледве тримаеться вона, загрожуе щохвилини впасти i розчавити своею вагою Тантала. Так мучиться цар Сипiла, син Зевса Тантал, у царствi жахливого Аiда вiчним страхом, голодом i спрагою.
Пелопс[95 - У мiфах про Пелопса багато рис найглибшоi давнини. В них ми зустрiчаемося з пережитками – викраданням нареченоi, так званим умиканням нареченоi. Змагання Пелопса з Еномаем – не що iнше, як викрадання нареченоi. На грецьких вазах Пелопса зображено часто на колiсницi з Гiпподамiею, дочкою Еномая, наче вiн вивозить ii. Розповiдаеться, що Еномай вiшав голови вбитих ним женихiв на дверях свого палацу.]
Викладено за поемою «Метаморфози» Овiдiя i вiршами Пiндара.
Пiсля смертi Тантала в мiстi Сипiлi став правити син його Пелопс, так чудесно врятований богами. Недовго правив вiн у рiдному Сипiлi. Цар Троi Іл пiшов вiйною на Пелопса. Нещасна була для Пелопса ця вiйна. Могутнiй цар Троi перемiг його. Пелопсовi довелося покинути батькiвщину. Вiн навантажив усi своi скарби на швидкохiднi кораблi i вирушив зi своiми вiрними супутниками в далеку подорож морем, до берегiв Грецii. Доплив Пелопс до пiвострова на крайньому пiвднi Грецii i оселився на ньому. З того часу цей пiвострiв став зватися за iменем Пелопса Пелопоннесом.
Одного разу побачив Пелопс на своiй батькiвщинi прекрасну Гiпподамiю, дочку царя мiста Пiси[96 - Пiса – мiсто на заходi Пелопоннесу в долинi рiки Алфею.] – Еномая. Героя полонила дочка Еномая своею красою, i вiн вирiшив здобути ii собi й одружитися з нею.
Важко було отримати руку Гiпподамii. Еномаевi було провiщено оракулом, що загине вiн вiд руки чоловiка своеi дочки. Щоб вiдвернути таку долю, Еномай вирiшив не видавати своеi дочки замiж. Але як бути йому? Як вiдмовити всiм женихам, що просили руки Гiпподамii? Багато героiв приходило до Еномая i сваталося за його дочку. Вiн ображав би iх, вiдмовляючи iм усiм без будь-якоi причини. Нарештi Еномай знайшов вихiд. Вiн оголосив, що вiддасть Гiпподамiю лише за того героя, який переможе його в змаганнi на колiсницi, але якщо вiн буде сам переможцем, то переможений мусить поплатитися життям. Еномай вирiшив так зробити через те, що не було рiвного йому в усiй Грецii в умiннi правити колiсницею, та й конi його були прудкiшi вiд бурхливого пiвнiчного вiтру Борея. Цар Пiси мiг бути певний у тому, що нi один герой не переможе його. Проте страх втратити життя, загинувши вiд руки жорстокого Еномая, не зупиняв багатьох героiв Грецii. Один за одним приходили вони до його палацу, готовi змагатися з ним, аби здобути за дружину Гiпподамiю, – така була вона прекрасна. Всiх iх спiткала лиха доля, всiх iх убив Еномай, а голови iх прибив до дверей свого палацу, щоб кожний герой, який приходив знову, побачивши, як багато славних героiв загинуло вiд руки Еномая, наперед знав, яка доля чекае його. Не зупинило й це героя Пелопса. Вiн вирiшив за всяку цiну здобути Гiпподамiю i вiдправився до жорстокосердого царя Еномая.
Суворо прийняв Еномай Пелопса i сказав йому:
– Ти хочеш здобути в дружини дочку мою Гiпподамiю? Хiба не бачив ти, скiльки славних героiв загинуло за неi в небезпечному змаганнi? Дивись, не минути й тобi iх долi!
– Не лякае мене доля загиблих героiв, – вiдповiв царевi Пелопс, – я вiрю, допоможуть менi боги Олiмпу! З iх допомогою вiзьму я за дружину Гiпподамiю.
Жорстока усмiшка зазмiiлась на устах Еномая; багато разiв чув вiн такi слова.
– Слухай же, Пелопсе, – сказав вiн, – ось умови змагання: шлях лежить вiд мiста Пiси через увесь Пелопоннес до самого Істму[97 - Істм – Істмiйський перешийок, що сполучае Пелопоннес iз Середньою Грецiею.], кiнчаеться вiн бiля жертовника володаря морiв Посейдона; цей жертовник знаходиться недалеко вiд Коринфа. Якщо ти перший досягнеш жертовника, то ти перемiг, але горе тобi, коли я наздожену тебе в дорозi! Тодi прониже тебе мiй спис, як пронизав вiн уже багатьох героiв, i ти безславно зiйдеш у похмуре царство Аiда. Я дам тобi лише одну полегкiсть, ii давав я i всiм iншим: ти вирушиш у путь ранiш вiд мене, я ж спочатку принесу жертву великому громовержцевi i тiльки тодi зiйду на мою колiсницю. Поспiшай же проiхати якомога бiльше шляху, поки я приноситиму жертву.
Пелопс пiшов вiд Еномая. Вiн бачив, що тiльки хитрощами вдасться йому перемогти жорстокого царя. Пелопс зумiв знайти собi помiчника. Вiн таемно пiшов до Еномайового вiзничого Мiртила, сина Гермеса, i прохав його, обiцяючи багатi подарунки, не вставляти втулок в осi, щоб зiскочили колеса з колiсницi Еномая i затримало б це царя в дорозi. Довго вагався Мiртил, але, нарештi, Пелопс спокусив його багатими подарунками, i Мiртил обiцяв йому зробити те, про що просив вiн.
Настав ранок. Позолотила схiдна рожевоперста Еос небозвiд. Ось уже показався на небi i свiтлосяйний Гелiос на своiй золотiй колiсницi. Зараз почнеться змагання. Помолився Пелопс великому землеколивателевi Посейдону, просячи його допомогти, i скочив на колiсницю. Цар Еномай пiдiйшов до жертовника Зевса i подав знак Пелопсовi, що вiн може вирушати в путь. Пелопс погнав коней з усiеi сили. Гримлять по камiнню колеса його колiсницi. Немов птахи, несуться конi. Швидко зникае в хмарах куряви Пелопс. Жене його кохання до Гiпподамii i страх за свое життя. Ось далеко за ним почувся гуркiт колiсницi Еномая. Дедалi яснiшае гуркiт. Наздоганяе цар Пiси сина Тантала. Як буря, несуться царевi конi, вихром кружляе пил вiд колiс колiсницi. Ударив хлистом по конях Пелопс; ще швидше помчали вони. Повiтря свистить у вухах Пелопса вiд шаленого бiгу коней, та хiба може втекти вiн вiд коней Еномая, адже конi царя швидшi, нiж пiвнiчний вiтер! Все ближче й ближче Еномай. Пелопс уже чуе за спиною гаряче дихання коней Еномая, вже бачить, ледве оглянувшись, як з торжествуючим смiхом цар замахнувся списом. Почав благати Пелопс Посейдона, i володар безкрайого моря почув його. Колеса з осей колiсницi Еномая зiскочили, колiсниця перекинулась, i впав на землю жорстокий цар Пiси. На смерть розбився Еномай, упавши, пiтьма смертi повила йому очi.
З трiумфом повернувся Пелопс до Пiси, взяв за дружину Гiпподамiю i заволодiв усiм царством Еномая. Коли ж прийшов до Пелопса Мiртил, вiзничий Еномая, i почав вимагати собi в нагороду пiвцарства, то шкода стало Пелопсовi розлучатися з половиною царства. Пiдступний син Тантала хитрощами заманив Мiртила на берег моря i зiпхнув його з високоi скелi в бурхливi хвилi. Падаючи зi скелi, прокляв Мiртил Пелопса i всiх його нашадкiв. Хоч як намагався зм’якшити гнiвну душу Мiртила син Тантала, хоч як намагався зм’якшити й гнiв батька його, Гермеса, все було марно. Справдилося прокляття Мiртила. З того часу зазнавали незчисленних бiд нащадки Пелопса, своiми злочинами вони накликали на себе кару богiв.
Європа[98 - Мiф про викрадення Європи Зевсом розповiдае про викрадення нареченоi. Обернення ж Зевса на бика – пережиток тотемiзму.]
Викладено за поемою Мосха «Ідилii».
У царя багатого фiнiкiйського мiста Сiдона, Агенора, було три сини i дочка, прекрасна, як безсмертна богиня. Звали цю юну красуню Європа. Приснився раз сон дочцi Агенора. Вона побачила, як Азiя i той материк, що вiддiлений вiд Азii морем, в образi двох жiнок боролися за неi. Кожна жiнка хотiла володiти Європою. Переможена була Азiя, i iй, що виховала й вигодувала Європу, довелося поступитися нею другiй. В страху Європа прокинулась, не могла вона збагнути значення цього сну. Смиренно почала благати юна дочка Агенора, щоб вiдвернули вiд неi боги нещастя, якщо сон загрожуе ним. Потiм, одягнувшись у пурпурний одяг, затканий золотом, пiшла вона зi своiми подругами на зеленi, вкритi квiтами луки, до берега моря. Там, граючись, збирали сiдонськi дiви квiти в своi золотi кошики. Вони збирали пахучi, бiлоснiжнi нарциси, барвистi крокуси, фiалки й лiлii. Сама ж дочка Агенора, сяючи красою своею серед подруг, нiби Афродiта, оточена харитами, збирала у свiй золотий кошичок самi лише червонi троянди. Набравши квiтiв, дiви почали з смiхом водити веселий танок. Їх молодi голоси далеко лунали по квiтучих луках i по блакитному морю, заглушаючи його тихий лагiдний плескiт.
Недовго довелося втiшатись прекраснiй Європi безтурботним життям. Побачив ii син Крона, могутнiй хмарогонець Зевс, i вирiшив викрасти. Щоб не злякати своею появою юноi Європи, вiн обернувся на чудесного бика. Вся шерсть бика-Зевса виблискувала, як золото, тiльки на лобi в нього свiтилась, немов сяйво мiсяця, срiбна пляма, золотi роги бика були вигнутi, неначе мiсяць-молодик, коли вперше бачиш його в промiннi пурпурного заходу. Чудовий бик з’явився на галявинi i легкою ходою, ледве торкаючись трави, пiдiйшов до дiв. Сiдонськi дiви не злякалися його, вони оточили чудесну тварину i пестливо гладили ii. Бик пiдiйшов до Європи, вiн лизав iй руки i лащився до неi. Дихання бика пахло амброзiею, все повiтря було напоене цими пахощами. Європа гладила бика своею нiжною рукою по золотiй шерстi, обiймала його голову i цiлувала. Бик лiг бiля нiг прекрасноi дiви, вiн нiби просив ii сiсти на нього.
Смiючись, сiла Європа на широку спину бика. Хотiли й iншi дiвчата сiсти з нею поруч. Раптом бик скочив i швидко помчав до моря. Викрав вiн ту, яку хотiв. Голосно скрикнули вiд страху сiдонянки. А Європа простягала до них руки i кликала iх на допомогу, та не могли допомогти iй сiдонськi дiви. Як вiтер, нiсся золоторогий бик. Вiн кинувся в море i швидко, неначе дельфiн, поплив його блакитними водами. А хвилi моря розступалися перед ним, i бризки iх збiгали, нiби алмази, з його шерстi, не змочивши ii. Випливли з морськоi глибини прекраснi нереiди; вони товпляться навколо бика i пливуть за ним. Сам бог моря Посейдон, оточений морськими божествами, пливе попереду на своiй колiсницi, своiм тризубцем приборкуе вiн хвилi, рiвняючи путь по морю своему великому братовi Зевсу. Тремтячи вiд страху, сидить на спинi бика Європа. Однiею рукою тримаеться вона за його золотi роги, а другою пiдбирае край свого пурпурного одягу, щоб не замочили його морськi хвилi. Даремно боiться вона; море ласкаво шумить, i не долiтають до неi його солонi бризки. Морський вiтер колише кучерi Європи i розвiвае ii легке покривало. Все далi берег, ось уже зник вiн у голубiй далинi. Навколо тiльки море та сине небо. Скоро показалися в морськiй далечинi береги Криту. Швидко приплив до нього зi своею дорогоцiнною ношею бик-Зевс i вийшов на берег. Європа стала дружиною Зевса, i жила вона з того часу на Критi. Три сини народилися в неi i Зевса: Мiнос, Радаманф i Сарпедон. По всьому свiту гримiла слава про цих могутнiх i мудрих синiв громовержця Зевса.
Кадм[99 - У мiфi про Кадма ми знову зустрiчаемося з пережитками тотемiзму – це воiни, що походять вiд дракона, точнiше, що виросли з його зубiв. Та й сам Кадм з його дружиною перетворюються в змiй.]
Викладено за поемою Овiдiя «Метаморфози».
Коли Зевс пiд виглядом бика викрав Європу, засмутився ii батько, цар Сiдона, Агенор. Нiщо не могло його втiшити. Вiн покликав трьох синiв своiх – Фойнiкса, Кiлiкса та Кадма – i послав iх вiдшукувати Європу. Вiн заборонив своiм синам пiд загрозою смертноi кари повертатися додому без сестри. Вирушили сини Агенора на пошуки. Фойнiкс i Кiлiкс незабаром покинули Кадма. Вони заснували два царства: Фойнiкс – Фiнiкiю[100 - Фiнiкiя – на схiдному узбережжi Середземного моря. Найбiльшi ii мiста Тiр i Сiдон.], а Кiлiкс – Кiлiкiю[101 - Кiлiкiя – на пiвднi Малоi Азii.], i залишились у них.
Кадм сам вирушив далi шукати сестру. Довго мандрував вiн по свiту, всюди розпитуючи про Європу. Хiба мiг вiн знайти сестру, коли сам Зевс заховав ii вiд усiх! Нарештi, втративши надiю знайти сестру i побоюючись вернутися додому, вирiшив Кадм назавжди залишитись на чужинi. Вiн пiшов у священнi Дельфи i запитав там в оракула стрiловержця Аполлона, в якiй краiнi оселитися йому i заснувати мiсто. Так вiдповiв Кадмовi оракул Аполлона:
– На вiдлюднiй галявинi побачиш ти корову, яка нiколи не знала ярма. Іди слiдом за нею, i там, де ляже вона на траву, споруди мури мiста, а краiну назви Беотiя.
Одержавши таку вiдповiдь, покинув Кадм священнi Дельфи. Тiльки вийшов вiн за браму, як побачив бiлоснiжну корову, яка паслася, без нiякоi охорони, на галявинi. Кадм пiшов за нею слiдом зi своiми вiрними сiдонськими слугами, славлячи великого Аполлона. Вже минув вiн долину Кефiсу[102 - Рiка в Беотii, впадае в Капаiдське озеро.], коли раптом зупинилася корова, пiдняла голову до неба, голосно замукала, подивилася на воiнiв, що йшли слiдом за нею, i спокiйно лягла на траву. Сповнений подяки Аполлоновi, впав Кадм на колiна, поцiлував землю своеi новоi батькiвщини i закликав благословення богiв на незнайомi гори й долини. Кадм зараз же склав з камiння жертовник, щоб принести жертву егiдодержавному Зевсовi, а оскiльки в нього не було води для жертви, то послав вiн своiх вiрних сiдонцiв по воду.
Недалеко був вiковий гай, якого ще нiколи не торкалася сокира дроворуба. Серед цього гаю був глибокий грот, увесь порослий чагарником, навколо нього лежали нагромадженi в безладдi величезнi каменi. З цього грота витiкало, дзюркочучи мiж камiнням, джерело з кришталево-прозорою водою. А в гротi жив величезний змiй, присвячений богу вiйни, Аресовi. Його очi горiли вогнем, з пащi, обсадженоi трьома рядами отруйних зубiв, висувалося потрiйне жало, золотий гребiнь грiзно колихався на головi змiя. Коли слуги Кадма пiдiйшли до джерела i опустили вже посуд в його студену воду, виповз iз грота з грiзним шипiнням змiй, звиваючись мiж камiнням своiм величезним тiлом. Зблiдли вiд страху слуги Кадма, випав у них з рук посуд, страшенний жах скував iх члени. Пiднявся на хвостi змiй; вище, нiж вiковi дерева лiсу, його голова з роззявленою пащею. Перш нiж хтось iз сiдонян мiг подумати про втечу або захист, кинувся на них жахливий змiй. Загинули слуги Кадма.
Кадм довго чекав повернення слуг. Уже сонце було на заходi, довшi стали тiнi на землi, а слуг усе нема. Дивуеться син Агенора, де ж пропали його сiдоняни, чого вони загаялись. Нарештi пiшов вiн iх слiдами до гаю, прикрившись, мов панциром, шкурою лева, оперезаний гострим мечем i зi списом у руках, а ще надiйнiшим захистом була героевi його мужнiсть. Кадм увiйшов у гай i побачив там роздертi тiла своiх вiрних слуг, на тiлах iх лежав величезний змiй. В горi i гнiвi вигукнув Кадм:
– О, вiрнi слуги, я буду вашим месником! Або я помщуся за вас, або зiйду разом з вами в похмуре царство тiней!
Схопив Кадм камiнь завбiльшки як скеля i, розмахнувшись, кинув його в змiя. Вiд удару цього каменя перекинулась би крiпосна башта, але неушкодженим лишився змiй – захистила його тверда, як сталь, луска, що вкривала все його тiло. Потряс тодi своiм списом син Агенора i, зiбравши всю свою силу, увiгнав його в спину потвори. Вiд Кадмового списа не захистила змiя його сталева луска. По саме ратище встромився спис у тiло змiя. Звиваючись, схопив змiй зубами спис i хотiв його вирвати з рани. Марнi були його зусилля; вiстря списа залишилося глибоко в ранi, лише ратище обломив змiй Ареса. Вiд чорноi отрути i лютi здулася шия змiя, пiна ринула йому з пащi, люте шипiння рознеслося далеко по всiй краiнi, все повiтря наповнилося смородом його дихання. То звиваеться змiй величезними кiльцями по землi, то, шалено крутячись, високо здiймаеться вгору. Вiн валить дерева, вириваючи iх з корiнням, i на всi боки розкидае хвостом своiм величезне камiння. Вiн хоче схопити своею отруйною пащею Кадма, але, прикрившись, як щитом, левовою шкурою, герой вiдбивае змiя своiм мечем. Гризе змiй зубами гострий меч, та тiльки тупить зуби об його сталь.
Нарештi могутнiм ударом проколов син Агенора шию змiя i прибив його, немов цвяхами, до дуба, – такий сильний був удар могутнього героя.
Зiгнувся столiтнiй дуб пiд тягарем тiла потвори. З подивом дивиться Кадм на забитого ним змiя, дивуючись його величинi. Раптом почувся невiдомий голос:
– Чого стоiш ти, сину Агенора, i дивишся на вбитого тобою змiя? Скоро й на тебе, оберненого в змiя, з подивом дивитимуться люди!
Дивиться навколо Кадм, не знае вiн, звiдки залунав таемничий голос. Здригнувся герой вiд страху, почувши таке провiщення; волосся пiднялося дибом на його головi. Ледве не зомлiвши, стоiть вiн перед убитим змiем. Тодi з’явилася Кадмовi улюблена дочка Зевса Афiна-Паллада. Вона звелiла йому вирвати зуби змiя i посiяти iх як насiння на зораному полi.
Кадм зробив, що звелiла йому ясноока богиня-войовниця. Ледве посiяв вiн зуби змiя, як – о чудо! – iз землi повипиналися спочатку вiстря списiв; ось пiднялися над рiллею гребенi шоломiв, потiм голови воiнiв, iх плечi, закованi в панцири груди, руки iз щитами, нарештi, вирiс iз зубiв дракона цiлий загiн озброених воiнiв. Побачивши нового невiдомого ворога, вхопився за меч Кадм, але один з воiнiв, породжених землею, вигукнув:
– Не хапайся за меча! Бережись втручатися в мiжусобний бiй!
Страшна, кривава битва почалася мiж воiнами. Вони разили один одного мечами i списами i падали один за одним на землю, яка тiльки що iх породила. Їх залишилося уже тiльки п’ятеро. Тодi один з них з велiння Афiни-Паллади кинув на землю свою зброю на знак миру. Уклали воiни тiсну братерську дружбу. Цi воiни, породженi землею iз зубiв дракона, i були помiчниками Кадма, коли вiн будував Кадмею – фортецю семибрамних Фiв.
Кадм заснував велике мiсто Фiви, дав громадянам закони i впорядкував усю державу. Боги Олiмпу дали в дружини Кадмовi прекрасну дочку Ареса i Афродiти, Гармонiю. Пишний був весiльний бенкет великого засновника Фiв. Усi олiмпiйцi зiбрались на це весiлля i принесли багатi подарунки молодим.
З того часу Кадм став одним з наймогутнiших царiв Грецii. Незлiченнi були його багатства. Численне i непереможне було його вiйсько, на чолi якого стояли воiни, породженi землею iз зубiв змiя. Здавалося б, вiчна радiсть i щастя мали панувати в домi сина Агенора, але не саме щастя послали йому олiмпiйцi. Багато горя довелося зазнати йому. Його дочки, Семела та Іно, загинули на очах у батька. Правда, пiсля смертi iх було прийнято в сонм олiмпiйських богiв, але все ж утратив Кадм своiх нiжно коханих дочок. Актеон, онук Кадма, син його дочки Автоноi, впав жертвою гнiву Артемiди. Довелося Кадмовi оплакувати i внукiв своiх.
На старостi лiт, пригнiчений тяжким горем, Кадм покинув семибрамнi Фiви. З своею дружиною Гармонiею довго блукав вiн по чужинi i прийшов, нарештi, в далеку Іллiрiю[103 - Краiна, що лежить на схiдному узбережжi Адрiатичного моря.]. З болем у серцi Кадм згадував усi нещастя, що спiткали його дiм, згадав вiн свою боротьбу iз змiем i тi слова, якi промовив невiдомий голос.
– Чи не був той змiй, – сказав Кадм, – якого вбив я своiм мечем, присвячений богам? Якщо за його загибель карають мене так тяжко боги, краще б менi самому обернутися змiем.
Тiльки промовив це Кадм, як тiло його витягнулось i вкрилося лускою, ноги його зрослися i стали довгим звивистим змiiним хвостом. Жахаючись, вiн простягае зi сльозами на очах до Гармонii ще не зниклi руки i кличе ii:
– О, прийди до мене, Гармонiе! Доторкнись до мене, дiткнися моеi руки, поки не обернувся я весь у змiя!
Вiн кличе Гармонiю, багато ще хоче сказати iй, але язик його роздвоюеться, i вже коливаеться у нього в ротi змiiне жало, i з уст його вилiтае тiльки шипiння. Бiжить до нього Гармонiя.
– О, Кадме! – вигукуе вона, – звiльнись же швидше вiд цього образу! О, боги, чом не обернули ви й мене в змiю!
Обвився навколо своеi вiрноi дружини обернений у величезного змiя Кадм, вiн лиже iй обличчя своiм роздвоеним жалом. Із сумом гладить Гармонiя вкриту лускою спину змiя. І Гармонiю боги обернули в змiю, i ось уже двi змii – Гармонiя i Кадм.
Пiд виглядом змiй скiнчили життя свое Кадм i дружина його.
Зет i Амфiон
У мiстi Фiвах жила дочка рiчкового бога Асопа[104 - Назва рiки в Беотii.], Антiопа. Їi полюбив Зевс-громовержець. В Антiопи народилися два сини-близнята. Їх назвала вона Зет i Амфiон. Боючись гнiву батька свого за те, що вона таемно одружилася з Зевсом, Антiопа поклала своiх маленьких синiв у кошик i вiднесла iх у гори. Антiопа була певна, що Зевс не дасть загинути своiм синам. Справдi, Зевс подбав про своiх синiв. Вiн послав до того мiсця, де лежали Зет i Амфiон, пастуха. Пастух знайшов маленьких синiв Зевса i Антiопи, взяв до себе додому i виховав iх. Так i росли брати в домi пастуха. Вже в дитинствi Зет i Амфiон рiзнилися вдачею один вiд одного: Зет був сильним хлопчиком, рано почав вiн допомагати пастуховi пасти стада, Амфiон же мав лагiдну, привiтну вдачу, нiщо не вабило його так, як музика. Коли ж обидва брати виросли, Зет став могутнiм воiном i вiдважним мисливцем. Нiхто не перевершував його силою i спритнiстю, його радував тiльки брязкiт зброi пiд час бою i полювання на диких звiрiв. Амфiону ж, улюбленцевi бога Аполлона, одне лише давало радiсть – гра на золотоструннiй кiфарi, яку подарував йому сам срiбнолукий син Латони Аполлон. Амфiон так чудово грав на кiфарi, що зворушував своею грою навiть дерева i скелi.
Як i ранiш, жили юнаки у пастуха, не знаючи, хто iх батько i мати. А мати iх Антiопа томилась у цей час пiд владою суворого царя Фiв Лiка i дружини його Дiрки. Закована в тяжкi кайдани, замкнена була Антiопа в темницю, в яку не проникав промiнь сонця, але Зевс визволив ii. Спали з неi самi собою кайдани, вiдiмкнулися дверi темницi, вона втекла в гори i заховалася в хатинi того пастуха, який виховав ii синiв.
Тiльки-но прийняв ii пiд свiй захист пастух, як з’явилася i до нього жорстока Дiрка; вона з iншими фiванками справляла в горах веселе свято Дiонiса. Блукаючи по горах, у вiнку з плюща i з тирсом у руках, вона прийшла випадково до хатини пастуха. Побачила Дiрка Антiопу, i вся ненависть до неi спалахнула нестримно в серцi жорстокоi царицi.
Вона вирiшила згубити нещасну Антiопу. Дiрка покликала Зета i Амфiона, обмовила Антiопу i переконала юнакiв прив’язати невинну дочку Асопа до рогiв дикого бика, щоб вiн розiрвав ii. Зет i Амфiон уже готовi були послухатись Дiрки; вони пiймали бика i схопили Антiопу, але тут, на щастя Антiопи, прийшов пастух. Побачивши, що хочуть власнi сини прив’язати Антiопу до рогiв розлютованого бика, пастух вигукнув:
– Нещаснi, який жахливий злочин хочете ви вчинити! Ви хочете, самi не знаючи, що робите, вiддати на страшну смерть вашу рiдну матiр. Адже це ваша мати.
Вжахнулися Зет i Амфiон, коли зрозумiли, який страшний злочин могли вони вчинити з вини жорстокоi Дiрки. В гнiвi схопили вони Дiрку, яка обмовила iхню матiр, i прив’язали ii до рогiв дикого бика, кажучи:
– Загинь же сама тiею смертю, на яку ти прирекла нашу матiр! Хай буде ця смерть твоею заслуженою карою i за жорстокiсть, i за обмову!
Тяжкою смертю загинула Дiрка. Помстилися за матiр Зет i Амфiон i Лiковi; вони вбили його i заволодiли владою над Фiвами.
Ставши царями Фiв, вирiшили брати укрiпити свое мiсто. Тiльки висока Кадмея, фортеця Фiв, побудована Кадмом, була захищена мурами, а решта мiста була беззахисна. Брати самi збудували стiну навколо Фiв. Яка рiзна була iх праця! Могутнiй, як титан, Зет носив величезнi брили каменю, напружуючи всi своi сили, i нагромаджував iх одна на одну. Амфiон же не носив камiнних брил; покiрнi звуку його золотострунноi кiфари, самi рухались каменi i складалися у високий незламний мур. Далеко розiйшлася слава про великих героiв Зета i Амфiона, iх знали навiть далеко за межами Грецii. Сам Тантал, улюбленець богiв, вiддав Амфiоновi в дружини дочку свою Нiобу. Зет одружився з Аедоною, дочкою царя Ефеса, Пандарея. Нiоба i Аедона i накликали нещастя на дiм синiв Антiопи.
Нiоба
Викладено за поемою Овiдiя «Метаморфози».
У дружини царя Фiв Амфiона, Нiоби, було сiм синiв i сiм дочок. Пишалася своiми дiтьми дочка Тантала. Прекраснi, як юнi боги, були ii дiти. Щастя, багатство i прекрасних дiтей дали боги Нiобi, але не була вдячна iм дочка Тантала.
Одного разу дочка слiпого вiщуна Тiресiя, вiща Манто, проходячи вулицями семибрамних Фiв, закликала всiх фiванок принести жертви Латонi та ii дiтям-близнятам: золотокудрому, далекоразящому Аполлону i незайманiй Артемiдi. Послушнi покликовi Манто, фiванки пiшли до вiвтарiв богiв, прикрасивши голови лавровими вiнками. Одна лише Нiоба, горда своею могутнiстю i посланим iй богами щастям, не хотiла йти приносити жертви Латонi.
Збентежили фiванок гордовитi слова Нiоби. Але все ж принесли вони жертви. Смиренно благали жiнки Фiв велику Латону не гнiватись.
Почула богиня Латона зарозумiлi слова Нiоби. Вона покликала дiтей своiх, Аполлона i Артемiду, i, скаржачись на Нiобу, сказала:
– Тяжко образила мене, вашу матiр, горда дочка Тантала. Вона не вiрить, що я богиня! Мене не визнае Нiоба, хоч тiльки перед великою дружиною Зевса, Герою, поступаюсь я могутнiстю i славою. Невже ви, дiти, не помститесь за цю образу? Адже коли ви залишите Нiобу без вiдплати, то перестануть люди шанувати мене i зруйнують моi вiвтарi. Адже й вас образила дочка Тантала. Вона рiвняе вас, безсмертних богiв, iз своiми смертними дiтьми. Вона така ж зневажлива, як i ii батько Тантал!
Перебив свою матiр стрiловержець Аполлон:
– О, кiнчай швидше! Не говори бiльше нiчого! Адже своiми скаргами ти вiддаляеш кару!
