скачать книгу бесплатно
Меч i хрест
Лада Лузiна
Киiвськi вiдьми #1
Три молодi киянки прийняли вiд помираючоi вiдьми Килини ii дар. Як же вони зумiють розпорядитися ним? Адже вони такi рiзнi: студентка iсторичного факультету Маша Ковальова, залiзна бiзнес-ледi Катерина Дображанська i звiльнена з нiчного клубу спiвачка-зайдиголова Даша Чуб на прiзвисько Землепотрясна.
Всi подii розгортаються в нашi днi. Але, володiючи магiчною силою, не важко потрапити в минуле i познайомиться з авторами «Трьох богатирiв» i «Демона» – Вiктором Васнецовим та Михайлом Врубелем. А також вiдвiдати киiвську Лису Гору, де, за переказами, збиралися усi слов’янськi вiдьми.
Лада Лузiна
Киiвськi вiдьми. Меч i хрест
Моему Мiсту присвячуеться
Роздiл перший,
у якому з’являеться чорний ворон
Якщо ворон на церквi каркае – бути небiжчиковi.
«Руськi народнi прикмети i повiр’я»
Ясного липневого дня, незадовго до Івана Купала, Андрiiвським узвозом, що в’еться змiею на Подiл, iшла екскурсiя iноземних туристiв.
Їi очолювала красуня-екскурсовод – панi апетитна, як кошик гарячих пирiжкiв, незрозумiлого i не важливо якого вiку. Адже – ви погодитеся зi мною, чи не так? – яка рiзниця, скiльки жiнцi рокiв, якщо п’ятнадцять чоловiкiв невiдривно дивляться на ii груди, насилу вiдволiкаючись на iншi, iсторичнi, цiнностi.
– О, couleur locale![1 - Мiсцевий колорит, мiсцева своерiднiсть (франц.).] – смачно цокнув язиком один, миршавий i з д’артаньянiвським носом.
Іншi радо закивали.
Нiскiльки не збентежена такою пильною увагою до двох нацiональних раритетiв, що вмостилися в ii декольте, красуня натхненно вiщала, з тiею легкiстю й невимушенiстю, з якою жiнки говорять зазвичай про предмети любовнi, моднi та свiтськi:
– Подивiться лiворуч. Перед вами серце Киева – Старокиiвська гора. Саме тут брати Кий, Щек i Хорив заснували мiсто, назване на честь старшого брата, – Киiв, – столицю Давньоi Русi i Матiр городiв руських!
І голос ii прозвучав так захоплено i хвалькувато, – нiби йшлося не про давнiх князiв, а про пропозицiю руки та серця, отриману нею вiд президента краiни не пiзнiше як учора ввечерi.
На небi свiтили сонце i прозорий мiсяць, таке траплялося в Киевi так часто, що нiкого особливо не дивувало. Зненацька, немов хтось згори труснув чорнильним пером, на небозвiд капнув чорний ворон, усiвся на слiпуче сонячний хрест Андрiiвськоi церкви й видав протяжне та гучне: «Ка-а-а-а-а-а!». Красуня, що вже встигла наплести туристам про загублену голову Володимира Великого, вкрадену з його могили на Старокиiвськiй Петром Могилою, мигцем спохмурнiла, але бадьоро вела далi:
– Подивiться праворуч: ви бачите перлину украiнського бароко – Андрiiвську церкву архiтектора Бартоломео Растреллi. Церкву було побудовано на горi, де, згiдно з Нестором-лiтописцем, апостол Андрiй Первозванний у 40-х роках нашоi ери пiднiс свiй хрест як знамення майбутнього навертання слов’ян до християнства. Поряд iз церквою, в будинку № 10 жив художник Михайло Врубель. Тут вiн написав перший варiант своеi знаменитоi картини «Демон», – красуня навiщось пiдморгнула.
Перекладач безбарвно переклав французькою сказане.
Один iз екскурсантiв занервувався: чи правильно той перекладае? Судячи з тону красунi, можна було подумати, що вона тiльки-но розповiла iм пiкантний полiтичний анекдот.
Ворон закричав утрете, пiдхопився з церкви й полетiв на захiд. Красуня задумливо осiклася, проводжаючи його стривоженим поглядом. І нараз iз неймовiрною для жiнки майстернiстю хутко зацокала на тонких шпильках по кривих булижниках Андрiiвського. Вулиця рiзко крутнула лiворуч, потiм праворуч.
– Дивiмося лiворуч, – зацокотiла екскурсовод, неначе намагалася виплюнути якнайшвидше несподiвано набридлу iй iнформацiю, що охолола i втратила смак, – це гора Хорива – Хоривиця, або Замкова гора. Багато хто вважае ii однiею з Лисих Гiр Киева. Іншi з ними сперечаються. Дивiмося праворуч. Навпроти Лисоi Гори стоiть будинок № 13 – пiд ним iз 1906 по 1913 рiк жив письменник Михайло Булгаков, який увiчнив Андрiiвський узвiз пiд псевдонiмом Олексiiвський у своему романi «Бiла гвардiя». Трохи далi можна побачити гору третього брата – Щекавицю, вiдому також як Олегiвка. На нiй поховано князя Олега, смерть якого була оспiвана поетом Олександром Сергiйовичем Пушкiним у «Пiснi про вiщого Олега». Як ви могли помiтити, Киiв складаеться з легенд, як панно з мозаiки, – лiтературно красиво закiнчила вона i, зупинившись бiля будинку, позначеного украй дивною табличкою «Центръ Старокiевскаго колдовства на Подол…», усмiхнулася цукрово-солодкими зубами: – На цьому наша екскурсiя завершуеться. Є запитання?
Французи метнулися до перекладача i, оточивши його, загаркавили оклично й питально, перебиваючи один одного.
– Вони запитують, чи можна сфотографуватися з вами на згадку? – байдуже переклав той.
– Будь ласка, – вiдповiла красуня ввiчливо i машинально поправила бюст.
Д’Артаньяни, зрозумiвши цей жест без перекладу, моторно облiпили ii з усiх бокiв. Перекладач, у кадр не запрошений, отримав у руки фотоапарат i байдужливо прицiлився.
– Звернiть увагу, – оголосила екскурсоводка з професiонально розповiдними iнтонацiями в голосi. – Зараз ви фотографуетеся з головною визначною пам’яткою нашоi нацii – украiнською жiнкою. Ще ваш спiввiтчизник, французький iсторик Боплан, подорожуючи дореволюцiйною Украiною, захоплено писав, що тiльки тут, в особливий день року, наперекiр усiм iншим народам, не хлопцi сватали дiвчат, а дiвчата – хлопцiв. І, зауважте, завжди досягали згоди. Їм допомагають, стверджував вiн, деякi забобони, що iснують в украiнцiв щодо жiнок. А нiяких забобонiв тут немае. Просто… До речi, ви одруженi? – несподiвано поцiкавилася вона у найближчого.
Дослухавши переклад, чоловiки вiдлипли вiд неi так само швидко, як приклеiлися хвилину тому. Поруч залишився лише один, який отримав безсоромне запитання, перелякався, та чомусь не втiкав.
– Не бiйтеся, mon ami[2 - Мiй друг (франц.)], я пожартувала, – невесело засмiялася дивна екскурсоводка i, дiловито поправивши груди, зайшла у дверi «Центра Старокiевскаго колдовства на Подол…».
* * *
Тим часом ворон, який накаркав бiду на макiвку Андрiiвськоi церкви, встиг облетiти пiвмiста, вишукуючи щось важливе i, судячи з усього, рiдкiсне в природi.
Опустившись на пiдвiконня кремезного хрущовського будинку неподалiк од залишкiв Кадетського гаю, ворон уважно подививсь у вiкно й видав рiзке застережливе: «К-а-ррр!». Хоча сторонньому спостерiгачевi й важко було зрозумiти: що могло привабити тут такого важливого птаха?
За пофарбованою в оптимiстичний волошковий колiр рамою вiкна угнiздилася крихiтна шестиметрова кухня, щiльно заставлена допотопним совковим гарнiтуром «Червона шапочка». На полицях пiд стелею стояли червонi в срiблястий горох баночки для сипких продуктiв, так густо вкритi в’язкою кухонною пилюкою, що ставало зрозумiло: iх поставили туди винятково для краси ще на початку 80-х рокiв, i вiдтодi уявлення тутешнiх хазяiв про красу та про функцii баночок нiскiльки не змiнилися.
Бiля плити, протягнувши руку до червоно-горохастого чайника, що волав про власну готовнiсть, метушилася заклопотана руда жiнка рокiв сорока, що явно належала до категорii дам, яких Господь лише з недомислу не надiлив сiмома руками замiсть двох. У зубах у неi був затиснутий недогризок чорного косметичного олiвця, обвисла кишеня халата настовбурчувалася вiд щойно знятих бiгудiв, а енергiйне щокате обличчя викликало асоцiацiю з бомбою, що вiдлiчуе час, який залишився до неминучого вибуху. Правою рукою жiнка не дивлячись пiдхопила крикливий чайник i налила в чашку окропу, лiвою вкинула туди дешевий чайний пакетик, тодi як обидва ii ока – одне кривувато пiдведене, друге невинно заспане – намертво прилипли до екрана маленького телевiзора.
«Сьогоднi вночi, – бадьоро бубонiв телевiзор закадровим кореспондентським голосом, – у Куренiвському районi прорвало систему водопостачання. Рух на вулицi Фрунзе було перекрито…».
Жiнка квапливо пiдсунула червону в бiлi горошини чашку дочцi Марiйцi, яка сидiла за столом, i почала обробляти око, що залишилося, продовжуючи косувати на екран.
Дочка, прилаштувавши перед тарiлкою обгорнену в газету товсту книжку, меланхолiйно доiдала вiвсяну кашу.
Утiм, коли б не фiрмовi самоварнi щоки i мiдно-рудий колiр волосся, запiдозрити в цiй непоказнiй панночцi дочку такоi бурхливокиплячоi матерi було б практично неможливо. У Марiйки було обличчя аскета, що звик до несмачноi, але корисноi iжi та нецiкавого, але правильного життя, кругле, як циферблат годинника, який нiкуди не поспiшае i нiколи не спiзнюеться. Безлика зачiска у виглядi пуританськоi дульки, футболка навипуск i поглядонепроникна спiдниця до п’ят точно доповнювали образ iдеальноi ботанiчки.
Вiдвiвши погляд вiд книжки, дочка з цiкавiстю подивилася на екран в надii побачити там свого батька. Живiт телевiзора рябiв кадрами вранiшньоi хронiки. Вулиця Фрунзе, залита водою, хоровод робiтникiв бiля вiдсунутого каналiзацiйного люка, з-помiж яких на секунду промайнуло заклопотане чоло якогось парубка з яскраво вираженими схiдними рисами, що поглянув раптом на Марiйку впритул чорними, як вовчi ягоди, очима…
«Причини аварii поки що невiдомi, – перейшов телевiзор на трагiчний тембр, – але жителi району охопленi панiкою. Деякi з них досi пам’ятають Куренiвську трагедiю 13 березня 1961 року, коли потоки рiдкоi грязюки затопили приватний сектор. Рiвень води досягав тодi висоти другого поверху. Тисячi жителiв загинули».
– Що ж вони не кажуть, що тi, кого iх рятувати послали, теж загинули?! – завчено заголосила мати, яка давно чекала приводу запанiкувати. – Що ж це робиться, га? Адже й тато наш зараз там, аварiю лiквiдовуе.
– Кар-р-р-р-р-р, – розкотисто прокоментував цей факт чорний ворон.
– Розкаркався! – ще бiльше обурилася жiнка й замахала руками, намагаючись прогнати птаха, здатного накликати бiду.
– К-рр, – коротко висловив свою думку про неi той i полетiв геть.
«А тепер новини культури, – радiсно оголосила ведуча новин на телеекранi. – Сьогоднi в Киiвському музеi росiйського мистецтва вiдкриеться виставка».
– Знову читаеш! – без переходу накинулася мати на Марiйку. – Що це? Пiдручник?
Марiйка знiяковiло поглянула на матiр – брехати вона не вмiла.
– Що? – миттево завелася мати. – Знову?! Знову «Майстер i Маргарита»? Скiльки можна? Краще б предмет повторювала!
– Мамо, – тихо озвалася Марiйка без надii на помилування, – ти ж знаеш, я дуже давно все вивчила. Я все знаю на «вiдмiнно».
– Усе знаю… Вона все знае! Чого ж ти при цьому така дурка! – остаточно вибухнула мама й раптом жалiбно заголосила, зсутуливши плечi та зморщивши обличчя. – Та чи ти ж у мене потвора, чи неповноцiнна яка!.. Чого ж тобi так не таланить? Двадцять два роки, i жодного парубка! Я у твоему вiцi вже тебе народила! У Тетяни Петрiвни дочка вдруге замiж виходить! А ти все вдома сидиш i книжки про любов читаеш. Може, тобi хто поробив, зурочив? Сходила б до якоi-небудь бабцi, чуеш? – Голос матерi несподiвано став благальним. – Я тут у спiвробiтницi адреску взяла. Вона каже: допомагае. Сходи, доцю, попроси, щоб тобi вiнець безшлюбностi зняли.
– Матусю, – приречено скривилася Марiйка, – ну навiщо цi дурницi?
На одну тужливу, як шлунковий спазм, мить iй стало нестерпно соромно за власну нiкчемнiсть i страшенно жаль матiр, яка народила на свiт пустоцвiт.
І захотiлося зникнути… Чи затулити вуха.
– Ну сходи, доцю. Хiба тобi важко? – елейно попросила мама. – Я тобi й грошенят дам. Гаразд? – І, не залишаючи Марiйцi паузи для подальших заперечень, витягла з сумки, що висiла на ручцi холодильника, загорнутi в папiр гривнi й метушливо виклала iх на стiл поряд iз Марiйчиним лiктем.
– Гаразд, – безуспiшно спробувала втекти та. – Я пiшла. А то на iспит запiзнюся…
– Грошi не забудь, – вже суворо наказала мати.
Упокорившись долi, дочка засунула папiрцi в книжку i рвонула в коридор.
– Ой, мамо! – сумно схлипнула вона, в сто тридцять перший раз натикаючись на старий безробiтний велосипед, подарований батьками до ii п’ятнадцятирiччя.
– Пiд ноги дивитися треба! – обiзвалася мама.
Скоцюрбившись навпiл, Марiйка перечекала мить гострого болю й погладила майбутнiй синяк.
У неi завжди було погано з координацiею рухiв. Вона не вмiла танцювати й на велосипедi iздити так i не навчилась, – утримавши рiвновагу декiлька секунд, враз завалювалася в найближчi кущi…
Але вона намагалася не думати про це.
Вона думала про реальнi й лiтературнi прототипи булгаковського Воланда, про оспорювану численними iсториками дату заснування Киева, про доцiльнiсть об’еднання язичницьких i православних свят… Але тiльки не про себе саму.
Навiщо думати про сумне?
* * *
Негарно посварившись iз матiр’ю Марiйки, ворон повернувся на Андрiiвський узвiз i, облетiвши навколо багатовежного готелю «Андрiiвський», вибрав одне з вiкон адмiнiстративноi частини, що здаеться керiвництвом пiд офiси платоспроможним фiрмам.
«Ка-а-а-а-а», – по-чоловiчому схвально крякнув вiн, i цього разу з ним важко було не погодитися.
Дама, що сидiла за начальницьким столом, була справжньою красунею!
Проте i в iдеально дорогому ii костюмi, i у вузьких окулярах в золотiй оправi, що перекреслюють гостре i небезпечне, як нiж, обличчя, i у величних прикрасах, бездоганних з точки зору смаку, вгадувалося все ж щось дивно безстатеве, якась майже патологiчна зневага до власноi зовнiшностi. Пiдбираючи одяг i аксесуари, ця дама напевно до мiлiграма зважувала в думцi, наскiльки вони пiдкреслять ii статус i клас, нi на секунду не замислившись над тривiальним «to be or not to be»? – «Личитимуть вони менi чи нi?».
«Ка-а-а-а-а…» – ворон задумливо схилив голову набiк.
Але сувора дама, що вросла правою щокою в срiблясту телефонну трубку, знову його не почула. Адже, по-перше, шибки в ii офiсi були звуконепроникнi. А по-друге, Катерина Дображанська була стовiдсотково переконана: у свiтi немае нiчого важливiшого за цю телефонну розмову, i навiть звiстка про близький кiнець свiту навряд чи вiдвернула б ii увагу.
– Так, значить, ваше рiшення остаточне? – грiзно спитала Катерина у слухавки. І на обличчi ii була написана остання стадiя людиноненависництва, але голос звучав рiвно i стримано, що, безумовно, свiдчило про ii надзвичайну силу волi.
Що саме вiдповiла iй невихована слухавка, нам лишилося невiдомо, але тiеi ж секунди Катя розлючено шпурнула срiблястий апарат у вiкно.
Скло мужньо витримало удар, телефон розвалився, оголивши начинене дротами черевце, ворон ракетою зметнувся в небо, а слухавкометальниця люто вистрiлила чорним поглядом у свого флегматичного заступника, що розташувався в кутку канапи.
– Усьому кiнець! – прогарчала вона. – П’ять рокiв працi псовi пiд хвiст! Якщо вони побудують свiй супермаркет поряд з нашим, я розорена. У них мережа, вони можуть дозволити собi понизити цiни. Вони переманять до себе всiх наших покупцiв… Чорт! Чорт! Чорт! Убила б! До речi, скiльки коштуе замовлене?
– Катерино Михайлiвно, – мовив ii заступник валер’яново-заспокiйливим голосом, – заспокойтеся, будь ласка.
– Що?! – розлютилася Катя ще сильнiше. – І це менi каже мiй заступник! Якщо я заспокоюся, ми всi завтра пiдемо з торбами! І ви, мiж iншим, теж! Скiльки коштуе примiщення, де вони хочуть облаштуватися? А чи не можна його перекупити?
– Я дiзнавався, – спокiйно уточнив заступник. – Сiмсот тисяч. І то якщо ми внесемо грошi протягом тижня.
– Тиждень? Це нереально. Немае у мене стiльки вiльних грошей!
На стервозно-зосередженому обличчi Катi виписалась iнтенсивна робота думки. Було видно: слово «здаватися» в принципi вiдсутне в ii лексиконi.
– Можливо, вам варто звернутися до Василя Федоровича, – ненав’язливо пiдказав iй заступник.
Катерина спохмурнiла i запитливо подивилася в дзеркало бiля дверей. Пiдiйшовши ближче, вона прискiпливо, скрупульозно вивчила свiй вигляд iз байдужiстю оцiнювача в магазинi. У цьому поглядi не було i натяку на самозамилування. Судячи з усього, Катя взагалi зазирала в дзеркало тiльки для того, щоб перевiрити свою готовнiсть до продажу на дiловiй зустрiчi, презентацii або як у цьому разi…
– Так, – безрадiсно зробила вона висновок, – Василь Федорович може менi допомогти. – Вона нашвидку i з вiдразою скривилася. – Мерзота вiн, звичайно, рiдкiсна. Але краще так, нiж нiяк. Сьогоднi ж зателефоную йому i запрошусь у «Мерлiн», на вечерю. Вiн завжди кличе… От чорт!
У своему темному, коротко постриженому волоссi вона помiтила бiлого диверсанта. Катя катастрофiчно сивiла.
– Не варто так часто згадувати чорта. Тим паче тут, – iз полегшенням заусмiхався заступник, розумiючи, що буря минула.
– Тобто? – нетерпляче уточнила начальниця, зосереджено розшукуючи в себе на головi нових зрадникiв.
– А ви хiба не знали, що вiкна нашого офiсу виходять на киiвську Лису Гору?
– Дiстали ви мене з вашим заумом! – огризнулася Дображанська. – Я, коли хочете знати, три роки привчала себе говорити «чорт» замiсть «б…». Сама собi штраф призначила: за кожне «бе» десять доларiв на користь бiдних. – Вона рiзко натиснула кнопку виклику секретарки. – Ганнусю, зателефонуйте моiй косметичцi, я буду в неi через двi години. І вiдшукайте менi фото Василя Покобутька – треба термiново пiдготуватися до зустрiчi… От чор-рт!!!
* * *
– Санi, крути дупкою! Ну ж бо, ну ж бо, працюй хвостом! – азартно пiдструнчила Дарина балетних хлопчикiв на сценi.
Усi вони були обрядженi чортами, i головна фiшка танцю полягала в тому, щоб iхнi хвости перiодично ставали дибки i звивалися, як стрiчки у гiмнасток.
– Землепотрясна, ти – не арт-директор, а тиран! – кокетливо пропихтiв гарненький танцiвник Санi.
– Гаразд, гаразд, – вiдмахнулася Дарина Чуб, пiдтягуючи купальник. – Ти краще дупку не розпускай. Зимовоi i лiтньоi пори держи хвоста догори!
Землепотрясна (як не без пiдстав охрестили ii в клубi) вдоволено закинула босi ноги на стiл. У носi в неi виблискувала сережка з блискучим камiнчиком, передплiччя обiймало закрутисте татуювання «браслетом», в очах горiла стовiдсоткова впевненiсть: життя прекрасне!
Вiдкрита тераса клубу «О-йо-йой»! (назва, креативно придумана його арт-директором замiсть вiдстiйноi «Лос-Анджелес») виходила просто на пляж бiля Днiпра, i Дарина могла щодня поеднувати приемне з корисним – працювати i водночас фритюритися пiд сонцем, стаючи з кожним днем все шоколаднiшою. Хоча пiсля тривалих i хворобливих крикiв директора iй довелося пiти на компромiс i придбати собi «нормальний» купальник iз лiфчиком, який, на глибоке переконання Дарини, безнадiйно псував засмагу i без якого вона благополучно обходилась останнi п’ять рокiв.
Балет на сценi дружно став рачки, хвости – трубою.
– Молодцi! – захоплено заволала Дарина. – Шостого наш чортiв канкан буде окрасою програми!
– Охолонь! – осадила ii мiсцева перукарка Завзята, що зосереджено заплiтала бiлi патли Дарини в тоненькi афро-американськi кiски.