скачать книгу бесплатно
Серця трьох
Джек Лондон
Зарубiжнi авторськi зiбрання
«Серця трьох» – взiрець пригодницького роману й перлина творчого доробку американського класика Джека Лондона (1876—1916), життя якого саме нагадувало велику пригоду. В передмовi автор пояснюе, що вiдсутнiсть цiкавих i гострих сюжетiв для кiнематографа й спонукала написати цей твiр. Тож роман «зроблено» в найкращих традицiях голлiвудського кiно (вiн i був написаний на основi кiносценарiю): спекотна Пiвденна Америка, любовний трикутник, пристрасть, пригоди, помста, зради, гонитва за багатствами й суперництво – чесне й не дуже.
Френсiс Морган – единий спадкоемець великих грошей i далекий нащадок пiрата Генрi Моргана – живе у Нью-Йорку, грае на бiржi, нудьгуе пiсля смертi батька. І хочеться йому чогось такого! Випадково до нього приходить гiсть – сеньйор Альварес Торес, який знае, де сховано скарби його далекого предка-пiрата. Пригоди починаються! Френсiс вирушае у Пiвденну Америку, де зустрiчае прекрасну Леонсiю Солано, свого далекого родича-погодка, який викапаний вiн, – Генрi Моргана. І далi пiшли-поiхали: ревнощi, в’язниця, суд, пошуки скарбiв тощо.
У творi також зображено й трагiчнi конфлiкти: безжалiсне винищування iндiйськоi культури незваними «цивiлiзаторами», розкрадання природних багатств, нелюдськiсть вдач у тiм свiтi, де бушуе битва за мiльйон.
Джек Лондон
Серця трьох
Передмова
Шановний читач, сподiваюся, пробачить менi, що я починаю цю передмову з вихваляння. Рiч у тiм, що цей твiр – ювiлейний. Його завершенням я вiдзначаю свое сорокалiття, свою п’ятдесяту книгу, шiстнадцять рокiв своеi письменницькоi дiяльностi й новий напрям у творчостi. А «Серця трьох» – це новий напрям. Досi я, безперечно, не писав нiчого подiбного i майже переконаний, що й надалi не писатиму. І я зовсiм не маю намiру приховувати, що пишаюся цим твором. А тепер я радив би читачевi, який любить стрiмкий розвиток дii, обминути усi тi вихваляння, що мiстить передмова, заглибитися в оповiдь, i хай вiн насмiлиться потiм сказати менi, що вiд моеi книги легко вiдiрватися.
Для допитливих дозволю собi дещо пояснити. Мiрою того як кiнематограф ставав найпопулярнiшою формою розваги в усьому свiтi, запас фабул та iнтриг, створений свiтовою белетристикою, став швидко вичерпуватися. Будь-яка кiнокомпанiя за допомогою двох десяткiв режисерiв протягом певного часу здатна екранiзувати всю лiтературну спадщину Шекспiра, Бальзака, Дiккенса, Скотта, Золя, Толстого i десяткiв менш плiдних письменникiв. А оскiльки таких кiнокомпанiй сотнi, то легко зрозумiти, що незабаром вони зможуть залишитися без сировини, з якоi фабрикують кiнокартини.
Право на екранiзацiю всiх романiв, оповiдань i п’ес, виданих або якi мають бути виданими тими чи iншими видавництвами або особами, уже давно куплено й оформлено договорами. Коли ж трапляеться матерiал, право власностi на який минуло за давнiстю лiт, то вiн екранiзуеться з такою самою швидкiстю, з якою матроси, опинившись на березi iз золотим пiском, кидаються збирати самородки. Тисячi сценаристiв – а точнiше десятки тисяч, бо немае такого чоловiка, жiнки чи дитини, що не вважали б себе цiлком дозрiлими для написання сценарiю, – отже, десятки тисяч сценаристiв нишпорять по лiтературi (як застереженоi, так i незастереженоi) i висмикують журнали ледве не з друкарськоi машинки, сподiваючись поживитися якоюсь новою сценкою, фабулою або iсторiйкою, придуманою iхнiми побратимами по перу.
Проте задля справедливостi слiд зазначити, що зовсiм нещодавно, у тi днi, коли сценаристiв ще не вельми поважали, вони виснажували себе працею за п’ятнадцять-двадцять доларiв на тиждень, а траплялося, що скупi директори платили iм поштучно: десять-двадцять доларiв за сценарiй, i ще в п’ятдесяти випадках зi ста не видавали сценаристам i тих грошей, якi iм належали. Бувало й так, що товар, украдений сценаристами, у свою чергу, крали в них не менш безсовiснi та безсоромнi люди, котрi працювали в штатi. Так було тiльки вчора, а сьогоднi я знаю сценаристiв, у яких е по три машини i по два шофери, котрi посилають своiх дiтей у найдорожчi школи i взагалi мають стiйку платоспроможнiсть.
Значною мiрою саме через брак белетристичноi сировини i почали цiнувати й поважати сценаристiв. На них з’явився попит, вони здобули визнання, iм стали краще платити, а вiд них вимагати продукцiю значно вищоi якостi. Почалися новi пошуки матерiалу, що вилилися, зокрема, у спроби залучити вiдомих письменникiв для роботи в кiно. Однак те, що людина написала двадцять романiв, ще не може бути запорукою, що вона здатна написати гарний сценарiй. Якраз навпаки: досить швидко з’ясувалося, що успiх у белетристицi – гарантiя провалу на екранi.
І тут втрутилися господарi кiнокомпанiй. Подiл працi – насамперед. І ось, зв’язавшись iз могутнiми газетними об’еднаннями чи з окремими особами, що i вiдбулося в цьому випадку, – я маю на увазi «Серця трьох» – вони замовляють висококвалiфiкованим сценаристам (котрi навiть заради порятунку власного життя не зумiли б написати роман) сценарiй, який романiсти (навiть заради порятунку власного життя не спромоглися б написати сценарiй) перетворюють потiм на роман.
Отже, приходить м-р Чарльз Годдард до якогось Джека Лондона й каже йому: «Час дii, мiсце дii i дiйовi особи визначенi; кiнокомпанii, газети i капiтал – до наших послуг. Тепер домовляймося». І ми домовилися. Наслiдок – «Серця трьох». Нi в кого не може виникнути сумнiву в майстерностi м-ра Годдарда пiсля того, як я перелiчу його твори, а перу його належать: «Пригоди Полiни», «Пригоди Елейн», «Богиня», «Збагачуйся, Волiнгфорде» та iн. Крiм того, iм’я героiнi цього роману – Леонсiя – теж вiн вигадав.
Першi кiлька епiзодiв вiн написав на своему ранчо в Мiсячнiй долинi. Але писав вiн швидше, нiж я, i закiнчив своi п’ятнадцять епiзодiв на багато тижнiв ранiш за мене. Нехай не введе вас в оману слово «епiзод». На перший епiзод витратили три тисячi футiв плiвки, а на наступнi чотирнадцять – по двi тисячi футiв на кожний. У кожному епiзодi пересiчно дев’яносто сцен, а це разом близько тисячi трьохсот сцен. Отже, ми працювали одночасно, кожен над своiм шматком. Коли я писав якийсь роздiл, то, звiсно, не мiг враховувати того, що вiдбуваеться в наступному чи через дванадцять роздiлiв, бо я цього не знав. Не знав цього i м-р Годдард. Звiдси неминучi наслiдки: не можна сказати, щоб оповiдь у «Серцях трьох» вiдрiзнялася особливою стрункiстю, хоча вона, безумовно, не позбавлена логiки.
Уявiть собi мiй подив, коли я, перебуваючи на Гаваях, раптом одержую вiд м-ра Годдарда поштою з Нью-Йорка чотирнадцятий епiзод сценарiю (а я в цей час опрацьовував десятий епiзод) i бачу, що мiй герой одружений зовсiм не з тiею жiнкою! І в нашiм розпорядженнi усього тiльки один епiзод, коли можна ii позбутися i зв’язати мого героя законним шлюбом з единою жiнкою, з якою вiн мае одружитися. Як це зроблено – прошу подивитися в останньому роздiлi чи п’ятнадцятому епiзодi. Можете не сумнiватися, що м-р Годдард нараяв менi, як це зробити.
Рiч у тiм, що м-р Годдард – майстер щодо розвитку дii i генiй ii швидкостi. Розвиток дii аж нiяк не хвилюе його. «Показати», – спокiйно зазначае вiн в авторськiй ремарцi кiноактору. Очевидно, актор «показуе», бо м-р Годдард вiдразу починае нагромаджувати одну дiю на одну. «Вiдобразити горе!» – наказуе вiн, або «сум», або «гнiв», або «щире спiвчуття», або «бажання убити», або «прагнення самогубства». От i все. Так i мае бути – iнакше коли б вiн завершив роботу i написав своi тисячу триста сцен?
Проте можете собi уявити, як довелося менi, бiдоласi, котрий не мiг обмежитися чарiвним словом «вiдобразити», а мав описати – i до того ж досить докладно – усi тi настроi i положення, що iх одним розчерком пера визначив м-р Годдард! Нехай йому грець! Дiккенсу не здавалося надмiрним витратити тисячу слiв на описування i найтонше окреслення сумних переживань того чи iншого героя. А от м-р Годдард каже «Вiдобразити» – i раби кiноапарата роблять усе, що потрiбно.
А розвиток дii! Свого часу я написав кiлька пригодницьких романiв, проте навiть у них разом не було стiльки дii, як у «Серцях трьох».
Зате тепер я знаю, чому кiнематограф мае таку популярнiсть. Я тепер знаю, чому «Пани Барнес iз Нью-Йорка» i «Гончар iз Техаса» розiйшлися мiльйонами примiрникiв. Я тепер знаю, чому якась пихата агiтацiйна промова може зiбрати куди бiльше голосiв, нiж доблесний вчинок чи задум державного дiяча. Перероблення сценарiю м-ра Годдарда на роман було для мене цiкавим досвiдом – i досить повчальним. Ця праця по-новому висвiтлила давно осмисленi мною соцiологiчнi узагальнення, пiдвела пiд них нову основу i змiцнила iх. Пiсля цiеi спроби своiх сил як письменника у новiй для себе царинi я почав розумiти душу народу глибше, нiж розумiв досi, й усвiдомив, яким високим мистецтвом жесту i мiмiки мае володiти демагог, котрий залучае голоси виборцiв на свiй бiк за допомогою умiння грати на колективнiй душi мас. Я буду вельми здивований, якщо ця книга не набуде масового розповсюдження. («Показати здивування», – сказав би м-р Годдард, або – «Вiдобразити масовий розпродаж».)
Коли в основi цiеi авантюри, iменованоi «Серця трьох», лежить спiвпраця, то ii принцип захоплюе мене. Проте боюся, що такого колегу, як м-р Годдард, можна здибати не частiше нiж одного на мiльйон. Ми жодного разу не прохопилися навiть словом, у нас не було жодноi суперечки чи дискусii. Однак у такому разi я також не просто спiльник, а мрiя! Хiба не я дозволив йому беззастережно «вiдображати» усе, що йому заманеться, протягом 15 епiзодiв сценарiю, 1300 сцен i 31 000 футiв плiвки i, зрештою, 111 000 слiв, що склали роман? І все ж тепер, коли я закiнчив цю працю, я вельми був би радий, коли б не розпочинав ii, – з однiеi простоi причини: менi хотiлося б самому прочитати книгу i подивитися, як вона читаеться. А мене це вельми цiкавить. Вельми.
Джек Лондон
Вайкiкi, Гавайськi острови,
23 березня 1916 року
Давня пiратська пiсня
Шукачам пригод i долi
Я таку пораду дам:
Йдiть корсарами на море,
Де привiлля всiм вiтрам.
Приспiв:
Нас в морськi боi i шторми
Не пройме переполох —
Станем спинами до щогли
Проти тисячi удвох!
Приготуемо пiстолi —
Й в справжне судно, не в мiраж,
Пошлемо з гармати ядра
Й пiдемо на абордаж!
Приспiв.
Гей, корсари, славмо вiтер,
За кормою водоверть!
Пожалiемо матросiв —
Капiтану ж буде смерть!
Приспiв.
Із захопленого судна
Забираймо лиш вино,
Чарiвних жiнок i злото —
Решта хай iде на дно!
Приспiв.
Джордж Стерлiнг
Роздiл І
Цього пiзнього весняного ранку подii в життi Френка Моргана змiнювалися надто швидко. Якщо будь-коли людинi було призначено, перемiстившись у часi, стати учасником жорстокоi, кривавоi драми, а точнiше – трагедii простих душ, i водночас свiдком середньовiчноi мелодрами, насиченоi сентиментальнiстю i бурхливими пристрастями, властивими мешканцям Латинського Нового Свiту, то цiею людиною Доля призначила бути Френковi Моргану, i то досить незабарно.
Проте сам Френк Морган перебував у незнаннi того, що у свiтi щось для нього готуеться, i навряд чи був готовий до подiй, якi насувалися. Засидiвшись за бриджем, вiн пiзно прокинувся й, поснiдавши фруктами й кашею, подався до бiблiотеки – зi смаком обставленоi кiмнати, звiдки його батько останнiми роками життя керував великими i рiзноманiтними справами.
– Паркере, – звернувся Френк до камердинера, що служив ще його батьковi, – чи не помiтив ти, що мiй покiйний батько погладшав в останнi роки його життя?
– Нi, сер, – вiдповiв той з усiею шанобливiстю добре вимуштруваного слуги, але мимоволi змiрявши швидким поглядом чудову постать парубка. – Ваш батько, сер, завжди був струнким. Постава його нiколи не змiнювалася: вiн був широкоплечий, з могутнiми грудьми, маслакуватий, проте талiя, сер, у нього була тонка. Завжди тонка. Коли його поклали на стiл, багато юнакiв у нашому мiстi могли б засоромитися своеi постави. Вiн завжди ретельно дбав про себе, сер, – я маю на увазi всi цi вправи, що вiн щоранку по пiвгодини виконував у лiжку. Нiщо не могло йому завадити. Вiн називав це своiм культом.
– Атож, постать у батька була рiдкiсна, – лiниво вимовив Френк, дивлячись на бiржовий телеграф i кiлька телефонних апаратiв, установлених ще його батьком.
– Чудова, – переконливо ствердив Паркер. – Ваш батько був стрункий, як аристократ, незважаючи на ширококостiсть, могутнi плечi й груди. І ви це успадкували, сер; тiльки ви ще досконалiшi.
Молодий Френк Морган, що успадкував вiд свого батька не тiльки постать, а й чимало мiльйонiв, безтурботно розвалився в широкому шкiряному крiслi й витягнув ноги, зовсiм як могутнiй лев у клiтцi, не знаючи, куди подiти своi сили. Розгорнувши ранкову газету, вiн прочитав заголовок, що повiдомляв про новий зсув на К’юлебрськiй дiлянцi Панамського каналу.
– Добре, що ми, Моргани, не схильнi до повноти, – позiхаючи, промовив вiн, – а то я мiг би i розтовстiти вiд такого життя… Правда, Паркере?
Старий камердинер, не розчувши, знiяковiло подивився на свого хазяiна.
– Так, сер, – поспiшно вiдповiв вiн. – Тобто я хочу сказати: нi, сер. Ви тепер маете найкращий вигляд.
– Нiчого подiбного, – впевнено заявив молодик. – Я, можливо, i не розжирiв, але безумовно обм’якнув… Га, Паркере?
– Так, сер… Тобто нi, сер… Я хотiв сказати: нi, сер. Ви все такий самий, яким повернулися з коледжу три роки тому.
– І вирiшив, що неробство – мое покликання, – розсмiявся Френк. – Паркере!
Паркер шанобливо витягнувся. Проте його пан вже занурився в глибокий роздум, немов намагався позбутися проблеми надзвичайноi важливостi, а рука його раз у раз смикала маленькi настовбурченi вусики, якi вiн вiднедавна почав вiдрощувати.
– Паркере, я iду рибалити.
– Так, сер.
– Я виписав кiлька вудок. Будь ласка, склади iх i принеси сюди, я хочу оглянути. Я гадаю, що поiхати тижнiв на два кудись у лiс – це для мене найкориснiше. Якщо я цього не зроблю, то, без сумнiву, почну гладшати i зганьблю весь наш рiд. Адже ти чув про сера Генрi? Старого оригiнала сера Генрi, пiрата i головорiза?
– Так, сер. Я читав про нього, сер.
Паркер уже стояв бiля дверей i чекав тiеi хвилини, коли балакучiсть молодого пана вичерпаеться, аби виконати його доручення.
– Авжеж, пишатися тут нiчим – старий розбiйник!
– О нi, сер! – заперечив Паркер. – Адже вiн був губернатором на Ямайцi й помер усiма шанований.
– Добре, що його не повiсили, – засмiявся Френк. – Власне кажучи, тiльки вiн один i ганьбить наш рiд, який сам i заснував. Але я ось що хотiв сказати: я досить ретельно переглянув усе, що його стосуеться. Вiн дуже пiклувався про свою постать i, слава боговi, до самоi смертi був стрункий. Це добра спадщина, що перейшла й до нас. А от скарбу його ми, Моргани, так i не знайшли; втiм, тонкий стан – це дорожче вiд рубiнiв. Родова ознака, як казали професори бiологii, котрi мене навчали.
Зависла довга пауза, i Паркер обережно вислизнув з кiмнати, а Френк Морган заглибився у вивчення газетноi статтi про Панаму й з’ясував, що канал вiдкриють для судноплавства, очевидно, не ранiше як за три тижнi.
Задзеленчав телефон, i за допомогою електричних нервiв сучасноi високоi цивiлiзацii Доля зробила першу спробу простягнути своi щупальця i дiстатися до Френка Моргана, що сидiв у бiблiотецi особняка, збудованого його батьком на Рiверсайд-драйв.
– Шановна мiсiс Керазес, – заперечив вiн у слухавку, – що б там не сталося, це просто тимчасовий ажiотаж. З «Темпiко петролеум» все добре. Це не спекулятивнi папери, а цiлком надiйне вкладення капiталу. Тримайтеся iх. Тримайтеся мiцно… Напевно, рiч у тiм, що якийсь фермер з Мiннесоти приiхав до Нью-Йорка i вирiшив купити кiлька пакетiв акцiй, бо вони здаються йому солiдними, а так воно i е… Ну й що тут такого, що вони подорожчають ще трохи? Все одно не продавайте. «Темпiко петролеум» – це вам не лотерея i не рулетка. Це – надiйне пiдприемство. Менi б, наприклад, вельми хотiлося, аби воно було не таким величезним – я б тодi мiг фiнансувати його сам… Та нi, вислухайте мене: зовсiм це не жарт! Ми нинi замовили тiльки цистерн бiльше нiж на мiльйон доларiв. Наша залiзниця i три нафтопроводи коштують понад п’ять мiльйонiв. Тiльки дiючi нафтосвердловини дадуть нам нафти на сто мiльйонiв доларiв, так що нинi головне наше завдання – доставити ii до моря на танкери. Тепер саме час для вкладання коштiв. Мине рiк чи два, i державнi папери проти ваших акцiй видадуться справжньою дурницею… Авжеж, прошу. Не звертайте уваги на бiржовий ринок. І потiм – не я радив вам купувати цi акцii. Я нiколи не давав своiм друзям таких порад. Та коли ви iх придбали, то тримайтеся за них. «Темпiко» таке саме солiдне пiдприемство, як Англiйський банк… Так, ми з Дiком подiлили вчора виграш. Дiбралася чудова компанiя. Хоча Дiк, треба сказати, надто гарячий для бриджу… Так, щастило, як гравцю на бiржi… Ха-ха! Я гарячий? Ха-ха!.. Так?… Скажiть Гаррi, що я зникну тижнiв на два… Поiду вудити форель… Знаете, весна, струмочки дзюрчать, у деревах бродить сiк, розпускаються бруньки, зацвiтають квiти… Так, на все добре. І тримайтеся обома руками за «Темпiко петролеум». Якщо вони трiшки впадуть пiсля того, як цей мiннесотський фермер закiнчить грати на пiдвищення, купiть ще. Я теж збираюся так зробити. Це все одно що знайти грошi… Авжеж… Атож, безперечно… Занадто це солiднi папери, щоб отак – нi з сього нi з того – взяти й продати iх, адже вони, можливо, нiколи бiльше не подешевшають… Ну, звичайно, я знаю, що кажу. Я поспав сьогоднi вiсiм годин i ще не випив нi краплi… Так, так… До побачення.
Не вставаючи з крiсла, Френк потягнув до себе стрiчку бiржового телетайпа i лiниво пробiг ii очима; те, що в нiй повiдомлялося, не викликало в нього особливого iнтересу.
Повернувся Паркер, тримаючи в руках кiлька тоненьких вудок; кожна з них була взiрцем мистецтва i майстерностi. Френк миттю пiдхопився з крiсла, вiдкинув телеграфну стрiчку, про яку вiдразу забув, i радий, як хлопчисько, що розглядае iграшки, хвацько заходився пробувати iх. Вiн то змахував вудками, аж волосiнь свистiла, мов батiг, то обережно спритним рухом закидав ii пiд високу стелю, нiби на другому кiнцi кiмнати був невидимий ставок, у якому таемниче виблискувала форель.
Знову задзеленчав телефон. Обличчя Френка спалахнуло гнiвом.
– Бога ради, поговори ти, Паркере, – наказав вiн. – Якщо це знову якась жiнка, котра грае на бiржi, скажи, що я вмер або п’яний, або захворiв на тиф, або одружуюся – словом, вигадай щось.
Пiсля недовгоi розмови спокiйним, ввiчливим тоном, що так пасував до вишуканого стилю цiеi холодноi кiмнати, Паркер промовив у слухавку: «Одну хвилинку, сер», – i, прикривши ii рукою, сказав:
– Це мiстер Беском, сер. Вiн просить вас.
– Скажи мiстеру Бескому, щоб вiн iшов до дiдька, – вiдповiв Френк, замахнувшись так, начебто хотiв хтозна-куди закинути вудку; i справдi, якби волосiнь описала ту дугу, яку накреслив його зачарований погляд, вона вилетiла б у вiкно i, цiлком iмовiрно, на смерть перелякала б садiвника, що стояв навколiшках й пересаджував кущ троянди.
– Мiстер Беском каже, що це щодо становища на бiржi, сер, i що вiн затримае вас не бiльш як на п’ять хвилин, – наполягав Паркер, але так делiкатно i м’яко, немов переказував якесь зовсiм несуттеве, дрiб’язкове доручення.
– Гаразд! – Френк обережно приставив вудку до столу i взяв слухавку. – Алло, – промовив вiн в апарат. – Так, це я, Морган. Тiльки хутчiше. У чому рiч?
Вiн iз хвилину послухав, потiм роздратовано перебив спiврозмовника:
– Продавати? Дзуськи. В жодному разi… Звичайно, я радий це чути. Проте навiть якщо акцii подорожчають на десять пунктiв, – чого, звичайно, не трапиться, – все одно тримайте iх. Цiлком можливо, що це закономiрне пiдвищення i вони вже бiльше не впадуть. Цi акцii – штука надiйна. Вони коштують значно дорожче, нiж котируються. Взагалi цього можуть i не знати, але ж я знаю. За рiк вони дiйдуть двохсот, – звичайно, якщо в Мексицi припиняться цi вiчнi революцii… А ось коли акцii впадуть, ви одержите вiд мене наказ купувати… Дурниця. Хто це хоче придбати контрольний пакет? Та нi, це суто спорадичне явище… Що? Перепрошую. Я хотiв сказати: суто тимчасове явище. Нинi я iду тижнiв на два вудити рибу. Якщо акцii впадуть на п’ять пунктiв – купуйте. Купуйте все, що будуть пропонувати. Запам’ятайте: коли людина мае велике пiдприемство i розпочинаеться гра на пiдвищення його акцiй, це може бути так само небезпечно, як гра на зниження… Так… Звичайно… Так… До побачення.
Френк iз захватом знову взявся за вудки, а тим часом на iншому кiнцi мiста, у кабiнетi Томаса Рiгана, уже невтомно працювала Доля.
Томас Рiган наказав своiй армii маклерiв скуповувати акцii «Темпiко петролеум», пустив рiзними таемничими каналами чутку, нiби в «Темпiко петролеум» якiсь ускладнення з мексиканським урядом щодо концесii, i заходився читати звiт свого експерта з нафти, який два мiсяцi на мiсцi вивчав реальнi перспективи й можливостi цiеi компанii.
Зайшов клерк, подав вiзитну картку й доповiв, що якийсь iноземець наполегливо просить його прийняти. Рiган глянув на картку й сказав:
– Передайте цьому пановi, сеньйору Альваресу Торесу, що я не можу його прийняти.
За п’ять хвилин клерк повернувся з тiею самою карткою, але тепер на другому ii боцi було щось написано олiвцем. Рiган посмiхнувся, прочитавши:
«Вельмишановний мiстере Рiгане. Маю честь повiдомити Вам, що менi вiдоме мiсце, де за давнiх пiратських часiв сер Генрi Морган заховав свiй скарб.
Альварес Торес».
Рiган похитав головою; клерк був уже бiля дверей, коли хазяiн раптом гукнув йому:
– Нехай зайде. Негайно!
Залишившись сам, Рiган беззвучно розсмiявся, обмiзковуючи iдею, що зародилася в його головi.
– Молокосос! Щеня! – буркотiв вiн крiзь хмарку диму, розкурюючи сигару. – Уявляе себе левом, як i його батько. Його потрiбно добре провчити, i старий стрiляний горобець Рiган уже подбае про це.
Англiйська сеньйора Альвареса Тореса така сама бездоганна, як i його модний весняний костюм. Хоча смаглява шкiра видавала його латиноамериканське походження, а блиск чорних очей красномовно засвiдчував, що в його жилах тече давня сумiш iспанськоi й iндiанськоi кровi, проте вiн видавався таким типовим нью-йоркцем, що Томас Рiган бiльшого й не бажав.
– Пiсля багатьох рокiв завзятоi працi й пошукiв, – почав Торес, – я нарештi розгадав, де захований скарб сера Генрi Моргана. Я певен, що на Москiтовому узбережжi. Скажу точнiше: до нього не бiльше як тисяча миль вiд лагуни Чiрiквi, а найближче до нього мiсто – Бокас-дель-Торо. Я там народився, хоча освiту здобув у Парижi; знаю мiсцевiсть як своi п’ять пальцiв. Для такоi експедицii досить було б маленькоi шхуни. Адже спорядити ii обiйдеться зовсiм дешево, зате який буде прибуток! Винагорода – цiлий скарб!
Сеньйор Торес замовк: йому бракувало слiв, аби висловитися переконливiше, але Рiган, крута i тверда людина, яка звикла мати справу з людьми такого самого складу, як i вiн сам, почав витягати з нього все, нiби адвокат, що веде перехресний допит.
– Авжеж, – погодився сеньйор Торес, – нинi я маю певну скруту… як би це сказати?… у готiвцi.
– Вам потрiбнi грошi, – грубо уточнив бiржовик, i той сумно схилив голову.
І ще багато чого iншого змушений був визнати Альварес Торес пiд перебiжним вогнем допиту. Вiн справдi нещодавно приiхав iз Бокас-дель-Торо i сподiваеться, що нiколи бiльше туди не повернеться. Проте вiн готовий повернутися, якщо вони дiйдуть якоiсь згоди…
Рiган зупинив його владним жестом людини, що звикла наказувати простолюду: вiн узяв чекову книжку i виписав чек на iм’я Альвареса Тореса. Той, глянувши на нього, побачив суму в тисячу доларiв.
– Ось у чому рiч, – сказав Рiган. – Я особисто анiтрохи не вiрю вашим вигадкам. Однак у мене е один юний друг. Я дуже люблю цього хлопчиська, i мене засмучуе, що його занадто розбещують спокуси великого мiста – Бродвей з його красунями тощо, – ну, ви розумiете.
Сеньйор Альварес Торес, як вихована людина, ухилився вiд вiдповiдi.
– Отже, заради його здоров’я, а також порятунку не лише його душi, а й добробуту, найкраще, що можна було б придумати, – це подорож по скарб, сповнена пригод, що вимагае фiзичноi напруги, i… словом, я переконаний, що ви мене розумiете.
