скачать книгу бесплатно
Альварес Торес знову ухилився.
– Вам потрiбнi грошi, – продовжував Рiган. – Зацiкавте його. Ця тисяча – вам за спробу. Зацiкавте його так, що вiн вирушить на пошуки золота старого Моргана, i ще двi тисячi – вашi. Якщо зацiкавите його так, що вiн пробуде в мандрах три мiсяцi, я додам вам ще двi тисячi, а якщо пiвроку – то п’ять тисяч. Можете менi повiрити: я добре знав його батька, ми з ним були компаньйонами, я… я можу навiть сказати: майже братами. Я готовий пожертвувати будь-якою сумою, аби скерувати сина мого друга на правильний шлях i зробити з нього людину. Що ви на це скажете? Для початку ось вам тисяча. Згода?
Сеньйор Альварес Торес тремтячими пальцями згортав i розгортав чек.
– Я… я згодний, – затинаючись, вимовив Торес i навiть почав заiкатися вiд хвилювання. – Я… я… як би це сказати?… Я весь до ваших послуг.
За п’ять хвилин Торес отримав iнструкцii щодо тiеi ролi, яку йому випадало грати, а його розповiдь про скарб Моргана для бiльшоi правдивостi хитрий бiржовик трохи змiнив; пiсля цього iспанець пiдвiвся i перш нiж попрощатися, зауважив жартiвливо, але не без смутку:
– Найкумеднiше, мiстере Рiгане, що все це – чистiсiнька правда. Змiни, що ви внесли в мою iсторiю, роблять ii правдивiшою, проте вона правдива i без них. Менi потрiбнi грошi. Ви дуже щедрий, i я намагатимуся зробити все… Я… я пишаюся тим, що непоганий артист. І все ж присягаюся: я справдi розгадав, де заховано скарб, що награбував i закопав Морган. Я мiг користуватися документами, що були недоступнi iншим; та й все одно навряд чи комусь вдалося б у них розiбратися. Цi документи зберiгаються в нашiй родинi, i чимало моiх пращурiв ламали голови над ними все життя, але так i не знайшли вiдповiдь. Але вони були на правильному шляху, iм тiльки бракувало кмiтливостi: вони помилялися на двадцять миль. Проте мiсце точно зазначено в документах. Вони помилялися, менi здаеться, тому, що там навмисно все було зашифровано, заплутано, написано у виглядi ребуса; i тiльки я, тiльки я зрозумiв це й розгадав. Усi давнi мореплавцi вдавалися до таких трюкiв, коли креслили своi карти. Моi iспанськi пращури таким чином приховали Гавайськi острови, змiстивши iх убiк на п’ять градусiв довготи.
Для Томаса Рiгана все це було китайською грамотою, вiн слухав Тореса з поблажливою посмiшкою, що явно говорила: «От, змушують зайняту людину вiдриватися вiд справ i вислуховувати якiсь небилицi».
Ледве встиг сеньйор Торес вiдкланятися, як у кабiнет зайшов Френк Морган.
– Вирiшив на хвильку забiгти до вас за порадою, – сказав вiн пiсля звичайного обмiну вiтаннями. – Та й до кого ж менi звертатися, як не до вас, адже ви стiльки рокiв працювали з моiм батьком. Як менi вiдомо, ви були його компаньйоном у найбiльших справах. Вiн завжди радив менi довiряти вашим судженням. Ну, ось я i прийшов. Насамперед скажiть, що вiдбуваеться з «Темпiко петролеум»? Рiч у тiм, що я хочу поiхати порибалити.
– Що вiдбуваеться з «Темпiко петролеум»? – запитанням на запитання вiдповiв Рiган, спритно вдаючи, нiби вiн нiчого не знае, хоча саме вiн i був в усьому винен.
Френк кивнув i, опустившись у крiсло, запалив сигарету, а Рiган почав переглядати стрiчку бiржового телеграфу.
– Акцii «Темпiко петролеум» пiднялися… на два пункти… А тебе, власне, що турбуе? – запитав вiн.
– Та нiчого, – вiдповiв Френк. – Зовсiм нiчого. Проте чи не гадаете ви, що якась група хоче прибрати «Темпiко» до рук, адже потенцiйна цiннiсть пiдприемства колосальна. Це, як ви розумiете, мiж нами, тобто я хочу сказати – цiлком конфiденцiйно.
Рiган кивнув.
– Пiдприемство величезне, – продовжував Френк. – Досить прибуткове. Справдi солiдне. І раптом такий стрибок! Чи не здаеться вам, що якась особа або група осiб хоче заволодiти контрольним пакетом акцiй?
Компаньйон його батька тряхнув своею сивою гривою, проте в головi, покритiй цими шляхетними сивинами, причаiлися аж нiяк не шляхетнi думки.
– Ну що ти, – зауважив вiн, – мабуть, це просто випадковий стрибок. А може, публiка, що грае на бiржi, запiдозрила, що акцii «Темпiко петролеум» – штука справдi прибуткова. Як ти гадаеш?
– Звiсно, що прибуткова, – гаряче вiдповiв Френк. – Я отримав такi приемнi новини, Рiгане, що ви ахнете, здивувавшись. Я своiм друзям кажу, що це справдi солiдне пiдприемство. Проте прикро, що менi довелося залучити стороннiй капiтал. Однак пiдприемство виявилося таким великим, що я змушений був це зробити. Навiть якби я уклав усi грошi, що залишив менi батько, – я маю на увазi вiльний капiтал, а не те, що уже вкладено в iншi пiдприемства, коротше: готiвку, – все одно менi самому це не до снаги.
– У тебе що, погано з готiвкою? – спитав старий Рiган.
– У мене е кругленька сума, якою я можу оперувати, – безтурботно вiдповiв молодик.
– Ти хочеш сказати…
– Звичайно. Саме так. Якщо акцii «Темпiко» упадуть, я купуватиму iх. Адже це все одно що знайти грошi!
– На яку ж суму ти маеш намiр купувати? – запитав Рiган, намагаючись прощупати свого гостя, проте маскуючись добродушнiстю й схваленням.
– На всi грошi, якi в мене е, – не задумуючись вiдповiв Френк Морган. – Я ж кажу вам, Рiгане – це перспективне пiдприемство!
– Я не дуже цiкавився ним i не можу сказати, чого воно варте, Френку, але з тих фактiв, що менi вiдомi, воно видаеться цiлком солiдним.
– «Видаеться»! Кажу вам, Рiгане, що це золоте дно! дно! І менi соромно, що його акцii довелося випустити на бiржу. Зате на них вже нiхто не збанкрутуе. Я тiльки зроблю послугу свiту, викинувши на ринок… навiть не можу точно сказати, скiльки сотень мiльйонiв барелей чистоi нафти… Так ви знаете, що в мене е свердловина на Гаустекських копальнях, яка вже сiм мiсяцiв дае по двадцять сiм тисяч барелей на день. І фонтан ще не висох. Проте це крапля в морi проти того, що ми здатнi поставити на ринок. У цiеi нафти питома вага двадцять два, а осаду в нiй менше нiж два десятих вiдсотка. Потiм е ще один фонтан – до нього треба тiльки прокласти миль iз шiстдесят нафтопроводу, – який викидае близько сiмдесяти тисяч барелей на день i, незважаючи на вжитi заходи, буквально заливае нафтою всi околицi. Це я дiлюся з вами, звичайно, по секрету, самi розумiете. Справи в нас iдуть непогано, i я зовсiм не хочу, щоб акцii «Темпiко петролеум» пiдскочили до неба.
– Можеш не турбуватися про це, синку. Ще треба, щоб нафта потекла по нафтопроводах i щоб у Мексицi припинилися революцii, – тiльки тодi акцii «Темпiко» можуть пiдскочити. А поки що iдь рибалити й забудь про це. – Рiган помовчав, потiм, удавши, нiби раптом щось згадав, узяв зi столу вiзитну картку Альвареса Тореса з написаною олiвцем запискою. – Глянь, хто в мене щойно був. – Рiган помовчав, немов обмiрковуючи думку, що раптово йому спала. – Ну, навiщо тобi iхати вудити якусь форель? Адже це зрештою порожня розвага. А ось тут е для тебе улов набагато цiкавiший – це розвага сьогодення, гiдна чоловiка, не те що перськi палаци в Адирондакських горах, де е i морозиво, i слуги, i електричнi дзвоники. Твiй батько завжди дуже пишався цим пiратом, вiд якого пiшов увесь ваш рiд. Вiн твердив, що схожий на нього, ну, а ти, безперечно, схожий на свого батька.
– Сер Генрi, – з посмiшкою зауважив Френк, простягаючи руку за карткою, – адже i я пишаюся цим старим розбiйником!
Прочитавши карлючки на вiзитнiй картцi, вiн запитливо подивився на Рiгана.
– Історiя, яку розповiв менi цей хлопець, на вигляд правдива, – пояснив Рiган. – Вiн каже, що народився на цьому самому Москiтовому Березi й дiзнався про скарб iз документiв, якi зберiгаються в iхнiй родинi. Проте я, звичайно, не йму вiри жодному його слову. В мене немае нi часу, нi бажання цiкавитися тим, що нiяк не стосуеться моiх справ.
– Дивно, що сер Генрi помер майже бiдняком, – зауважив Френк; вiн насупив брови, й одразу проявилася морганiвська впертiсть, – а захований ним скарб так нiхто i не знайшов.
– Ну що ж, бажаю успiху в риболовлi, – добродушно посмiхнувся Рiган.
– А все ж таки я хотiв би побачитися iз цим Альваресом Торесом, – заявив юнак.
– Усе це – золото для дурнiв, – продовжував Рiган. – Хоча, мушу зiзнатися, iсторiя, що розповiв менi цей хлопець, може бути цiлком правдивою. Можливо, коли б я був молодшим… проте менi, очевидно, усе життя призначено просидiти тут.
– Чи не знаете, де б я мiг знайти його? – нетерпляче запитав Френк, усупереч власнiй волi засовуючи шию в сильце Долi, що втiлилася в образi Томаса Рiгана, яке вона приготувала, аби спiймати його.
…Побачення вiдбулося наступного ранку в кабiнетi Рiгана. Сеньйор Альварес Торес здригнувся, коли побачив Френка, але вiдразу опанував себе. Це вiдразу ж спостерiг Рiган, i, посмiхнувшись, запитав:
– Що, старий пiрат власною персоною, га?
– Так, схожiсть просто разюча, – збрехав або майже збрехав Торес, бо хоч i спостерiг подiбнiсть Френка iз сером Генрi Морганом, але водночас перед ним постав образ iншоi, живоi людини, що нагадувала i Френка, i сера Генрi так само, як i вони обидва були схожими мiж собою.
Френк був молодий, а молодiсть не знае перешкод. Хутко розгорнули сучаснi атласи й стародавнi географiчнi карти, документи, писанi споловiлим чорнилом на пожовклому вiд часу паперi, – i не минуло й пiвгодини, як Френк заявив, що вiдтепер рибалитиме тiльки на Бику або на Тельцi, тобто на одному з двох острiвцiв, що лежать у лагунi Чiрiквi, де, як запевняв Торес, закопано скарб.
– Сьогоднi ж увечерi виiжджаю потягом у Новий Орлеан, – оголосив Френк. – Тодi я встигну на один iз пароплавiв «Юнайтед фрут компанi», який прямуе в Колон. Учора, перш нiж лягти спати, я все розвiдав.
– Тiльки не наймайте шхуни в Колонi, – порадив Торес, – краще прямуйте верхи до Белена. Там найлiпше це зробити, також i матроси-тубiльцi простiшi, а й усякi формальностi теж.
– Добре, – погодився Френк. – Менi давно хотiлося побачити тамтешнi краi. А ви встигнете на цей потяг, сеньйоре Торесе? У цiй справi я буду за вашого скарбника й беру на себе всi вашi витрати.
Однак Торес, перехопивши погляд Рiгана, миттю зметикував, чого вiд нього хочуть, i взявся натхненно брехати:
– На жаль, мiстере Моргане, я змушений затриматися й приеднаюся до вас згодом. У мене е невiдкладна справа… як би це сказати?… невеликий судовий процес, який менi треба виграти. Сума позову, щоправда, незначна, але позов зачiпае iнтереси родини, i тому ця справа для мене надзвичайно важлива. Ми, Тореси, маемо гордiсть. Я знаю, вам, американцям, це видаеться смiшним, але для нас – рiч надто серйозна.
– Вiн потiм приеднаеться до тебе й допоможе, якщо ти збочиш, – заспокоiв Френка Рiган. – До речi, доки ви не забули, не завадило б вам заздалегiдь домовитися про розподiл скарбу… якщо ви, звичайно, колись його знайдете.
– Слово за вами. Що скажете? – запитав Френк.
– Порiвну. Точно навпiл, – запропонував Рiган, великодушно даруючи iм те, чого, як вiн був переконаний, зовсiм не iснувало.
– І ви вiдразу ж приiдете, як тiльки зможете, так? – запитав Френк Тореса. – Слухайте, Рiгане, вiзьмiть на себе справу й позбудьтеся ii якнайшвидше. Домовилися?
– Неодмiнно, мiй любий, – вiдповiв той. – А якщо йому будуть потрiбнi грошi? Дати?
– Неодмiнно! – i Френк мiцно потиснув обом руки. – Це позбавить мене зайвого клопоту. Ну, а тепер я втiкаю: треба зiбратися, скасувати всi призначенi побачення й встигнути на потяг. На все добре, Рiгане. До швидкоi зустрiчi, сеньйоре Торесе, десь бiля Бокас-дель-Торо або у якiйсь печерi на Бику чи Тельцi. Так, по-вашому, скарб на Тельцi? Ну, загалом, до зустрiчi. Adios!
Сеньйор Альварес Торес затримався ще на короткий час у Рiгана, щоб отримати найдокладнiшi вказiвки про ту роль, яку йому належало грати: йому потрiбно було затримати Френка якнайдовше й чинити йому всiлякi перепони у справах.
– Одним словом, – закiнчив Рiган, – я не шкодуватиму, коли в iнтересах свого здоров’я вiн залишиться там надовго, i плакати не буду, якщо не повернеться взагалi.
Роздiл II
Грошi, як i молодiсть, нiколи не знають перешкод. І Френк Морган, законний i природний власник i молодостi, i грошей, одного чудового ранку, через три тижнi пiсля того, як вiн розпрощався з Рiганом, опинився на борту найнятоi ним шхуни «Анжелiка», яка потрапила неподалiк вiд берега в штиль. Вода була, нiби скло, шхуну ледь гойдало, i Френк Морган, нудячись вiд надлишку енергii, що так само, як i молодiсть, не знае перешкод, попросив метиса-капiтана, сина ямайського негра й iндiанки, спустити за борт маленький ялик.
– Схоже, тут можна пiдстрелити папугу або мавпу, або щось iнше, – зауважив Френк, розглядаючи в могутнiй цейсiвський бiнокль поросле непрохiдним чагарником узбережжя, що лежало за пiвмилi вiд них.
– Найвидше, сер, ви натрапите на лабару. Укус цiеi гадюки – смертельний, – посмiхнувся капiтан i власник «Анжелiки», що успадкував вiд свого батька-ямайця хист до мов.
Проте Френка вже було не спинити: саме у цю мить вiн побачив у бiнокль бiлу гасiенду трохи вiддалiк, а потiм постать жiнки в бiлому на березi; вiн навiть спостерiг, що жiнка теж розглядае в бiнокль його самого та шхуну.
– Спустiть ялик, капiтане, – наказав вiн. – Хто там живе? Бiлi?
– Сiмейство Енрiко Солано, сер, – вiдповiв той. – Це родовитi iспанськi аристократи. Їм належить уся ця мiсцевiсть – вiд моря до Кордильер, а також половина лагуни Чiрiквi. Землi в них багато, а от грошей – мало. Гордii страшеннi, ну й запальнi, як порох.
Коли Френк у ялику плив до берега, зiрке око капiтана побачило, що вiн не взяв iз собою нi рушницi, нi дробовика для передбачуваного полювання на папуг або мавп. А ще око капiтана розгледiло постать жiнки в бiлому, що видiлялася на темному тлi джунглiв.
Френк веслував прямо до берега з бiлого коралового пiску, не наважуючись подивитися, чи там ще ця жiнка, чи вже ii немае. У його думках не було нiчого лихого, тiльки цiлком природне для молодоi людини бажання познайомитися з молодою сiльською дiвчиною, можливо, напiвдикою, але найкраще – наiвною провiнцiалочкою, з якою можна буде розважитися, доки штиль затримуе «Анжелiку».
Коли дно ялика шурхнуло по пiску, Френк вистрибнув з човна, сильною рукою витяг його на берег i тiльки тодi озирнувся. Навкруги не було жодноi душi. Вiн довiрливо рушив уперед. «Кожен мандрiвник, потрапивши на незнайомий берег, мае право шукати мiсцевих жителiв, аби розпитати дорогу», – сказав вiн собi.
І Френк, сподiваючись тiльки на скороминущу розвагу, отримав стiльки розваг i таких, про якi навiть не мрiяв. Із-за зелених чагарникiв, нiби фея з чарiвноi скриньки, раптово вибiгла молода жiнка, яку вiн вже бачив, й обома руками схопила його за руку. З першого погляду було видно, що це доросла дiвчина. Френка здивували сила й нiжнiсть, з якими вона стисла його руку. Вiльною рукою вiн зiрвав iз голови капелюх i, як Морган, вихований у Нью-Йорку й призвичаений нiчому не дивуватися, уклонився незнайомцi. Проте вiн був таки вражений, та ще й як! Причому вразила його не тiльки врода дiвчини, а й погляд, яким вона дивилася на нього, – суворий i непохитний. Йому навiть здалося, нiбито вiн уже десь бачив ii, бо зовсiм незнайомi люди не могли так дивитися одне на одного.
Дiвчина обома руками потягла Френка за руку й схвильовано прошепотiла:
– Швидше! Ходiть за мною!
Якусь мить вiн вагався. Тодi вона нетерпляче смикнула його i потягла за собою. Подумавши, що це якась дивна гра, у яку грають мешканцi узбережжя Центральноi Америки, вiн, усмiхаючись пiшов за нею в чагарники, не добре тямлячи, чи добровiльно йде, чи вона силомiць тягне його.
– Робiть те, що i я, – кинула вона йому через плече, тримаючи його тепер тiльки однiею рукою.
Френк усмiхнувся й пiдкорився iй: повз, коли повзла вона, згинався в три дуги, коли вона згиналася, i раз у раз порiвнював себе з Джоном Смiтом i Покахонтасом.
Раптом дiвчина спинилася й сiла, жестом наказавши Френку сiсти бiля неi; тепер вона вiдпустила свого бранця й приклала руку до серця.
– Слава боговi! – прошепотiла вона. – О милосердна дiво Марiе!
Наслiдуючи iй – така була ii воля i такi були, очевидно, правила гри – вiн, знову посмiхнувшись, також приклав руку до серця, хоч не згадав нi бога, нi дiву Марiю.
– Невже ви нiколи не навчитеся бути серйозним? – гнiвно блиснувши очима, напустилася на нього дiвчина.
Френк негайно став серйозним i поважним.
– Шановна моя ледi… – почав було вiн.
Вона рiзким жестом примусила його замовчати. Здивований Френк побачив, як вона нахилилася, прислухаючись, а потiм i сам почув кроки людей, що спускалися стежиною неподалiк вiд них.
Доторкнувшись теплою рукою до його руки, дiвчина звелiла йому мовчати, раптом вона рвучко пiдвелася – Френк уже зрозумiв, що ця рiшучiсть у ii натурi – й побiгла вниз стежкою. Вiд подиву вiн мало не свиснув, й не свиснув саме тому, що почув недалеко ii голос: вона суворо питала щось по-iспанськи, а чоловiчi голоси, хоча й шанобливо, але заперечували iй.
Потiм Френк почув, як вони пiшли геть, розмовляючи. Хвилин п’ять панувала мертва тиша, потiм до Френка знову долетiв голос дiвчини: вона велiла йому вийти з чагарникiв.
«Цiкаво, а як би поводився Рiган за такоi пригоди?» – усмiхаючись подумав вiн, виконуючи ii наказ.
Вiн iшов за нею – тепер вона вже не тримала його за руку – через чагарники до моря. Коли вона зупинилася, вiн пiдiйшов майже впритул i став перед нею, все ще вважаючи, що це гра.
– Застукав! – розсмiявся вiн, торкаючись до ii плеча. – Застукав! – повторив вiн. – Тепер вам ловити!
Їi чорнi очi обпекли його гнiвом.
– Дурень! – вигукнула вона i тицьнула пальцем, як йому здалося, iз зайвою фамiльярнiстю у його вусики. – Невже ви гадаете, що це робить вас невпiзнанним?
– Однак, шановна моя ледi… – почав було вiн, намагаючись пояснити дiвчинi, що, безумовно, бачить ii вперше.
Те, що сталося далi, змусило його прикусити язика й було таким несподiваним, як i все, що дiвчина робила досi. Це сталося так швидко, що вiн навiть не спостерiг, як з’явився малесенький срiбний револьвер, дуло якого було не лише нацiлене на нього, а й притиснуте до його живота.
– Шановна ледi… – знову почав вiн.
– Я не хочу з вами говорити, – перебила вона його. – Повертайтеся на свою шхуну й пливiть… – Френку здалося, що дiвчина стримуе ридання. І тiльки витримавши паузу, вона додала: – Назавжди.
Вiн хотiв щось сказати, але, вiдчувши рiзкий поштовх револьвером, замовк.
– Якщо ви ще колись повернетеся, – нехай простить менi Мадонна! – я застрелю вас.
– У такому разi менi, мабуть, краще забратися звiдси, – жартiвливо кинув вiн i, повернувшись, пiшов до ялика; йому було i соромно, i смiшно вiд того кумедного становища, у якому вiн опинився.
Френк намагався зберегти останнi краплини гiдностi й поводився так, начебто не помiчае, що незнайомка слiдуе за ним. Витягаючи з пiску нiс ялика, вiн побачив, що легкий вiтерець пробiгся по листю пальм. Вiд бризу, що налетiв iз берега, там, за гладенькою поверхнею лагуни, де на обрii, нiби мiражi, здiймалися далекi рифи, потемнiло й захвилювалося море.
Френк уже збирався сiсти у ялик, як раптом хлипання змусило його повернути голову. Дивна дiвчина стояла, опустивши револьвер, i плакала. В одну мить Френк перед нею й спiвчутливо доторкнувся до ii плеча. Дiвчина здригнулася вiд його дотику й, вiдхилившись, докiрливо подивилася на нього. Той знизав плечима, нiби пояснюючи, що не розумiе таку рiзку змiну ii настрою, i знову повернувся було до човна, але незнайомка зупинила його.
– Ви… – спочатку вона затнулася й важко зiтхнула, – ви могли б хоч поцiлувати мене на прощання.
І дiвчина рвучко кинулася йому назустрiч, розкривши обiйми, але все ще тримаючи в правiй руцi такий недоречний для цього випадку револьвер. Френк, остаточно спантеличений, якусь мить стояв розгублений, а потiм обiйняв ii й отримав палкий поцiлунок у вуста. Незнайомка, схиливши голову йому на плече, заплакала. У Френка в очах потемнiло, проте вiн не забував про револьвер, притиснутий до його спини. За мить дiвчина пiдвела мокре вiд слiз обличчя й поцiлувала Френка кiлька разiв, у його головi промайнула думка: чи не пiдступно з його боку вiдповiдати на ii поцiлунки з такою самою пристрастю?
І тiльки вiн сказав собi, що, взагалi, йому байдуже, скiльки часу триватиме ця нiжна сцена, як дiвчина раптом вiдсахнулася вiд нього, обличчя ii знову спалахнуло гнiвом i, загрозливо змахнувши револьвером, вона вказала йому на човен.
Стенувши плечима, нiби кажучи, що вiн не може вiдмовити вродливiй жiнцi, Френк пiдкорився, сiв на весла обличчям до неi, i поплив.
– Нехай врятуе мене дiва Марiя i не дасть загинути через мое слабке серце! – вигукнула дiвчина, зриваючи з шиi медальйон. Золотi бусинки посипалися дощем, i медальйон полетiв у воду, що роздiляла ii та Френка.
У цю саму мить iз чагарникiв вибiгли трое чоловiкiв iз рушницями й бiгцем кинулися до дiвчини, яка знеможена опустилася на пiсок. Пiднiмаючи ii, чоловiки помiтили Френка, що грiб тепер з усiеi сили. Френк поспiшно оглянувся, аби впевнитися, чи далеко ще до «Анжелiки», й побачив, що шхуна, схилившись набiк, розрiзаючи носом воду, йде йому назустрiч. У цю мить один iз трьох чоловiкiв на березi – лiтнiй бородань – вихопив у дiвчини бiнокль i подивився на Френка. А наступноi митi, кинувши бiнокль, вiн уже цiлився в нього з рушницi.
Куля плюснула у воду на вiдстанi якогось ярда вiд човна, але перш нiж пролунав другий пострiл, дiвчина поспiхом пiдхопилася на ноги й ударом знизу вибила рушницю з рук стрiльця. З усiеi сили налягаючи на весла, Френк побачив, як чоловiк, вiдбiгши вiд дiвчини, прицiлив у нього, але вона вихопила свiй револьвер i, нацiливши на них, змусила опустити рушницi.
«Анжелiка», що йшла проти вiтру, завмерла, спiнюючи воду, i Френк спритно стрибнув на палубу; тiеi самоi митi капiтан повернув стерно, вiтрила надулися, i шхуна попрямувала в море. У хлоп’ячому запалi Френк послав на прощання повiтряний поцiлунок незнайомцi, яка все дивилася йому вслiд, i побачив, як вона, знеможена, припала до грудей бороданя.
– Ну й запальнi цi проклятi Солано! А пихатi – до божевiлля, – зауважив метис-капiтан i посмiхнувся до Френка, блиснувши бiлими зубами.
