скачать книгу бесплатно
Сидячи на широкiй терасi перед гасiендою Солано, Альварес Торес побачив крiзь густий чагарник молоду пару, що звивистою алеею наближалася до будинку. І те, що вiн побачив, змусило його заскреготiти зубами й дiйти досить помилкових висновкiв. Вiн промурмотав про себе проклiн i зозла навiть не помiтив, що в нього погасла сигарета.
Вiн бачив Леонсiю i Френка, якi жваво розмовляли й, здавалося, забули про все на свiтi. Вiн бачив, як Френк розмахував руками, гаряче щось доводячи, – Леонсiя навiть зупинилася, пройнята благаннями свого супутника. Вiн бачив – Торес насилу пойняв вiри очам – як Френк вийняв персня, а Леонсiя, вiдвернувшись, простягнула лiву руку й пiдставила йому безiменний палець – палець, на який надiвають обручку. У цьому Торес мiг би заприсягтися.
А насправдi Френк просто надiв на палець Леонсii подарунок Генрi. Леонсiя, сама не знаючи чому, без особливого бажання взяла обручку.
Торес вiдкинув погаслу сигарету, люто закрутив вуса, немов вiд цього йому полегшало, й подався назустрiч молодим людям, що вже сходили на терасу. Навiть не вiдповiвши на привiтання дiвчини, вiн з оскаженiлим обличчям напосiвся на Френка:
– Годi, звичайно, чекати вiд убивцi сорому, але вiн мiг би принаймнi дотримуватися пристойностi!
Френк iронiчно посмiхнувся.
– Знову те саме, – сказав вiн. – Ще один божевiльний у цiй божевiльнiй краiнi! Останнiй раз, Леонсiе, я бачив цього джентльмена в Нью-Йорку. Вiн був тодi сповнений готовностi брати участь зi мною в однiй справi. А тепер я його зустрiчаю тут, i перше, що вiн менi каже, – що я ниций, безсоромний убивця.
– Сеньйоре Торес, ви мусите вибачитися, – втрутилася обурена дiвчина. – В домi Солано не смiють ображати гостей.
– У такому разi, як я розумiю, в домi Солано дозволено всiляким авантюристам убивати членiв iхньоi родини, – у тон iй заявив вiн. – Звичайно, немае такоi жертви, що була б завелика задля гостинностi.
– Отямтеся, сеньйоре Торес, – люб’язно порадив йому Френк. – Ви занадто собi дозволяете. Я скажу вам, у чiм рiч. Ви вважаете, що я – Генрi Морган. А я – Френк Морган, i ми з вами нещодавно розмовляли в кабiнетi Рiгана в Нью-Йорку. Ось вам моя рука, потиснiть ii – iншого вибачення за обставин, що склалися, я вiд вас не зажадаю.
Торес, приголомшений тим, що мiг так помилитися, узяв простягнену Френком руку й розсипався у вибаченнях перед ним i Леонсiею.
– А тепер, – сказала дiвчина, радiсно розсмiявшись, i ляснула в долонi, викликаючи служницю, – менi треба помiстити кудись мiстера Моргана, а самiй пiти переодягтися. Пiсля цього, сеньйоре Торес, з вашого ласкавого дозволу, ми розповiмо вам про Генрi.
Леонсiя пiшла на свою половину. Френк слiдом за молоденькою гарненькою метискою-покоiвкою теж подався до вiдведеноi йому кiмнати. А Торес тим часом трохи оговтався, та подиву його i злостi не було меж. Виходить, цьому прибульцю, зовсiм незнайомiй людинi, Леонсiя дозволила надiти iй на палець обручку, немов вiн ii наречений. І мозок Тореса запрацював шалено й швидко. Леонсiя, котру вiн називав у душi володаркою його мрiй, раптом за якусь мить заручилася з чужоземцем, з нью-йоркським грiнго! Неймовiрно! Дивовижно!
Ляснувши в долонi, вiн велiв подати екiпаж, найнятий ним у Сан-Антонiо. І коли Френк вийшов на терасу, щоб докладнiше поговорити з ним про скарб старого Моргана, Торес у своему екiпажi був уже бiля ворiт.
Пiсля снiданку Френк помiтив, що вiтер дме з берега, – отже, можна швидко перетнути лагуну Чiрiквi й уздовж берега дiстатися до островiв Бика й Тельця. Палко бажаючи швидше порадувати Генрi звiсткою про те, що його обручка знову прикрашае пальчик Леонсii, вiн рiшуче вiдхилив ii люб’язну пропозицiю заночувати в них i познайомитися з Енрiко Солано та його синами. У Френка була ще одна причина для поспiшного вiд’iзду: вiн не наважувався далi залишатися поряд iз Леонсiею. І зовсiм не тому, що вона була йому неприемна, навпаки: вона вабила його, притягувала так, що вiн не мiг бiльше бути тут, пiддаючись дii ii чарiв, бо хотiв дотримати слова, яке дав людинi в парусинових штанях, що тепер шукала скарб на островi Бика.
Отже, Френк вирушив, маючи в кишенi лист Леонсii до Генрi. Прощання було коротким. З таким прихованим зiтханням, що Леонсiя навiть подумала, чи не привидiлося iй це, вiн швидко пiшов вiд неi звивистою алеею. Вона дивилася йому вслiд, доки його було видно, потiм з неясною тривогою перевела погляд на обручку, що блищала в неi на пальцi.
Вийшовши до моря, Френк подав знак на «Анжелiку», що стояла на якорi, аби за ним вислали шлюпку. Проте не встигли матроси спустити ii на воду, як з лiсу вискочили шестеро вершникiв iз револьверами при поясi й рушницями при сiдлi та галопом помчали до нього. Двое скакали попереду. В одному з них Френк упiзнав Тореса. Іншi четверо – метиси з обличчями справжнiх бандитiв. Усi нацiлили зброю на Френка, так що йому залишалося лише пiдкоритися незнайомому ватажку, який гаркнув, вимагаючи, щоб вiн пiдняв руки вгору.
– Подумати тiльки, – сказав Френк, – ще вчора чи, можливо, мiльйон рокiв тому я вважав бридж по долару за фiшку найбiльше розпалюе нерви. А тут раптом ви, панове, верхи й загрожуете начинити мое бiдолашне тiло всiлякими стороннiми тiлами. То, може, поясните менi, у чому рiч? Невже менi завжди призначено залишати цей берег пiд акомпанемент пострiлiв? Що вам, власне, потрiбно: моi вуха, чи вистачить вусiв?
– Нам потрiбен ти сам, – вiдповiв незнайомий ватажок, вуса якого люто наiжачилися, а чорнi очицi люто поблискували.
– То, може, ви менi скажете, хто ви такi?
– Це високоповажний сеньйор Мар’яно Веркара-i-Іхос, начальник полiцii Сан-Антонiо, коротше – шеф, – вiдповiв Торес.
– Он як! – розсмiявся Френк, згадавши, як описував цього суб’екта Генрi. – Очевидно, ви вважаете, що я порушив якiсь правила стоянки суден чи розпорядження санiтарноi комiсii, кинувши тут якiр. Однак про це вам треба говорити з моiм шкiпером – капiтаном Трефезеном, досить поважним джентльменом. А я – тiльки особа, що найняла шхуну, звичайний пасажир. Ви, безумовно, переконаетеся, що капiтан Трефезен – великий знавець законiв мореплавання й стоянки суден у порту.
– Ви мусите вiдповiсти за вбивство Альфаро Солано, – сказав Торес. – Вам не вдалося обдурити мене, Генрi Моргане, вашими розмовами в гасiендi про те, що ви нiбито хтось iнший. Я знаю цього iншого. Його звуть Френк Морган, i я смiливо заявляю, що вiн зовсiм не вбивця, а джентльмен.
– О боги морськi! – вигукнув Френк. – Адже ви тиснули менi руку, сеньйоре Торес!
– Мене обдурили, – понуро зiзнався Торес, – але тiльки на мить. Ну, то пiдете ви добровiльно?
– Нiби я можу… – Френк глянув на шiсть рушниць i красномовно знизав плечима. – Я гадаю, ви судитимете мене pronto й на свiтанку повiсите?
– Правосуддя в Панамi часу не марнуе, – вiдповiв начальник полiцii англiйською; говорив вiн бiльш-менш зрозумiло, тiльки з дивним акцентом. – Але й не так швидко. Ми повiсимо вас не на свiтанку, а краще о десятiй ранку – так для всiх буде зручнiше. Як ви гадаете?
– О, вирiшуйте самi, – вiдповiв Френк. – Можна й об одинадцятiй чи о дванадцятiй – менi все одно.
– Попрошу вас iхати з нами, сеньйоре, – сказав Мар’яно Веркара-i-Іхос м’яким тоном, котрий, однак, не приховував залiзноi твердостi його намiрiв. – Хуане! Ігнасiо! Злазьте з коней! – скомандував вiн по-iспанському. – Заберiть у нього зброю! Нi, руки зв’язувати не треба. Посадiть його на коня за Грегорiо.
Френка вштовхнули в акуратно вибiлену камеру з глинобитними стiнами футiв iз п’ять завтовшки. Тут на долiвцi спали в рiзних позах шестеро арештантiв-пеонiв. Прислухаючись до недалеких глухих ударiв молоткiв, Френк згадав судовий процес, який тiльки-но закiнчився, i тихо, протяжно свиснув. Було пiв на дев’яту вечора. Суд розпочався о восьмiй. А молотки вже стукали по колодах, iз яких споруджували шибеницю, – завтра о десятiй ранку на цьому помостi йому на шию накинуть мотузку й пiднiмуть. Справу розглядали всього тридцять хвилин, за його годинником. Вони уклалися б i у двадцять, якби до зали не вдерлася Леонсiя й не затримала увагу суддiв ще на десять хвилин, люб’язно наданих iй, як дамi зi знатного роду Солано.
«Шеф мав рацiю, – мовив про себе Френк. – Правосуддя в Панамi часу не марнуе». Одне те, що в кишенi в нього знайшли лист вiд Леонсii на iм’я Генрi Моргана, вже звинувачувало його. Все iнше – просто. Пiвдюжини свiдкiв присягнули, що було скоене вбивство, i впiзнали його як убивцю. Те саме пiдтвердив i сам начальник полiцii. Одним-единим свiтлим моментом була раптова поява Леонсii в супроводi немiчноi тiтоньки. У Френка завмерло серце, коли побачив, з якою енергiею чарiвна дiвчина кинулася захищати його життя, хоча все це заздалегiдь було приречене на провал.
Вона вiдразу ж звелiла Френку засукати рукав i показати лiву руку, але Френк помiтив, як начальник полiцii презирливо пересмикнув плечима. Потiм Леонсiя повернулася до Тореса й заговорила iспанською, палко доводячи щось, – що саме, Френк не зрозумiв, бо говорила вона надто швидко. А потiм вiн бачив i чув, як репетували й жестикулювали люди, що наповнювали залу, коли слово узяв Торес.
Вiн не бачив, як Торес пошепки обмiнявся кiлькома словами з начальником полiцii, перш нiж протиснутися крiзь натовп до мiсця, вiдведеного для свiдкiв. Вiн не бачив цього, як не знав i того, що Торес отримуе платню вiд Рiгана за те, щоб утримувати Френка далеко вiд Нью-Йорка якомога довше, а якщо вдасться, то й усе життя. Не знав Френк i того, що Торес закоханий у Леонсiю i його роздирають ревнощi.
Тому Френк не зрозумiв усього, що крилося за вiдповiдями Тореса на запитання Леонсii, котра змусила його визнати, що той нiколи не бачив шрам на лiвiй руцi Френка Моргана. Леонсiя переможно глянула на старенького суддю, але тут начальник полiцii вийшов наперед i гучним голосом запитав Тореса:
– А чи можете ви заприсягтися, що бачили шрам на руцi Генрi Моргана?
Спантеличений Торес розгублено зиркнув на суддю, потiм благально перевiв погляд на Леонсiю й нарештi мовчки похитав головою на знак того, що не може в цьому заприсягтися.
Юрма радiсно заревiла. Суддя оголосив смертний вирок, ревiння стало ще голоснiшим, й кiлька жандармiв на чолi з комiсаром поспiшно вивели Френка, хоч вiн й опирався, iз залу суду й перепровадили до камери, вочевидь, прагнучи захистити його вiд натовпу, що не бажав чекати до десятоi години ранку.
«Ех, як цей бiдолаха Торес попався, коли почали його запитувати про шрам Генрi!» – приязно розмiрковував Френк.
Раптом загримотiли засуви, дверi в його камеру вiдчинилися, й на порозi з’явилася Леонсiя.
Френк звiвся iй назустрiч, але вона, не вiдповiдаючи на його вiтання, повернулася до комiсара, що супроводжував ii, i накинулася на нього, пiдкрiплюючи свою мову владними жестами. Комiсар, очевидно, дав себе умовити й наказав наглядачевi перевести пеонiв в iншу камеру, а сам якось нервово вклонився, немов перепрошуючи Леонсiю, i вийшов, причинивши за собою дверi.
Тiльки тодi самовладання зрадило Леонсiю: вона впала в обiйми Френку й розридалася в нього на грудях.
– Проклята краiна, проклята краiна! Немае тут справедливостi!
Тримаючи в обiймах ii гнучке тiло, таке бентежне й прекрасне, Френк згадав Генрi – босого, в парусинових штанях й обвислому сомбреро, котрий там, на островi Бика, завзято перекопував пiсок у пошуках скарбу.
І хоча його тягло до Леонсii, вiн намагався визволитися з ii обiймiв. Проте це йому не дуже вдалося. Нарештi вiн опанував себе й озвався до неi голосом розуму, а не серця, яке владно нагадувало йому про себе.
– Тепер принаймнi я знаю, що таке змова, – сказав вiн, хоча серце його пiдказувало зовсiм iншi слова. – Якби вашi спiввiтчизники вмiли спокiйно мiркувати, а не дiяти зопалу, вони б споруджували залiзницi й розбудовували свою краiну. Гляньте на цей суд – вiн весь побудований на грi пристрастей, на змовi. Тi, хто мене судив, заздалегiдь знали, що я винний, i iм так хотiлося покарати мене, що навiть не спромоглися вiдшукати докази моеi вини або хоча б установити особу обвинувачуваного. Для чого вiдкладати? Вони знали, що Генрi Морган убив ножем Альфаро. Вони знали, що я Генрi Морган. А коли знаеш, то зайве марнувати час на перевiрку?
Не слухаючи його, Леонсiя схлипувала й усе поривалася пригорнутися до нього, а як тiльки вiн замовк, вона знов опинилася в його обiймах. Їi губи тягнулися до губ Френка, i не встиг вiн отямитися, як уже сам цiлував ii.
– Кохаю тебе, кохаю! – крiзь сльози шепотiла вона.
– Нi-нi! – прошепотiв вiн, вiдштовхуючи вiд себе ту, котроi найбiльше прагнув. – Просто ми надто схожi з Генрi. Адже ви любите Генрi, а я не Генрi.
Випручавшись з обiймiв, вона зiрвала з пальця каблучку Генрi й жбурнула ii на землю. Френк зовсiм розгубився: вiн i сам не знав, що могло б статися наступноi митi, коли б не появився комiсар, котрий, тримаючи годинник у руцi й не пiдводячи голови, завзято вдавав, що нiчим бiльше не цiкавиться, як секундною стрiлкою.
Леонсiя гордовито випросталася й ледь втрималася, коли Френк знову надiв iй на палець каблучку Генрi й на прощання поцiлував руку. Вже бiля дверей вона обернулася й одними вустами беззвучно прошепотiла: «Кохаю тебе».
Рiвно о десятiй пiд бiй годинника Френка вивели на тюремний двiр, де стояла шибениця. Тут зiбралися всi мешканцi Сан-Антонiо, а також довколишнiх сiл. Юрма була збуджена й весело налаштована. Леонсiя, Енрiко Солано та п’ять його синiв теж були тут. Батько i брати Леонсii, лютуючи, нетерпляче походжали бiля шибеницi, начальник полiцii, оточений жандармами на чолi з комiсаром, був незворушним. Даремно намагалася Леонсiя протиснутися до Френка, коли його пiдвели до шибеницi, й даремно намагалися рiднi вмовити ii пiти геть. І так само даремно ii батько й брати запевняли, що Френк не та людина, яку шукае правосуддя. Начальник полiцii тiльки презирливо посмiхнувся й наказав братися за страту.
Уже стоячи на помостi, до Френка пiдiйшов священик, але той вiдмовився висповiдатися, сказав йому iспанською, що безневинна людина, яку мають повiсити, не потребуе чужих молитов, щоб потрапити до раю, – нехай моляться тi, хто його вiшае.
Френку зв’язали ноги й почали в’язати руки, на нього вже збиралися надягти чорний каптур i накинути на шию зашморг, як раптом через тюремну огорожу почувся спiв, який ставав все ближче й ближче:
Станем спинами до щогли,
Проти тисячi удвох!
Майже непритомна Леонсiя, зачувши пiсню, отямилася й навiть скрикнула з радостi, побачивши Генрi Моргана, який, розштовхавши сторожу, зайшов у двiр.
Тiльки Торес засмутився з появою Генрi, але цього нiхто не спостерiг. Юрма не заперечувала, коли начальник полiцii, знизавши плечими, оголосив, що йому байдуже, кого iз цих двох вiшати, аби тiльки повiсити. Зате вся чоловiча половина сiмейства Солано гаряче запротестувала, заявляючи, що Генрi також невинний, i вiн не вбивав Альфаро. Проте вирiшив справу Френк: ще стоячи на помостi, доки йому розв’язували руки й ноги, вiн i собi крикнув, перекриваючи гомiн натовпу:
– Ви судили мене, а не його! Ви не можете повiсити людину без суду! Спершу мае вiдбутися суд!
І коли Френк, зiйшовши з помосту, обома руками схопив руку Генрi, до них пiдiйшов комiсар iз начальником полiцii й, дотримуючись усiх формальностей, заарештував Генрi Моргана за вбивство Альфаро Солано.
Роздiл IV
– Треба дiяти швидко – це головне, – заявив Френк сiмейству Солано, якi радилися на верандi своеi гасiенди.
– «Головне»! – докiрливо вигукнула Леонсiя й навiть перестала нервово ходити. – Головне – це врятувати його!
І вона обурливо насварилася пальцем на Френка, нiби наполягаючи на сказаному. Не вдовольнившись цим, вона насварилася пальцем на батька та братiв.
– І швидко! – запально продовжувала вона. – Ми повиннi дiяти швидко, а то… – І голос Леонсii обiрвався вiд невимовного жаху, що охопив ii вiд думки про те, що може статися з Генрi, якщо вони не дiятимуть швидко.
– Для начальника полiцii всi грiнго однаковi, – у тон iй зауважив Френк, а сам подумав: «Яка вона вродлива й прекрасна». – Начальник полiцii, звiсно, цар i бог у Сан-Антонiо, – продовжував вiн, – i звик дiяти не роздумуючи. Генрi чекатиме на вирок не довше, нiж я. Ми повиннi його визволити з в’язницi сьогоднi вночi.
– Слухайте! – знову заговорила Леонсiя. – Ми, Солано, не можемо допустити цiеi… цiеi страти. Наша гордiсть… наша честь… Ми не можемо допустити цього. Ну, кажiть же! Та кажiть же хто-небудь! Хоч ти, тату, запропонуй щось!
Френк, мовчки слухаючи iхнi дебати, глибоко переживав. З яким запалом говорила Леонсiя! Проте це було для iншого, що, звичайно, не тiшило Френка. Вiн не мiг забути того, як стояв на тюремному дворi, коли його звiльняли й арештовували Генрi. Це стояло в нього перед очима – i серце йому млiло вiд згадки про те, як Леонсiя кинулася в обiйми Генрi, а той вiдшукавши ii руку й переконавшись, що його обручка на пальцi, мiцно обiйняв дiвчину i поцiлував довгим поцiлунком.
«Ну годi», – зiтхнувши, подумав Френк. Принаймнi вiн зробив усе, що змiг. Хiба ж, коли повели Генрi, вiн не сказав Леонсii спокiйно i навiть холодно, що Генрi ii наречений i коханий, i що найкращого вибору дочка Солано й зробити не могла? Проте цi спогади аж нiяк не тiшили його, як i усвiдомлення того, що дiяв правильно. Так, правильно. Вiн жодного разу в цьому не засумнiвався, i це гасило почуття до Леонсii. Проте почуття справедливостi не давали йому почуватися щасливим.
На що ж iнше мiг вiн розраховувати? Просто йому не пощастило: вiн прибув до Центральноi Америки занадто пiзно – от i все. Приiхав, коли ця неймовiрна дiвчина уже вiддала свое серце тому, хто прийшов першим, – людинi, що нiтрохи не гiрша за нього, а можливо, як пiдказувало йому почуття справедливостi, навiть i кращiй. І це почуття справедливостi вимагало, аби вiн чесно ставився до Генрi – свого кревного родича Генрi Моргана, невгамовного нащадка неприборканого предка, людини в парусинових штанях й обшарпаному сомбреро, небайдужого до вух незнайомих молодикiв, котрий iсть сухарi та черепашачi яйця й готовий перекопати цiлих два острови – Бика i Тельця – у пошуках скарбу старого пiрата.
Енрiко Солано та його сини, сидячи на просторiй верандi, обговорювали плани порятунку Генрi, а Френк неуважно слухав iх. У цей час iз будинку вийшла служниця, прошепотiвши щось на вухо Леонсii, повела ii за рiг гасiенди, де вiдбулася сцена, яка, певне, розсмiшила б Френка, якби вiн ii побачив.
Там Леонсiя побачила Альвареса Тореса, вбраного в пишний середньовiчний костюм багатого плантатора, якi ще носять у Латинськiй Америцi. Знявши сомбреро, вiн схилився перед дiвчиною ледве не до землi, потiм пiдвiв ii до плетеного диванчика з iндiйського очерету й посадив. Леонсiя сумно вiдповiла на його вiтання, хоча в ii голосi вiдчувалася цiкавiсть, нiби вона сподiвалася на якусь пiдбадьорливу звiстку.
– Суд закiнчився, Леонсiе. – Тихо й сумно сказав Торес, немов говорив про небiжчика. – Завтра о десятiй ранку – страта. Все це дуже сумно, надзвичайно сумно, проте… – вiн знизав плечима. – Нi, я не скажу про нього нiчого поганого. Вiн був гiдною людиною. Єдина його вада – нестриманiсть. Занадто вiн був гарячий, занадто запальний. Це й згубило його, змусило скоiти злочин. Аби вiн був тiеi митi спокiйнiшим, то не вбив би Альфаро…
– Вiн i так не вбивав мого дядька! – вигукнула Леонсiя, пiдвiвши голову.
– Усе це дуже прикро, – зажурено вiв далi Торес, щоб не суперечити iй. – Суддя, народ, начальник полiцii – всi, на жаль, певнi, що вiн винний. Справдi, дуже прикро. Проте я приiхав побачитися з вами не для цього. Я пропоную вам своi послуги. Розраховуйте в усьому на мене. Мое життя, моя честь – до ваших послуг. Наказуйте. Я ваш раб.
І Торес раптом галантно став перед нею на одне колiно. Узявши ii лiву руку, вiн, мабуть, хотiв i далi пiдкорювати своею барвистою промовою, але його погляд упав на обручку з дiамантом на безiменному пальцi Леонсii. Вiн насупився й схилив голову, потiм, поспiшно надавши своему обличчю звичайного виразу, заговорив:
– Я знав вас iще дитям, Леонсiе, чарiвною крихiткою, i я вже тодi любив вас. Нi, вислухайте мене, прошу вас! Я маю вiдкрити свое серце. Вислухайте мене до кiнця. А ось коли вже дорослою, шляхетною панянкою ви повернулися з-за кордону пiсля навчання, я був просто вражений вашою красою. Я довго терпiв. Я не виказував вам своiх почуттiв, але ви могли здогадатися про них. І ви, звичайно, здогадувалися. Вiдтодi я запалав до вас пристрастю. Мене пекло полум’я вашоi вроди, вашоi душi, прекраснiшоi за вроду.
Леонсiя знала, що зупинити його неможливо, й тому терпляче слухала, дивилася на схилену голову Тореса й мимоволi мiркувала, чому вiн так некрасиво пiдстрижений i де вiн востанне стригся – у Нью-Йорку чи в Сан-Антонiо.
– Чи вiдомо вам, ким ви були для мене вiдтодi, як повернулися?
Вона не вiдповiдала i не намагалася вивiльнити свою руку, хоча вiн так сильно стискав ii, що обручка Генрi Моргана врiзалася в палець, завдаючи гострого болю. Вона не слухала слiв Тореса, заглибившись у своi думки. І перша ii думка була про те, що зовсiм не такими пишномовними тирадами сказав iй Генрi Морган про свое кохання i завоював ii взаемнiсть. І чому це iспанцi завжди так пишномовно й багатослiвно виражають своi почуття? Генрi поводився зовсiм iнакше. Вiн узагалi майже жодного слова не сказав iй – вiн дiяв. Пiддавшись ii чарiвностi, й зачарувавши ii, вiн без усякого попередження – так вiн був упевнений, що не здивуе й не злякае кохану, – пригорнув ii до себе й поцiлував. Вона не злякалася i не була байдужою. Тiльки пiсля цього першого поцiлунку, тримаючи ii в обiймах, Генрi заговорив про свое кохання.
А придумали там, на iншому кiнцi тераси, ii рiднi та Френк Морган? Думки ii бiгли далi – вона була глуха до благань свого шанувальника. Френк! Ах!.. Вона навiть зiтхнула: чому, незважаючи на любов до Генрi, цей чужий грiнго так хвилюе ii серце? Невже вона така аморальна? Хто ж iз них iй милiший? Цей? Чи той? Чи взагалi будь-який чоловiк може ii звабити? Нi! Нi! Вона не вiроломна. І все ж?… Можливо, це тому, що Френк i Генрi так схожi один на одного, i ii бiдолашне нерозумне жiноче серце не може iх розрiзнити? Колись iй здавалося, що вона готова пiти за Генрi на край свiту, дiлити з ним радостi й горе, а тепер вона гадае, що готова пiти за Френком ще далi. Вона безумовно любить Генрi – серце каже iй це, але вона кохае i Френка, до того ж майже впевнена, що Френк кохае ii: вона пам’ятае, як палко вони цiлувалися там, у в’язницi. І хоча любила вона двох молодих людей по-рiзному, почуття це не укладалося в ii свiдомостi, а часом навiть змушувало доходити ганебного висновку: вона – остання i едина представниця жiночоi лiнii в родинi Солано – аморальна жiнка.
Обручка Генрi боляче врiзалася в палець Леонсii, бо Торес у поривi пристрастi знову мiцно стиснув iй руку, i це повернуло ii у реалii, вона мимоволi почала прислухатися до його красномовностi.
– Ви – колюча троянда мого серця, гостра шпора, що ранить груди, але це солодкi рани кохання. Я мрiяв про вас… І про те, що зроблю заради вас. У мене було для вас особливе iм’я, завжди едине: королева моiх мрiй! І ви одружитеся зi мною, моя Леонсiе! Ми забудемо цього божевiльного грiнго, який уже майже помер. Я буду з вами нiжний i добрий. Я довiчно кохатиму вас. І нiколи образ того, iншого, не постане помiж нас. Щодо мене, то я не дозволю собi згадувати про нього. Що ж до вас… я буду кохати вас так палко, що ви забудете цю людину i спогад про неi нiколи не краятиме ваше серце.
Леонсiя мовчала, обмiрковуючи, що робити. А це мовчання тiльки розпалювало сподiвання Тореса. Дiвчина вiдчувала, що треба виграти час i не вiдповiдати вiдразу. Якщо братися за порятунок Генрi… адже Торес пропонуе iй своi послуги! Навiщо ж його вiдштовхувати, коли вiд нього, можливо, залежить життя людини.
– Кажiть-бо! Я згоряю вiд нетерпiння!.. – благав тремтливим голосом Торес.
– Не треба! Не треба! – м’яко сказала вона. – Ну як же я можу слухати про чиесь кохання, коли той, кого я кохала, ще живий?
Кохала!.. Вона навiть здригнулася, вживши минулий час. Здригнувся й Торес – i надiя розгорiлася в ньому ще яскравiшим полум’ям. Вiн уважав Леонсiю вже майже своею. Адже вона сказала: «кохала», отже, вона вже бiльше не кохае Генрi. Вона кохала його, але тепер це все в минулому. І звичайно, жiнка з такою нiжною та чуйною душею, як вона, не може говорити з ним про кохання, доки той, iнший, ще живий. Яка тонкiсть почуттiв! Торес з гордiстю подумав i про тонкiсть власних почуттiв, i навiть привiтав себе в душi з тим, що так правильно розгадав таемнi помисли Леонсii. Тепер уже вiн подбае, вирiшив Торес, аби цей юнак, що повинен умерти наступного ранку, не врятувався й не уникнув страти. Для нього було зрозумiло одне: чим швидше Генрi Морган помре, тим швидше вiн матиме Леонсiю.
– Не будемо бiльше про це говорити… поки що, – сказав вiн iз лицарською галантнiстю, не менш галантно потиснувши руку Леонсii. Вiн пiдвiвся з колiна i пильно подивився на неi.
Вона вiдповiла йому вдячним потиском i, визволивши свою руку, теж пiдвелася.
– Ходiмо до наших, – сказала вона. – Адже вони обмiрковують план порятунку Генрi Моргана.
Коли вони вийшли на терасу, розмова враз урвалася, немов присутнiсть Тореса викликала недовiру.
– Ну, надумали щось? – поцiкавилася Леонсiя.
Старий Енрiко, незважаючи на свiй вiк, був такий стрункий i статний, як будь-котрий iз його синiв, тiльки похитав головою.
– Я можу, якщо ви дозволите, запропонувати вам один план, – почав було Торес, але вiдразу замовк, побачивши застережливий погляд Алесандро.
На алеi, що вела до веранди, з’явилося двое обшарпаних хлопчакiв. На вигляд iм було не бiльше як десять рокiв, але хитрi очi й такий самий вираз обличчя додавав iм вiку. Одягненi вони були кумедно: один – у сорочку, а другий – у штани. Проте яка сорочка! І якi штани! Були вони старi, парусиновi й у свiй час належали дорослiй людинi: хлопчисько ж натягнув iх на себе до пiдборiддя й обв’язав мотузкою навколо шиi, щоб вони не злетiли, а руки просмикнув у дiри, що зяяли на мiсцi бiчних кишень. Унизу штани були обрiзанi ножем – за його зростом. На другому хлопчиськовi була чоловiча сорочка, подiл якоi волочився по землi.
– Геть! – гаркнув на них Александро.
Однак хлопчисько в штанях незворушно зняв камiнь, що нiс на головi, й витяг з-пiд нього лист. Алесандро нахилився через балюстраду, узяв листа i, глянувши на адресу, передав Леонсii, а хлопчиськи взялися канючити грошi. Френк, дивлячись на це кумедне видовище, мимоволi розсмiявся, кинув кiлька срiбних монеток, i сорочка зi штанами негайно подалися алеею геть.
Лист був вiд Генрi. Леонсiя швидко пробiгла його очима. Вiн не скидався iй на прощальний, бо писала його людина, котра не збиралася вмирати, якщо, звичайно, не станеться чогось непередбаченого. Проте, оскiльки така непередбаченiсть може трапитися, Генрi вважав своiм обов’язком попрощатися з Леонсiею – вiн жартiвливо просив ii не забувати Френка, який заслуговуе на увагу хоча б уже тому, що так схожий на нього.
Спочатку Леонсiя хотiла було показати лист усiм iншим, але те, що було написано про Френка змусили ii вiдмовитися вiд свого намiру.
– Це вiд Генрi, – сказала вона, ховаючи записку за корсаж. – Нiчого суттевого вiн не пише. Вочевидь, вiн не сумнiваеться, що так чи iнакше вiн врятуеться.
– Ми вже постараемося, щоб йому це вдалося, – рiшуче заявив Френк.
Вдячно посмiхнувшись йому й привiтно зиркнувши на Тореса, Леонсiя сказала:
