скачать книгу бесплатно
– Не може бути!.. – палко перервав його Френк.
– Так, i цьому голодранцю, – продовжував Генрi, – не досить приемно чути, що його наречена цiлувалася з пройдисвiтом, якого вона нiколи не бачила до того, як вiн висадився зi шхуни якогось сумнiвного ямайського чорношкiрого.
– Виходить, вона гадала, що це ти, – задумливо мовив Френк, починаючи розумiти, як усе те сталося. – Я не ображаюся за те, що ти скипiв, хоча, мушу сказати, характер у тебе препоганий. Це ж учора ти збирався вiдрiзати менi вуха, чи не так?
– У тебе теж вдача не краща, Френку. Як ти насiдав, аби я вiдрiзав тобi вуха, коли я поклав тебе на лопатки, ха-ха!
І обое весело розреготалися.
– Це характер старого Моргана, – сказав Генрi. – Вiн, судячи з переказiв, був задерикуватий, як чорт.
– Та, напевно, не задерикуватiший вiд цих Солано, з якими ти збираешся породичатися. Там майже все сiмейство висипало на берег i точно хотiло зрешетити мене, доки я грiб до шхуни. А твоя Леонсiя схопила свою гармату й пригрозила довгобородому, вочевидь, батьковi, мовляв, пристрелить його, якщо вiн не припинить стрiляти в мене.
– Б’юся об заклад, що це i був ii батько, старий Енрiко! – вигукнув Генрi. – А решта – ii брати.
– Милi голуб’ята! – мовив Френк. – Скажи, а ти не боiшся, що твое життя стане занадто одноманiтним, пiсля того як одружишся i ввiйдеш у цю мирну, лагiдну сiмейку? – Проте вiдразу перебив себе: – Слухай, Генрi, якщо вони гадали, що то був ти, якого бiса iм так хотiлося тебе вбити? Знову, напевно, та сварлива морганiвська вдача! Чим це ти роздратував родичiв майбутньоi дружини?
Генрi з хвилину дивився на нього, нiби зважуючи, сказати чи нi, i нарештi вiдповiв:
– Ну що ж, можу тобi, мабуть, розповiсти. Це паскудна iсторiя, i, напевне, тут завинила моя вдача. Я посварився з ii дядьком. Це був наймолодший брат ii батька…
– Був?… – перебив його Френк багатозначно.
– Я ж сказав, що був, – кивнув головою Генрi й продовжив. – Його вже немае на свiтi. Звали його Альфаро Солано, i характер у нього був теж препоганий. Усi вони вважають себе за нащадкiв iспанських конкiстадорiв i пишаються цим, як iндики. Альфаро збагатiв на продажi цiнних порiд деревини й саме тодi посадив на березi велику плантацiю кампешевого дерева. Якось я з ним посварився. Сталося це в маленькому мiстечку Сан-Антонiо. Можливо, це було непорозумiння, хоча я досi вважаю, що вiн був не правий. Вiн завжди шукав привiд посваритися зi мною: розумiеш, не хотiв, щоб я одружився з Леонсiею. Ну от i сталося! Почалося все в пулькерii. Альфаро пив там мескаль i випив трохи зайвого. Вiн образив мене не на жарт. Нас розборонили й вiдiбрали рушницi; але перш нiж розiйтися, ми заприсяглися вбити один одного. Уся бiла в тiм, що пiд час нашоi сварки було людей двадцять свiдкiв, i всi вони чули, як ми погрожували один одному. Години за двi комiсар iз двома жандармами проходив глухим провулком тодi, коли я нахилився над тiлом Альфаро: йому хтось усадив нiж у спину, i я спiткнувся об його тiло, йдучи до берега. Що тут можна було сказати? Нiчого! Всi знали про сварку й погрозу помсти. І ось не минуло й двох годин, як мене спiймали на гарячому бiля ще теплого трупа Альфаро. Вiдтодi я жодного разу не був у Сан-Антонiо – я тодi миттю дав драла. Альфаро був дуже вiдомий: це був хвацький хлопець, а такi завжди подобаються. Мене навiть i не судили б, одразу випустили б кишки. Тому я негайно накивав п’ятами – pronto! Потiм, коли я вже був у Бокас-дель-Торо, мене розшукав посланець вiд Леонсii й передав обручку з дiамантом, що я iй подарував. Тепер ти знаеш усе. Пiсля цiеi iсторii менi все остогидло. Повернутися в тi краi я не наважуюсь, знаючи, що Солано й тамтешнi жителi прагнуть моеi кровi; от я i перебрався сюди пожити самiтником i пошукати скарб Моргана… Проте я дуже хотiв би дiзнатися, хто загнав ножа в Альфаро. Знайшовши вбивцю, я виправдався би перед Леонсiею й iншими Солано, й тодi, безперечно, ми б одружилися. Тобi ж я можу зiзнатися, що Альфаро був зовсiм непоганий хлопець, хоч i запальний.
– Ясно як день, – промурмотiв Френк. – Тепер я розумiю, чому ii батько i брати хотiли продiрявити мене… Справдi, чим бiльше я дивлюся на тебе, тим бiльше переконуюся, що ми схожi, як двi горошини, якщо не вважати моiх вусiв…
– І ось цього. – Генрi засукав рукав, i Френк побачив довгий тонкий бiлий шрам на лiвiй руцi. – Це в мене з дитинства: упав з вiтряка крiзь скляний дах оранжереi.
– Слухай, що я тобi скажу, – почав Френк, просяявши вiд думки, що спала йому в голову. – Хтось мае витягти тебе з цiеi брудноi iсторii. І зробить це не хто iнший, як Френк – компаньйон фiрми «Морган i Морган»! Можеш залишатися тут або податися на острiв Бика й почати там розвiдку, а я повернуся й поясню все Леонсii та ii рiднi…
– Якщо вони не вб’ють тебе перше, нiж ти поясниш iм, що ти – це не я, – гiрко зауважив Генрi. – От лихо з цими Солано! Вони спочатку стрiляють, а вже потiм розмовляють. Вони не слухатимуть жодних доказiв, доки не вб’ють супротивника.
– І все ж я спробую щастя, голубе, – запевнив його Френк, запалавши бажанням усунути сумне непорозумiння мiж Генрi та його коханою.
Проте його хвилювало дивне почуття вiд згадки про неi. Йому було невимовно шкода, що ця чарiвна iстота по праву належить людинi, так схожiй на нього. Френку знову привидiлася дiвчина там, на березi, коли, охоплена суперечливими почуттями, вона то пригорталася з любов’ю до нього, то нападала на нього з гнiвом i презирством. Вiн мимоволi зiтхнув.
– Чому зiтхаеш? – глумливо запитав його Генрi.
– Леонсiя на диво вродлива дiвчина, – вiдверто зiзнався Френк. – Але вона твоя, тому я подбаю, аби вона повернулася до тебе. Де та обручка? Якщо я через тиждень не надiну ii на палець Леонсii вiд твого iменi й не повернуся сюди iз добрими звiстками, можеш вiдрiзати менi не лише вуха, а й вуса.
За годину до берега Тельця пiдiйшла шлюпка з «Анжелiки», яку вислав капiтан Трефезен на поданий iз берега сигнал. І хлопцi почали прощатися.
– Ще двi речi, Френку. По-перше, забув тобi сказати, що Леонсiя – зовсiм не Солано, хоч вона цього й не знае. Про це менi сказав сам Альфаро. Їi прийнято як дочку, але старий Енрiко обожнюе ii, хоча в неi немае анi краплi його кровi i вона навiть не однiеi з ним нацiональностi. Альфаро нiколи не розповiдав менi подробиць, сказав тiльки, що вона не iспанка. Я навiть не знаю, хто вона: англiйка чи американка. Вона досить добре розмовляе англiйською, хоча вивчила цю мову в монастирi. Бач, Енрiко удочерив ii, коли вона була зовсiм крихiткою, вона i не здогадуеться, що вiн не ii батько.
– Не дивно, що вона з таким презирством i ненавистю поставилася до мене! – розреготався Френк. – Адже вона думала, нiби я – це ти. І вона вважала – та й досi вважае – що це ти загнав ножа в спину ii рiдному дядечковi.
Генрi кивнув i повiв далi:
– По-друге, про що я хочу тебе попередити, – це дуже важливе. Йдеться про тутешнi закони, або, точнiше, про вiдсутнiсть таких. У цiй глухоманi iз законом роблять, що хочуть. До Панами далеко, а губернатор цього штату чи округу, чи як вiн там у них називаеться – старе рам’я. А ось начальник полiцii Сан-Антонiо – людина, з якою треба матися на бачностi. Вiн у цiй глушинi – цар i бог, i негiдник винятковий – я в цьому певен. Хабарник – це лагiдне слово щодо нього. Жорстокий i кровожерливий, як тхiр. Для нього найбiльша насолода – страчувати людей, вiн обожнюе вiшати. Отже, стережися його… Ну, гаразд, до зустрiчi. Половина того, що я знайду на островi Бика, – твоя… Тож дивися, надiнь обручку на палець Леонсii.
Минуло два днi. Метис-капiтан, обстеживши узбережжя, привiз звiстку, що чоловiкiв Солано немае вдома. Тодi Френк висадився на берег, де вперше побачив Леонсiю. Цього разу поблизу не було видно нi дiвчат зi срiбними револьверами, нi чоловiкiв iз рушницями. Навкруги було спокiйно, i тiльки обшарпаний хлопчисько-iндiанець сидiв на березi. Побачивши монету, вiн охоче погодився вiднести записку молодiй сеньйоритi у велику гасiенду. Френк видер iз блокнота аркуш i заходився писати: «Я той, кого Ви помилково вважали Генрi Морганом; у мене до Вас доручення вiд нього…» Вiн навiть i подумати не мiг, що прикрi подii насуваються на нього з такою самою швидкiстю i iх не менше, нiж за його перших вiдвiдувань цих мiсць.
Коли б йому спало на думку зазирнути за виступ скелi, на яку спирався спиною, пишучи до Леонсii, вiн би побачив дивовижну картину: Леонсiя, нiби морська царiвна, виходила з води. Проте Френк спокiйно писав, а маленький iндiанець стояв, захоплений цим процесом. Тож Леонсiя, вийшовши з-за скелi, перша побачила iх. Стримавши зойк здивування, вона повернулася i, не розбираючи шляху, кинулася навтiки в зеленi заростi чагарника.
Френк зрозумiв, що вона десь поруч, почувши ii зляканий крик. Вiн кинув на пiсок олiвець i записку й кинувся на крик; не зробив вiн i кiлькох крокiв, як зiткнувся з мокрою напiводягненою дiвчиною, що налякана бiгла, рятуючись вiд чогось. Не зрозумiвши, що Френк прийшов iй на допомогу, Леонсiя знову скрикнула.
Вона кинулася вбiк, ледве не збивши з нiг хлопчиська-iндiанця, i зупинилася тiльки на пiщанiй обмiлинi. Вiд страху вона зблiдла, як полотно. Тiльки тут вона обернулася й побачила, що перед нею не новий ворог, а рятiвник.
– Що з вами? – схвильовано запитав Френк. – Ви не забилися? Що сталося?
Дiвчина вказала на свое голе колiно, де з двох ледве помiтних ранок виступили малюсiнькi крапельки кровi.
– Гадюка, – сказала вона. – ii укус смертельний. Через п’ять хвилин я помру, i я рада цьому, дуже рада: принаймнi тодi ви не будете бiльше краяти мое серце.
І Леонсiя, докiрливо тикнувши в нього пальцем, хотiла було висловити все, що вона думае про нього, але сили полишили ii, i вона, непритомна, впала на пiсок.
Френк тiльки чув про гадюк Центральноi Америки, проте й те, що вiн чув, було жахливе: казали, що навiть мули й собаки вмирають у страшних муках за п’ять-десять хвилин пiсля укусу маленького плазуна. «Нiчого дивного, що вона знепритомнiла, – подумав вiн, – адже ця отрута дiе швидко». Про те, яку допомогу надають, якщо вкусила змiя, Френк знав теж зовсiм мало. Вiн швидко згадав, що треба туго перев’язати ногу вище вiд укусу, щоб припинити циркуляцiю кровi й не дати отрутi добратися до серця.
Вiн вийняв носову хустку, перев’язав нею ногу Леонсii вище колiна, просунув у вузлик пiдiбрану на пiску коротеньку паличку й туго скрутив хустку. Потiм, роблячи те, що чув колись, швидко дiстав кишеньковий нiж, обпалив кiлькома сiрниками його лезо, аби продезiнфiкувати, й обережно, але рiшуче зробив кiлька надрiзiв там, де було видно слiди змiiних зубiв.
Френк був дуже наляканий; вiн гарячково поспiшав, щохвилини очiкуючи появи в дiвчини страшних смертельних ознак. Вiн чув, що вiд змiiного укусу тiло швидко розпухае до неймовiрних розмiрiв. Ще не скiнчивши рiзати, вiн уже вирiшив, що робитиме далi. Насамперед вiн висмокче скiльки зможе отруту, а потiм розкурить сигарету й нею припече ранки. Не встиг Френк зробити й двох хрестоподiбних надрiзiв ножем, як дiвчина неспокiйно заворушилася.
– Лежiть спокiйно! – наказав вiн.
Однак Леонсiя сiла саме тодi, коли вiн нахилився, щоб висмоктати з ранки отруту. У вiдповiдь на його слова Леонсiя дала йому своею маленькою ручкою дзвiнкий ляпас.
А тим часом iз заростiв вискочив хлопчисько-iндiанець, пританцьовуючи й розмахуючи мертвою гадючкою, яку тримав за хвоста.
– Лабарi! Лабарi! – радiсно вигукував вiн. Френк, почувши це, вирiшив, що справа зовсiм кепська.
– Лежiть тихо! – рiзко повторив вiн. – Не можна гаяти нi секунди.
Леонсiя так i вп’ялася очима в мертву змiю. Їй явно попустило, але Френк цього не помiтив: вiн уже нахилився, збираючись за всiма правилами взятися за лiкування.
– Та як ви смiете! – вигукнула Леонсiя. – Це ж лабарi, ще змiеня, тому ii укус нешкiдливий. Я гадала, що то гадюка. Маленькi лабарi надто схожi на гадюк.
Вiдчувши, що ii нога геть затерпла, бо джгут, яким вона була перетягнена, майже припинив кровообiг, Леонсiя опустила очi й побачила хустку Френка.
– Ну навiщо ви це зробили? – Зашарiлась дiвчина. – Адже це всього маленька лабарi, – з докором повторила вона.
– Ви ж самi сказали, що це гадюка! – заперечив вiн.
Дiвчина закрила лице долонями, але сховати своеi нiяковостi не могла: вуха в неi так i палали. Френк мiг би заприсягтися, що вона смiеться, – якщо це, звичайно, була не iстерика. Тiльки тут вiн зрозумiв, як важко буде виконати взяту на себе обiцянку: надiти обручку iншого чоловiка на палець Леонсii, але вiн твердо вирiшив не пiддаватися ii чарам.
– Ну, тепер вашi родичi, треба гадати, неодмiнно продiрявлять мене кулями за те, що я не можу вiдрiзнити лабарi вiд гадюки, – гiрко зауважив вiн. – Можете покликати когось iз гасiенди, аби вони виконали цю мiсiю! Чи, може, самi пристрелити мене?
Однак дiвчина, мабуть, не чула його. Легко й грацiйно схопившись iз землi, як i слiд було очiкувати вiд такоi бездоганноi iстоти, вона заходилася тупотiти по пiску.
– У мене нога затерпла, – пояснила вона, смiючись й уже не ховаючи обличчя.
– Ви поводитеся просто ганебно, – серйозно зауважив вiн. – Адже ви вважаете, що це я вбив вашого дядечка.
Леонсiя вiдразу перестала смiятися й зблiдла. Вона нiчого не вiдповiла, тiльки схилилася й тремтячими вiд гнiву пальцями спробувала розв’язати хустку, нiби вона пекла iй ногу.
– Хочете, я допоможу вам, – люб’язно запропонував Френк.
– Ви тварюка! – запально вигукнула вона. – Вiдiйдiть убiк. Ваша тiнь падае на мене.
– Ось тепер ви зовсiм чарiвнi, невимовно, – далi кепкував Френк, стримуючи сильне бажання вхопити ii в обiйми. – Ви зараз точнiсiнько така, як я вас запам’ятав, коли вперше побачив на березi: то ви дорiкали менi, чому я не поцiлував вас, то починали самi цiлувати мене – так, так, ви мене цiлували! – а вже наступноi митi загрожували навiки зiпсувати менi травлення тiею вашою срiбною iграшкою. Нi, ви анi на йоту не змiнилися вiдтодi. Ви все той самий вулкан на iм’я Леонсiя. Давайте вже краще я розв’яжу хустку. Невже ви не бачите, що вузол затягнуто? Вашим пальчикам нiколи з ним не впоратися.
Леонсiя розгнiвано тупнула ногою.
– Менi пощастило, що ви не берете iз собою вашу iграшку, коли йдете купатися, – пiддражнював ii Френк, – а то довелося б улаштовувати тут похорон гарного молодика, чиi намiри щодо вас завжди були шляхетними.
Цiеi митi прибiг хлопчик-iндiанець iз ii купальним халатом. Леонсiя похапцем накинула його й заходилася разом iз ним розв’язувати вузол. Розв’язавши хустку, вона жбурнула ii вiд себе так, нiби то була гадюка.
– Фу, гидота! – вигукнула вона, щоб образити Френка.
Однак Френк, борючись сам iз собою й намагаючись не пiддаватися на ii чари, повiльно похитав головою.
– Це вам не допоможе, Леонсiе, – сказав вiн. – Я залишив вам знак на все життя. – Вiн доторкнувся до надрiзiв, зроблених на ii колiнi, й розсмiявся.
– Мiтка тварюки, – кинула вона через плече й повернулася, аби пiти. – Попереджаю вас, мiстере Генрi Морган, не стiйте бiльше на моему шляху.
Френк зробив крок i заступив дорогу.
– Ну, а тепер поговоримо по-дiловому, мiс Солано, – сказав вiн, змiнюючи тон. – І ви вислухаете мене. Можете блискати очима скiльки вам завгодно, але прошу мене не перебивати. – Вiн нахилився й пiдняв записку, яку почав було писати. – Я саме збирався надiслати це вам iз хлопчиком, коли ви зойкнули. Вiзьмiть ii i прочитайте. Вона вас не вкусить. Адже це не отруйна змiя.
Хоча Леонсiя рiшуче вiдмовилася взяти записку, однак очима вона мимоволi пробiгла перший рядок:
«Я той, кого Ви помилково вважали за Генрi Моргана…» Дiвчина глянула на свого спiврозмовника. У ii зляканих очах було видно, що вона багато чого не розумiе, але невиразно про щось вже здогадуеться.
– Слово честi, – серйозно сказав вiн.
– Ви… не… не Генрi? – затинаючись запитала вона.
– Нi, я не Генрi. Можливо, ви все ж вiзьмете записку й прочитаете?
Вона пiдкорилася й почала читати, а вiн, не вiдриваючись, дивився на ii обличчя, побронзоване тропiчним сонцем, що не лише золотило тiло, а й грiло кров, i, можливо, саме гаряча кров додавала шкiрi Леонсii того чарiвного вiдтiнку.
Немов прокинувшись вiд сну, Френк раптом зрозумiв, що дивиться прямо в ii зляканi карi очi.
– А хто повинен був пiдписати цього листа? – вже вдруге запитувала його Леонсiя.
Отямившись, вiн гiдно вклонився.
– Але iм’я? Як вас звуть?
– Морган, Френк Морган. Як я вже пояснив у записцi, ми з Генрi – далекi родичi, троюрiднi брати чи щось таке.
На здивування Френка, в очах ii раптом з’явився сумнiв i погляд знову став колючим.
– Генрi, – з докором сказала вона йому, – адже це обман, диявольська хитрiсть! Ви просто намагаетеся обдурити мене. Звичайно, ви Генрi.
Френк показав на своi вуса.
– Ви вiдростили iх iз того часу, – вiдказала вона.
Тодi вiн засукав рукав i показав iй свою лiву руку вiд зап’ястя до лiктя, але дiвчина тiльки здивовано дивилася на нього, нiчого не розумiючи, що вiн хоче цим довести.
– Ви пам’ятаете шрам? – запитав вiн ii. Вона кивнула.
– Тодi знайдiть його.
Дiвчина схилилася, ковзнула по його руцi поглядом i повiльно похитала головою.
– Я… – затинаючись вимовила вона, – я перепрошую. Це жахлива помилка. Важко уявити, як… як я поводилася з вами…
– Ви подарували менi цiлющий поцiлунок, – нiби пустун-школяр зауважив вiн.
Леонсiя пригадала те, що сталося зовсiм нещодавно, глянула на свое колiно i, як йому здалося, пригасила бурливий у нiй смiх.
– Ви сказали, що маете доручення вiд Генрi? – запитала вона, раптом змiнюючи тему розмови. – І що вiн не винен?… Це правда? Як би менi хотiлося вам повiрити!
– Я певен, що Генрi так само не винний в убивствi вашого дядечка, як i я.
– Тодi не кажiть бiльше нiчого, принаймнi тепер, – радiсно перервала вона його. – Насамперед я мушу вибачитися, хоч ви i не можете заперечувати, що деякi вашi слова й вчинки були просто обурливими. І ви не мали права мене цiлувати.
– Якщо ви пригадаете, – заперечив вiн, – я зробив це пiд дулом револьвера. А раптом би ви пристрелили мене, коли б я вас не поцiлував?
– Годi, замовкнiть! – заблагала вона. – А тепер ходiмо до нас i дорогою ви розкажете менi про Генрi.
Погляд ii випадково впав на хустку, яку вона так презирливо вiдкинула вбiк. Вона пiдбiгла й пiдняла ii.
– Бiдолашна, скривджена хусточко, як я погано до тебе поставилася! – нiжно промовила вона. – Тепер треба перепросити. Я сама тебе виперу й… – вона пiдвела очi на Френка, – i поверну ii вам, сер, свiженькою й чистенькою, просякнутою щирiстю мого серця…
– Це тваринi? – запитав вiн.
– Вибачте, будь ласка, – каючись сказала вона.
– І менi тепер буде дозволено кидати свою тiнь на вас?
– Так, так! – весело вигукнула вона. – От! Бачите, я вже у вашiй тiнi. А тепер ходiмо.
Френк кинув песо зрадiлому хлопчиську-iндiанцю й у доброму настроi пiшов за Леонсiею стежиною, що крiзь густу тропiчну рослиннiсть вела до бiлоi гасiенди.
* * *
