скачать книгу бесплатно
– Ви казали, що у вас е якийсь план, сеньйоре Торес?
Торес посмiхнувся, пiдкрутив вуса й набрав поважного вигляду.
– Є тiльки один спосiб – спосiб грiнго, до якого зазвичай вдаються англосакси, простий i надiйний. Саме надiйний. Ми поiдемо й викрадемо Генрi з в’язницi – зухвало, грубо i вiдкрито, як це роблять грiнго. На це вони не очiкують, а тому операцiя, напевно, буде успiшною. На узбережжi можна знайти досить бандитiв, за якими плаче шибениця, i вони допоможуть атакувати в’язницю. Пообiцяйте iм добре заплатити, тiльки всi грошi не давайте вiдразу, i все буде добре.
Леонсiя радiсно закивала. У старого Енрiко заблищали очi, а нiздрi роздулися, нiби вiн уже зачув запах пороху. Дивлячись на нього, молодь розпалилася. Усi подивилися на Френка: що вiн думае про це? Вiн заперечно похитав головою, а обурена Леонсiя навiть вигукнула щось рiзке.
– Цей план безнадiйний, – сказав Френк. – Ну навiщо всiм нам ризикувати головою, вдаючись до цiеi авантюри, приреченоi на провал? – Коли вiн це промовляв, то пiдвiвся зi свого мiсця поруч Леонсii й, пiдiйшовши до балюстради, став так, щоб бути мiж Торесом й iншими. Вибравши мить, вiн кинув застережливий погляд Енрiко та його синам. – Що ж до Генрi, то схоже, йому вже не допоможеш.
– Коротше, ви не довiряете менi? – розсердився Торес.
– Не дай боже! – запротестував Френк.
Але Торес, не звертаючи на нього уваги, вiв далi:
– Тож, по-вашому, я не можу брати участь у сiмейнiй радi Солано, моiх найдавнiших i найшановнiших друзiв? І це забороняете ви – людина, яку я ледве знаю?
Старий Енрiко, помiтивши, як спалахнуло гнiвом обличчя Леонсii, поспiшив застерегти ii поглядом i, люб’язним жестом перервавши тираду Тореса, сказав:
– У Солано не може бути такоi сiмейноi ради, на яку вас би не допустили, сеньйоре Торес. Адже ви справдi давнiй друг нашоi родини. Ваш покiйний батько i я були товаришами й дружили, як брати. А проте, пробачте старому за вiдвертiсть, сеньйор Морган слушно зауважуе про безнадiйнiсть вашого плану. Штурмувати в’язницю – найчистiше божевiлля. Ви гляньте на товщину ii стiн. Вони можуть витримати багатотижневу облогу. Втiм, мушу зiзнатися, ваша думка спочатку вельми сподобалася менi. Коли я був ще зовсiм молодим i боровся з iндiанцями в Кордильерах, у нас був такий випадок. Сядьмо зручнiше, i я розкажу вам цю iсторiю…
Однак Торес, пославшись на численнi справи, вiдхилив запрошення, тепло потиснувши всiм руки, кiлькома словами вибачився перед Френком i, сiвши на свого коня, сiдло й вуздечка якого були оздобленi срiблом, поскакав у Сан-Антонiо. Однiею з тих важливих справ був обмiн телеграмами з конторою Томаса Рiгана на Уолл-стрит. Вiн мав таемний доступ на радiостанцiю Панамського уряду в Сан-Антонiо, звiдки передавав депешi на телеграф у Вера-Крусi. Союз iз Рiганом був не лише вигiдний йому, а й збiгався з його власними планами щодо Леонсii та Морганiв.
– Що ви маете проти сеньйора Тореса й чому вiдхилили його план i так розсердили його? – поцiкавилася Леонсiя у Френка.
– Нiчого, – вiдповiдав той, – просто вiн нам не потрiбен, i взагалi вiн менi не подобаеться. Вiн дурень i тому здатний зiпсувати будь-який план. Згадайте, як вiн свiдчив на моему судовому процесi. А, може, йому й зовсiм довiряти не можна? Не знаю. Навiщо йому довiряти, коли вiн нам не потрiбний? Ну а план його правильний. Ми так i зробимо: вирушимо до в’язницi й викрадемо Генрi, якщо ваша згода. І ми не доручатимемо це бандитам, за якими плаче шибениця, та всяким обшарпанцям з узбережжя. Нас шестеро. Якщо ми самотужки не впораемося iз цiею справою, то тут уже нiчого не вдiеш.
– Але бiля в’язницi завжди вештаеться з десяток вартових, – заперечив молодший брат Леонсii, вiсiмнадцятирiчний Рiкардо.
Леонсiя, котра знову було збадьорилася, докiрливо глянула на нього, але Френк пiдтримав юнака.
– Правильно сказано! – погодився вiн. – Ми усунемо вартових.
– А стiни завтовшки в п’ять футiв? – нагадав Мартiнес Солано, один iз близнюкiв.
– Ми пройдемо крiзь них, – вiдповiв Френк.
– Але як? – вигукнула Леонсiя.
– Зараз я скажу. Сеньйоре Солано, у вас багато верхових коней? Чудово! А ви, Алесандро, часом, не могли б дiстати кiлька динамiтних патронiв десь на плантацii? Чудово! Чудово! Ну а ви, Леонсiе, як господиня гасiенди, повиннi, звичайно, знати, чи е у вас у коморi достатнiй запас вiскi «Три зiрочки».
– Так, змова наша розгортаеться, – розсмiявся вiн, одержавши вiд Леонсii позитивну вiдповiдь. – Тепер ми маемо всi атрибути для пригодницького роману в дусi Райдера Хаггарда або Рекса Бiча. Тож слухайте… А втiм, зачекайте. Я спочатку хочу поговорити з вами, Леонсiе, про деякi подробицi цiеi вистави…
Роздiл V
Було вже за полудень. Генрi стояв бiля загратованого вiкна своеi камери, дивився на вулицю й чекав, коли ж нарештi з лагуни Чiрiквi повiе вiтерець i хоч трохи освiжить розпечене повiтря. Вулиця була курна й забруднена, тому що з часу заснування мiста, кiлька столiть, нiхто, крiм бродячих псiв й огидних мишоiдiв, що навiть i тепер ширяли над вулицею й стрибали по смiттi, не очищав ii. Низькi, вибiленi вапном будинки з каменю чи обпаленоi глини перетворювали цю вулицю на справжне пекло.
Вiд сонячних променiв i куряви в Генрi заболiли очi, i вiн уже збирався вiдiйти вiд вiконця, як раптом побачив, що купка обшарпанцiв, що дрiмали бiля дверей будинку навпроти, стрепенулися i з цiкавiстю почали вдивлятися кудись уздовж вулицi. Генрi не мiг бачити, але чув гуркiт колiс, що швидко наближалися. Незабаром з’явився невеликий старий фургон i кiнь, що закусив вудила. Сивобородий i сивоголовий дiдок, що сидiв на передку, даремно силкувався спинити його.
Посмiхнувшись, Генрi здивувався мiцностi старого фургона, якого пiдкидало на глибоких вибоiнах. Покошенi колеса ледве трималися на осях й оберталися невлад. Та коли фургон ще якось тримався, то як не рвалася стара збруя – це вже, на думку Генрi, було просто дивом. Порiвнявшись iз вiкном, бiля якого стояв Генрi, дiдок зробив ще одне неймовiрне зусилля спинити коня: вiн, пiдвiвшись на козлах, натягнув вiжки. Одна з них виявилася гнилою й вiдразу увiрвалася. Вiзник упав на сидiння, вiжка, що залишилася в його руках, натягнулася, i кiнь, пiдкоряючись iй, круто повернув праворуч. Що сталося потiм: чи зламалося колесо, чи, спочатку вiдскочило, а вже потiм зламалося – Генрi не зрозумiв. Одне було очевидно – фургон зовсiм розламався. Дiдок упав на курну брукiвку, але вперто не випускав iз рук цiлу вiжку, тому кiнь, описавши коло, фиркаючи, став мордою до нього.
Коли дiдок звiвся на ноги, навколо вже зiбрався натовп, який швидко розiгнали жандарми, що повискакували з в’язницi. Генрi стояв бiля вiкна й iз цiкавiстю, воiстину дивною для людини, котрiй залишилося жити всього кiлька годин, дивився на сценку, яка вiдбувалася перед ним, i прислухався до вигукiв, що долiтали до нього.
Дiдок доручив жандармам потримати коня й, навiть не обтрусивши з одягу порох, поспiшно зашкутильгав до фургона i взявся оглядати вантаж, що складався iз ящикiв – одного великого та кiлькох маленьких. Особливо пiклувався вiн про великий, навiть спробував пiдняти його й, пiднiмаючи, неначе прислухався, чи нiчого в ньому не розбилося.
Тут один iз жандармiв звернувся до нього, той випростався й почав вiдповiдати охоче i багатослiвно:
– Ви запитуете, хто я? Я стара людина, сеньйори, i живу далеко звiдси. Мене звуть Леопольдо Нарваес. Мати моя була нiмкенею – царство iй небесне! – зате батька звали Балтазар де Хесус-i-Сервальос-i-Нарваес, а його батько був славетний генерал Нарваес, що воював пiд командуванням самого великого Болiвара. А я… я тепер зовсiм пропав i навiть додому не зможу дiстатися.
Заохочуваний запитаннями з ввiчливими спiвчуттями, яких не бракувало навiть у найжалюгiднiших обшарпанцiв, вiн трохи пiдбадьорився й з вдячнiстю розповiдав далi:
– Я приiхав iз Бокас-дель-Торо. Дорога забрала в мене п’ять дiб, i поки що я нiчого не продав. Живу в Колонi, й краще було б менi не рушати звiдти. Але й найшляхетнiший Нарваес може стати мандрiвним торговцем, а торговець теж мае жити. Чи не так, сеньйори? Тепер скажiть, чи не знаете ви Томаса Ромеро, що живе у вашому прекрасному Сан-Антонiо?
– У будь-якому мiстi Панами скiльки завгодно Томасiв Ромеро, – розреготався Педро Зурита, помiчник начальника в’язницi. – Вам треба описати його детальнiше.
– Вiн двоюрiдний брат моеi другоi дружини, – з надiею в голосi вимовив старий i, здавалося, вельми здивувався, знову почувши регiт.
– Та не менше десяти всяких Томасiв Ромеро живе в Сан-Антонiо та його околицях, – заперечив йому помiчник начальника в’язницi, – i кожен iз них може бути двоюрiдним братом вашоi другоi дружини, сеньйоре. У нас тут е Томас Ромеро п’яниця. Є Томас Ромеро злодiй. Є Томас Ромеро… втiм, нi, цього повiсили мiсяць тому за вбивство з пограбуванням. Є Томас Ромеро багатiй, у якого великi стада в горах. Є…
З кожним новим iм’ям Леопольд Нарваес тiльки скрушно хитав головою, але вiд згадки скотаря лице його засяяло надiею:
– Вибачте менi, сеньйоре, це, очевидно, вiн i е! Я розшукаю його. Якби можна було десь залишити на збереження мiй дорогоцiнний товар, я б одразу вирушив його шукати. Добре ще, що ця пригода сталася зi мною саме тут. Я можу довiрити свiй крам вам: достатньо на вас тiльки подивитися, щоб зрозумiти, що ви чесна й порядна людина. – Сказавши це, старий порився в кишенi, витяг звiдти два срiбних песо й простягнув тюремнику. – Ось вам. Сподiваюся, ви й вашi люди не пошкодуете, що надали менi допомогу.
Генрi посмiхнувся, помiтивши, з якою пiдвищеною цiкавiстю й повагою почали ставитися до дiдка Педро Зурита й жандарми, побачивши монети. Вiдтiснивши вiд зламаного фургона цiкавих, вони негайно заходилися переносити ящики у примiщення в’язницi.
– Обережнiше, сеньйори, обережнiше! – благав старий, невимовно хвилюючись, коли вони взялися за великий ящик. – Несiть його тихенько. Це вельми цiнний товар, занадто ламкий.
Доки вмiст фургона переносили до в’язницi, старий зняв iз коня збрую, крiм вуздечки, й поклав ii у фургон.
Але Педро Зурита, красномовно подивившись на обшарпанцiв, наказав занести й збрую.
– Тiльки-но ми вiдвернемося, як миттю все зникне – аж до останнього ремiнця та пряжки, – пояснив вiн.
Вибравшись на те, що залишилося вiд фургона, дiдок з допомогою Педро Зурити й жандармiв видерся на коня.
– Усе гаразд, – сказав вiн i з вдячнiстю додав: – Тисячу разiв дякую, сеньйори. Як менi пощастило натрапити на таких чесних людей, якi збережуть мiй крам! Щоправда, товар злиденний – самi знаете, який у мандрiвного торговця може бути крам, але для мене кожна дрiбниця дорога. Радий був знайомству з вами. Завтра я повернуся зi своiм родичем, якого я, звичайно, знайду, i позбавлю вас клопоту оберiгати мое жалюгiдне майно! – Тут вiн зняв капелюха. – Adios, сеньйори, adios!
І вiн не поспiшаючи рушив, недовiрливо поглядаючи на свого коня – винуватця всiеi катастрофи. Коли ж Педро Зурита гукнув його, старий оглянувся.
– Пошукайте ще на цвинтарi, сеньйоре Нарваес, – порадив помiчник начальника в’язницi. – Там знайдете цiлу сотню Томасiв Ромеро.
– А вас, сеньйоре, уклiнно прошу, подбати про велику скриню! – крикнув у вiдповiдь торговець.
На очах у Генрi вулиця спорожнiла: жандарми й юрба сховалися вiд спеки. Зовсiм не дивно, розмiрковував Генрi, що в iнтонацiях старого торговця йому вчулося щось знайоме. Адже вiн тiльки наполовину iспанець, отже, i мова в нього наполовину iспанська, а ще наполовину нiмецька, бо мати його нiмкеня. Вимовляе вiн усе ж як мiсцевий житель. «Ну й пограбують його як мiсцевого жителя, якщо в цьому важкому ящику, що залишили у в’язницi, е щось цiнне!» – вирiшив про себе Генрi й облишив думати про те, що сталося.
А у вартовiй, за якихось п’ятдесят футiв вiд камери Генрi, тим часом грабували Леопольдо Нарваеса. Розпочав Педро Зурита, який взявся уважно й усебiчно оглядати велику скриню. Вiн пiдняв ii за один кiнець, щоб зрозумiти ii вагу, i, знайшовши щiлину, почав принюхуватися, як собака, сподiваючись за запахом з’ясувати, що мiститься всерединi.
– Облиш ти скриню, Педро, – зi смiхом сказав йому один iз жандармiв. – Тобi ж заплатили два песо за те, щоб ти був чесний.
Помiчник начальника в’язницi зiтхнув, вiдiйшов на кiлька крокiв, присiв, знову подивився на скриню й знову зiтхнув. Розмова не клеiлася. Жандарми раз у раз кидали оком на скриню. Навiть засмальцьованi карти не вiдвернули iхньоi уваги. Не гралося. Жандарм, що кепкував iз Педро, сам тепер пiдiйшов до скринi й понюхав.
– Вiд цього ящика нiчим не пахне, – сказав вiн. – Що б це могло бути? Кабальеро сказав, що там щось цiнне!
– «Кабальеро»! – пхикнув iнший жандарм. – Батько цього старого, мабуть, торгував смаженою рибою на вулицях Колона, як i його дiд. Усi брехуни-жебраки стверджують, начебто вони прямi нащадки конкiстадорiв.
– А чому б i нi, Рафаелю? – мовив Педро Зурита. – Хiба ми всi не iхнi нащадки?
– Атож, – погодився Рафаель. – Конкiстадори повбивали чимало народу.
– І стали предками тих, хто вижив, – докiнчив за нього Педро. Всi зареготали. – А знаете, я, мабуть, готовий вiддати один iз цих песо, тiльки б довiдатися, що у ящику.
– А ось й Ігнасiо! – вигукнув Рафаель, вiтаючи наглядача, що зайшов iз запухлими вiд сну очима. – Адже йому не платили за чеснiсть. Ходи сюди, Ігнасiо, задовольни нашу цiкавiсть i скажи, що у цiй скринi.
– Як я можу знати, – вiдповiв Ігнасiо, лупаючи очима на предмет загальноi уваги. – Я тiльки-но прокинувся.
– Виходить, тобi не платили за те, щоб ти був чесним? – запитав Рафаель.
– Милосердна мати божа, та хто ж менi стане платити за чеснiсть! – вигукнув наглядач.
– У такому разi вiзьми сокиру й вiдкрий ящик, – довiв свою думку до логiчного кiнця Рафаель. – Ми цього зробити не можемо, адже Педро мае подiлитися з нами своiми двома песо, виходить, нам теж заплатили за чеснiсть. Вiдкривай ящик, Ігнасiо, а то ми помремо вiд цiкавостi.
– Ми тiльки подивимося, тiльки подивимося, – схвильовано бурмотiв Педро, коли Ігнасiо пiдчепив одну з дощок лезом сокири. – Потiм ми знову закриемо ящик i… Та просунь же туди руку, Ігнасiо! Ну, що там, га?… На що схоже?
Ігнасiо довго порпався й витягав щось. Нарештi з’явилася його рука iз затиснутим у нiй картонним футляром.
– Ага! Будь акуратним: адже доведеться класти назад, – попередив його Педро.
Коли футляр i незлiченнi обгортки було знято, жандарми побачили велику пляшку з вiскi.
– Оце упакування! – здивовано пробурмотiв Педро. – Очевидно, щось надто добре, раз його так оберiгають.
– Американське! – зiтхнув iнший жандарм. – Тiльки один раз у Сантосi я куштував американське вiскi. Чудова штука! Я вiд нього вiдразу таким хоробрим став, що вискочив прямо на арену пiд час бою бикiв i голiруч кинувся на розлютованого бика. Щоправда, бик мене збив, але на арену я все-таки вийшов!
Педро взяв пляшку й намiрився вiдбити iй шийку.
– Стривай! – вигукнув Рафаель. – Тобi ж заплатили за те, щоб ти був чесним.
– Заплатили, та я сумнiваюся, що той, хто дав менi грошi, сам чесний, – заперечив Педро. – Це ж контрабанда. Старий, напевно, не платив мита. В нього контрабандний товар. Тому з чистою совiстю ми заволодiемо ним. Ми його конфiскуемо й знищимо.
Не чекаючи, доки пляшка обiйде коло, Ігнасiо та Рафаель дiстали ще кiлька пляшок i вiдбили iм шийки.
– «Три зiрочки» – найкраще вiскi! – тихо промовив Педро Зурита, показуючи на торговельну марку. – Розумiете, у грiнго не бувае поганого вiскi… Одна зiрочка – це вiскi дуже добре; двi – чудове; а три – що лiпшого й бути не може. Це я знаю. Грiнго – мастаки щодо мiцних напоiв. Наша пулька iх не влаштуе.
– А чотири зiрочки? – поцiкавився Ігнасiо хрипким вiд горiлки голосом.
Очi його маслянисто блищали.
– Чотири зiрочки? Друже Ігнасiо, чотири зiрочки – це або миттева смерть, або вiчне блаженство.
Не минуло й кiлькох хвилин, як Рафаель, обiйнявши iншого жандарма, уже називав його «братиком» i твердив, що людинi для повного щастя потрiбно зовсiм мало на цiй землi.
– Старий – бовдур, тричi бовдур i ще тричi по тричi бовдур, – наважився вставити Августiно, жандарм iз похмурим обличчям, що уперше за весь цей час розтулив рота.
– Слава Августiну! – вигукнув Рафаель. – Дивiться, яке чудо зробили «Три зiрочки»! Розв’язали йому язика!
– І – ще раз тричi бовдур ваш старий! – репетував п’яним голосом Августiно. – Цей божественний напiй був у нього, вiн мiг робити з ним усе, що його душа б забажала, вiн цiлих п’ять днiв вiз його з Бокас-дель-Торо й жодного разу не скуштував! Та таких бовдурiв треба голими кидати в мурашник!
– Старий – шахрай, – промовив Педро. – Коли вiн завтра вранцi з’явиться сюди по своi «Три зiрочки», я заарештую його як контрабандиста, а ми отримаемо винагороду.
– А коли ми знищимо докази? Тодi як? – запитав Августiно, вiдбиваючи шийку ще однiеi пляшки.
– Ми залишимо докази! – заперечив Педро, розбиваючи порожню пляшку об пiдлогу. – Слухайте, друзi, давайте домовимось. Скриня була дуже важкою. Їi впустили. Пляшки розбилися. Вiскi витекло, й таким чином ми довiдалися про контрабанду. Скриня й розбитi пляшки будуть достатнiм доказом.
Мiрою того, як запас спиртного зменшувався, гомiн зростав. Один жандарм почав сваритися з Ігнасiо про забутий борг iз десяти сентаво. Двое iнших сiли обiйнявшись на долiвку й оплакували свое нещасливе сiмейне життя. Августiно пишномовно викладав власнi фiлософськi погляди, в основi яких лежала думка, що мовчання – золото. А Педро Зурита, розчулившись, доводив, що всi люди – брати.
– Навiть в’язнiв я люблю, як братiв, – ледве ворушачи язиком, белькотiв вiй. – Життя – сумна штука. – Сльози бризнули в нього з очей; вiн замовк i ковтнув ще вiскi. – В’язнi для мене – як рiднi дiти. В мене серце краеться за них. Дивiться! Я плачу. Подiлiмося з ними. Нехай i вони зазнають хоч мить щастя. Ігнасiо, любий брате мiй, зроби таку ласку – бачиш, я плачу на твоему плечi. Вiднеси пляшку цього елiксиру тому грiнго Моргану. Скажи йому, що менi дуже шкода, що його завтра повiсять. Передай йому мое вiтання й попроси випити – нехай i вiн буде щасливий сьогоднi.
Ігнасiо подався виконувати доручення, а жандарм, що колись вискочив на арену до бикiв у Сантосi, заревiв:
– Бика менi сюди! Бика!
– Цьому славному хлопцевi хочеться обiйняти бика й сказати, як вiн його любить, – пояснив, ридаючи, Педро Зурита. – Я теж люблю бикiв. Я люблю всiх божих тварин. Я люблю навiть москiтiв. Свiт прекрасний. У ньому пануе любов. Дайте менi лева, я хочу побавитися з ним…
Мотив давньоi пiратськоi пiснi, яку хтось голосно насвистував на вулицi, привернув увагу Генрi, вiн кинувся було до вiкна, але, зачувши скрегiт ключа в замку, поспiшно лiг на долiвку i вдав, що спить. У камеру, похитуючись, зайшов п’яний Ігнасiо й урочисто простяг Генрi пляшку.
– З найкращими побажаннями вiд нашого щедрого начальника Педро Зурити, – промимрив жандарм. – Вiн хоче, аби ти напився й забув, що завтра йому доведеться повiсити тебе.
– Моi найкращi побажання сеньйору Педро, але скажи йому вiд мого iменi, щоб вiн iшов до дiдька разом зi своiм вiскi, – вiдповiв Генрi.
Наглядач випростався й навiть трохи протверезiв.
– Гаразд, сеньйоре, – сказав вiн i вийшов з камери, замкнувши дверi на ключ.
Генрi прожогом кинувся до вiкна й опинився вiч-на-вiч iз Френком, який просунув йому крiзь грати револьвер.
– Вiтаю, друже, – сказав Френк. – Ми тебе миттю звiдси визволимо. – В руках вiн тримав двi динамiтних шашки з гнотами й капсулями. – Дивись, що я принiс, – це краще, нiж лом. Вiдiйди в найдальший куток – pronto! У стiнцi буде така дiра, що крiзь неi пройде навiть наша «Анжелiка». До речi, «Анжелiка» вже бiля берега й чекае на тебе. Ну, вiдiйди. Я закладу шашку. Шнур надто короткий.
Не встиг Генрi вiдбiгти в дальнiй куток камери, як заскреготав замок: чиясь непевна рука всувала в замкову щiлину ключ, дверi вiдкрилися й до камери ввiрвався крик. Генрi почув безладнi вигуки й чiтко розрiзнив незмiнний бойовий клич латиноамериканцiв: «Бий грiнго!»
Генрi чув також, як Рафаель i Педро, входячи до камери, щось бурмотiли. «Вiн не визнае спiльного братерства», – обурювався один, а другий: «Вiн сказав, щоб я йшов до дiдька? Справдi вiн так сказав, Ігнасiо?»
Жандарми в руках тримали рушницi, за ними похитувалися п’янi наглядачi, озброенi хто ножем, хто пiстолетом, хто сокиркою, а хто просто пляшкою. Побачивши револьвер у руках Генрi, вони зупинилися, i Педро нетвердою рукою, обмацуючи свою рушницю, пробелькотiв:
– Сеньйоре Морган, ви зараз за всiма правилами пiдете до пекла.
Але Ігнасiо не захотiв чекати. Приклавши рушницю до стегна для стiйкостi, вiн вистрiлив навмання i не влучив: куля вдарила в стiнку саме посерединi камери, а сам вiн упав вiд кулi Генрi. Іншi поспiшно сховалися в коридор i заходилися обстрiлювати камеру.
«Хвалити бога, що стiни такi товстi, тiльки б куля не поранила рикошетом», – думав Генрi, ховаючись у кутку за виступом стiни й чекаючи на вибух.