скачать книгу бесплатно
– Наскiльки я зрозумiв, ви запитували, чи належу я до якоiсь ложi прусських масонiв?
– А що, ти нарештi зiзнаешся?.. – пожвавiшав слiдчий.
– У такому разi врахуйте: я – француз, панi Зоненфельд – австрiйка. Францiя, Австрiя i Росiя разом воюють проти Пруссii. То ви навiть пiсля цього хочете сказати, що я – прусський масон?!
Слiдчий промовчав.
– Тим паче, панi Зоненфельд – жiнка. Наскiльки я знаю, серед масонiв жiнок немае.
– Звiдки тобi це вiдомо? – слiдчий так i прикипiв очима до Ле-Клерка.
– Бо масонiв називають «вiльними каменярами», тодi як про «каменярок» я нiколи й нiчого не чув. А ви чули бодай щось?..
У такому ж дусi суперечка тривала ще з пiвгодини. Нарештi слiдчий не витримав i вiдпустив Ле-Клерка. Справдi, а як iще вiн мiг вчинити – не залишати ж Їi Імператорську Величнiсть без лiкiв вiд жахливоi мiгренi!.. Вона ж дiйсно могла розсердитися на занадто старанного слiдчого. От якби вiн витягнув з лiкаря зiзнання!.. А так – затримувати француза надалi у пiдвалi не було жодного сенсу.
Забравши рецепти, доволi прохолодно розпрощавшися зi слiдчим i наостанок нагадавши, що лiкування ревматизму – штука нескладна, Ле-Клерк нарештi полишив сирий пiдвал. Бiля виходу на нього чекала карета на полоззях. Навiть не озирнувшись назад (i без того зрозумiло, що нишпорка стрибне на задок, тiльки-но вони вiд'iдуть), наказав кучеру гнати коней до аптеки панi Зоненфельд без найменшоi затримки.
Як i у минулi два рази, удовиця-аптекарка була лагiдною й чемною. Ле-Клерк передав iй усi три рецепти, попросив не баритися. Натякнув, що може поклопотатися перед ii Імператорською Величнiстю, аби панi Зоненфельд отримала монополiю на постачання лiкiв до iмператорського двору. Господиня так i розквiтла, мило посмiхнулася. Вона справдi ще нiчогенька, подумав Ле-Клерк. Може, над словами слiдчого варто замислитися? Бо не знав, не знав – як раптом угадав!..
Так, служба в Їi Імператорськоi Величностi – справа почесна. Виконання обов'язку перед господарем – тим паче. Проте життя – це життя, рано чи пiзно воно бере свое…
На тому i полишив гостинний заклад панi Зоненфельд, супроводжуваний лагiдним поглядом господинi. На вулицi непомiтно озирнувся на всi боки й побачив, що нишпорка ховаеться за рогом. Мабуть, злий, немов чорт, бо змерз на пронизливому вiтрюганi… Ну, нiчого, нiчого – в кожного своя робота!
А над словами слiдчого подумати варто. Безперечно, варто…
Лютий 1759 р. вiд Р.Х.,
Франкфурт-на-Майнi, вул. Оленячий брiд,
ставка вiйськового губернатора французiв графа
Teaде Тораса де Прованса
– У мене добра новина з Московii, маршале.
– Справдi, генерале?..
– Так, наш друг Ле-Клерк надiслав важливу звiсточку.
Де Брольi одразу пожвавiшав:
– Нумо, нумо, цiкаво! І про що ж вiн пише?
– Про свое пiдвищення.
– Тобто?..
Лiва брова маршала запитально вигнулася.
– Вiн уже бiльше не е особистим лiкарем його свiтлостi Кирила Розумовського.
– Он як? Ким же вiн став – може, управителем маетку Розумовського?..
– Вище берiть, маршале!
– Вище?.. Що маете на увазi, де Лазiскi? Пояснiть, прошу.
Генерал аж просяяв, потiм простягнув маршаловi один з «рецептiв», три тижнi тому переданий Ле-Клерком лагiднiй аптекарцi, й мовив урочисто:
– За рекомендацiею його свiтлостi месье Розумовського, наш агент Нiколя-Габрiель Ле-Клерк став особистим лiкарем Їi Імператорськоi Величностi Єлизавети Петрiвни.
– Що-о-о?!
Втiм, шифровка була у нього в руках. Перегнувши «рецепт» навпiл так, що латинськi слова лишилися на лiвiй частинi, а на правiй – тiльки стовпчик чисел, де Брольi уважно пробiг по ньому очима. За багато рокiв роботи у таемному кабiнетi Луi XV «Секрет короля» маршал вивчив шифр майже напам'ять, тому читав рiзноманiтнi числа, немовби звичайнiсiнькi слова. Ось попереду зазначено особистий номер адресата шифровки – «1265», що означае «його свiтлiсть граф Орлi». Далi – за текстом…
Дочитавши до кiнця, де Брольi тiльки пiдборiддя потер. Годi й сумнiватися, так воно i е: агент повiдомив про свое нове призначення та подавав коротку iнформацiю про вiйськовi плани росiян на найближчi мiсяцi. Ось тiльки тут незрозумiло… Причому саме там, де йдеться про запланований улiтку наступ! А це ж найцiкавiше…
– Люб'язний мiй графе, пiдкажiть, будь ласка, що означають цi два довжелезнi числа?
– Хiба ж ви не бачите, що обидва починаються з нуля?
– А-а-а, так-так…
– У такому разi потрiбно скористатися латинською частиною рецепта.
Де Брольi розiгнув папiрець i вiдповiдно до вказiвок генерала почав вiдраховувати слова, вибирати з них лiтери та складати у назву населеного пункту:
– К-у-н-е-р-с-д-о-р-ф… Кунерсдорф?
– Так, маршале, йдеться саме про Кунерсдорф.[2 - 1 серпня 1759 року пiд Кунерсдорфом прусська армiя (близько половини вiд загальноi чисельностi вiйська короля Фрiдрiха Великого) була вщент розгромлена росiянами та австрiйцями, сам Фрiдрiх ледве уникнув полону (див. Хронологiчну таблицю).]
– Дякую, генерале!
– Прошу пана…
– Отже, влiтку росiяни та австрiйцi планують наступ у напрямi Кунерсдорфа?
– Саме так.
– Але в той же час ваш агент повiдомляе, що його свiтлiсть месье Салтиков не мае намiру ризикувати росiйською армiею заради успiхiв австрiйцiв?
– Так, маршале.
– Ну гаразд, нехай гризуться… Нам же зi свого боку варто активiзувати бойовi дii. Наприклад, у другiй половинi лiта.
– Саме так.
Маршал пройшовся туди-сюди кiмнатою, зупинився посерединi, брязнувши шпорами, крутнувся на пiдборах.
– Прекрасна робота, графе! Як вашому агенту таке вдалося? – Де Брольi не мiг приховати вiдвертого здивування.
– Вiд самого початку я дотримувався думки, що Ле-Клерк дуже здiбний, навiть талановитий розвiдник. Чи дарма особисто порекомендував його вам, як вважаете?..
– Ну-у-у, що ви, що ви, графе!.. Звiсно ж, недарма!
Маршал знову пройшовся кiмнатою i раптом спитав:
– Яким чином Ле-Клерк надсилае вам повiдомлення?
Польний маршал нiчого не вiдповiв, тiльки мовчки вклонився.
– Послухайте, де Лазiскi, я хочу знати лише, наскiльки надiйними е люди, якi допомагають нашому лiкаревi?
Генерал знову мовчки вклонився. Маршал сумовито зiтхнув:
– Знову цi вашi таемницi!..
– Ви ж, напевно, знаете, як менi вдалося зберегти донинi настiльки розгалужену агентурну мережу, що чiтко працюе скрiзь i всюди, у ворогiв i у друзiв, вiд Санкт-Петербурга до Османськоi iмперii?
Де Брольi поморщився, оскiльки здогадувався, якою буде вiдповiдь.
– Вiрно, маршале, цiлком вiрно: моя агентурна мережа – то е моя особиста справа. Я нiколи й нiкому не передовiряю iнформацiю про своiх агентiв, тож до них i пiдiбратися неможливо.
– Але нiхто з нас не вiчний, генерале…
– Запевняю, що у разi моеi загибелi Кароль передасть особисто вам усi вiдомостi про моiх агентiв.
– Тiльки у разi вашоi загибелi?
– Тiльки тодi, маршале. І тiльки вам особисто.
– Але ж…
– Не будемо торкатися такого делiкатного предмета, як життя месье Нiколя-Габрiеля Ле-Клерка та iнших розвiдникiв: припустимо на мить, що вам байдуже, живi вони чи померли, катують наших людей зараз, щоб витягнути з них будь-якi вiдомостi, чи нi.
– Але ж!..
– Я кажу лише – припустимо. Насправдi йдеться про дещо iнше: невже i вам особисто, i Його Величностi Луi П'ятнадцятому зовсiм-зовсiм непотрiбнi найточнiшi вiдомостi з Санкт-Петербурга, Варшави, Стокгольма, Копенгагена, Рима, Лондона, Вiдня, Берлiна, Порти i Бахчисарая? Невже вас не цiкавить, наскiльки вiдданi нам союзники i що саме замишляють вороги?
– Маете рацiю, генерале, – погодився нарештi де Брольi.
– Якщо так, тодi дозвольте менi й надалi самому керувати своею агентурною мережею на власний розсуд.
– Але ж постiйно складаеться враження, нiбито ви дiстаете вiдомостi нiзвiдки! Немовби той штукар з повiтря, чесне слово!.. От взяти, наприклад, нашого друга Ле-Клерка…
– Так, взяти хоч би його…
– Звiдки ми знаемо, що його повiдомлення – правда? Звiдки ви знаете, що вiн перебувае у Санкт-Петербурзi при особi iмператрицi Єлизавети, а не сидить у своему Батуринi, як i досi?..
– То перевiрте вiдомостi, якщо не вiрите! Тiльки врахуйте, що на перевiрку пiде час… дорогоцiнний час…
– Та скiльки вже разiв перевiряли, – зiтхнув де Брольi.
– І що, моi агенти бодай раз подали невiрну, неточну iнформацiю?
– Жодного разу, мiй генерале, жодного разу.
– Тодi у чiм рiч? Чом ви менi не вiрите?
– Я особисто вiрю, вiрю, – запевнив пального маршала де Брольi. – Але ж е iншi, якi вам жахливо заздрять!..
– То кому ви бiльше довiряете: менi й моiм людям чи моiм ворогам?..
– Ну гаразд, облишимо цю тему.
Де Брольi глибоко зiтхнув, потер пiдборiддя й мовив з урочистим пiднесенням:
– Генерал де Лазiскi, знайте: я негайно надiшлю повiдомлення Його Величностi про такий видатний успiх! – І додав проникливо: – Францiя перед вами у великому боргу, графе…
– Було б зовсiм незле, якби той борг було якнайшвидше сплачено! – кивнув польний маршал.
Лiва брова маршала знову вигнулася.
– Ви на що натякаете, люб'язний графе?..
– Я не натякаю. Ви самi тiльки-но сказали про це, маршале.
– Хм-м-м-м!..
– Я вас не примушував.
– Хм-м-м-м!..
– Точнiше, не я примусив, а факти. Переконливi факти, так!
– А хiба вам не здаеться, шановний графе де Лазiскi, що ви, щонайменше, неввiчливi?
– Хiба ж?..
– Звiсно, Францiя у боргу перед вами…
– Не тiльки Францiя. І не тiльки передi мною.
– Тодi хто ж iще? І перед ким, дозвольте поцiкавитися?..
– Багато хто – от хоч би Польща i Швецiя. А несплачений борг ваших держав – перед нашою козацькою нацiею та перед моею нещасною землею. Перед Украйною, маршале, та ii народом.
– Генерале, генерале!..
