banner banner banner
Орлі, син Орлика
Орлі, син Орлика
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Орлі, син Орлика

скачать книгу бесплатно

– Навiщо?

– Бо я так наказую.

– Я вже вiдповiв…

– Повтори, жабоiде.

– Зрозумiло й недвозначно…

– Я недочув.

– Хiба?..

– Оглух раптом, знаеш… На одну-едину мить.

– Я не належу до жодноi таемноi ложi «вiльних каменярiв».

– Так-таки до жодноi?..

– Абсолютно.

Знов помовчали.

– Не передумав?

Ле-Клерк замружився i глибоко зiтхнув. Нiбито не розумiючи, до чого хилить слiдчий, лiкар мовив якомога спокiйнiше:

– Послухайте…

– То що, зiзнаешся нарештi?

– Послухайте, шановний, якщо я не встигну вчасно замовити всi необхiднi компоненти для лiкiв Їi Імператорськоi Величностi…

– А менi, знаеш, не потрiбно, щоб якийсь там жабоiд отруiв Їi Імператорську Величнiсть Єлизавету Петрiвну, дочку нашого славетного iмператора Петра Великого! Ти мене добре зрозумiв?!

– З чого це ви взяли, нiбито я збираюся отруiти Їi Імператорську Величнiсть?! Що за нiсенiтницi?!

– Бо ти, жабоiде, – клятий масон. Масон i прусський шпигун.

– Але ж це iдiотизм!..

– Н-но, дохтуре! Легше, легше!..

– Цiлковита дурня – от чим е ваше припущення!

– Я т-тобi!..

– То що, ви й надалi лишатимете Їi Імператорську Величнiсть без лiкiв? Отже, нехай Їi Імператорська Величнiсть i надалi страждае вiд мiгренi?..[1 - Єлизавета Петрiвна справдi дуже потерпала вiд жорстоких нападiв головного болю, спричинених, за деякими вiдомостями, уродженим сифiлiсом, успадкованим вiд ii батька – Петра І. Тривалий час iмператриця рятувалася вiд мiгренi токайським вином. (Тут i далi – прим. авт.).]

Вони вже вкотре схрестили погляди. У пiдвалi запанувала напружена тиша, тiльки свiчний гнiт час вiд часу потрiскував.

– Тiльки-но повернуся до палацу, одразу ж доповiм Їi Імператорськiй Величностi, що саме змусило мене затриматися. Уявляю, як розгнiваеться високошляхетна Єлизавета Петрiвна…

Тут слiдчий нарештi опустив очi, рiзко видихнув i витер рукавом умить спiтнiле чоло. Ле-Клерк в душi зрадiв: отже, вiн таки перемiг цього негiдника!..

– Пощастило тобi, дохтуре, що нема зараз у Санкт-Петербурзi графа Бестужева, – процiдив зневажливо слiдчий. – Вiн би вже точно…

– Якщо хочете знати мою думку, то з графом Бестужевим-Рюмiним ваше вiдомство явно перестаралося, – ехидно посмiхнувся лiкар.

– Ти вiдкiля знаеш?.. – нашорошив вуха слiдчий.

– Бо наскiльки менi вiдомо, остаточно довести факт прусського масонства графа Бестужева-Рюмiна так i не вдалося.

– Це ти вiд своiх побратимiв довiдався, вiд «вiльних каменярiв»?

– Та облиште ви!.. Пфс-с-с-с!.. – Ле-Клерк презирливо випустив повiтря крiзь зцiпленi зуби.

– Тодi звiдки?..

– Вiд ясновельможного пана Розумовського, ясна рiч! Ви ж знаете, що я був його особистим лiкарем, протягом п'яти останнiх рокiв прожив у його маетку, розташованому в малоросiйському селищi Батуринi. А вже потiм саме вiн порекомендував Їi Імператорськiй Величностi.

– Тобто це вiд пана Кирила Розумовського…

– Природно, що вiд нього.

– А може, ти все ж таки прусський масон? Еге ж, дохтуре?..

– Я все-таки француз, прошу не забувати! – з достоiнством вiдповiв лiкар.

– Це нiчого не означае. Францiя та Пруссiя занадто довго були симпатиками, тому цiлком можливо…

– Але зараз Францiя воюе проти Пруссii разом з Росiею! І невже ви думаете, що провiвши поруч з його свiтлiстю Кирилом Розумовським цiлих п'ять рокiв…

– Гаразд.

Ле-Клерк вирiшив, що допит нарештi завершено, проте слiдчий нахилився убiк, покопався там i кинув на стiл декiлька папiрцiв, що у мерехтливому сяяннi одинокоi свiчки здавалися жовтувато-бляклими.

– Це ми вiдiбрали у тебе, коли затримали. Твоi то папiрцi, жабоiде?..

– Так, моi.

– Ти не заперечуеш?

– Звiсно, що нi.

– А тепер зiзнавайся чесно: що це таке?

– Як то – що?! – щиро здивувався лiкар. – То е рецепти лiкiв Їi Імператорськоi Величностi.

– Точно?

– Звiсно!

– А що це за мова така дивна?

– Латина. Ви знаете латину?

У глибинi очей слiдчого щось мигнуло, проте вiдповiв вiн доволi впевнено:

– Так, знаю.

– Не знаете ви латини, не брешiть, – скривив губи Ле-Клерк.

– Знаю, знаю. Це легко. От вивчив же я твою жаб'ячу мову, зумiв…

– До речi, акцент у вас просто жахливий! Проте вивчити усну мову – це одне, а вивчитися до того ж писати – зовсiм iнше.

– Нiчого, нiчого, не я, то iншi знають твое тарабарське письмо…

– І що, iншi хiба не пiдтвердили, що то е рецепти лiкiв, писанi звичайною латиною?..

– А навiщо ти, жабоiде, пишеш цi так званi рецепти чужинською мовою? Чом це тобi забракло нормальних росiйських слiв?

– Так мiж вченими людьми заведено, спитайте кого завгодно.

– Пiдозрiло воно якось. Дуже пiдозрiло.

– Нiчого подiбного. Латиною пишуться усi лiкарськi рецепти…

– Ото я й кажу: все це – ваш пруссько-масонський тайнопис.

– А я кажу, що ви дуже ризикуете. Бо якщо Їi Імператорська Величнiсть вчасно не отримають лiкiв…

– Ранiше Їi Імператорськiй Величностi вистачало доброго токайського вина, аби втамовувати головний бiль.

– Тепер уже не вистачае. Тому Їi Імператорська Величнiсть i попросила його свiтлiсть пана Розумовського приставити до ii персони мене, бо мiй попередник не знав жодних iнших рецептiв, нiж добре старе токайське.

– А ти своi масонськi тайнописи тут одразу почав розводити…

– Я лише полегшую страждання Їi Імператорськоi Величностi. І все це – для блага Росiйськоi iмперii, не забувайте.

Слiдчий глибоко зiтхнув. Ле-Клерк iз задоволенням вiдзначив про себе, що вiн майже готовий здатися. Та не все було так просто…

– А чом це ти так дивно поводишся, дохтуре?

– Тобто?..

– Не зрозумiв хiба, про що це я спитав?

– Нi.

– Тодi спецiально для всяких рiзних жабоiдiв пояснюю. За останнiй тиждень ти двiчi вiдвiдував аптеку панi Зоненфельд, тепер збираешся туди утрете.

– Ну то що ж у тому дивного?

– Тим не менш, тим не менш…

– Я лiкар – вона аптекарка…

– Ти вiдвiдував ii заклад особисто. По-перше, можна було послати когось iз твоiх помiчникiв… Сподiваюся, у тебе, дохтуре, е помiчники?

– Звiсно, е. Проте коли йдеться про здоров'я Їi Імператорськоi Величностi, можна й особисто поклопотатися…

– Ти хочеш сказати, що то е надто важливо?

– Так. А ви хiба не вважаете, що…

– Ну, припустимо. Але ж по-друге, можна було викликати панi Зоненфельд до палацу. Навiщо ж тобi самому?..

– Я працюю при особi Їi Імператорськоi Величностi нещодавно, зараз обираю постачальника лiкiв, тому й хотiв особисто пересвiдчитися, як виглядае заклад панi Зоненфельд.

– А що, жабоiде, маеш якiсь сумнiви?

– Нi-нi, не те щоб сумнiви, але…

– Що ж тодi?

– Панi Зоненфельд – чесна удовиця, ii заклад користуеться доброю репутацiею. Проте коли йдеться про августiйшу персону, самоi лише словесноi iнформацii замало. Треба перевiрити все на мiсцi, причому особисто. Ви мусите мене зрозумiти… хоч би в силу самих ваших службових обов'язкiв.

– Ти на що натякаеш, дохтуре?

– А хоч би на теперiшню перевiрку.

Слiдчий зiтхнув, зробив вигляд, нiбито вже вкотре перечитав написане у рецептах, потiм запитав:

– А може, ти того?..

– Що саме? – не зрозумiв лiкар.

– Може, тебе вабить не заклад панi Зоненфельд, а сама його господиня, еге ж?

– Ну, знаете!.. – Ле-Клерк мимоволi всмiхнувся.

– Знаю, жабоiде, знаю. Ти холостий – вона удовиця. Ти лiкар – вона аптекарка. Спiльнi iнтереси, спiльнi почуття… Еге ж?

– Моi особистi почуття нiкого iншого не стосуються, окрiм мене самого, – з достоiнством вiдповiв Ле-Клерк.

– А от i помиляешся, дохтуре. Коли йдеться про Їi Імператорську Величнiсть – стосуються.