скачать книгу бесплатно
Не щастить iм, ой як не щастить! По всьому виходило, що Карл давно вже мав би повернутися до свого Стокгольма, i козаки пiшли би слiдом. Та упертюх усе нiяк не бажав миритися з поразкою пiд Полтавою! Рвався очолити похiд союзного вiйська туркiв, кримських татар, полякiв i козакiв… Можливо, було би краще, якби шведського короля таки запросили до коалiцii, бо тодi царя Петра нiзащо не випустили б iз оточення. Ганна знала, що i Пилип, i всi козаки були проти цього, та вiзир Балтаджi слухати iх не став.
От i вiдпустив царя Петра на всi чотири боки…
Тепер почалося найприкрiше: дiйшло до виконання умов Прутського договору. Пилип обурюеться: чом московита не забираються геть з Украйни, чом цар Петро не вiдбирае руку свою вiд козакiв iз прадавнiми iхнiми рубежами, як присягався на Святому Письмi?! Хитрi московита на те вiдповiдь дають: нехай спочатку Карл повернеться до Стокгольма – тiльки тодi полишимо Украйну! Карл же сидить у Бендерах i далi сидiти збираеться, доки не знайде приводу знов iз Петром зчепитися. Ну тодi, кажуть московити, i ми з Украйни не пiдемо – бо не хочемо, аби Карл заскочив сюди. Бо тодi вiн швиденько-швиденько приеднае благодатнi украiнськi землi до майбутньоi своеi iмперii…
А козакам куди дiватися?!
Отакi-от, виявляеться, вони горе-переможцi – без результатiв перемоги!
Бiда, бiда…
А все тому, що Балтаджi погодився Петра вiдпустити. Бо надто охочi турки до дзвiнкоi монети, тож вiзир i вважав за краще отримати вiйськову касу московитiв та прикраси всього жiноцтва, яке супроводжувало похiд. Подейкують, нiбито навiть сама цариця Катерина першою вiдiслала туркам усi коштовностi, що мала сама та ii фрейлiни! Чим подала приклад iншим жiнкам. Звiсно, цар Петро – затятий ворог козакiв та всiеi Украйни. Звiсно, цариця Катерина – дружина ворога ii чоловiка, а вiдтак ii особиста ворогиня. Проте як же добре Ганна розумiла цю московитку!.. Бо й сама iз задоволенням вiддала би все, що мала, тiльки б порятувати коханого свого Пилипа у скрутну хвилину.
Втiм, вони i без того втратили практично все, що мали. Живуть ось милiстю султана у жалюгiднiй цiй халупi…
Бiда.
І попри все, шкода iй Катерину, особисту ii ворогиню! Чому сама Ганна з дiтьми перебувае у Бендерах, чом тут отаборилися вигнанцi-козаки разом зi своiми сiм'ями, зрозумiло: навряд чи хтось iз них хотiв повторення батуринськоi рiзанини.
А от навiщо Петро потягнув за собою у похiд Катерину?! Навiщо його наслiдували iншi военачальники?! Одне з двох: або московський цар бажав задовольняти свою чоловiчу хiть тiльки в обiймах царицi – або пiсля перемоги пiд Полтавою вважав наступний похiд такою собi легковажною розвагою, прогулянкою з вiтерцем. Мовляв, ми туркiв, кримцiв та козакiв голими руками передушимо – вам на радiсть та забаву! Дивiться, якi ми вправнi вояки…
От i догрався.
Бiдолашна цариця Катерина!..
Раптом Ганна стрепенулася, мимоволi схопилася за серце: звiдкiлясь долинули сухi поодинокi пострiли. Почалося, не iнакше… Пилип казав, що всiх вiрних королю Карлу людей не набереться i трьох сотень. А турецького вiйська тут – двадцять тисяч! Лiтописи розповiдають, нiбито у давньогрецькiй Спартi був цар Леонiд, який з трьома сотнями гвардiйцiв протистояв багатотисячному перському вiйську. Спартанцi полягли на полi битви всi до останнього, проте цiною власного життя порятували весь союз грецьких полiсiв.
Триста спартанцiв…
Цiкаво, що напишуть майбутнi лiтописцi про опiр трьох сотень шведських драбантiв, украiнських козакiв i полякiв багатотисячному мусульманському вiйську?! І чи напишуть бодай щось? Адже не батькiвщину вони захищають, а упертюха-короля, який нiзащо не бажае забиратися з Бендер додому. Який же в цьому сенс?!
Геройство? Безперечно!
Вiрнiсть слову? Авжеж!
Вдячнiсть за участь в украiнськiй справi? Так!
А от сенс…
І головне, Пилип пiшов на це без жодних вагань. Бо краще ризикувати власною головою, нiж зрадити справу всього свого життя. Так само не вагаючись, ризикнув життям старшого сина, свого часу залишивши Гринька у Бахчисараi. Кримський хан Девлет-Гiрей вимагав гарантiй непорушностi козацького слова, пiдписавши з гетьманом Орликом угоду про спiльнi дii по звiльненню вiд окупацii московитiв украiнських земель. І гетьман Орлик надав люб'язному хану живу гарантiю власного слова…
Тiльки сам Бог вiдае, якi потоки слiз виплакала бiдолашна Ганна! І все тишком-нишком, одинокими ночами у подушку, бо вдень плакати не можна – дiти побачать, за братика старшенького почнуть хвилюватися. Добре, що той жах минувся без трагiчних наслiдкiв: пiсля пiдписання Прутського миру Грицько повернувся додому i ще цiлий мiсяць захопленим соловейком розливався про бахчисарайськi дива, про безмежну доброту пристаркуватого Девлет-Гiрея та легку вдачу ханського сина Каплан-Гiрея, з яким вони заприятелювали. Ще краще, що Грицько так i не зрозумiв, у якiй небезпецi насправдi перебував протягом усього року. Адже якби (не дай Боже!) щось пiшло не так, добрий пристаркуватий Девлет-Гiрей миттю звелiв би перерiзати хлопцевi горлянку i виставити юну його голiвоньку на загальний огляд на центральнiй площi казкового мiста Бахчисарая.
На вiдмiну вiд сина, Ганна все добре розумiла. І Пилип чудово розумiв також, але майже виду не подавав, що розумiе. Тiльки одного разу, рвучко поцiлувавши дружину в губи, прошепотiв: «І що, Ганнусенько моя люба, ото треба було плакати за живим сином, немовби за покiйником? Ти ж знаеш, серденько мое, я би не допустив, аби з ним сталося щось зле». Немовби i справдi знав, як гiрко вона ридала жахливими одинокими ночами…
А мабуть, що знав!
Здогадувався.
І зараз теж, либонь, здогадуеться.
Та все одно пiшов обороняти шведського короля!
Заради козацькоi честi…
Чи живий ти ще, Пилипе?! Хто там i в кого стрiляе: ти – або у тебе?!
Тiльки б вiн живий залишився, Боже, тiльки б живим повернувся!..
За спиною знов рипнули дверi. От горе, не сидиться з сестрами нашiй маленькiй Марточцi-паняночцi…
– Мамо, вам краще пiти звiдси.
Ганна здивовано озирнулася.
І зовсiм не Марта стояла на порозi, а iхнiй старшенький син Грицько. Стояв i спiдлоба дивився на матiр якось дуже не по-дитячому серйозно, навiть суворо.
– Тихiше, Грицю, зараз ще менi Яшуньку розбудиш… – почала Ганна, та син зовсiм неввiчливо перервав ii:
– То нiчого, мамо, Яшунька i без того прокинеться. Берiть його i негайно тiкайте.
– Ну що ти таке кажеш, Грицю…
Хлопець тiльки брови нахмурив:
– Будь ласка, мамо, робiть, що я кажу, i не барiться! Я вже наказав Мишуньцi зайнятися молодшими дiвчатами, а Килина…
– Ти?! Наказав?!
Нiчого не розумiючи, Ганна придивилася до старшого сина настiльки уважно, немов бачила його уперше в життi. Хлопчина, як хлопчина. Невисокий на зрiст, трохи опецькуватий, з маленькими акуратними губками i свiтло-карими очима.
– Так, наказав, а що такого?..
– Грицюню!.. – У голосi Ганни вiдчувалася явна розгубленiсть.
Так, це iхнiй з Пилипом первiсток… але що цей малий собi дозволяе?!
– Будь ласка, мамо, не забувайте, що за вiдсутностi батька найстарший чоловiк у домi – я. Тож маю повне право розпоряджатися.
Отакоi!..
Загалом-то Грицько дуже мало схожий на Пилипа. Тепер же, у напружену мить, хлопець нахилив голову, немов бичок, зробив кiлька крокiв уперед, якось недобре звузив лупатi свiтло-карi очi й остаточно став схожим на покiйного свого дiда Павла Герцика. Майже точна дiдова копiя! І процiдив крiзь зуби у його ж манерi:
– Мамо, зрозумiйте: там почалася стрiлянина. Стрiляють там – отже, невдовзi тут також почнуть стрiляти. Короля Карла захищають козаки i драбанти. Нас захистити нема кому, окрiм…
– Синочку, але чом ти вирiшив, нiбито нас потрiбно захищати? Адже турки i кримцi – то нашi союзники…
Ганна все ще намагалася удавати непохитний спокiй. Втiм, на Грицька ii гра аж нiяк не вплинула. Вiн наблизився ще на крок i мовив ще рiзкiше:
– Мамо, прошу вас дуже: годi розмовляти зi мною, немов з маленьким хлопчиком! Зараз не час для заспокоювань! Килина чекае на вас бiля заднiх дверей. Забирайте мерщiй Яшуньку, i…
– Але ж, Грицю!..
– До того ж, я не дiвчинка, – додав стримано.
Зробивши над собою зусилля, Ганна мовила все ще спокiйно:
– Гаразд, гаразд. Тiльки звiдкiля ти знаеш, хто там стрiляе…
– Гадаете, я спав, коли батько йшов сьогоднi з дому?
– Гри-и-ицю-у-у!..
– До того ж, я цiлий рiк прожив заручником у Бахчисараi.
Бiдолашна жiнка аж затремтiла. Отже, малий усе знав i чудово розумiв?! Або принаймнi приблизно уявляв?..
– А що, мамо, хiба ви думали, нiбито ваш Грицько – малесенький дурник, який навiть не здогадуеться, чому батько везе його до Криму й залишае пiд опiкою доброго пристаркуватого хана Девлет-Гiрея?..
Невiдомо, що саме вiдповiла б на це Ганна (поки що у неi паморочилося в головi), та наступноi ж митi у дверях з'явилася стурбована Килина зi старшими дiвчатками – Настею i Варкою. Побачивши iх, Грицько здiйняв над головою стиснутi кулаки i гримнув абсолютно у батьковiй манерi:
– Кил-л-лино, дур-репа ти стара! Я ж тобi наказав!..
Далi все понеслося шкереберть з такою шаленою швидкiстю, що й не уявити.
Прокинувся в люльцi й заскиглив Яшунька.
Ганна iнстинктивно кинулася до люльки.
Килина вiдсахнулася, бо не очiкувала такого сплеску гнiву вiд десятилiтнього хлопця.
Настя i Варка нерiшуче подалися до брата, аби заспокоiти його.
З вулицi долинув нерозбiрливий гамiр i лемент.
Грицько стрiмголов пiдскочив до вiкна, припав до продиханого матiр'ю кола, скрикнув, рвонувся до розвiшаноi по стiнах зброi, вихопив одну з батькiвських шаблюк i, вiдштовхнувши матiр, прожогом кинувся на вулицю, занiсши клинок над головою.
Нiчого не розумiючи, Ганна з немовлям на руках, Килина, Настя й Варка побiгли за ним…
Та й завмерли просто на ганку!
Бо до вбогоi хатини наближався десяток турецьких мамлюкiв, на вкритих порохом i кiптявою обличчях яких читалися лише лють i ненависть. Навiть снiг рипiв пiд iхнiми чоботами якось ворожо й лиховiсно.
Але дорогу туркам заступив Грицько, який жахливо заверещав юнацьким фальцетом, здiйнявши над головою батькiвську шаблю:
– На-за-а-а-ад!.. На-за-а-а-ад, нехристi, бусурмани!.. На-за-а-а-ад!!! Ге-е-еть!!! Пiш-шли звiд-дси ге-е-е-е-еть!!!
Попервах мамлюки сторопiли, позаяк, iмовiрно, не сподiвалися зустрiти жодного опору…
Наступноi митi Грицько з явним незадоволенням озирнувся на жiноцтво й вiдступив на крок, роблячи знаки вiльною рукою: мовляв, мерщiй у дiм, а там до заднiх дверей – i геть звiдси!..
Тут у провулку з'явилися новi вояки. Мабуть, переднi злякалися, що товаришi вважатимуть iх боягузами i, чого доброго, засмiють…
Тому одразу кинулися на хлопця.
Всi разом.
Десятеро на одного.
Втiм, провулок був занадто вузьким, тож попереду решти опинилися лише трое мамлюкiв…
Брязнула криця, i наступноi ж митi кривий клинок правого вояка вiдлетiв убiк. Середнiй зойкнув, упав на колiна i схопився за черево. Снiг на дорозi немовби прикрасили крихiтнi ягiдки журавлини. Не розгубився лише лiвий вояк, i Грицько ледь встиг увернутися вiд його ятагана. Але при цьому вiдскочив просто в руки мамлюка, якого щойно роззброiв. Тепер занадто велика й важка (як для десятилiтнього) батькiвська шаблюка бiльше заважала хлопцевi, нiж допомагала оборонятися… До того ж, iз провулка пiдскочили ще двое ворогiв, i за якихось пiвхвилини все скiнчилося: з радiсними вигуками вояки потягли скрученого в баранячий рiг хлопця у глиб провулка. Грицько лише кричав i лаявся турецькою, та який у тому сенс?! Пораненого мамлюка пiдхопили пiд руки i повели слiдом.
– Гри-и-ицю-у-у!!!
Не тямлячи себе, бiдолашна Ганна кинулася слiдом. Декiлька розлючених мамлюкiв доклали чимало зусиль, аби спочатку стримати, а потiм зупинити жiнку, яка безуспiшно намагалася допомогти синовi. Тiльки тут Ганна нарештi второпала, що немовля кудись зникло вiд неi, поблизу нема також нi Килини, анi Настi з Варкою.
– Дi-i-iти-и-и!.. Дi-i-iточ-ки-и-и!.. – заголосила вона i з новою силою забилася у твердокам'яних ручищах турецьких воякiв. Озирнулася на iхню халупу: вiкна i дверi розчахнутi навстiж, з вiкон на снiг вилiтають якiсь бебехи, на ганку – натовп мамлюкiв.
Але дочок та староi служницi там не було… Може, все-таки втекли?!
Знов позирнула у глиб провулка – i помертвiла: вiдчайдушно жестикулюючи, згадуючи «шайтана» та iншу нечисту силу, вояки спостерiгали, як один з них обмотував ноги Грицька бiля щиколоток мiцною мотузкою, iнший кiнець якоi був приторочений до сiдла вершника. Той бiлозубо вишкiрився, оглядаючи жахливi приготування.
– Гри-и-ицю-у-у!!! Гри-и-ицю-у-у-у-у!!! Hi-i-i-i-i!!!
Хтось вдарив Ганну кулаком в обличчя, у ротi з'явився солоний присмак кровi, та вона продовжувала вiдчайдушно вириватися й волати пiд задоволенi вигукування мамлюкiв.
Як раптом гамiр натовпу перекрив потужний владний окрик, i вояки миттю замовкли. Жiнка озирнулася на голос та побачила мiж двох хатинок молодого турка у багатому вбраннi, а з ним…
– Сенаторе Сапега!!! Сенаторе, допоможiть!..
Поважний поляк здивовано оглядав сцену, що вiдкрилася його погляду. Мiж тим заможний турок щось розлючено викрикував, звертаючися до мамлюка, який в'язав Грицьковi ноги. Вояк кричав у вiдповiдь, тицяючи пальцем у бiк пораненого хлопцем нападника, який лежав неподалiк на снiгу. І без товмача можна було зрозумiти, про що вони сперечаються.
– Сенаторе!.. – знову вiдчайдушно скрикнула жiнка i зробила нову спробу звiльнитися з рук поневолювачiв. Наступноi митi заможний молодик розмахнувся i так зацiдив мамлюковi у вухо, що той повалився у снiг просто Грицьковi пiд ноги. В той же час вершник, який незворушно спостерiгав за суперечкою, раптом змахнув канчуком. Вороний заiржав, здибився, рвонувся уперед, мотузка натягнулася, хлопець завалився на спину…
– А-а-а-а-а-а!!! – скрикнула Ганна, у якоi свiт запаморочився перед очима.
– А!.. – дружно видихнули мамлюки.
Та гримнув пострiл, кiнь захрипiв, його переднi ноги пiдломилися, вершник клубком вилетiв iз сiдла й покотився по прим'ятому снiгу.
– Е-е-е!.. – розчаровано вiдгукнулися турецькi вояки.
У передсмертних судомах молотив копитами вороний. Поруч корчився Грицько, марно намагаючись якщо не розплутати, то принаймнi послабити пута. А над ними стояв задоволений власною спритнiстю сенатор Сапега з пiстолем у руцi. Стояв i весело всмiхався.
Справдi, тепер хлопцевi нiчого не загрожувало. Можливо, аби зайвий раз продемонструвати прихильнiсть до Грицька, заможний турецький молодик особисто розрiзав його пута й допомiг пiдвестися. Мамлюки неохоче вiдпустили Ганну, бiдолашна жiнка миттю кинулася до хлопця, обiйняла й розцiлувала його.
– Не треба, мамо… Ну не треба ж того, прошу!.. – Син явно застидався того, що мати поводиться з ним, немов з маленьким. Зрештою м'яко, проте наполегливо вiдсторонився вiд неi й запитав по-турецьки: – А де моя шабля?..
