скачать книгу бесплатно
– Замах на життя керiвникiв французького штабу одного з синiв радника юстицii Гете кидае тiнь на всю родину Гете. Чи ти маеш щось заперечити?
Хлопець лише похнюпився i втупив погляд у пiдлогу. Де Лазiскi натиснув знизу кулаком на його пiдборiддя, примушуючи поглянути собi в очi, й додав:
– До того ж, твоя мати Катарина Елiзабет Гете, уроджена Текстор, е дочкою бургомiстра Франкфурта – а це вже пляма на все ваше мiсто.
– Але ж я не робив замаху!.. – Хлопець дивився на графа тепер уже якось ображено.
– Вiн ще дитина, гер генерал, вiн не мислив нiчого дурного!.. – пiдтвердила перелякана мати. Граф знов суворо подивився на неi, обвiв прискiпливим поглядом iнших, якi вже нареготалися досхочу, а тепер уважно прислухалися до iхньоi бесiди, не вбачаючи пiдстав для подiбноi пiдозрiливостi. Особливо виразними були очi де Брольi. «Нумо, графе, облиште цю комедiю! Хiба ж не зрозумiло, що хлопець не бажав злого, а просто вдовольняв цiкавiсть?» – здавалося, запитував маршал.
Нарештi де Лазiскi мовив:
– Я вiрю, що юний Йоганн Вольфганг не мислив нiчого дурного. Охоче вiрю. Але врахуйте, що приблизно у його вiцi я спочатку став заручником-гарантом вiйськового союзу мого батька з турками, а згодом iз шаблею в руках обороняв матiр, братiв i сестер вiд солдатiв ворога. Зрозумiйте вiрно: я був дитиною, тим не менш, вiйна мене не обiйшла.
– У такому юному вiцi?! – здивувалася жiнка.
– У такому юному вiцi, фрау Катарина Елiзабет.
– Ви дуже вiдважнi, гер генерал…
– Не про мене зараз мова, а про Йоганна Вольфганга.
– Але вiн…
– Сподiваюся, ви розумiете, що, маючи власний, аж нiяк не дитячий досвiд, я все ж таки не можу вiдкидати версii про намiр вашого сина отруiти французький штаб? І що мушу бодай якось переконатися у чистотi намiрiв Йоганна Вольфганга?
Молода жiнка розгублено замовкла, тодi де Лазiскi мовив:
– Вбачаю один-единий вихiд з цiеi ситуацii. – І звернувся до ад'ютанта принца Лотаринзького: – Фiлiгше, нумо перекажи кухаревi, аби разом з нашим десертом вiн подав iще двi порцii риби.
Французи так i не встигли нiчого второпати, а граф уже коротко махнув рукою у бiк столу та урочистим тоном проголосив:
– Гер Йоганн Вольфганг Гете, фрау Катарино Елiзабет Гете! Дозвольте вiд iменi головнокомандувача маршала де Брольi i вiйськового губернатора графа де Тораса де Прованса запросити вас приеднатися до нашого скромного товариства й пообiдати з нами?.. Сподiваюся, вам сподобаеться сьогоднiшне частування, особливо страва моеi батькiвщини – судак Орлi, як називають його у Францii.
Коли де Брольi зрозумiв сенс нiмецькоi фрази графа де Лазiскi, то не змiг стримати легенькоi посмiшки, по достоiнству оцiнивши, наскiльки вдалий дипломатичний хiд: запрошуючи до столу дочку й онука франкфуртського бургомiстра, французи з окупантiв перетворювалися на гостинних господарiв. Безперечно, де Лазiскi – великий дипломат!
Хоча де Брольi давно встиг переконатися у цьому, багато рокiв знаючи графа по спiльнiй роботi у таемному кабiнетi «Секрет короля», настiльки витончений вияв дипломатичностi на побутовому рiвнi все ж таки став для нього несподiванкою. Навiть, можна сказати, своерiдним одкровенням.
– Що ж, я би iз задоволенням з'iв ще одну порцiю риби, – погодився вiн.
– О-о-о, так-так, судак Орлi – це справжне диво! М-м-м!.. – пiдтвердив вiдомий гурман принц Субiз, причмокнувши i мрiйливо замруживши лiве око.
– Тодi юний Йоганн Вольфганг переконаеться, що нiякi ми не жабоiди, – завершив його думку граф де Лазiскi, елегантно кланяючись фрау Катаринi Елiзабет. Водночас принц Лотаринзький жестами наказав ад'ютанту, солдатам та старiй служницi вийти геть i попросив:
– А заразом, шановний графе, повiдайте нам, будь ласка, як ви у дитячому вiцi обороняли вiд ворогiв власну родину.
– Ви гадаете, це цiкаво?.. – Де Лазiскi сiв на мiсце i з сумнiвом подивився на принца.
– Так-так, авжеж, – пiдхопив Субiз. – Не надто уявляю, як може дитина…
– Хоча, знаючи про вас усе те, що я знаю… Повiрити у подiбне не так уже й важко, – кивнув де Прованс.
Де Лазiскi на хвилинку заплющив очi й зiтхнув:
– Вiдверто кажучи, принце, я би теж не уявляв, якби то сталося не зi мною, а з кимось iншим. Але так було, що поробиш…
– Ми анiтрохи не сумнiваемося у вашiй правдивостi, шановний графе, – завiрив де Брольi, – i чекаемо на цiкаву розповiдь.
– До речi, я розповiдатиму нiмецькою, ви не проти, маршале?
– Тiльки повiльно, будь ласка. Інакше я погано розумiтиму.
– Звiсно, що так, – кивнув де Лазiскi. – Отже, слухайте…
12 лютого 1713 р. вiд Р.Х.,
володiння турецького султана Ахмеда III,
молдавське мiстечко Бендери, тимчасова оселя сiм'i
гетьмана Пилипа Орлика
Ну от, нарештi синочок, здаеться, заснув!.. Про всяк випадок Ганна ще хвилин п'ять колихала прив'язану до стелi люльку, в якiй сопiв малесенький Яшунька, потiм навшпиньках пiдiйшла до вiкна, зiгрiвши диханням замерзлу шибку, продихала невеличке коло. Але нiчого цiкавого на вулицi не помiтила: низькi сiрi хмари слоiлися майже по дахах вбогих халупок, неширокий провулок геть залiплений снiгом. От i весь краевид.
Жiнка присiла на довгу голу лаву, що простягалася уздовж усiеi стiни. Озирнулася на люльку: немовля спить… Так, звiсно, можна було би передоручити малого пiклуванням Килини, проте, вiдчуваючи небезпеку, якою було просякнуте крижане зимове повiтря, жiнцi хотiлося бути якнайближче до дiтей. Особливо до найменшенького…
Рипнули дверi: то увiйшла Марта – iхня третя донечка.
– Ма-а-а!.. – почала з порога. Ганна миттю приклала пальця до вуст, стрiльнула очима на люльку: мовляв, тихiше, братика не розбуди!..
Марта навшпиньках пробiгла до неi, забралася матерi на колiна, обвила малесенькими рученятками ii шию та зашепотiла на вухо:
– Ма-а-а, а коли ми пiдемо читати?..
– Не зараз, Марточко.
– Ну ма-а-а!..
– Йди-но до iнших.
– Не хочу.
– Чому?
– Там Грицько з Мишуньком про щось усе шепочуться, шепочуться… Нецiкаво!
– А дiвчатка?..
– Настя вишивати сiла, Варка iй допомагае.
– Ну то ти теж допомагай.
– А я не вмiю.
– А ти вчися, донечко, вчися.
– Ой, та я не вмiю…
– От i навчишся.
– Ма-а-а-мо-о, та я боюся голкою пальця вколоти!..
Ганна лише зiтхнула.
– Ну ма-а-а, давайте почитаемо!..
– Не до цього, доню, не до цього зараз. А що Марусенька?..
– Ой, та вона мала ще для мене i геть дурна!
Ганна мимоволi посмiхнулася: сама Марта лише на рiк старша, а вже себе великою вважае… Іч!
– Гаразд, то йди до Килини.
– Килина по господарству пораеться, а я ж не можу бути разом з нею!..
– Чому?
– Бо я – Марточка-паняночка красна! От…
Доньчинi слова немовби ножем полоснули по серцю. Ганна мимоволi замружилася й прошепотiла:
– Ну от що, паняночко моя, йди-но до дiвчат, будь ласка.
– Ма-а-а, а читати?..
– Я тут з Яшунькою сиджу i татонька нашого у вiконечко виглядаю – то як же пiду з тобою?!
– То скажiть Килинi, нехай вона посидить…
– Невже ж першою до татонька мае з дому служниця вийти, а не матусенька, кохана його дружина?
– А можна тут з вами разом посидiти?
– Навiщо?
– Бо я теж хочу татонька виглядати.
– Нi-нi, ти ще Яшуньку розбудиш.
– Я тихесенько-тихесенько сидiтиму, немовби сiра мишка за припiчком!..
– Сказано ж, нi! Йди до дiвчаток.
Марта лише зiтхнула.
– Йди, прошу…
Донечка мовчки злiзла з материних колiн i так само навшпиньках вийшла геть. Ганна лише сумовито зiтхнула, спостерiгаючи за дочкою.
«Марточка-паняночка красна», – це Пилип так ii називае, а дiвчинцi то дуже подобаеться, отож i повторюе при будь-якiй нагодi.
Паняночка красна…
Ганна пiдiбгала нижню губу.
Дiти, дiти! Що ж з вами буде?! Грицька давно вже треба було би до академii вiддати, Мишуньцi теж невдовзi час на навчання йти – та де ж вона, академiя та?! По той бiк Дикого поля, а вони – ось по сей. А тут унiверситети-академii – втiкацьке життя. Хiба що пiввоза книг – рештки розкошi, яку вдалося врятувати з усiеi бiблiотеки. Але ж хiба того на все життя вистачить?! Онде Гришуня до фiлософii так i тягнеться…
Подейкують, шведськi унiверситети зовсiм непоганi – не гiршi, нiж Вiденська та Киево-Могилянська академii, де свого часу навчався Пилип. І до Стокгольма iм прямий проiзд через усю Європу гарантували… Так нi ж – вiдмовилися!!! Насамперед вiдмовився король Карл, а вже разом з ним Пилип сказав, немовби вiдрубав: «Хоч разом з королем головою накладу, але його величнiсть нiзащо не зраджу!»
Вiрнiсть, вiдданiсть…
Он дехто з козакiв не витримав, поплазував на черевi до клятого iмператора Петра, готовий порох з його чобiт злизувати – й нiчого, дiстав-таки прощення усiх грiхiв!
Але ж не ii коханий Пилип!..
Хоча…
Так – можливо, саме за це вона й кохае чоловiка?! За впертiсть, за вiдданiсть iдеалам, проголошеним покiйним гетьманом Мазепою, за вiдчайдушну хоробрiсть. Був би Пилип iншим…
Іншого Ганна просто не бажала. Зате в результатi сама обрала гiрку долю – очiкувати, сумирно очiкувати, що ж станеться через мiсяць, через день… через годину або хвилину… Труситися з дiтьми в обозах, жити не у палацах, а в жалюгiдних халупах, як от нинiшня домiвка, за яку i то треба дякувати Боговi. Обходитися лише однiею пристаркуватою служницею Килиною – бо всi челядники пiшли з чоловiком.
Пiшли, можливо, на вiрну загибель!..
Боже, врятуй i збережи!!!
Ганна щосили замружила очi й закусила губу, тiльки б не закричати. Бо в усiх подробицях згадала сьогоднiшне прощання…
…Вони пiшли вночi. Пилип виглядав похмурим, але рiшучим. Не розмовляв майже зовсiм, тiльки поцiлувавши дружину на прощання, мовив так: «Уранцi поцiлуеш за мене дiточок. А сама… Молися, Ганнусенько, Господу Богу, бо Його пiдтримка нам сьогоднi ой як знадобиться!»
Сказав так – i пiшов.
І челядники з ним разом.
На перемогу – або на смерть.
Але тiльки не на ганьбу, нi-нi!..
Вже вкотре за сьогоднiшнiй день Ганна зiтхнула.
