скачать книгу бесплатно
І ясна рiч – милу дiвчину, яка пiднесла дарунок…
27 сiчня 1730 р. вiд Р.Х., Париж
Париж, Париж!..
Вiдгукiв про це дивовижне мiсто Григорiй чув рiвно стiльки, скiлькох людей розпитував про столицю Францii.
Але насправдi все виявилося геть не так. Не те щоб геть в усьому краще або, навпаки, гiрше…
Все було просто зовсiм не таким!
Звiсно, Париж не скидався на жодне мiсто, де йому доводилося жити ранiше. Навiть якщо не брати до уваги казково-чарiвного Батурина, яким вiн час вiд часу снився Григорiю, схожого на суцiльний квiтковий букет Бахчисарая та зовсiм уже закутково-провiнцiйних Бендер… Якщо враховувати лише готично-суворий величний Стокгольм, тихий i спокiйний Лунд, ошатнi нiмецькi Брунсвiк, Гамбург, Ганновер, дрезден, витончену, проте водночас дещо легковажну польську Варшаву i галасливий Кракiв…
Так от, Париж дивним чином сумiщав у собi всi цi якостi! Сувора готичнiсть i велич, тиша i спокiй, ошатнiсть i витонченiсть, легковажнiсть i галасливiсть – незрозумiло, чому i як, проте тут уживалося все й одночасно!
А ще – непередавано-витончений шарм, невидимий флер…
Вичерпно-точного значення цих французьких слiв Григорiй ранiше не розумiв. Остаточно ж збагнув… ба нi – iнстинктом вiдчув – лише тут, у столицi Францii! Ця новизна сприйняття чарувала, пiдхоплювала його фантазiю i пiдносила високо-високо, аж у самiсiньке пiднебесся!.. І не дивно: адже ранiше, до приiзду сюди, йому здавалося, що, маючи за плечима двадцять сiм рокiв, легку вдачу i розвинену iнтуiцiю, вiн пiзнав цей свiт вiд очевидного до найпотаемнiшого. Як раптом Париж полонив молодецьке серце непередавано-прекрасною сумiшшю всього прекрасного, що лише можна було уявити.
Ба навiть бiльше: сумiшшю всього прекрасного з крапочкою всього огидного, але, як не дивно, останне аж нiяк не псувало загального враження! І от цього Григорiй зовсiм не розумiв…
Можливо, аби розв’язати нарештi таку мудру загадку, вiн вирiшив поблукати просто так, без конкретноi мети кварталами, де мешкали не надто заможнi парижани, але… Так, спостерiгаючи за непоказним життям бiдних районiв, вiн i тут вiдчував вiдлуння загадковоi атмосфери вишуканих салонiв i вiталень.
Та навiть цим дивна загадковiсть мiста не вичерпувалася!
Бо головне…
Так, головне – дивовижнi люди, яких вiн зустрiв тут, у незбагненному Вавилонi вiсiмнадцятого столiття вiд Рiздва Христового.
Почати хоч би з напрочуд вдалого вiзиту в Шамбор до резиденцii Станiслава Лещинського… Григорiй побоювався, що попри написанi на клаптях шовку особистi послання Великого Примаса Речi Посполитоi, брата коронного гетьмана Теодора Понятовського, воеводи Киiвського, князя Йосипа Потоцького i маркiза Антуана-Фелiкса де Монтi, Лещинський почне впиратися. Ще б пак: погоджуватися на свою реставрацiю на польському тронi – це одна рiч… але одночасно зголошуватися на вiдновлення у «м’якому пiдчерев’i» Речi Посполитоi украiнського гетьманату на чолi з ясновельможним Пилипом Орликом… ба навiть точнiше – «единоi Украiнськоi держави по сей i той боки днiпра»!.. О-о-о, то вже зовсiм, зовсiм iнша рiч!!! Адже череда визвольних козацьких воен пiд проводом звитяжного Богдана Хмельницького гримiла якихось вiсiм десяткiв лiт тому.
Лещинський i справдi почав упиратися, повною мiрою продемонстрував гоноровий характер, якому юнак не мiг протиставити нiчого, окрiм залiзноi витримки й наполегливостi. Але, мабуть, пропозицiя таки була вельми цiкавою, оскiльки пiсля тригодинноi бесiди пан Станiслав хоча й не дуже охоче, але погодився на запропонованi умови: йому польський трон – Орлику-старшому гетьманську булаву. І все це – пiд патронатом його зятя, французького короля Луi XV, плюс спiльна пiдтримка Швецii й Османськоi iмперii.
Окрилений надiею, Григорiй навiдався пiсля того спочатку до мiнiстра закордонних справ маркiза де Шовлена, а потiм i до першого мiнiстра короля кардинала Флерi – подейкують, рiшення останнього було навiть важливiшим, нiж слово августiйшого французького монарха… оскiльки Луi XV нiбито займався полiтикою не надто охоче, майже через силу. Як би там не було, але i де Шовлен, i Флерi виказали дуже велику зацiкавленiсть як щодо украiнськоi справи, так i щодо персони самого гетьманича. Григорiй не знав, про що сповiщали шляхетних мiнiстрiв листи, також написанi на шовкових клаптях: вiн просто витягнув iх у готелi з-пiд пiдбою мундира i вiднiс адресатам. але зi сказаного пiд час аудiенцiй зрозумiв, що всi трое (i Понятовський, i Потоцький, i де Монтi) придiлили особисто його персонi неабияку увагу. Ще б пак: сподiваючись домогтися новорiчноi аудiенцii у першого мiнiстра, до кардинальського палацу набився цiлий натовп – тим не менш, Флерi бесiдував з Григорiем сам на сам майже цiлу годину!..
Йому все частiше пригадувався вiдстовбурчений угору вказiвний палець i урочистий голос: «Запам'ятайте, юначе: колись-то ви станете видатним дипломатом… Це кажу вам я – Карл Дванадцятий, Божою милiстю король славетноi Швецii». Невже ж його тодiшнiй благодiйник не помилився?..
