скачать книгу бесплатно
– Що ж цiкавить Вашу Величнiсть насамперед: моi унiверситетськi успiхи чи стан справ моiх близьких?
– І те, й iнше, – посмiхнувся король. – Я давненько не бачив не тiльки вашу матусю, але й батька, мого хороброго приятеля Фiлiппа Орлика. То як iм тут живеться?
– Але ж Ваша Величносте! Не кажучи про те, що мiй шляхетний батько постiйно перебувае у роз'iздах, опiкуючись справою повернення козацтва на рiдну Украйну… Отже, батька я не бачив понад рiк… мабуть, як i Ваша Величнiсть…
– То й що?
– Окрiм того, я вже декiлька мiсяцiв не був удома, оскiльки живу при унiверситетi. Тому все, що знаю про матiнку, братiв i сестер, – усе це вичитав у листах доброi моеi матусi Ганни…
– Ну, а менi навiть листiв не пишуть! – знизав плечима король. – Тому розповiдайте, юначе, розповiдайте швидше i не змушуйте мене чекати занадто довго, адже я – сама увага…
Довелося розповiдати. Його Величнiсть Карл слухав уважно, не перериваючи, тiльки час вiд часу обмiнювався багатозначущими поглядами з канцлером Мiллерном – як помiтив Григорiй, коли йшлося про справи гетьмана Орлика i козакiв-вигнанцiв.
Коли у невимушенiй бесiдi спливло хвилин двадцять, Григорiй вирiшив, що пора пускати в хiд неоковирний «сюрприз». 3 розповiдi про родину вiн непомiтно перейшов до загальноi оцiнки полiтичних розкладiв у Європi та подальших перспектив ведення Пiвнiчноi вiйни, а вiд цього – до тонкощiв вивчення в унiверситетi вiйськовоi справи, тож, емоцiйно змахнувши руками, вiдпустив два добряче зомлiлi пальцi лiвоi руки. Розiрвана манжета, яку нiщо вже не утримувало, розгорнулася на кшталт бiлого капiтулянтського прапора. На обличчi канцлера Мiллерна з'явився такий вираз, немовби вiн розжував жменю гiркого перцю.
– О-о-о, юначе! А це що таке? – Король миттю пожвавiшав i вказав на розiрвану манжету.
– Де? – Григорiй прослiдкував за поглядом Його Величностi, а коли «побачив» пошкоджений одяг, спробував зобразити на обличчi сумiш прикрого здивування i засмучення. Схоже, це йому цiлковито вдалося, оскiльки Карл невдоволено процiдив крiзь зуби, зi шляхетноi латини миттю перейшовши назад на шведську:
– Отак от ви, юначе, приготувалися до настiльки важливого вiзиту?!
Кинувши короткий погляд на Мiллерна (здавалося, канцлер готовий був непристойно лаятися), Григорiй напружив м'язи нижньоi щелепи (вiд чого вона дрiбно-дрiбно затремтiла), притримав подих i немовби через силу пробелькотав:
– Вибачте, Ваша Величносте, я ж ненавмисно… Себто вона ненавмисно…
– Хто – вона?!
– Манжета…
Рiзкими гарячкуватими рухами юнак почав заправляти розiрвану манжету в рукав камзола.
– До чого тут вона?! – обурився Карл. – Ваша сорочка – то всього лише ваша рiч, за стан якоi вiдповiдае ii господар!
– Вибачте, Ваша Величносте!..
– Ох, юначе, юначе! Тiльки-но ви менi почали подобатися, як раптом…
Карл роздратовано ляпнув долонею по колiну й запитав:
– Ну, пояснiть, будь ласка, у вас що, нема бiльш пристойноi сорочки, нiж оце лахмiття, що розсипаеться буквально на очах вашого короля?!
– Ваша Величнiсть можуть не повiрити… проте це моя найлiпша, найновiша сорочка, клянуся честю! – запально скрикнув Григорiй. То була чистiсiнька правда. За винятком лише однiеi деталi: звiсно, юнак не мiг сказати, що вранцi власноруч розiрвав лiву манжету, а потiм акуратно сколов ii шпилькою, аби пошкодження не виявилося завчасно – лише у потрiбний момент аудiенцii.
– Справдi?! Хм-м-м-м!..
Карл несподiвано замислився, потiм мовив:
– Але ж якщо у молодого гетьманича, найстаршого сина провiдника козацькоi нацii гетьмана Орлика, немае бiльш пристойноi сорочки у такий важливий день, як…
Пiсля цих слiв у троннiй залi запанувала важка тиша. Король свердлив юнака прискiпливим поглядом. Канцлер дивився на нього, немовби на троянду, що ii ярмарковий штукар витягнув iз шовковоi хустини. Григорiй зробив кам'яне обличчя i майже не дихав.
– Скажiть чесно, юначе, який стан справ у вашоi шляхетноi родини? – мовив нарештi Карл. – Тiльки не повторюйте вкотре, що у вас усе добре…
– Не знаю, що й вiдповiсти Вашiй Величностi, – чесно зiзнався юнак. – Можу лише повторити, що сам не бачив добру мою матiнку, братiв та сестер уже декiлька мiсяцiв. А щодо манжети… Повiрте, Ваша Величносте, ще вчора вона була цiлою-цiлiсiнькою…
(Мiж iншим, то була чистiсiнька правда!)
– …І ще можете повiрити, що це – найновiший, найлiпший мiй одяг! Просто я гадаю, коли Ваша Величнiсть перебували у затяжних походах, то теж носили один i той самий мундир протягом багатьох днiв i мiсяцiв.
– Чорт забирай! – не витримав король. – Щодо мундира на вiйнi, то ви, гетьманичу, таки маете рацiю! Але ж ви зараз не на вiйнi!.. До того ж, ваша добра матiнка могла би прислати вам грошей!..
– Перепрошую, Ваша Величносте, але доки козаки перебувають у вигнаннi, вважайте, наша вiйна проти московського царя Петра тривае, – тепер Григорiй говорив, гордовито задерши пiдборiддя. – Що ж до грошей вiд матерi… Перепрошую, Ваша Величносте, але навiть ризикуючи впасти у немилiсть перед всемогутнiм Карлом Шведським, я не грабуватиму свою родину. Зайвого шеляга з них не вiзьму! Най краще братам i сестрам перепаде. Отак…
Знов у залi забринiла напружена тиша. Здавалося, нiби всi необхiднi слова вже сказанi. Проте Григорiй подумки благав: «Нумо, Ваша Величносте, згадайте про громаду! Ну, будь ласка, згадайте!..» – адже це був би дуже, дуже доречний останнiй штрих.
Хтозна, стае думка матерiальною, або ж усе це дурнуватi вигадки… Проте по деякому мовчаннi король мовив тихо й повiльно:
– Гаразд, юначе, облишимо родину… Але хiба решта козакiв не здатна пiдтримати свого ватажка i його сiм'ю?
Шаленим зусиллям волi юнак утримав на обличчi той-таки закам'янiлий вираз, коли вiдповiдав:
– Нi в якому разi, Ваша Величносте, моi шляхетнi батьки не прийматимуть допомоги вiд громади. Адже подавшись з Украйни за Вашою Величнiстю, козаки покинули всю маетнiсть, що ii реквiзували тепер загарбники-московити. Єдине iхне й наше багатство – це вiйськова скарбниця, та й вона майже геть спорожнiла. Тому най вiдсохне рука того, хто зазiхне на цi кошти, призначенi насамперед для визволення святоi нашоi Украйни!..
Тут Григорiй сумовито причмокнув, зiтхнув i пiсля короткоi, але промовистоi паузи додав:
– Та й не личить родинi ясновельможного гетьмана жити краще вiд iнших, коли громада бiдуе. Нi-нi, ваша величносте, моi шляхетнi батьки вiрно роблять, що не приймають i нiколи не приймуть допомоги вiд громади. Навпаки – допомагатимуть iншим, чим тiльки зможуть.
Дивна мовчанка запанувала по тому у троннiй залi. Карл вчепився у трон до побiлiння пальцiв i аж пiдвiвся, дихаючи важко, з присвистом. Здивований настiльки драматичною реакцiею Мiллерн ошелешено позирав то на одного, то на iншого. А юнак дивився просто у вiчi королю таким ясним i чистим поглядом, що запiдозрити у його словах будь-який прихований пiдтекст було ну нiяк неможливо…
Але ж пiдтекст був, i неабиякий!!!
«Най вiдсохне рука того, хто зазiхне на кошти вiйськовоi скарбницi!»
Григорiй добре розрахував останнiй удар: адже випадково дiзнався вiд батька, що незадовго до Полтавськоi битви покiйний гетьман Мазепа позичив Карлу кругленьку суму з вiйськовоi скарбницi. Перебуваючи тривалий час поза межами рiдноi Швецii, король почав вiдчувати нестачу готiвки, а все одно мусив платити солдатам. Мазепа пiшов на цю жертву, хоча в результатi позбувся пiдтримки запорозьких козакiв – бо тепер сам не мав чим заплатити своiм вiйськам… Отож при ньому лишилися тiльки сердюки та невеличкий осередок найвiдданiших прибiчникiв, котрих пiд час Полтавськоi битви тримали у тиловому резервi, так i не кинувши у бiй.
Поза сумнiвом, Карл пам'ятав про цю позику. Поза сумнiвом, безпосередньо зараз вкотре вже згадав, що досi не повернув позичене. Але ж король не знав, вiдомо щось Григорiю про цю неоковирну справу, чи юнак щиросердо розмiрковуе вголос про козацьку честь i шляхетний обов'язок визволення вiтчизни. Гiрше за все, що король не мiг спитати просто так: «Ви натякаете на моi й покiйного гетьмана Мазепи грошовi розрахунки?» – бо якщо раптом гетьманич просторiкував собi без жодних заднiх думок, Карл тим самим викрив би себе з головою!..
Нарештi мовчанка стала гнiтючою. Король повiльно сiв на трон, вiдкинувся на спинку, витер рясний пiт з чола i мовив:
– Гаразд, юначе, тепер я повною мiрою уявляю невтiшне становище козацькоi громади, вашоi шляхетноi родини й особисто ваше. Дякую вам, Мiллерне, – вiн скоса позирнув на канцлера, перевiряючи його реакцiю, – дякую за те, що знайшли за можливе представити менi юного гетьманича Орлика. Зiзнаюся, сьогоднi я нiбито вперше познайомився з ним, хоча насправдi ми знайомi вже давненько… Що ж до вас, юначе…
Карл на секунду замислився, потiм урочисто прорiк:
– Обiцяю, що найближчим часом вам пiдшукають вiдповiдне прибуткове мiсце на державнiй службi – таке мое королiвське слово!
– Але ж, Ваша Величносте, як бути з моiм навчанням у Лундському унiверситетi?! – здивувався Григорiй. – Я прагну оволодiти усiма необхiдними науками, аби якнайкраще прислужитися Вашiй Величностi…
– Не хвилюйтеся, юначе, вам пiдшукають мiсце таким чином, щоб ви могли одночасно продовжити унiверситетськi студii.
– Дякую, Ваша Величносте!..
Григорiй звiвся зi стiльця, але вклонитися на знак подяки так i не встиг, оскiльки король зупинив його владним жестом та продовжив:
– Стривайте, це ще не все… Враховуючи особливе становище шляхетноi родини вiрного мого спiльника i хороброго приятеля гетьмана Фiлiппа Орлика, я вирiшив призначити його сiм'i спецiальний пенсiон вiдповiдно до статусу. Прошу вас, канцлере, особисто прослiдкувати за виконанням. Особисто прослiдкуйте, зрозумiло?.. Адже це – мiй королiвський дарунок однодумцям i вiрним слугам шведськоi корони.
Потiм здiйняв вказiвного пальця правоi руки вгору й закiнчив:
– Запам'ятайте моi слова, юначе: колись-то ви станете видатним дипломатом… при ваших знаннях латини i деяких iнших талантах! Це кажу вам я – Карл Дванадцятий, Божою милiстю король славетноi Швецii… От тепер сказано все, що треба. Тепер можете дякувати, дозволяю.
Григорiй не поскупився на поклони i комплiменти. Король завмер на тронi у величнiй позi античного бога, канцлер спостерiгав за обома з неприхованим здивуванням – бо так i не зрозумiв, що ж сталося просто у нього на очах. Хоча ясно вiдчув: щось таки сталося…
Далi Мiллерн провiв юнака назад до внутрiшньоi кiмнатки, пiдтвердив, що тепер не тiльки юний Густав, але й сам шведський канцлер вiд свого iменi запрошуе юного гетьманича Орлика на святкування Рiздва. Додав на прощання:
– Не знаю, яким саме чином ви причарували Його Величнiсть. Але, поза сумнiвом, потрiбно мати неабиякi таланти i вдачу, щоб досягнути отаких результатiв.
Бiля палацових сходiв на Григорiя очiкував екiпаж: Мiллерн розпорядився вiдвезти його додому. Проте юнак наказав кучеровi iхати трохи в iнше мiсце, на окраiну… туди… туди!..
Так-так, насамперед про сьогоднiшнiй успiх хотiлося повiдомити зовсiм iнших людей… Пристаркуватого козака i його красуню-дочку. Адже найближчим часом Григорiй сподiвався назвати Семена Пiвторака другим батьком, а його доньку, красуню Софiйку, – коханою дружиною! Тепер, коли сам король Карл розпорядився пiдшукати юнаковi дохiдне мiсце, не грiх i старостiв засилати… Е-е-ех, i ушкварять же вони весiлля!!! Дiзнаеться шведська столиця, як умiють гуляти козаки!..
Втiм, омрiяний будинок на окраiнi, що так часто марився увi снi, мав iз зовнi нежилий вигляд хоча б тому, що всi пiдходи до нього геть позамiтав густий снiг. Було вже темно, тому тiльки пiд'iхавши зовсiм близько, юнак переконався, що навiть димок над димарем не звиваеться. Наказавши кучеру почекати, Григорiй пiдбiг до дверей i почав щосили грюкати у них обома кулаками. Жодноi вiдповiдi так i не дiстав, окрiм сумноi луни… Цiкаво, що воно означае?!
Передчуваючи зле, юнак обiйшов довкола будинку, присiв бiля штабеля дров, розгрiб снiг бiля крайнього цурпалка, вiдсунув убiк дощечку, почав мацати у схованцi…
Слава тобi, Господи, – там справдi лежав малесенький шкiряний мiшечок.
А в ньому – папiрець!
Звiстка вiд коханоi…
Але…
Нi-нi, щось не те! Чомусь занадто товстим здавався на дотик лист у мiшечку… Софiйка погано знала грамоту (чи не насамперед Григорiй сподiвався виправити цей ii недолiк), тож зазвичай ледь-ледь викарябувала по декiлька обнадiйливих лагiдних слiв, а тут…
Обережно, аби не впустити листа у снiг, Григорiй витягнув мiшечка зi схованки, видобув з нього не один, а одразу три аркушi, розправив i почав роздивлятися у блiдому мiсячному сяйвi. Папiрцi виявилися списаними не дрiбненькими Софiйчиними кривульками, а широким впевненим почерком.
Що-о-о?! То це не вiд Софiйки лист, а вiд самого Семена Пiвторака?! З чого б це дiвчинi видавати батьковi таемницю схованки?.. Останнiм часом пристаркуватий козак ставився до потенцiйного зятька не надто люб'язно. Воно й зрозумiло: адже Орлики бiдували, як i всi вигнанцi, – то чи настiльки бажаною партiею видавався Григорiй для його красунi-доньки?! Жвава уява одразу ж пiдказала рiшення: либонь, знайшов для Софiйки iншого нареченого – не iнакше!!!
Перед очима у Григорiя потемнiло, немовби ясен мiсяць раптом зник з небосхилу. Могутнiм зусиллям волi вiн все-таки утримався на ногах, далi розрiвняв аркушi паперу i почав читати.
Проте пiсля прочитання перших же рядкiв у головi запаморочилося…
Тiльки цього разу не вiд ревнощiв…
Ось що було у тому листi:
САМОЗВАНОГО ГЕТЬМАНА ВИЛУПОК
І ЖИДІВСЬКИЙ БАЙСТРЮК!
Якщо читаеш зараз це, то нарештi знаеш, як я тебе, сучого сина, зневажаю й ненавиджу. Знай же, що я був проти, коли козацька рада у Бендерах обирала пiдступного твого батька гетьманом. Так, пiдступного – бо завдяки лише улесливостi й оманi пiдкрався вiн до справжнього нашого гетьмана, до величного Івана Мазепи, засипав його нечестивими грiшми, нажитими гендлюванням. Лiпше би обрали гетьманським спадкоемцем Мазепиного небожа – ясновельможного Андрiя Войнаровського, та Пилипко Орлик медоточивими вустами своiми патякав, патякав, от i перемiг! А до того ж нечестивим гендлярським золотом розкидався на всi боки – а де тепер у нього, та й у козакiв, золото отее?! Розтануло i спливло, немовби снiг навеснi. Інакше й бути не могло, якщо нечестивi грошики нажитi в союзi з клятим дiдьком…
Знай же, байстрюче, якщо не вiдаеш досi: дiд твiй Павло Герцик був голотою навiть серед чортового жидiвського племенi, торгував на базарi у Полтавi цвяхами. А коли побачив, що швидше цвяхи тi гризти розпочне i з голоду подохне, анiж з тоi торгiвлi прогодуеться – пiдступно вихрестився у чесну вiру християнську сам, всю сiм 'ю свою чортову вихрестив, хутко розбагатiв на оборудках з козаками, вибився аж у полковники, а всiх своiх вилупкiв поприлаштовував iз вигодою у чеснi православнi родини. Бо недарма люди кажуть: жид нi оре, нi сiе, а лиш обманом жие – отак i дiд твiй чортiв повiвся.
І з курвою Танькою своею Герцикiвною швиденько окрутив, треклятий, безталанного плюгавого писаря Пилипка, пiсля чого той одразу втерся у довiру до Мазепи, хоча талантiв не мав анi з гулькин нiс. А всi його таланти миттю з 'явилися завдяки лиш тому, що через перехрещену вiдьму Таньку спiзнався iз самим Луципером.
А що ж тепер? Завiв усiх чесних козакiв, яких покiйний гетьман Мазепа залишив пiд його рукою, аж до самоi Швецii та й покинув тут подихати з голоду – повiвся, немов нечиста свинота. А щоби вже нiхто не мiг нiчого вдiяти – перекинувся на гаспида з роздвоеним отруйним жалом замiсть язика, видав колишнього свого кревного брата i справжнього гетьманського спадкоемця Андрiя Войнаровського московським собакам[6 - За рiк до описуваних подiй, у 1716 роцi, агенти росiйського генерал-прокурора Ягужинського викрали у Гамбурзi племiнника гетьмана Івана Мазепи Андрiя Войнаровського й доправили його до Москви (див. Хронологiчну таблицю). Войнаровський у цей момент виконував чергове доручення гетьмана Орлика, але захворiв, чим i скористалися московськi агенти.], якi схопили цього достойного лицаря i вже, либонь, живцем розшматували у нечестивому своему Петербурзi.
Отже, лишаеться едине з двох: або тут, у Стокгольмi, iз усiею сiм ею Боговi душу вiддавати – або ж кинутися в ноги московському царевi Петру i принижено благати про милiсть до нас, пiдло ошуканих самозваним гетьманом Орликом. Вибираю останне, на тому проклинаю день i час, коли повiрив цьому запроданцю нечестивого племенi. Спiзнався з вами писар Пилипко, завiв усiх козакiв на чужину – тут вашi могилки дощиком розмие, вiтерцем розвiе так, що й видко не буде. Недарма ж бо кажуть люди: нi одного перехриста могилки не видно! А з ким поведешся, вiд того й наберешся… Отак i вiр вашому чортовому племенi!
І ти, немiчний плюгавче, писаря Пилипка i курви Таньки син, теж тут iздохнеш, немов пес шолудивий. А непереможним левом тобi, писарчуку-псарчуку, нiколи не стати – бо жид жидом завсегда смердить. На тому тебе проклинаю, як i свiй колишнiй намiр породичатися з христопродавцями. Добре, що в останню мить проздрiли заслiпленi очi старого козака! Тепер тобi, блазню, не видiти Софiйки моеi, як поспилюваних рогiв луциперових на тiменi твоему.
Сподiваюся, не до нечистого католицького, а до чесного православного Рiздва будемо вже на рiднiй землi стояти i Бога молити, щоб покарав Вiн усiх вас, паскуд, i щоб ви усiм скопом якнайшвидше одправилися у самiсiньке пекло з чортами – братами вашими, у казанах iз смолою кипiти, на розжарених сковорiдках голими сраками скакати i на приску тропака танцювати! Нiколи я не мав вiри до вас, вихрестiв, – але вам, покручам паскудним, вiрив славетний гетьман Мазепа, доводилося коритися. Хотiв жити з вами у злагодi, навiть лихий мало не пiдбив породичатися з вашим нiкчемним племенем. Але тепер – не вийде!
Проклинаю вас. Щоб ви не дiждали, хай усiм вам на тому грець!
Писано справжнiм козаком i чесним християнином Семеном Пiвторакому шведському стольному мiстi Стокгольмi, у падолистi[7 - Листопадi.]1717 року вiд Рiздва Христового.
Григорiй знов i знов перечитував ганебне послання, по декiлька разiв поспiль вдивлявся у кожне образливе слово… хтозна навiщо!
Можливо, його надзвичайно вразила та обставина, що, шукаючи у схованцi вiсточку вiд коханоi нареченоi, натомiсть знайшов там… оце?!
І головне – за що?!
Як пояснити несамовитий напад лютi, пiд впливом якого тiльки й можна написати щось подiбне?! Хiба що у старого в головi запаморочилося вiд тутешнього нудного, безпросвiтно-сiрого життя, не iнакше…
То як тепер вчинити?! Може, викликати на смертельний двобiй i, перш нiж перерiзати його горлянку, змусити вибачитися за кожне брехливе слово?! Аякже, шукай тепер вiтру в полi!..
Можливо, спробувати наздогнати його не заради помсти, а лише щоб повернути наречену свою Софiйку?! Може, дiзнавшись про дохiдне мiсце на королiвськiй службi, Семен Пiвторак отямиться, вибачиться, вiдпустить дочку до нього… Та якщо дiвчина виказала батьковi потаемну схованку, то, швидше за все, розлюбила свого Грицька… повiрила кожному слову облуди!..
То навiщо ж читати й перечитувати… зберiгати у пам'ятi все це…
Це!..
Це!..
Насилу Григорiй отямився. Справдi, не стояти ж на задньому дворi давно спорожнiлого будинку – бо так i замерзнути недовго: грудень все ж таки!
Так, грудень.
Листа ж написано принаймнi мiсяць тому.
Отже, Семена Пiвторака вже нiзащо не наздогнати, Софiйку не повернути…
Лишаеться одне-едине: iхати додому i передати рiздвянi королiвськi даруночки матусi, братам i сестрам. Це – його родина, за вiдсутностi у справах батька вiн тут старший, а вiдтак i найвiдповiдальнiший… Нехай же буде, як е!
Рiшучими кроками Григорiй повернувся до екiпажа, розбудив кучера, який, зiщулившись вiд лютого холоду, дрiмав на передку, наказав нарештi вiдвезти його додому. По дорозi надiйно сховав листа у шкiряний мiшечок, а його повiсив пiд сорочку на груди поруч з малесеньким дерев'яним хрестиком, розтер обличчя, спробував розтягнути губи у щирiй посмiшцi. Коли зрозумiв, що на щиру посмiшка ну нiяк не скидаеться – почав повторювати розтирання обличчя й розтягування губ, доки не задовольнився результатом.
Вдома юнака зустрiли дуже тепло й напрочуд радiсно. Коли ж почули про призначений Карлом пенсiон – тодi матуся й усi чотири сестри ледь не задушили Григорiя в обiймах. Ще б пак: це означало, що нужденному iснуванню нарештi настане край! Матуся авторитетно зауважила, що неодмiнно жертвуватиме десяту частину пенсiону на потребу всiеi козацькоi громади – бо не може такого бути, щоб гетьманськiй сiм'i усе, а iншим нiчого!.. Маленький Яшунька носився будинком, немов навiжений, i радiсно верещав. Лише Михайлик повiвся бiльш-менш розважливо, стримано потиснув Григорiю руку й мовив, зовсiм як дорослий:
