скачать книгу бесплатно
Заможний молодик, який все ще стояв поруч, грiзно гукнув на мамлюкiв. Тi вмить принесли клинок. Грицько хотiв було взяти його, проте знатний молодик заперечно хитнув головою i забрав шаблю собi. Хлопець сердито сiпнув плечем i звернувся до Ганни:
– До речi, мамо, познайомтеся: це принц Калга-Султан, син його величностi.
Поки вона рвучко цiлувала принцовi руки, а той приймав знаки вдячностi з гордовитою величчю, Грицько додав турецькою:
– Це мати моя, шляхетна Ганна Орлик, дружина його свiтлостi козацького гетьмана Пилипа Орлика, шляхетного мого батька.
– Я посилать мамлюк заарештувать його свiтлiсть гетьман Орлiк на наказ повелитель правовернi, нехай делать Велiкi Аллах довгi-довгi його днi, – мовив нарештi Калга-Султан ламаною польською, – а потьiм пiти сам след у след разом iз сенатор Сапега. Та мамлюк все делать не так, шайтан iх забирать!..
Принц грiзно озирнув ряди притихлих воякiв, котрi пiд його суворим поглядом миттю впали на колiна, немов пiдкошенi.
– Так-так, мамлюки справдi трохи… м-м-м… перестаралися, бо не мали жодних вказiвок щодо сiм'i ясновельможного пана гетьмана, – пiдтвердив сенатор, пiдiйшовши ближче. – Але наскiльки я розумiю, сталося це з-за поведiнки юного нашого пана гетьманича.
Пiд його трохи зверхньо-насмiшкуватим поглядом Грицько потупився й неохоче пробурмотiв:
– Коли я тiль-тiль побачив воякiв, то одразу вирiшив, що…
– Мамлюк вас не треба тшiпать, нам треба заарештувать гетьман Орлiк, – повторив Калга-Султан.
– Як бачите, шляхетного мого батька, пана гетьмана Пилипа Орлика, тут нема, – з неочiкуваним у такiй ситуацii достоiнством заперечив Грицько.
– Ну от, так я i знав!.. – сплеснув руками Сапега. – Казав же, що пан гетьман, скорiш за все, допомагае королю Карлу оборонятися.
– Ну, тогдi ми шити, мамлюк теж пiти, – вирiшив принц. – Ми нiчого не брать, окрiм вся зброя.
– Але ж!.. – гордовито задер голову Грицько.
– Синку!.. – спробувала втихомирити його мати.
– Зброя оставаться у нас, доки гетьман Орлiк не присягать iм'я свiй Бог, що не оборонять круль Карл тут, а йти з круль Карл до Стокгольм прямо-прямо. Тогдi оддавать весь зброя, який забрать. Так. А панна… панi Ганна Орлiкiвна нехай швидко-швидко збирать далекi-далекi дорога Стокгольм. Збирать все, що мать у свiй дiм…
Тут Ганна несподiвано зойкнула:
– Дiти!.. – І почала схвильовано озиратися довкола, Проте Грицько з неочiкуваною твердою впевненiстю взяв ii за руку й мовив тихо:
– Не хвилюйтеся, мамо, з ними усе гаразд.
– Ти певен?.. – бiдолашнiй жiнцi якось не вiрилося. До того ж вона несподiвано вiдчула, до чого холодно тут, на вулицi. А вони ж повибiгали з хати, не одягнувши нiяких теплих речей!..
Дiти…
Що з дiтьми?!
– Мамо, будь ласка!.. – Грицько з усiх сил смикнув ii за руку, в той же час звертаючись до Калга-Султана: – Отже, як бачите, ясновельможного пана батька тут немае. Чи е у вас ще якiсь справи?
Не сказавши жодного слова, принц подав знак мамлюкам, i вояки пiшли геть, забравши з собою пораненого. Сенатор Сапега пiдкрутив вуса, кинув коротко:
– Честь!.. – i пiшов слiдом. Тiльки тодi Грицько потягнув матiр за собою в хату. Усерединi помешкання царював справжнiсiнький розгардiяш. Було також очевидно, що зникла не тiльки геть уся зброя, ще декiлька хвилин тому розвiшана по стiнах, але й багато чого iншого. Та не це хвилювало зараз Ганну, гризло ii душу понад усе.
Дiти!.. Що з дiтьми?!
Пройшовши через усю хату до чорних дверей, Грицько вивiв матiр назовнi. За сотню крокiв вiд хати починався негустий лiсок, куди вони i попрямували невеличкою напiвзаметеною стежинкою, протоптаною у снiгу.
– Грицюню, ти певен?..
– Ну то дивiться самi, мамо, як не вiрите, – знизав вiн плечима i раптом двiчi свиснув так рiзко, що аж у вухах заклало. Десь праворуч свиснули у вiдповiдь, жiнка повернулася туди… i невдовзi побачила Мишуньку, в руках якого виблискували обидвi дитячi шабельки – i його власна, i Грицькова. Слiдом за ним по неглибокому снiгу брели всi четверо дочок, а позаду всiх – стара Килина з немовлям на руках… Не тямлячи себе вiд щастя, Ганна кинулася до дiтей, почала всiх обiймати i цiлувати. Втiм, Марта поквапилася одразу поскаржитися:
– Ма-а-а, а Мишунька нас Бабаем жахав – о!
– Та-а-ак, заха-а-а-ав!.. Ля-а-а-ац-цно-о-о!.. – заскиглила одразу наймолодша Марусенька.
– Мишунько, ну як тобi не соромно?! – мовила жiнка, захлинаючись слiзьми щастя, потоки яких мимоволi текли з очей.
– І нiчого менi не соромно. Просто так треба було, от i все.
– Навiщо?..
Довелося розповiсти все.
Виявляеться, коли Грицько пiдслухав прощальнi слова батька, то одразу почав складати план дiй, як вiн висловився, «про всяк випадок». План цей хлопцi обговорювали пошепки весь ранок пiсля снiданку. Тiльки-но з боку табору короля Карла захлопали пострiли, Грицько наказав Килинi, Настi й Варцi одягатися, тодi як Мишунька прихопив обидвi дитячi шабельки й термiново повiв Марточку й Марусеньку до потаемноi схованки, де вони гралися у Полтавську битву.
– У що ви там гралися?! – не зрозумiла Ганна.
– У Полтавську битву. Я, звiсно, за козакiв i шведiв був, а Мишунька – за московитiв. І нашi козаки завжди перемагали, – не моргнувши оком, повторив Грицько. – Хочете подивитися, як там усе облаштовано?..
Спантеличена жiнка кивнула. Тоном суворого головнокомандувача хлопець звернувся до брата:
– Вiддай-но нарештi мою зброю. Поведи матусю до схрону i покажи там усе, що треба…
Мишунька вiддав Грицьковi шабельку i повiв матiр на узлiсся. Там показав напiвзруйновану землянку, продемонстрував також, як пройти до неi зовсiм з iншого боку таким чином, щоб слiдiв не було видно з боку селища. Тут же розповiв, як, завiвши молодших сестер до схрону, вирiшив про всяк випадок повернутися до Грицька. Щоб Марта й Марусенька раптом не вибiгли назовнi, добряче налякав iх «злим голодним Бабаем, який харчуеться гарнесенькими малесенькими дiвчатками». І побiг назад, до хати.
Добре, що так – адже Килина не повела Настю й Варку до чорних дверей, а всупереч наказу пiшла за Грицьком, який переконував матiр термiново забиратися вiд небезпеки. Тут i з'явилися мамлюки… Вирiшивши, що усiм жiнкам загрожуе смертельна небезпека, Грицько зiрвав зi стiни одну з батькових шабель (свою ж бо вiддав братовi) та побiг боронити оселю. Коли турки полонили Грицька, мати миттю передала немовля служницi (як Ганна не напружувала пам'ять, але пригадати цього так i не змогла) й кинулася за сином. Дурна Килина ледь не подалася слiдом за господинею… не кажучи про те, що Настя й Варка теж готовi були бiгти братовi на виручку… Та Мишунька не дозволив – майже силомiць потягнув усiх до схованки, де скиглили нажаханi розповiдями про Бабая сестрички – насилу iх утихомирили!..
Добре, що все скiнчилося саме так, а не iнакше…
Пiд вечiр додому повернувся похмурий, вкритий брудом i кiптявою батько у супроводi таких же смурних козакiв. З болем у голосi гетьман розповiв, як мужньо обороняли вони короля Карла, як турецькi мамлюки все ж таки полонили його й повезли до Демюртаського замку. Козакiв же змусили заприсягтися, що тi бiльше не баритимуться, а якнайшвидше полишать Бендери й подадуться куди завгодно – хоч би до тiеi ж таки Швецii.
Потiм вислухав звiт Грицька про не надто вдалу оборону оселi. Спочатку похвалив обох синiв за кмiтливiсть, але потiм наморщив чоло i довго думав, перш нiж сказати таке:
– Втiм, ти, Грицько, повiвся сьогоднi занадто нерозважливо. Цього не можна, нiяк не можна дозволяти собi, якщо ти вiдповiдаеш не тiльки за самого себе, але й за iнших також. Карати тебе, синку, не стану – ти й без того натерпiвся вдосталь. Але скажи менi от що: ну хiба ж так важко було повестися бодай трiшечки спокiйнiше?! Це дало би тобi шанс оцiнити ситуацiю бiльш тверезо, а вiдтак, можливо, i не ризикувати життям. Адже iм не ви були потрiбнi, а саме я… Подумай над цим, синку. Добряче подумай i наступного разу не поспiшай ставити на карту життя i спокiй своiх близьких. Це, синку, штука така: голови позбутися легко – повернути назад на плечi неможливо. Подумай над цим.
– А ви, батьку?..
– Що – я?
– Хiба можете сказати ви, що завжди i повсякчасно робили вiрнi ставки? І хiба ви самi нiколи не ризикували життям не тiльки своiм, але й моiм, наприклад?..
Гетьман лише мовчки подивився на сина й розтер вкрите кiптявою обличчя, на якому пiт з чола вже встиг проборознити декiлька свiтлих дорiжок. Що там вiн збирався вiдповiсти, так i лишилося нез'ясованим: у дверi постукав посланець Семена Пiвторака, який прийшов довiдатися, чи все гаразд з родиною Орликiв. Причина такого занепокоення була зрозумiлою: Пiвторак давно вже домовився висватати Софiйку – одну зi своiх дочок – за Грицька. Чекав лише, коли обое пiдростуть настiльки, щоб гетьманич заслав старостiв. Поголос про сьогоднiшнiй «подвиг» Грицька вже облетiв усi Бендери, отже, долею майбутнього зятя непокоiться…
– Пiшли, синку, гостя приймати, – мовив Пилип, здiймаючись на рiвнi. – А про те, що сталося вдень, договоримо потiм.
Гетьман скуйовдив волосся на макiвцi сина й додав тихiше:
– Потiм, не зараз…
Глава 2
Борги i кохання
Сiчень 1759р. вiд Р.Х.,
Росiйська iмперiя, Санкт-Петербург
Лише якусь годину Ле-Клерк провiв у наскрiзь просяклому вологою темному пiдвалi, але встиг змерзнути так, нiби весь цей час простояв на пронизливому вiтрi лише у спiдньому. Лiкар вiдiрвав очi вiд порослоi темно-зеленим мохом стiни й подивився на слiдчого. І як цей неборака примудряеться просиджувати тут цiлими днями?!
Слiдчий розцiнив погляд пiддослiдного по-своему, якось дуже специфiчно, оскiльки мовив презирливо i трохи насмiшкувато:
– То що, мусью дохтур розповiдатиме нарештi все-все?
– Тобто?.. – Лiкар посерйознiшав, пiдiбгав губи. Але на слiдчого це не справило жодного враження, оскiльки вiн продовжив спiлкуватися тим самим презирливо-насмiшкуватим тоном, що i досi:
– Отже, мусью дохтур продовжуе грати у мовчанку? Гаразд, гаразд…
Ле-Клерку почала набридати ця комедiя. Окрiм того, скiльки ще можна мерзнути у цьому клятому пiдвалi?! Тож вiн вирiшив прискорити розвиток подiй:
– Послухайте, пане… Як вас там звати…
– Для тебе, мусью дохтур, я – найгiрший жах, от хто я для тебе такий! – спробував перейти у наступ слiдчий. Проте на настiльки брутальну провокацiю Ле-Клерк не пiддався:
– Послухайте, дорогоцiнний мiй жахлику, ви знаете, хто я такий?
– Оце я й намагаюся з'ясувати в тебе, жабоiде, вже биту годину…
– Отже, дорогоцiнний мiй, знайте, що я – Нiколя-Габрiель Ле-Клерк, особистий лiкар Їi Імператорськоi Величностi Єлизавети Петрiвни, тодi як ви…
– Те-те-те!.. Пiшло, поiхало…
– Послухайте, шановний пане!..
– Нi, це ти послухай, жабоiде!..
Близько хвилини вони iли один одного очима, щосили намагаючись навiть не клiпнути.
– Мiж iншим, ви вiдриваете мене вiд виконання надто важливих обов'язкiв при високошляхетнiй особi Їi Імператорськоi Величностi, – нарештi процiдив крiзь зуби Ле-Клерк.
– На що маю повне й законне право, – не розгубився слiдчий.
– Сумнiвно щось…
– Сумнiвайся, жабоiде, сумнiвайся, якщо хочеш.
– Хiба вам невiдомо, що Їi Імператорська Величнiсть почуваються зле?..
– Тобi, либонь, теж несолодко сидiти у моему пiдвалi, – криво посмiхнувся слiдчий, вiдводячи нарештi очi. – Але ти, мусью дохтур, врахуй, що по-справжньому я за тебе ще навiть не брався. Тож зiзнавайся краще зараз…
Раптом Ле-Клерк здогадався про дещо.
– Послухайте, шановний, – мовив вiн якомога проникливiше, – у вас що, ревматизм?
Слiдчий нервово сiпнувся, зиркнув на iмператорського лiкаря з-пiд насуплених брiв, але не вiдповiв нiчого.
– Ну, так-так, авжеж, – Ле-Клерк зiтхнув iз спiвчутливим виглядом. – Заробиш ревматизм у такiй сиростi, еге ж…
– Це тебе не стосуеться, дохтуре, – пробуркотiв слiдчий, але вже без жодноi насмiшкуватостi чи презирливостi.
– А хочете, допоможу?
– Я тебе, жабоiда, спитав, здаеться…
– Нi, правда-правда, допоможу!
– Послухай-но, ти!..
Втiм, слiдчий добре розумiв, що поганого лiкаря до царственоi персони i на гарматний пострiл не допустять. Отже, пiсля настiльки звабливоi пропозицii беззаперечного майстра своеi справи кричати на нього… якось, знаете, не личить… Навiть природному хамовi…
– Отже, дохтуре, я тебе востанне по-доброму запитую: до якоi масонськоi ложi ти приписаний? Вiдповiдай чесно i вiдверто, немов своему духiвниковi. І по-доброму, iнакше я вiзьмуся за тебе по-злому…
– Не належу до жодноi.
– Щиро тобi раджу, жабоiде!..
– Так само щиро повторюю: я не належу до жодноi таемноi ложi «вiльних каменярiв».
Пару-трiйку хвилин помовчали, потiм слiдчий мовив:
– Ти добре подумав?
– Звiсно, що добре.
– Ну, то як?..
– Що саме?
– Те, про що запитую: масон ти, жабоiде, чи нi?!
– Я ж сказав…
– А ти ще, ще раз повтори, дохтуре.
