скачать книгу бесплатно
Орлi, син Орлика
Тимур Литовченко
Історiя Украiни в романах
Ім’я гетьмана Пилипа Орлика загальновiдоме: сподвижник Івана Мазепи, спадкоемець його слави, автор «Пактiв й конституцiй законiв та вольностей Вiйська Запорозького»… Набагато менше сучаснi украiнцi знають про його сина Григорiя Орлика, який був вiдомим полiтичним i вiйськовим дiячем доби французького короля Людовiка XV, видатним дипломатом й органiзатором розгалуженоi розвiдувальноi мережi, а також щирим адептом iдеi вiдновлення козацькоi держави на украiнських теренах. Життя Григора Орлi (саме пiд таким iменем гетьманич увiйшов до свiтовоi iсторii) було сповнене небезпечних пригод, з яких вiн завжди виходив з честю. «Орлi, син Орлика», роман з iсторичного «козацького» циклу киiвського письменника Тимура Литовченка, став лауреатом Всеукраiнського конкурсу романiв, кiносценарiiв, п’ес i пiсенноi лiрики про кохання «Коронацiя слова».
Тимур Литовченко
Орлi, син Орлика
Рiднiй Украiнi,
ii синам i пасинкам
ПРИСВЯЧУЮ
Лауреат (II премiя) конкурсу романiв, кiносценарiiв, п'ес та пiсенноi лiрики про кохання «КОРОНАЦІЯ СЛОВА – 2010».
Урочиста вiдзнака «Кращiй iсторико-патрiотичнiй твiр» вiд Киiвського нацiонального унiверситету iменi Тараса Шевченка.
Передмова
8 березня 2007 р. вiд Р.Х.,
Украiна, Киiв
Перипетii останнього часу переконливо довели, що як Радянський Союз був державою з непередбачуваним минулим, так i сучасна Украiна досi, пiсля п'ятнадцяти рокiв Незалежностi, не визначилася iз своею минувшиною. Шкiльнi й унiверситетськi пiдручники iсторii переписанi – але тiльки-но це вiдбулося, як почали лунати голоси невдоволення.
Однi невдоволенi зануренням учорашнiх кумирiв у багнюку та надто швидким зведенням на iхне мiсце колишнiх «ворогiв нацii», здавалось би, давно вже пiдданих анафемi.
Іншi невдоволенi тим, що iсторична правда вiдновлена лише частково (добре, якщо наполовину, а не менше!).
Третiх вiдлякуе радикалiзм новiтньоi iсторичноi школи i надмiрна iдеологiзацiя науки.
Четвертих не влаштовуе «прилизування» й «пiдфарбовування», перетворення реальних iсторичних персонажiв на подобу освячених iкон – бо закони «iконотворчостi» надто швидко розповсюджуються на сучаснiсть.
П'ятих…
Шостих…
Сьомих…
Найгiрше, що в результатi подiбних баталiй пересiчнi украiнцi не сприймають власну iсторiю як живу й повчальну для себе. А що ж то за народ, який не вважае безцiнним скарбом багатющу славетну спадщину, залишену пращурами?! Саме тодi й починаються пошуки власних коренiв… десь по сусiдству.
Так, можливо, за кордоном воно-то й краще – але ж чуже! Я далекий вiд думки, що один-единий письменник щось там змiнить одним-единим романом. Тим паче, у нетрадицiйнiй для себе царинi. Але якщо не зроблю цього, потiм усе життя собi не пробачу, що впустив такий чудовий шанс – кинути власнi п'ять копiйок у скарбничку, що ii наповнювали до мене, наповнюватимуть i надалi.
Тим паче, давно вже збираю «досье» на надто цiкаву iсторичну персону: французького польного маршала i генерал-поручника Григора Орлi. Адже вiн не хто iнший, як «амбасадор козацькоi нацii» Григорiй Орлик (1702—1759), син автора першоi украiнськоi конституцii, гетьмана у вигнаннi Пилипа Орлика (1672—1742).
Глава 1
Один – теж воiн!
Початок сiчня 1759 р. вiд Р.Х.,
Франкфурт-на-Майнi, вул. Оленячий брiд,
ставка вiйськового губернатора французiв графа
Teaде Тораса де Прованса
Вiйна – то е вiйна, а обiд – то е обiд. Мудро сказано, чесне слово! Адже якщо солдат добре нагодований, йому й воювати легше…
Тим паче, мае бути ситим армiйське командування. Швидше навiть навпаки: хай краще солдати будуть голодними (бо чим солдат голоднiший, тим вiн злiший), а от якщо генеральськi шлунки позсихалися вiд голоду, тодi вiйну можна вважати цiлком i абсолютно програною. Бо як же планувати генiальнi вiйськовi кампанii на голодний шлунок?!
Приблизно таку теорiю розвивав в очiкуваннi десерту принц Субiз, iншi присутнi поблажливо всмiхалися й кивали головами. А головнокомандувач маршал де Брольi час вiд часу переривав промову принца рiзними дотепами. Коротше, у iдальнi панував святковий настрiй. Воно й не дивно: Рiздво та Новий рiк французи зустрiли переможцями, особливих турбот прусськi вояки iм поки що не пiдкидали… Загалом, усе добре!
Як раптом обiдню iдилiю порушив шум iз-за зачинених дверей.
– Що сталося, графе?..
Як i досi, на вустах де Брольi сяяла задоволена усмiшка, проте у голосi маршала бринiли нотки занепокоення: адже вони все-таки перебувають на чужiй – окупованiй землi…
Отже, все можливе.
– Не знаю, але… – тiльки й мовив де Прованс. Треба зазначити чесно, вiдповiдь була трохи невдалою, як для вiйськового губернатора: адже як господар не тiльки цього будинку, але й усього Франкфурта, вiн просто мусив би знати!..
Лiва брова де Брольi невдоволено вигнулася, та в цю мить дверi iдальнi прочинилися, i на порозi вирiс ад'ютант принца Камiлла Лотаринзького – вусатий здоровань, який тримав за комiр пристойно вдягненого худорлявого десятилiтнього хлопчину. Позаду в коридорi перелякано кричали нiмецькою жiнки, огризалися французькою чоловiки, та зрозумiти щось у тому лементi було геть неможливо.
– Фiлiппе! Що це в бiса… – забелькотав здивований принц Лотаринзький, та ад'ютант штовхнув хлопчину так, що неборака кулею пролетiв вiд дверей до столу, i хвацько ревонув:
– Ось, ваша милосте, у кухнi спiймали вшивотника!!!
– У кухнi?.. Спiймали?.. Ну то й що?.. – в один голос вигукнули обидва принци i маршал. Лемент у коридорi лише посилився; перекрикуючи його, ад'ютант рикнув:
– Так точно, у кухнi! До каструль зазирав, мерзотник! Кухар вирiшив: а раптом отруту хоче пiдсипати?! Здiйняв тривогу i…
– Отруту?! Та ти, либонь, з глузду з'iхав, бовдуре!!! – звiвся на прямi де Брольi. Проте тут подав голос ще один присутнiй:
– А чом би, власне, й нi?..
– Графе, i ви теж?! – здивувався маршал. – Адже перед нами лише дитина…
– А ви гадаете, маршале, дiти не можуть любити й ненавидiти? Або не вмiють воювати?.. Хоча…
Вiн зробив крихiтну паузу, а потiм спокiйно мовив:
– У коридорi, либонь, його матiр разом зi служницею. А може, невдовзi пан радник також…
– При чiм тут пан радник? – здивувався принц Субiз.
– Хiба ви не впiзнали хлопця? Це ж старший син пана радника. Звуть його Вольфгангом, якщо не помиляюся.
– Що за натяки, де Лазiскi?!
Примруживши очi, принц Субiз уважно придивився до спiвбесiдника. Проте нi – здаеться, той абсолютно вiдвертий i цiлком шануе особу королiвськоi кровi. А його слова – це така собi констатацiя факту: так, хлопець е сином пана радника…
Без жодних прихованих натякiв на те, що шляхетний принц зовсiм не зобов'язаний знати в обличчя всiх членiв родини домогосподаря.
Що ж, припустимо…
– Дозвольте нарештi увiйти також матерi та служницi, бо iнакше вони навряд чи заспокояться, – мовив мiж тим граф де Лазiскi.
Де Прованс делiкатно кахикнув i наказав пропустити тих, кого стримували солдати. До iдальнi миттю увiрвалися двi жiнки. Старша за вiком (явно служниця) кинулася до похнюпленого хлопця, молодша ж благально склала на грудях руки й швидко-швидко залопотiла щось нiмецькою.
– Що вона там белькоче?.. – поморщився де Брольi, який погано розумiв рiзку грубувату мову, незвичну для вуха витонченого француза.
– Так, я теж не надто второпав, – чесно зiзнався Субiз.
Принц Лотаринзький збирався було вiдповiсти, та де Лазiскi випередив його:
– Панi Катарина дуже схвильована за сина й усiляко вибачаеться перед нами за його поведiнку, що б вiн там не утнув.
– То вона теж не знае?..
– І вона також. А втiм, прошу довiрити цю справу менi. Я ii миттю заспокою i з'ясую все, що треба.
Французи одразу зрозумiли задум: нiмецька графа де Лазiскi була чистiшою й вишуканiшою, нiж навiть у самого принца Лотаринзького. Це завжди справляло враження…
Де Брольi кивнув. Граф звернувся до хлопця, говорив не надто суворо, проте твердо. Незважаючи на критичнiсть хвилини, син i матiр здивовано перезирнулися.
– Либонь, iх дивуе, що чистокровний нiмець робить у компанii окупантiв!.. – тихесенько прошепотiв де Провансу задоволений ефектом принц Лотаринзький. Губернатор кивнув. Тим часом де Лазiскi повторив запитання, при цьому поплескав хлопця долонею по плечу. Той недовiрливо зиркнув на графа i пробурмотiв у вiдповiдь щось невиразне.
– Й-йог-ган-н Вол-льф-ф-ган-нг-г?! – мати хлопця не втрималася вiд гнiвно-переляканого скрикування, ii обличчя й шия вкрилися червоними плямами.
Стара служниця вiдсахнулася настiльки рiзко, що ледь не впала.
Принц Лотаринзький вiдверто розреготався.
А незворушний граф де Лазiскi переклав спецiально для тих, хто погано розумiв грубу нiмецьку:
– Хлопець каже, що французiв називають жабоiдами, тож вiн вирiшив перевiрити, що саме ми iмо на обiд. Каже, дуже розчарований, що нам подавали не жаб, а рибу.
Тепер уже реготали майже всi французи: i маршал де Брольi, i принци Субiз та Камiлл Лотаринзький, i граф Tea де Торас де Прованс, i ад'ютант Фiлiпп, i двое солдатiв на порозi. Серйозним лишався тiльки граф де Лазiскi, який пiд переляканими поглядами матерi юного бешкетника i староi служницi продовжив розмовляти з хлопцем:
– Наскiльки я знаю, ти один з дiтей пана радника юстицii Йоганна Каспара Гете, а звуть тебе Йоганном Вольфгангом?
– Так, гер генерал.
– Зараз iде вiйна, тож говоритиму з тобою, як iз дорослим, бо у такий час скидку на юний вiк не роблять. Розумiеш мене?
– Так, гер генерал.
– Отже, Йоганне Вольфгангу Гете, ти хоч би розумiеш, яку дурiсть утнув?
Мовчання.
– Йогане Вольфгангу, вiдповiдай, коли тебе запитують. Тим паче, коли запитую я…
– Не розумiю, гер генерал.
– Ти прокрався у кухню i почав нишпорити там – чи не так?
– Так, гер генерал.
– Тебе помiтив наш кухар i здiйняв гвалт – чи не так?
– Так.
– А чому саме, розумiеш?
– Не розумiю, гер генерал.
– Точно?
– Точно.
– Кухар подумав, що ти хочеш отруiти нашу iжу, аби таким чином знищити верхiвку французького штабу.
– Гер генерал, я хотiв лише дiзнатися!..
– Чи не подають нам на обiд жаб?
– Так, гер генерал!..
– Йоганне Вольфгангу, зараз iде вiйна, а це нiяка не гра.
– Але ж, гер генерал!..
– Йоганне Вольфгангу, ти хоч би розумiеш, якiй небезпецi пiддав не тiльки себе, але й свою родину?
– Вiн не хотiв!.. – кинулася до графа де Лазiскi вкрай схвильована молода жiнка. Генерал (точнiше, польний маршал) поглянув на неi доволi прохолодно i проскреготав:
– Фрау Катарина Елiзабет, я попросив би вас не втручатися, якщо можливо. Ваш син достатньо дорослий, щоб самостiйно вiдповiдати за своi вчинки.
Коли ж наполохана матiр вiдступила, повторив:
– Ти розумiеш, що пiддав небезпецi також свою родину? А можливо, i все мiсто?
– Нi, гер генерал.
