скачать книгу бесплатно
Книга Безнадii. 1991—2004. Вiд миру до вiйни
Тимур Іванович Литовченко
Олена Олексiiвна Литовченко
101 рiк Украiни
Розпад Радянського Союзу вiдкрив шлях вiковiчнiй мрii багатьох поколiнь украiнцiв. Здавалося б, далi все просто: живи та радiй незалежному життю… Однак бiда в тому, що при владi в цiлому лишилися все тi ж персони, якi продовжили полiтику тотального пограбування краiни. До того ж зазнав краху усталений стиль життя, що ранiше здавався «вiчним», почалася напружена конкуренцiя на ринку працi, гiперiнфляцiя й iншi небаченi досi речi. Все це породжувало непевнiсть у майбутньому. Тi, кого цi змiни вкрай налякали, намагалися тiкати за кордон у пошуках кращого життя. А тi, хто залишився, подiлились на два прошарки: бiльшiсть намагалася вижити за будь-яку цiну, аби тiльки не опуститися на соцiальне дно, меншiсть боролася за змiни на краще, хоча й не завжди вдало долаючи все новi перешкоди. Здавалося, прекрасним шансом на оновлення краiни стала Помаранчева революцiя (точнiше – фронда) 2004 року…
Книга содержит нецензурную брань
Тимур i Олена Литовченки
Книга Безнадii
1991–2004
Вiд миру до вiйни
Серiя «101 рiк Украiни» заснована у 2018 роцi
Художник-оформлювач М. С. Мендор
© Т. i О. Литовченки, 2021
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018
* * *
Передмова
Обитель Творця, зала Справедливостi.
Поза простором i часом
Сто двадцять п’ять схiдцiв складали квадратну в своiй основi пiрамiду.
Сто двадцять п’ять схiдцiв вели вгору – туди, де на верхньому майданчику був встановлений величний кам’яний Трон Справедливостi. Той, Хто сидiв на Тронi, звернувся до душ, якi вишикувалися величезним напiвкiльцем бiля найнижчоi сходинки:
– Улюбленцi моi! Вас зiбрав я по всiх оселях, якi тiльки е в Моему домi. Осель цих багацько, всi вони облаштованi так, щоб саме там кожен з вас почувався найкомфортнiше. Ви тривалий час вiдпочивали в оселях дому Мого, могли б вiдпочивати й надалi, оскiльки кожен з вас заслужив на вiчний спокiй тими справами, якi вчинив пiд час перебування у свiтi земному. До того ж, усi ви напрацювали стiльки неоцiненного земного досвiду, що декому вистачило б не на одне життя…
Разом з тим, Я зiбрав вас усiх тут i зараз, бо в тому виникла нагальна потреба. Вас усiх, кожного з вас закликав Багряний Янгол – i саме на цього Мого посланця був покладений обов’язок пояснити, що й до чого. Чи всiм були данi достатньо докладнi пояснення? Чи всiм зрозумiло, з якою мiсiею пропонуеться вiдправитися цього разу в земний свiт?.. Бо якщо хтось щось не второпав – той може почути пояснення не вiд посланця Мого, а вiд Мене безпосередньо. Тут i зараз. Отже, чи е такi?.. Кажiть, не вагайтеся.
Гуркiт Божественного голосу прокотився могутньою хвилею над тими, хто зiбрався бiля пiднiжжя Його престолу – а межа натовпу цих душ зникала в незмiрнiй далечинi… Проте нiхто не проронив жодного слова. Почекавши для впевненостi ще деякий час, Творець продовжив:
– Ну що ж, це добре. Отже, мiй посланець – Багряний Янгол – попрацював належним чином. Добре, дуже добре!..
Якщо так, то ви всi мусите уявляти: потрiбна справжня мiсiя ПРОРИВУ, для того й посилаю вас – дванадцять хвиль по дванадцять тисяч в кожнiй. Ви народитесь не всi одночасно, але все ж таки з достатньо невеликим iнтервалом, щоб разом скласти едине поколiння прориву, за яким пiдтягнуться iншi. Кiстяк у розмiрi ста сорока чотирьох тисяч душ.
Разом з тими iншими вас налiчуватимуться вже мiльйони. І все ж таки навiть цих мiльйонiв буде дуже й дуже замало порiвняно з тiею силою опору, яку ви зустрiнете i яку мусите здолати неодмiнно! Долатимете опiр завзятiстю й наполегливiстю – а цих якостей вам буде дана мiра i ще одна мiра, i третя мiра ще й iз надлишком…
Тi, хто був посланий попереду вас, – вони, в цiлому, приготували вам шлях. І все ж навiть цiеi пiдготовки бракуе для того, щоб усе минуло без жодних проблем! Вони лише мiсцями послабили всi препони та бар’ери, а прориватися належить не iм – вам i тiльки вам!
Насамкiнець, моя головна умова лишаеться незмiнною: хто потрапляе в грубий земний свiт – той забувае те, що вiдбувалося тут, в оселях дому Мого. Єдине, що вам залишиться, – то це спиратись на внутрiшне вiдчуття, незрозумiле й невловне. Вiдчуття того, що все на свiтi вiдбуваеться не просто так, а з певною, не вами визначеною метою. Такою буде ваша едина опора. Як бачите, мiсiя далеко не з легких…
А тому ще е шанс вiдмовитися! Тут i зараз! Останнiй шанс!.. Нiхто вас не засудить за таку вiдмову. Ви просто повернетесь кожен до тiеi оселi, звiдки кожного закликав Мiй посланець. І знов настане для вас вiчний вiдпочинок. Чи хоче хтось скористатися цим останнiм шансом?..
Нова розкотиста хвиля Божественного голосу прогуркотiла по всiх усюдах i завмерла десь удалечинi. Тодi спитав Всемогутнiй:
– А чи е серед вас улюблений Мiй пророк?
– Так, Боже, авжеж я тут! – пролунав радiсний вигук. Втiм, у порiвняннi з розкатистим Божественним голосом вигук цей виглядав мирним стрекотiнням нiчного цвiркуна. Але вiдгукнувся Той, Хто сидiв на тронi:
– Радiй, Тарасе, радiй! Адже нарештi вiдпускаю тебе з Вирiю Мого на милу твоему серцю землю не дзвiнким соловейком i не легкокрилим жайворонком, а в людськiй подобi.
– Дякую Тобi, Боже!
– Не поспiшай, пророче мiй, не квапся… Адже спецiально для тебе е ще одна умова. Така умова, якоi для iнших не висувалося.
– І що ж то за умова, Боже?
– Мусиш з’явитися в милому твоему серцю краi, але не в середовищi народу, який живе там з давнiх-давен. Улюбленому моему народовi ти, Тарасе, вже й без того зробив високу честь – зроби ж тепер таку саму честь iншому народовi з-помiж тих, що живуть у тому краi! Що скажеш на це, пророче Мiй улюблений?! Чи згоден ти на таку умову?..
Довго думав Тарас Григорович, перш нiж дати вiдповiдь. Зате вiдповiв твердо, не вагаючись:
– Так, Боже мiй! Згоден я навiть з такою незвичною умовою. Авжеж згоден… Хоч завтра пiду!
– Не поспiшай, Тарасе, не квапся. Минуть ще роки й роки, перш нiж настане твiй час переходити звiдси в земний свiтi.
– Але ж час такий настане?..
– Настане, пророче Мiй улюблений! Настане неодмiнно… Скажи, чи вiриш ти в сказане Мною?
І пiсля тривалого мовчання, сповнений урочистоi величi, пророк вiдповiв твердо i впевнено:
– Так, Боже мiй! Вiрю Тобi, немовби самому собi, – цей час настане.
1991
Прощавай, СРСР!
Будинок по вул. Правди, № 2, Рiвне, 27 сiчня 1991 року
Лежачи на старiй продавленiй канапi, Микита бездумно вдивлявся у порепану стелю, коли на порозi кiмнати несподiвано виникла мати i тремтливим голосом спитала:
– Синку, ти не сваритимеш мене?
– Що-що?..
Вiн трохи повернув голову й одразу ж зiпнувся на лiвий лiкоть, запитавши вкрай занепокоеним тоном:
– Мамалушо, що сталося?!
– Бiда, синку, ох, бiда!
– А саме?..
Лiкерiя Маркiвна не вiдповiла, лише мовчки покрутила головою. Тодi Микита пiдвiвся з канапи, пiдiйшов до матерi, обiйняв ii за плечi та якомога нiжнiше пообiцяв:
– Гаразд, Мамалушо, я не сваритиму. Тiльки скажи, заради Бога, що ж це тебе отак налякало, що ти вся блiда й аж трусишся?
Якщо вiн i перебiльшував, то лише зовсiм трiшки. В усякому разi лiтня жiнка явно почувалася не у своiй тарiлцi й дивилася на сина спiдлоба, немов побитий собака. У цьому поглядi вiдчувалося нiме каяття i благання про вибачення. Не маючи сил терпiти цей погляд, Микита мовив рiшучiше:
– Отже так, Мамалушо… Або ти негайно зiзнаешся, що там у тебе стряслося, або я просто не знаю, що його думати й робити! Але ти мене знаеш: я таки зроблю щось, що тобi дуже не сподобаеться. Ще не знаю, що саме зроблю, але якось вже повiр менi…
Лiтня жiнка тяжко зiтхнула, обережно потягнулася до синовоi руки, скинула ii з плечей, немовби порох обтрусила. Зiтхнула:
– Чесно кажучи, боюся я тебе, синочку.
– Мамалушо, що це знов за розмови такi?! – прорипiв Микита, тим не менш, намагаючись стриматися. – Якщо я навiть вiдмотав певний строк самi знаете де, це ще нi про що не свiдчить.
– Свiдчить, синку, ой свiдчить…
– Мамалушо!..
– Ти ж збирався пiдiрвати цю бомбу твою… сказати навiть лячно!..
– Чому?!
– Ну гаразд, гаразд!.. У мавзолеi самого товариша Ленiна посеред Москви збирався тую бомбу пiдiрвати. Отож я тепер побоююсь, що зробиш зле менi, твоiй матусi…
– Мамалушо! Ну скажи, при чiм тут одне до iншого?!
– Ну-у-у, як це при чiм… – лiтня жiнка розгублено розвела руками. – Якщо ти товариша Ленiна не пожалiв, то й рiдну матiр, яка-а-а…
Й замовкла розгублено, нiбито подавившись словами.
– Ленiн – це бридкий тип, злочинець. А ти – моя мама, – спробував заперечити вiн. Однак це, здавалося б, тверезе мiркування не справило на лiтню жiнку жодного враження.
– Знаеш що, Мамалушо… Давай кiнчати цей цирк на дротi.
Тепер Микита спробував надати своему голосу прокурорськоi суворостi. Це нарештi подiяло. Лiкерiя Маркiвна приречено зiтхнула, мовивши:
– Ну гаразд, пiшли. Зараз сам подивишся.
А коли вони пiдiйшли до розсунутого складаного столу, додала:
– Ось, поглянь на це… Я тут прибратися вирiшила i знайшла.
Це був старовинний обiднiй стiл, важкий i дебелий, виготовлений, мабуть, ще за царя Гороха. Його стiльниця складалася з двох великих розсувних половинок, мiж якими можна було вставити додаткову секцiю, яка в свою чергу складалася з двох менших половинок. Микита побачив розсунуту стiльницю, на схованих ранiше пiд нею половинках додатковоi секцii був розкладений чистенький кухонний рушничок, а на ньому – двi стопки купюр номiналом по 50 i 100 карбованцiв. Вiд такого видовища потемнiло в очах, вiн похитнувся i, щоб не впасти, був змушений спертися об одну з половинок стiльницi. Тодi почув мамин голос, що насилу пробивався крiзь товстелезну, хоча й невидиму ватяну стiну:
– Уяви собi, тут п’ятнадцять «соток» i двадцять «п’ятдесяток». Двi з половиною тисячi… Я й забула за них зовсiм. Щойно «Павлiвську реформу»[1 - Радянська конфiскацiйна грошова реформа, що полягала у термiновому вилученнi з обiгу 50- i 100-карбованцевих купюр зразка 1961 року. Дiстала народну назву на честь iнiцiатора – мiнiстра фiнансiв СРСР Валентина Павлова. Президент СРСР Михайло Горбачов пiдписав Указ про початок реформи ввечерi 22 сiчня 1991 року. Термiн обмiну був дуже стислим – 23–25.01.1991 (з середи по п’ятницю), норма обмiну на купюри зразка 1991 року обмежувалася сумою до 1000 крб. на людину, можливiсть обмiну бiльших сум розглядали спецкомiсii до кiнця березня 1991 року. Сума готiвковки, доступна для зняття в Ощадному банку СРСР, не перевищувала 500 крб на мiсяць на вкладника (з вiдмiткою в паспортi).] оголосили – весь дiм догори дригом перевернула, але так i не знайшла! Думала, що випадково загубила… А вони тут лежали. А я й забула зовсiм.
– Це-е-е… Це що за грошi? – спитав вкрай розгублений Микита, тiльки аби щось спитати.
– Та то я про всяк випадок приготувала. Або менi на смерть… Або тобi, синочку, на весiлля. Бо колись ти ж таки надумаеш оженитися?..
«Оженитися? Пхе!.. Тiльки цього менi зараз бракувало», – пiдiбгавши губи, з гiркотою подумав вiн. І знов почув мамин голос:
– То ти не сваритимеш мене, синочку?
– Сварити?! Тебе?.. Ще чого надумала.
– Ой, дякую тобi!.. А як гадаеш, як тепер iз цими грiшми вчинити?
– З грiшми?! Ти називаеш це ГРІШМИ?!
– А як же iх ще назвати…
– ПАПІРЦЯМИ – от як!..
– Та що ти таке говориш…
– Що знаю, те й кажу! Можеш цi папiрцi на стiну прилiпити. У тебе на зовнiшнiй стiнi кiмнати шпалери повiдставали – от можна там, якщо вистачить. Або коли дуже морозно стане – можна на розтопку багаття пустити. Хрещенськi морози вже пройшли, та попереду ще лютий, тодi ще й якi морози будуть!.. Отож для розпалювання ще й як згодиться.
– Си-и-иноч-ку-у-у…
У вiдчаi Мамалуша закусила губу.
– Коротше, роби тепер iз цим мотлохом паперовим що завгодно, але…
– Синочку, а я тут подумала, може твого Бiдосика попросити?! Вiн, Бiдосик твiй, такий меткий та хитрий… А раптом щось та й надумае?!
Про колишнього Микитиного товариша Бiдосика в зв’язку з «Павлiвською реформою» ходили просто неймовiрнi чутки. Однi говорили, що коли в програмi «Час»[2 - Радянська (тепер росiйська) телепрограма новин, що почала виходити в ефiр з 1 сiчня 1968 року о 21:00 за Московським часом на Центральному телебаченнi СРСР.] повiдомили про обмiн грошей, то, прихопивши всi крупнi купюри, якi тiльки мав удома, Бiдосик негайно кинувся на вокзал i заходився скупати найдорожчi квитки на всi напрями до самого закриття залiзничних кас. Квитки поздавав назад наступного ж дня, втративши на цiй оборудцi вiдносно незначну суму, зате «легалiзувавши» решту готiвки. І звiсно ж, не впустив шансу похизуватися власною кмiтливiстю перед знайомими!..
Втiм, ця хвалькувата розповiдь подiяла на кого завгодно, тiльки не на Микиту! Бо вислухавши Лiкерiю Маркiвну, вiн загрозливо пробурмотiв:
– Мамалушо… Ну скiльки можна говорити, щоб я не чув у власному домi навiть найменших згадок про цю паскуду?!
– Але ж синку, Бiдосик був же колись твоiм другом!..
– І справдi був. Аж доки не здав мене КДБ.
– Ну то й що, синку?.. Це ж було коли! А тепер…
– Мамалушо, я кому сказав! – гримнув Микита i навiть грюкнув кулаком по вiдсунутiй половинцi стiльницi. Мати перелякано замовкла, бо все ж таки в душi побоювалася власного сина-сидiльця. Та й як не боятися?! Хтозна, якi дурнi звички вiн «на зонi» пiдхопив!..
Книжкова ятка неподалiк Будинку актора, вул. Ярославiв Вал, № 7, Киiв, 29 вересня 1991 року
