скачать книгу бесплатно
Вогкий вiтер ридав вiд почутого, коли Спартак наполегливо продовжив:
– Я второпав: не бувае хорошоi влади!.. Їi треба примушувати казати людям правду, а не приховувати!.. Подейкують, киiвського хлопчика Толiка Кузнецова все ж таки вбили через написану про вас правду. Вбили – хоч вiн i втiк до Лондона… Не знаю, так воно чи нi?! Просто так говорять… Але книжка його лишилася, ii читають. Я теж прочитав, ви знаете!.. Що ж, нехай я не Толiк Кузнецов, але свою дещицю таки додав – бо вам нарештi встановили пам’ятники, але сталися новi бiди, новi смертi!.. То ось вам – цей мiй «попiл Клааса»[14 - Натяк на авторську передмову до роману-документу «Бабин Яр»: «Ось я це роблю, тому що, знаю, зобов’язаний це зробити, тому що, як говорено в “Тiлi Уленшпiгелi”, попiл Клааса стукае в мое серце».], вiн бiльше не стукае в серце!.. В мое серце!.. Тепер вже не стукае, бо роман написаний!.. Я спромiгся на це! Чуете?! Ви ж знаете, як я писав… в яких умовах!.. Писав i вiдновлював по пам’ятi!..
Пiдвивання вiтру заважало почути, вiдповiли йому щось чи нi. Втiм, це було не надто важливо. Спартак просто знав… як завжди – ЗНАВ, що розiбравши пригощами i щiпками попiл вiд спалених чернеток, написане ним ось просто зараз читають… слово за словом, рядок за рядком, сторiнка за сторiнкою… Читають уважно, намагаючись вiдчути iнтонацiю, гру слiв i смислiв… Читають всiм натовпом. І головне – читають тi трое, яких вiн вигадав, але якi реально були вбитi у вереснi 1941 року: десятикласниця Соня Ставська, ii дiдусь Борух Пiнхусович i його приятель Сьома, який мешкав на вулицi Шота Руставелi бiля закритоi нинi синагоги…
– Агов, ще хвилинку уваги, якщо можна… – вигукнув вiн убiк засипаного землею й засадженого деревами Бабиного Яру. Незримий натовп блiдих примар дружно озирнувся до нього, тодi молодий чоловiк продовжив:
– Щоб ви не сумнiвалися… Щоб нiхто з вас не сумнiвався… Я присягаюся! Чуете?! ПРИСЯГАЮСЯ вам тут i зараз, що не дам забути про жах Куренiвськоi трагедii! Якщо я вже по пам’ятi вiдновив цей роман… а це була пекельна робота, ви знаете!.. Вперше я спускався в це пекло, коли писав, вдруге – коли вiдновлював по пам’ятi… Ви ж знаете?!
Раптом низькi вогкi хмари на трохи вже посутенiлому небi розступилися, i згори на землю впав багряний промiнь, широкий i яскравий.
– Так, зрозумiло. Дякую, – тепер Спартак заговорив спокiйнiше, без надривноi напруги: – Отож двiчi спустившись у це пекло, я збожеволiв, звiсно. Не мiг не збожеволiти, ви розумiете… бо подвiйного сходження в пекло не витримав би нiхто з людей! Данте один раз спускався до вас. А я двiчi. Та й я ж не Данте, я всього лише маленький хлопчик з киiвського Подолу, куди вже менi!.. Однак можете не сумнiватися, що моi слова неодмiнно дiйдуть до людей, i вони згадають Куренiвську трагедiю та ii жертв! ПРИСЯГАЮСЯ пам’яттю про вас, що не дам забути живим, не дам нiзащо… Ну, а тепер вибачайте, менi час вертатися до iнституту. Але слово я звик тримати, ви це можете бачити… себто, прочитати на попелi чернеток. А рукописи – вони не горять, ви ж знаете… Все, тепер можете спати спокiйно.
Щойно вiн замовк, як вiтер остаточно вщух, а просвiт у вогких хмарах розширився, вiд чого вологе повiтря i все довкiлля набуло криваво-багряного вiдтiнку. Тодi Спартак мовчки кивнув убiк зарослого деревами мiсця, де невидимi мерцi продовжували уважно вивчати його опус, потiм кинув побiжний погляд на бронзову менору i широким кроком рушив у напрямi тролейбусноi зупинки, що знаходилася на Дорогожицькiй вулицi.
VIP-зала, кафе «Смак», Рiвне, середина травня 1992 року
– Ну, Бiдо-о-осику-у-у!..
– Чого тобi?
Вони дивилися один на одного абсолютно по-рiзному: Бiдосик поглядав на Курлику трохи роздратовано, водночас в поглядi мацiпусiньких, схожих на лукавi шпаринки оченятках Курлики не вiдчувалося найменшого вiдторгнення i навiть роздратування. Нарештi пiсля тривалоi паузи останнiй мовив благально:
– Ну, Бiдо-о-осику-у-у, ну розкажи ще про «будку гласностi»!..
– Та я уже розказував, розказував… Стiльки понарозказував, що…
– А я ще хо-о-очу-у-у!.. – плаксиво, якось зовсiм по-жiночому затягнув Курлика. Його товариша аж перекосило вiд такого, й вiн мовив роздратовано:
– Ну, Бiдо-о-осику-у-у!.. Сьогоднi чий день народження – твiй чи мiй усе ж таки?.. Давай-давай, зiзнавайся!..
– А ми не на допитi, мiж iншим, щоб я тобi зiзнавався.
– Не на допитi, кажеш?..
– Еге ж.
– То я це можу скоренько виправити. Скоренько-скоренько!..
– Та йди ти в п*зду!..
– Сам iди.
Знов замовкли.
– Ну, Бiдо-о-осику-у-у!..
– Вiдчепися.
– Ну, това-а-аришу Бiдо-о-ола-а-ах-х-х!..
– Курлико, я сказав: iди в п*зду!.. Тим паче я тобi тепер не товариш.
– Хiба?! А хто ж тодi…
– Я тобi тепер не товариш у тому сесi… Ой – у тому сенсi, звiсно, що ми тепер усi рiзко i водночас стали панами.
– Нi, Бiдосику, в нашiй «конторi», як i в армii, усi й досi величають один одного «товаришами».
– Курлико!..
– Шо?..
– Ти диви менi, легше нашшот «контори» нашоi!..
– А хто нас почуе?!
– Ну-у-у, все ж таки… Для порядку.
Нова мовчанка. І раптом вiн здався:
– Гаразд, зараз розповiм, як усе те сталося, ще раз.
– Ану-ну-ну!..
Перезбуджений Курлика аж пiдстрибнув на стiльцi.
– Отже, слухай. Отже, я у вiдрядженнi, значицця… У вiдрядженнi, так.
– Так, у вiдрядженнi. А далi?..
– А далi?.. А далi йду я по Москвi, значицця… Як у пiснi зовсiм…
І Бiдосик заспiвав, а Курлика майже одразу пiдхопив:
А я иду, шагаю по Москве,
А я пройти еще смогу
Слоеный Тихий океан
И тундру, и тайгу-у-у!..[15 - Трохи перекручена строфа з популярноi радянськоi пiснi до кiнофiльму «Я крокую по Москвi» (режисер – Георгiй Данелiя). Музику написав Андрiй Петров, слова – сценарист стрiчки Геннадiй Шпалiков.]
– Стоп! – раптом гримнув Курлика.
– Чого б це раптом?.. – здивувався Бiдосик.
– Ти що це спiваеш?!
– Ми спiваемо… А що саме?..
– Який океан?! Океан який, я тебе питаю?..
– Тихий.
– А ще?!
– Слое… Соле… А-а-а!.. Га-га-га-а-а!..
– Отож-бо, що океан не «слоеный», а «соленый»! А ми з тобою!..
– Га-га-га-а-а!..
Посмiялися трохи.
– Ну, то нiчого, гаразд.
– Нi-i-i, негаразд… Ми з тобою вже… тойво!..
– Та той, хто пiсню цю написав, i сам був… упiвсвиста п’яний!
– Та ну?!
– От тобi й «та ну»!.. Тану-у-у!.. Та-а-а… ну-у-у!..
– Обгрунтуй.
– А от скажи, як можна ПРОЙТИ[16 - Героi дiалогу не врахували, що морями й океанами не плавають, а саме «ходять» (!) моряки. Оскiльки по тексту пiснi згадуеться «бiле вiтрило», розгорнуте над човном, то фраза про можливiсть «проходження» Тихого океану, навпаки, виглядае дуже органiчно.] Тихий океан, га?..
– Ногами.
– Е-е-е, нi!.. Океан – вiн же рiдкий, якщо ногами – ти потопнеш.
– А-а-а, он воно як!..
– Отак!..
– А-а-а!.. Га-га-га-а-а!..
Посмiялися.
– Ну гаразд, Бiдосику, давай!.. Розповiдай про «будку гласностi».
– Ну, хрiн з тобою!.. Отже, йду я по Москвi, крокую. Раптом бачу – стоiть вона, будка ця. А коло неi люди.
– Натовпом?
– Ага.
– А будка яка ця?
– Та така вона… Звичайна. Немовби намет торговельний.
– Ну-у-у i-i-i?..
– Ну, i тiльки всередину заходиш, свiтло увiмкнув – i ти перед камерою! Й можеш говорити, що захочеш!
– Що душi завгодно можеш сказати?
– А так, так!..
– Цивiлiзацiя!.. – здiйнявши посоловiлi вiд випитого очi до стелi VIP-зали, замрiяно мовив Курлика.
– Ну так, ну так, ясна рiч, що цивiлiзацiя! Це ж тобi, друже мiй, Москва, а не наше глухе Рiвне.
– І навiть не наш жльобський Кi-i-iе-е-ев!..
– Та стопудово!..
Вони змрiяно помовчали.
– Отже, ти став у чергу?..
– Так-так. Став я у чергу. Стою i слухаю, про що там народ говорить?
– А там чутно?..
– Та ясна рiч, що чутно!
– І-i-i… люди не боялися?..
– А чого ж боятися, коли всерединi тебе й без того на камеру пишуть?!
– І те вiрно… Ну гаразд. І про що ж люди говорили?
– Та про всяке рiзне! Якийсь хлопчисько зайшов i ляпнув: «Ну от, потрапив я в БУДКУ ГЛАСНОСТІ! Передаю всiм привiт. З привiтом, Дуся, я – Маруся! Отак от».
– Прид-дур-рок-к!.. – з придиханням мовив Курлика.
– Молоде, зелене. Засране, – Бiдосик знизав плечима. – Вояки якiсь заходили – от вони добре сказали. Мовляв, подiлилися ми кордонами на рiзнi держави, були одним цiлим, зараз у кожного армiя своя. От я, каже – росiянин. То що, невже я дивитимусь в оптичний прицiл на своiх вчорашнiх товаришiв – на украiнцiв, бiлорусiв, казахiв?.. Ми ж служили разом!..
– Маячня! – рiзко видихнув Курлика.
– Так, маячня. А iнший вояка сказав iще конкретнiше: Єльцин, каже, Кравчук i Шушкевич – вони, каже, зрадники Батькiвщини! Передiлили нас кордонами, паскуди!.. Їх би, каже, зiбрати усiх – i пiд суд!..
– А ти?..
– А я!.. – Бiдосик випнув груди колесом. – А я, коли до мене черга дiйшла, встав перед камерою i кажу: дорогi товаришi, вiтаю усiх вас… весь наш Радянський Союз i весь наш единий радянський народ iз нашою Великою Радянською Перемогою над фашистською Нiмеччиною у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi! Саме ми врятували свiт вiд «коричневоi чуми» – честь нам i слава!.. Батькам нашим i дiдам, якi зламали хребта фашистськiй гiдрi!..
– Так i сказав?!
